Соціально-виховна робота

— духовно-моральний розвиток особистості — оволодінні загальнолюдськими нормами моральності, формування внутрішньої системи моральних регуляторів поведінки (совісті, честі, власного достоїнства, боргу й ін.), здатності робити вибір між добром і злом, вимірювати гуманістичними критеріями свої вчинки і поведінку;

– індивідуалізація — підтримка індивідуальності, самобутності особистості, розвиток її творчого потенціалу, становлення особистісного образа дитини.

Мета і принципи виховання. Ціль виховання, як затверджує Є.B. Бондаревська, — це цілісна людина культури. Ядром особистості людини культури, що забезпечує її цілісність, є суб’єктність. Саме вона забезпечує єдність і міру волі, гуманності, духовності і життєтворчості. Визначення поняття і феномена «людина культури» має свою історію. Відлік її можна починати з Аристотеля. Усі попередні спроби — частинні, однобічні, неповні. Автор концепції виховання дитини як людини культури пропонує своє розуміння змісту основних параметрів особистості людини культури.

Людина культури — це вільна особистість, здатна до самовизначення у світі культури. Педагогічні аспекти цього складаються у вихованні в учнів таких взаємозалежних якостей, як високий рівень самосвідомості, почуття власного достоїнства, самоповаги, самостійності, самодисципліни, незалежності суджень з повагою до думки інших людей, здатності до орієнтування у світі духовних цінностей, у життєвих ситуаціях, умінню приймати рішення і нести за них відповідальність і ін. Виховання вільної особистості вимагає виключення з виховної практики будь-яких методів примусу, включення дітей з раннього віку в ситуації вибору, самостійного прийняття рішень. Задача освіти і виховання — створити простір вільного саморозвитку особистості і навчити її користуватися волею як благом. Автор концепції посилається на думці B.B. Зеньковського про те, що, «звільняючи» дитину для вільної самореалізації, необхідно забезпечити «зв'язок волі і добра», що проблема виховання добра є головна проблема виховання дитини в просторі волі.

Людина культури — гуманна особистість. Педагогічні аспекти виховання гуманності складаються з гуманізації і гуманітаризації всіх методів і всієї системи виховних відносин. B зв'язку з масовим поширенням у сучасному житті різних форм агресії, жорстокості і насильства актуальної стає задача виховання безпечної особистості, тобто особистості, не здатної заподіяти шкоду ні людям, ні природі, ні собі.

Людина культури — це духовна особистість. Виховання духовної особистості припускає розвиток духовних потреб у пізнанні і самопізнанні, рефлексії, красі, спілкуванні, творчості, автономії свого внутрішнього світу, пошуку сенсу життя, щастя, ідеалу. Духовність людини культури виявляється в її здатності до культурної ідентифікації, виборові культуросообразного способу життя. Для учня полем культурної самоідентифікації є національна культура — від її джерел до наших днів. Тому духовні підстави і цільові настанови виховання людини культури зв'язуються в першу чергу з образом громадянина держави.

Людина культури — особистість і творча, і адаптивна. Двоїста природа зазначеного атрибуту людини культури обумовлена тим очевидним фактом, що життєздатність людини в сучасних умовах складається із двох блоків: засвоєних алгоритмів поведінки і готовності до їхнього перетворення у відповідності з умовами, що змінюються, тобто до творчості.

Таким чином, людина культури — це осередок міри творчості й адаптації. І, як ми уже відзначили, ця міра підтримується фундаментальною властивістю, що забезпечує цілісність і гармонійність різноманітних сторін особистості, — суб'єктивністю. To є цілісна людина культури — це не набір властивостей, функцій і чеснот, а це людина, здатна з максимальною ефективністю реалізувати свої індивідуальні здібності в якому-небудь одному «спеціальному» зрізі особистості.

Загальна мета виховання (людина культури), на думку автора концепції, конкретизується, одержує своє реальне втілення в особистісному образі дитини. Це портрет, у якому відбиті його індивідуальні особливості як результат природних передумов, історії й обставин життя, особливостей щиросердечних переживань, характеру. Становлення особистісного образа, як ми уже відзначили вище, — процес внутрішній, обумовлений розвитком самосвідомості, прилученням до культурних цінностей.

Особистісний розвиток, становлення особистісного образа припускає проектування способу життя дитини у визначеному культурно-подійному середовищу. Тому основна задача вихователів — створення культурного середовища розвитку дитини і надання йому допомоги в самовизначенні.

B розглянутій концепції статус принципу як методологічного і методичного компонента теорії і практики кардинально змінений: це вже не основоположення, не керівна ідея, не основне правило дослідження і практичної дії, а умова, що забезпечує рух виховного процесу на шляху здійснення мети — становлення особистісного образа людини культури. Є.B. Бондаревська справедливо вважає, що принципи виховання людини культури можуть бути поширені на всю систему культурологічної особистісно-орієнтованої освіти, і називає наступні принципи:

– природовідповідності, що означає відношення до дитини як до частини природи, що припускає ї виховання з урахуванням закономірностей природного розвитку, статевовікових особливостей, особливостей психофізичної організації і задатків; принцип зосереджує увагу вихователів на екологічній проблематиці, що включає як екологічно чисте навколишнє природне середовище, так і дбайливе відношення до природи дитини, її індивідуальності;

– культуровідповідності, що орієнтує вихователів і всю систему освіти на відношення: до дитинства — як культурному феноменові; до дитини — як до суб'єкта життя, здатній до культурного саморозвитку і самозміни; до педагога — як до посередника між дитиною і культурою, здатній увести його у світ культури; до освіти — як до культурного процесу; до школи — як до цілісного культурно-освітнього простору, де відтворюються культурні способи життя дітей і дорослих, відбуваються культурні події, здійснюються творення культури і виховання людини культури;

– індивідуально-особистісного підходу, що припускає відношення до дитини як до особистості, індивідуальності, що потребує на педагогічну підтримку; принцип орієнтує на врахування незавершеності, відкритості особистості до постійних змін, невичерпності її сутнісних характеристик; принцип означає неодмінну спрямованість виховання на виявлення, збереження і розвиток індивідуальності, самобутності дитини, на підтримку процесів саморозвитку, самовиховання;

– цінно-сутнісного підходу, спрямований на створення умов для знаходження дитиною змісту свого навчання, життя, на виховання особистісної сутності всього, що відбувається в її спілкуванні з природою, соціумом, культурою;

– співробітництва, що передбачає об'єднання цілей дітей і дорослих, організацію спільної життєдіяльності, спілкування, взаєморозуміння і взаємодопомогу, взаємну підтримку і загальну спрямованість у майбутнє.

Зміст виховного процесу. Основу змісту процесу виховання дитини, на думку Є.B. Бондаревської, складає суб'єктивний досвід особистості з його цінностями і змістами, уміннями і здібностями, соціальними навичками і способами поведінки. Автор концепції виділяє наступні компоненти особистісного досвіду, оволодіння якими вказує на становлення особистості як людини культури:

а) аксіологічний (ціннісно-сутнісний), що включає універсальні загальнолюдські цінності, що «привласнюються» свідомістю і стають особистісною сутністю відносин людини до світу, людям, самому собі;

б) культурологічний — різні «культурні завдання» і культурні середовища, у яких розвертається життєдіяльність особистості (академічна, оздоровча, сімейна, досугова й ін.); загальнокультурні здібності, здобутки культурної творчості, включені в зміст духовного життя особистості; цінності і традиції національної культури і діяльності по їхньому збереженню, відродженню, відтворенню й ін.;

в) життєтворчій (подійний) — події життя, способи їхньої організації і проживання (наприклад, колективні творчі справи), технології життя, способи зміни свого буття, перетворення життєвого середовища й ін.;

г) морально-етичний — нагромадження досвіду переживання і проживання емоційно насичених ситуацій гуманної, моральної поведінки: організація дітьми актів милосердя, прояву турботи про близьких і далеких, терпимості, поваги до інших людей, переживання почуття совісті, сорому, власного достоїнства й ін.;

д) громадянський – участь у суспільно корисних справах, прояв громадянських почуттів, відстоювання прав людини й інші ситуації, що розвивають досвід громадянської поведінки;

е) особистісний — насиченість життєдіяльності дітей ситуаціями реальної відповідальності, вільного вибору, прийняття рішень, рефлексії своїх учинків, поведінки, способів самооцінки, самокорекції і самовиховання, проектування своєї поведінки, особистісного розвитку й ін.;

ж) індивідуально-творчий – засоби розвитку здібностей, формування різних стилів життєдіяльності впевненості в собі, самостійності, креативності.

Зміст виховання в міру розвитку дітей насичується їхнім досвідом, життєвими і виховними ситуаціями.

Механізм виховання. Вихідним положенням будь-якої концепції виховання є відповідь на питання: де знаходиться джерело енергії, активності, що забезпечує становлення дитини як людини культури, особистості і громадянина? B концепціях, що виникли на основі так названого об'єктивного підходу, це джерело — поза особистості дитини, вона — в активності вихователя, у середовищі, у державі, у так чи інакше трактуємому Абсолюті й ін. B концепціях особистісно-орієнтованого виховання це джерело вбачається всередині дитини у виді потенціалу її особистісного саморозвитку, закладеного природою, і суб'єктивного досвіду. B силу цього учень виступає активним учасником виховного процесу, його суб'єктом, здатним орієнтувати цей процес у відповідності з потребами свого розвитку. Виховання при цьому здійснюється як процес суб'єкт-суб'єктної взаємодії, заснований на діалозі, обміні особистісними змістами, співробітництві. Саме факт визнання наявності в дитині внутрішнього потенціалу саморозвитку націлює увагу і турботу вихователя на розвиток суб'єктних властивостей особистості, що сприяють актуалізації внутрішніх потенцій, — внутрішньої незалежності, самостійності, самодисципліни, самоконтролю, саморегуляції, здатності до рефлексії.

Разом з тим духовні, інтелектуальні і фізичні сили дитини ще не розвинуті, і вона не в змозі цілком справитися з проблемами самовиховання і життя в цілому. Їй потрібна педагогічна допомога і підтримка. Це, як затверджує Є.B. Бондаревська, — ключові слова в технології особистісно-орієнтованої освіти. Однак педагогічна підтримка, у представленнях автора концепції, не має нічого загального з ідеєю «керування розвитком дитини», що поділяють автори інших концепцій. Дистанціювання від ідеї «керування» обумовлено розумінням виховного процесу як внутрішньо детермінованого саморуху особистості до своєї «ідеальної форми», індивідуальної цілісності, самобутності, а виховання — як процесу педагогічної допомоги дитині в становленні її суб'єктности. Тому в контексті особистісно-орієнтованого виховання культурологічного типу має сенс говорити тільки про підтримку, але не про керування. Форми і методи підтримки різноманітні, і вони залежать від особливостей особистісного образу вихованця і вихователя, від ситуації, віку суб'єктів виховного процесу і багатьох інших факторів. Автор концепції позначає лише деякі компоненти технології особистісно-орієнтованого виховання:

— вивчення вузлових подій життя дитини;

— педагогічна інтерпретація її індивідуальних особливостей;

— емпатичне прийняття учня таким, який він є;

— спільне з учнем проектування етапів його подальшого розвитку;

— адаптація виховних засобів до характеру дитини;

— залучення її в педагогічні і життєві події;

— розкріпачення для діалогу, творчості, саморозвитку і самобудівництва.

Критерії і показники ефективності виховного процесу. Важливим розділом концепції Є.B. Бондаревської є обґрунтування критеріїв і показників оцінки результативності особистісно-орієнтованого виховання. He відкидаючи цілком традиційного підходу, при якому результати виховання оцінюються по показниках рівня вихованості, що виявляється на основі визначеного «набору» якостей, що відповідають соціальним вимогам, автор концепції вважає його таким, що не відповідає самому духові виховного процесу, орієнтованого на вільний саморозвиток, самоактуалізацію природних задатків, здібностей і багатогранного духовного потенціалу дитини. Адекватними подібному до типу виховання вона вважає такі критерії вихованості, як:

1) рівень ціннісно-сутнісного розвитку і самоорганізації особистості,

2) здатність до моральної саморегуляції поведінки,

3) міра педагогічної допомоги, що необхідна учневі в самобудівництві власної особистості.

Традиційний підхід в оцінці рівня вихованості орієнтує вихователя на зовні задані параметри, а не на внутрішні, потенційні можливості саморозвитку, самоорганізації, самовизначення, і дитина в цих обставинах стає засобом реалізації якихось зовнішніх зразків, етичних, естетичних, політичних ідеалів. Подібна орієнтація у вихованні і діагностиці його результатів обумовила виникнення цілих напрямків «наукових» пошуків ідеальної моделі випускника школи. Автор концепції пропонує відмовитися від подібної практики. Замість моделі Євгенія Василівна Бондаревська дарує нам образ вільної духовної особистості, орієнтованої на цінності світової і національної культури, на творчу самореалізацію у світі культурних цінностей, моральну саморегуляцію й адаптацію в постійно змінному соціокультурному середовищі. Це розміщення людини в культурі.

5.    Системно-рольова концепція формування особистості дитини

Засновником системно-рольової теорії виховання особистості дитини є казанський професор, доктор педагогічних наук Микола Михайлович Таланчук. Основні ідеї цієї теоретичної концепції були викладені автором у книзі «Вступ до неопедагогіки. Посібник для педагогів-новаторів», виданій в 1991 року Всесоюзною асоціацією працівників професійної освіти Росії.