Соціально-виховна робота

Механізм виховання. Головний механізм виховання – це функціонування виховної системи навчального закладу, у рамках якої проектуються і створюються найбільш сприятливі умови для всебічного розвитку учнів.

Під виховною системою автори концепції, які одночасно є розроблювачами теоретичних і методичних основ використання системного підходу у вихованні, розуміють “цілісний соціальний організм, що виникає в процесі взаємодії основних компонентів виховання (цілей, суб'єктів, їхньої діяльності, спілкування, відносин, матеріальної бази) і володіє такими інтегративними характеристиками, як спосіб життя колективу, його психологічний клімат”. Зрозуміло, що система виховання повинна бути гуманістичною і мати властиві для неї ознаки:

-   наявність поділюваного і прийнятого як дорослими, так і дітьми цілісного образа власної школи, уявлення про її минуле, сьогодення і майбутнє, її місце в навколишньому світі, її специфічних особливостях;

-   собитійний характер в організації життєдіяльності людей, інтеграція виховних впливів через включення їх у колективні творчі справи;

-   формування здорового способу життя навчального закладу, у якому переважають порядок, позитивні цінності, мажорний тон, динамізм чергування різних життєвих фаз (собитійність і повсякденність, свята і будні);

-   педагогічно доцільна організація внутрішнього середовища навчального закладу – предметно-естетична, просторова, духовна, використання виховних можливостей зовнішнього (природного, соціального, архітектурного) середовища й участь у його педагогізації;

-   реалізація захисної функції школи стосовно особистості кожного школяра і педагога, перетворення школи у своєрідну громаду, життєдіяльність якої будується на основі гуманістичних цінностей.

Автори концепції вважають, що для успішної реалізації виховних функцій педагогам необхідно, з одного боку, використовувати у вихованні і розвитку школярів різноманітні види і форми діяльності, a з іншого – виділити в широкому спектрі діяльності якийсь один вид у якості системообразуючого, такого, що грає першорядну роль у побудові виховної системи і формуванні неповторної індивідуальності загальношкільного колективу. Той або інший вид діяльності стає системообразуючим фактором тоді, коли він відповідає наступним вимогам:

а) цей вид діяльності не формально, а реально відповідає цілям виховної системи;

б) він виражає домінуючу колективну потребу і є престижним і значимим для більшості учнів;

в) педагогічний колектив високопрофесійно володіє методикою його використання у виховному процесі;

г) формуються системообразуючі зв'язки з іншими видами спільної діяльності дітей та дорослих;

д) існують фінансові, матеріально-технічні та інші передумови для його розвитку.

Для інтеграції виховних впливів на особистість дитини і підвищення ефективності їхнього розвиваючого впливу в практиці системного виховання використовується такий педагогічний засіб, як ключова справа. Нерідко ключову справу називають “великою дозою виховання”, тому що воно містить у собі основні аспекти виховання в їхньому взаємозв'язку і взаємодії і робить цілісний педагогічний вплив на інтелектуальну, духовно-моральну й емоційно-вольову сферу дитини. B його підготовці і проведенні найчастіше беруть участь усі школярі з 1 по 11-й клас, усі педагоги, незалежно від предмета, який викладають і класного керівництва, батьки, друзі шкільного колективу. Організація ключових справ дозволяє руйнувати міжвікові бар'єри взаємодії, зміцнювати міжособистісні зв'язки, задовольняти природні потреби членів шкільного співтовариства в спілкуванні, творчому самовираженні, визнанні, колективі.

Керівники і педагоги навчального закладу прагнуть до того, щоб функціонуюча в освітній установі виховна система виконувала наступні функції:

1) розвиваючу, спрямовану на стимулювання і підтримку позитивних змін в особистості дитини, педагога, батька, на забезпечення розвитку колективу і всього організму освітньої установи;

2) інтегруючу, яка сприяє з'єднанню в одне ціле раніше розрізнених і неузгоджених виховних впливів;

3) регулюючу, пов'язану з упорядкуванням педагогічних процесів та їхнього впливу на формування особистості дитини, учнівського і педагогічного колективів;

4) захисну, спрямовану на підвищення рівня соціальної захищеності учнів і педагогів, нейтралізацію впливу негативних факторів навколишнього середовища на особистість дитини і процес її розвитку;

5) таку, що компенсує, що припускає створення умов в освітній установі для компенсації недостатньої участі родини і соціуму в забезпеченні життєдіяльності дитини, розкритті і розвитку її схильностей та здібностей;

6) коригувальну, що полягає в здійсненні педагогічно доцільної корекції поведінку і спілкування школяра з метою зменшення сили негативного впливу на формування його особистості.

Однак процес становлення і функціонування виховної системи не протікає спонтанно, а відбувається завдяки цілеспрямованим управлінським діям по його розвитку. Керування розвитком виховної системи, на думку авторів концепції, включає чотири основних напрямки: моделювання споруджуваної виховної системи, організацію колективної творчої діяльності членів шкільного співтовариства та орієнтування дітей та дорослих у процесі такої діяльності на загальнолюдські цінності, коректування виникаючих відносин у цьому процесі, раціональне використання виховного потенціалу середовища.

Критерії і показники ефективності виховного процесу. Якщо ключовим поняттям концепції є виховна система, то і критеріально- діагностичний апарат розроблявся для оцінки стану і результативності функціонування цього педагогічного феномену. Розроблювачі розділили критерії на дві групи з умовними назвами: “критерії факту” і “критерії якості”. Перша група дозволяє відповісти на запитання, чи є  в даній школі виховна система або її немає; а друга допомагає сформувати уявлення на рівні розвитку виховної системи та її ефективності.

I група – критерії факту

1. Упорядкованість життєдіяльності школи: відповідність змісту, обсягу і характеру виховної роботи можливостям і умовам даної школи; розумне розміщення в часі і просторі всіх цілеспрямованих виховних впливів; скоординованість усіх шкільних виховних заходів, їхня педагогічна доцільність, необхідність і достатність; погодженість планів і дій усіх колективів, організацій і об'єднань, що працюють у школі; зв'язок навчальної і поза-навчальної діяльності школярів і вчителів; чіткий ритм і розумна організація шкільного життя.

2. Наявність сформованого єдиного шкільного колективу, згуртованість школи “по вертикалі”, стійкі міжвікові зв'язки і спілкування. Педагогічна частина колективу представляє союз однодумців, вихователів-професіоналів, здатних до реального самоаналізу і постійної творчості. B учнівському середовищі високо розвинута колективна самосвідомість, “почуття школи”. Шкільний колектив живе за виробленими їм самим законам, правилам, звичкам, традиціям.

3. Інтегрованість виховних впливів у комплекси, концентрація педагогічних зусиль у великі “дози виховання”, у великі організаційні форми (центри, клуби, ключові справи, тематичні програми). Дискретність виховного процесу, чергування періодів відносного спокою, повсякденної чорнової роботи з періодами підвищеної колективної напруги, яскравими, святковими подіями, які фокусують головні риси системи.

II група – критерії якості

1. Ступінь наближеності системи до поставлених цілей, реалізація педагогічної концепції, що лежить в основі виховної системи.

2. Загальний психологічний клімат школи, стиль відносин в ній, самопочуття дитини, його соціальна захищеність, комфорт.

3. Рівень вихованості випускників школи. Перелічені критерії і підібрані у відповідності з ними діагностичні методики, безумовно, дозволяють оцінити рівень розвитку й ефективності створеної в освітній установі виховної системи.

4.    Виховання дитини як людини культури

Дана концепція розроблена відомим ростовським ученим академіком Євгенією Василівною Бондаревською. Її основні положення викладені у навчальному посібнику «Педагогіка: особистість у гуманістично орієнтованих теоріях і системах виховання», виданому в Москві і Ростові-на-Дону у 1999 році, і в статті «Змісти і стратегії особистісно орієнтованого виховання», опублікованої у 2001 році в першому номері журналу «Педагогіка».

У фундамент побудови концепції виховання людини культури покладений постулат: «Століття техніки поступається місцем століттю людини, і людство веде творчий пошук шляхів переходу від техногенної цивілізації XX сторіччя до антропогенної цивілізації майбутнього». Нагадаємо у зв'язку з цим, що словом «постулат» позначають судження, далеко не очевидне, але прийняте без доказів і основ. Таким чином, Є.B. Бондаревська як учений представляє в педагогіці оптимістичний варіант розвитку сучасного суспільства XXI століття.

Вихідною позицією в розробці зазначеної концепції є віра в те, що реальність подібного переходу залежить від освіти, від виховання людини культури, що і виступає в концепції як культурно-виховний ідеал. Іншим концептуальним орієнтиром для автора є образ суспільства XXІ століття як суспільства відкритого, демократичного, правового, з розвитою структурою суспільного самоврядування, населеного освіченими, вихованими, культурними людьми. Виховання повинне вказувати людині шлях у таке суспільство. Центральним орієнтиром у побудові концепції з'явився образ культури XXI століття, якому повинна відповідати людина культури — основний і єдиний предмет турботи школи і ціль виховання. Цей образ бачиться авторові як світовий інтеграційний процес, у якому виключені міжнаціональні, межконфесіональні конфлікти і відбувається змішання етносів, етнічних культур. Але у той же час загострене прагнення кожного етносу, нації зберегти свою ідентичність, свої національні цінності.

Поняття «виховання». Виховання в цій концепції визначається як процес педагогічної допомоги дитині в становленні її суб'єктності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні.

Приведене визначення має у своїй основі наукову доказовість і досвід виховної роботи, знайденої нелегким шляхом. Саме допомога, але не вплив з метою... . Відношення до дитини як до суб'єкта, носієві активності, для прояву якої їй необхідний простір волі, де вона мала би можливість автономізуватися, обирати, оцінювати, робити вчинки, є основною ознакою гуманістичного особистісно орієнтованого виховання взагалі, а культурологічного особливо. B цій ознаці реалізується гуманізм виховання як ціннісне, дбайливе відношення до природи дитини, а також досягається ступінь волі як необхідної і вихідної умови становлення суб'єктних властивостей особистості. Разом з тим автор концепції виховання дитини як людини культури значно розширює представлення, що затвердилися в педагогіці, про зміст суб'єктності як необхідному атрибуті особистісного розвитку. Спираючись на психологічну концепцію дитинства B.B. Зеньковського, вона затверджує необхідність становлення дитини як суб'єкта власного щиросердного життя.

Автор концепції розглядає виховання, з однієї сторони, як цілеспрямовану діяльність педагогів по створенню умов для саморозвитку особистості, з іншої — як сходження особистості до цінностей, змісту, надбання нею раніше відсутніх властивостей, якостей, життєвих позицій. Тому головним елементом особистісно-орієнтованого виховного процесу є особистість дитини, сам же процес представ у формі послідовних позитивних змін, результатом яких є особистісний зріст дитини. Іншими словами, виховний процес — це процес, що відбувається з особистістю дитини, суть якого — у становленні його особистісного образу.

Використовуючи поняття ідеальної форми, автор звертається до відомої думки B.B. Зеньковського про те, що кожна дитяча особистість має свій, заданий при народженні, шлях індивідуального розвитку, і тому «всяка особистість повинна знайти свій шлях, свою ідеальну форму». Разом з тим академік Є.B. Бондаревська реалізує класичне положення психології особистості про те, що особистісний зміст розвитку складається з пошуку індивідуального шляху. Цей пошук здійснюється на життєвому шляху особистості. Виховання допомагає особистості прожити своє життя, свою історію з унікальним набором подій, справ, учинків, переживань. Однак життєвий шлях особистості — це не тільки і не стільки події, справи, вчинки і переживання, скільки особистісне відношення до них, скільки зміст, вкладений у них, відносини і зміст індивідуальні, прикрашені життєвим досвідом, придбаним на життєвому шляху. Виховний процес — це і є процес становлення усвідомленого відношення особистості до усьому, що з нею відбувається, це внутрішня духовна робота, що протікає у свідомості навколо власних справ і вчинків, а також справ і вчинків інших людей, це робота з осмислення, оцінці явищ природи, соціуму. У ході цієї роботи і відбувається становлення моральних відносин, позицій особистості, знаходження особистісної сутності всього, що відбуває, що і формує особистісний образ людини.

До базових виховних процесів, що сприяють становленню дитини як суб'єкта життя, історії, культури, відносяться:

— життєтворчість — включення дітей у рішення реальних проблем власного життя, навчання технологіям зміни власного життя, створення середовища життя;

– соціалізація — входження дитини в життя суспільства, його дорослішання, освоєння різних способів життєдіяльності, розвиток його духовних і практичних потреб, здійснення життєвого самовизначення;

— культурна ідентифікація — затребуваність культурних здібностей і властивостей особистості, актуалізація почуття приналежності дитини до визначеної культури і надання їй допомоги в знаходженні рис людини культури;