Соціально-виховна робота

Навчати школярів мистецтву пошуку сенсу життя — професійний обов’язок щирого вихователя. Масовик-витівник зробити це не в змозі, проте мудрому наставникові це по плечу. У такого вихователя будь-яка справа носить філософічний характер. Він завжди ставить вихованця не тільки в ситуацію морального вибору, але вибору кращого себе.

Так, у повсякденному житті у випадку зі школярами педагог використовує всі способи і приводи для акцентування уваги дітей на формі ціннісного відношення до життя, захоплюючи і навчаючи дітей одночасно.

Четвертий методичний напрямок — вправа дітей у загальноприйнятих формах ціннісних відносин до істини, добра і краси. Це необхідний крок від «знаю» до «вмію». Природно припустити, що це не вправи по типу фізичних у штучно створюваних ситуацій. Це організація всього життя школярів, у якій діти постійно й осмислено вступають у реальні відносини з цінностями і бачать за кожним предметом і явищем людину. Відомо, що віршів про природу не буває. Вони завжди про те, що бачить і відчуває людина. Становлення людського в людині відбувається завдяки очоловіченню, коли підліток уміє бачити «за ослоном турботу про людину, за репродукцією — відображення створеної художником краси, за уроком — спілкування, за щоденником — один зі способів конструювання власного життя, а за старими — етап життя, що неминуче настає для кожної людини». Це шлях від свідомості до серця, а від серця знову до свідомості.

І п'ятий напрямок — це постійне осмислення дітьми своїх зв'язків зі світом, свого «Я» і об'єктів взаємодії.

Тут доречно згадати вагоме, як і усе в A.C. Макаренка, педагогічно виправдане судження: дійсний вихователь виховує і тоді, коли він не виховує. Дійсно, випадкова репліка, спогади про щось, ситуативні асоціації, що виникли «мимохідь», у щирого вихователя западають у душу і часом роблять чудеса. B виховній практиці, у реальній події суб'єктів педагогічного процесу всі численні методичні напрямки (хоча слідом за автором концепції ми назвали лише п'ять) зливаються в єдиний процес і результат і стають буттям — духовним життям усіх взаємодіючих людей. Так відбувається тоді, коли всі напрямки мають єдине джерело і вирішують задачу стимулювання школярів до ціннісного осмислення життя.

A можливо це в тому випадку, якщо філософічне доповнюється й органічно з'єднується з діалогічним вихованням.

Діалогічне виховання — це стиль педагогічної взаємодії, якщо хочете, стиль життя. Діалогічне виховання — це організація такого життя вихованця коли він знаходиться в постійному діалозі з самим собою, з картиною, книгою, музикою, іншою людиною і т.д. і т.п.

Діалог сам по собі вимагає досить високого рівня інтелектуального й емоційного розвитку, хоча прагнення до діалогу — родова, природна якість людини. Дійсно, дитина говорить і з неживими предметами, годинник розмовляє з плюшевим ведмедиком, відповідаючи і за нього. Так це ж філософічна бесіда, діалог з самим собою! Важливо лише зберегти і розвивати цю здатність! B цих діалогах немає правильного і неправильного — є різні думки, є індивідуальне сприйняття життя. І це навіть у тому випадку, якщо учасниками діалогу стають вчитель і учень, іменитий вчений і підліток.

Однак проблема існує. Йде, «розчиняється в житті» вік «чомучок», а підлітки неохоче вступають у діалог, уникаючи «викриття». Ініціювати діалоги, вести їх, підтримувати, робити природними і необхідними уміє вчитель-професіонал. Це педагог, який володіє достатніми духовними ресурсами, якому цікавий вихованець такий, який він є, і який розуміє, що тільки в діалозі народжується та емоційна і значеннєва єдність, без якої неможлива педагогічна взаємодія.

Згадаємо, як працював (а вірніше, собитійствовав) з шестилітками, майбутніми учнями своєї школи, її директор Василь Олександрович Сухомлинський. Він йшов з дітьми в ліс, у поле, на берег річки й ініціював їх розповісти про те, що вони бачать, чують, відчувають. У такий спосіб він розвивав у них здатність дивитися і бачити, слухати і чути, почувати і знаходити слова, щоб сказати про це вголос.

B книзі H.Є. Щуркової «Три принципи виховання» можна знайти і спеціальні вправи, які реалізують діалогічне виховання. Це організація міркувань дітей над власними відчуттями, переживаннями, думками, діями. Це повідомлення дітей про те, що відбулося з ними за останню годину, день, місяць, чверть, рік. Важливо помітити, що така робота не повинна носити одноразовий характер. A вчитель не тільки навчає своїх вихованців діалогічному мисленню, але одержує представлення про феномен, який утворить «зв’язність життя» того або іншого учня. Він знаходить відповідь на питання, що поєднує розрізнені факти життя підлітка в цілісність представлень про життя. Зв’язність життя — явище, феномен філософічний, але він повинний бути в педагогічному побуті вчителя — у його теоретичному арсеналі й у практиці. Зв’язність життя — це якась ось, на яку системно нанизуються події життя. Зв’язність життя – і якийсь фокус, куди «взыскивается» усі, так чи інакше співвідноситься з життям.

Діалогічне виховання може здійснюватися й у колективних дискусіях, коли один за іншим, випливаючи прийнятій логіці, розвертається аналіз проблеми, де кожна думка важлива, де кожен цінність як індивідуальність. Діалогічне виховання не може і не повинне ставити мету якоїсь однодумності, «загального знаменника». У; цій справі важливий факт самосвідомості, вираження і пізнання себе, знаходження суб’єктності, без якої спосіб життя, гідне Людини, відбутися не може. Формами діалогічного виховання можуть стати і групові ігри, де важливий вільний вибір, у якому відбувається осмислення своїх інтересів і ціннісних переваг, тобто, по великому рахунку, себе як носія волі і відносин. Конкретний зразок такої гри — «Біла ворона» — описаний у раніше зазначеній книзі H.Є. Щуркової «Три принципи виховання».

Тепер зупинимося на етичному вихованні, при здійсненні якого педагог «піднімається до учня», до тієї високої етики, коли сприйняття дитини, взаємодія з нею вибудовуються в широкому руслі «людина — людина» і учень приймається вчителем «рівним собі»: не рівним по досвіду життя, рівневі освіти і т.п., а рівним тому, що учень — Людина і з ним можлива ціннісно-сенсова єдність.

Це принципова педагогічна позиція: людина (наш вихованець) — завжди ціль і ніколи засіб. Наприклад, не можна кричати на вихованця, тому що він людина; не можна смітити, псувати, ламати що-небудь, тому що за всім цим — праця людини.

Спосіб життя, гідного Людини, не може сформуватися, якщо в підлітка не розвите філософічне відношення до Людини як до «найвищої цінності, якщо немає світоглядного бачення Людини як дитя природи і культури, як творця і творця усього, що нас оточує".

Етичний характер вихованню додають взаємовідчуття і взаємодія, що виражаються в тім, що педагог приймає вихованця як даність і, у свою чергу, дитина теж приймає вчителя як даність. Деякі вбачають тут протиріччя: мол, якщо приймати вихованця як даність, тобто таким, який він є, то втрачається всякий зміст виховання, навіть якщо воно розуміється як створення умов для самоздійснення, для повної реалізації сил і здібностей, закладених природою. Ні, - відповімо ми, — не втрачається, тому що розуміння і прийняття дитини — уже факт виховання. І це зовсім не потурання брутальності, розбещеності, лінощів, зневажливості на адресу іншої людини.

B процесі етичного виховання ми привчаємо дитину і до того, що в неї є заборони, табу, але таких заборон небагато — всього два: не можна зазіхати на іншого і не можна не працювати.

Випливаючи логіку і позиції H.Є. Щуркової, визначимо основні напрямки думки і педагогічних дій в етичному вихованні школярів.

1. Повага до особистості учня незалежно від його положення, успіхів, зовнішнього портрету, статусу в колективі, сімейної приналежності, фізичних і психічних особливостей.

2. Опора на наявні достоїнства особистості. Завжди виходити з того, що в малому або великому ці достоїнства є в усіх. Учитель же покликаний зауважувати, бачити ці достоїнства й оголошувати їх перед усіма. Це педагогічний постулат усіх гуманістично орієнтованих педагогів: про достоїнства говорити постійно і голосно — про недоліки не говорити або тільки тихо, «на вушко», як це вміє робити Ш.А. Амонашвілі.

3. Загальне прийняття індивідуальності, людської несхожості, адже не такий, як я, — не означає поганий.

Щоб процес формування способу життя, гідного Людини, здійснювався цілеспрямовано та ефективно, H.Є. Щуркова пропонує педагогам використовувати у виховній діяльності створену нею Програму виховання школяра. B Програмі визначені педагогічні задачі-домінанти в роботі з учнями у відповідності з їхнім віком, а також зміст, форми і методи взаємодії, що сприяють їхньому рішенню. Такими задачами є наступні:

-   формування ціннісного відношення до Природи як загального будинку людства;

-   формування ціннісних відносин до норм культурного життя;

-   формування уявлень про людину як суб'єкта життя і найвищої цінності на Землі;

-   формування ціннісного відношення до соціального пристрою людського життя;

-   формування способу життя, гідного Людини;

-   формування життєвої позиції, розвиток здатності до індивідуального вибору життєвого шляху.

Механізм формування способу життя, гідного Людини. Ми беремося за дуже складну, практикоорієнтовану задачу — визначення механізмів виховання. Дійсно, що надасть руху обраній цілі і змісту та дасть необхідний результат? Знову звернемося до автора концепції H.Є. Щуркової та відрефлексуємо її поради.

Вона вказує на поступовий, покроковий рух. Логіка автора така: здатність усвідомлення, оцінної рефлексії, визначення і прийняття способу життя вимагають визначеної інтелектуальної, духовної і щиросердечної зрілості, того, що виливається в життєвий досвід.

Перший крок, який робить учитель початкових класів і його вихованців-першокласників, — це формування відношення до природи як загального будинку людства.

Учні 2—4-х класів у супроводі вчителя і за його допомогою піднімаються на другу сходинку, щоб зрозуміти і прийняти норми культурного життя. Цих норм безліч, але у всіх єдина підстава — істина, добро і краса. Учні 2—4-х класів вже в змозі зрозуміти: якщо я несу людям своїми словами і вчинками істину, добро і красу, виходить, я додержуюся норм культурного життя.

Третя ступінь та, на яку піднімаються учні 5—6-х класів. Змістовне наповнення цієї ступіні досить складно і філософічно, адже мова йде про формування представлень про людину як суб'єкту життя і найвищої цінності на Землі. Щоб підняти дітей на цю ступінь, учителеві, видимо, необхідно вміти стимулювати школярів до ціннісного осмислення життя людини, його призначення.

Учителеві може показатися, що говорити про настільки складні речі c п'ятикласниками передчасно. Насправді це не так, якщо вчитель уміє словами, справами, у спілкуванні створити ситуації, коли підростаючі діти задумуються над змістом власного життя, свого призначення.

He станемо затверджувати, що робити це легко. Це важко, але це необхідно. Ш.А. Амонашвілі вміє говорити про зміст життя і призначення людини навіть з учнями початкової школи.

Підіймаючись разом зі своїм вихователем на четверту сходинку, учні 7—8-х класів знаходять ціннісне відношення до соціального пристрою людського життя. Це нова висота. І якщо попередні ступіні розміщали наших вихованців у світі природи, у світі культурних цінностей, то тепер ми супроводжуємо їх у соціальний світ, у світ відносин людей. Як бути успішним? Як стати щасливим? Як навчитися жити серед людей і будувати з ними свої відносини? Пошук відповідей на ці питання не залишає підлітків байдужими.

Вирішуючи виникаючі життєві проблеми, реалізуючи, освоюючи цінності соціального життя в досвіді реальної взаємодії з однолітками, учителями, батьками, іншими людьми, відбувається дійсне формування ціннісного відношення до соціального пристрою людського життя, і підлітки готові піднятися на п'яту ступінь (9—10-і класи) і синтезувати їх усі в способі життя, гідного Людини.

Шоста ступінь — це 10—11-і класи. Йде формування життєвої позиції, розвиток здатності до індивідуального вибору життєвого шляху.

Індивідуальне сходження дитини до культури відбувається, за твердженням H.Є. Щуркової, завдяки успішному протіканню трьох взаємозалежних процесів:

1) освоєння як нагромадження знань про людину і навколишній світ;

2) засвоєння як оволодіння дитиною набором культурних умінь і навичок, необхідних для життя в сучасному суспільстві;

3) присвоєння як інтеріоризації цінностей людської культури.

Результат формуючого впливу цих процесів на особистість дитини автор концепції позначає тріадою: знаю — умію ~ люблю. Для становлення способу життя, гідного Людини, важлива наявність усіх трьох елементів і зв'язків між ними. Це принциповий момент, тому що на практиці нерідко сформованість елементів «знаю» або «умію» розглядається як остаточний, а не проміжний результат виховної діяльності.

Приведемо простий приклад. Завдяки виховним зусиллям наші підопічні знають, що місце в суспільному транспорті варто уступати людям старшим за віком. І що з того, що я не вмію це зробити чемно і коректно, так, щоб людина, старша за мене, з подякою і добрим настроєм «зайняв» запропоноване місце. Я знаю, я вмію, але роблю це від випадку до випадку або не роблю взагалі. Отже, зупинитися навіть на рівні «умію» не можна, тому що це теж проміжний результат. Важливо, щоб свідомо й емоційно «дозріла» постійна готовність поступатися місцем. Позитивне відношення, якщо хочете, любов до стилю подібної поведінки — і є результат, втілений у «люблю».

Ще одне важливе, на наш погляд, зауваження. Ми неодноразово стверджували, що сходження дитини до цінностей культури, його рух від однієї ступіні до інший успішно проходить завдяки «супроводові», умілому керівництву педагогічним процесом. Ha практиці це означає, на думку H.Є. Щуркової, успішну реалізацію класним керівником трьох основних функцій. Вони такі:

1) облаштованість життя дитини в школі;

2) організація предметної діяльності дитини й учнівського колективу в цілому;

3) організація духовної діяльності по осмисленню життя.

Критерії і показники ефективності виховного процесу. Для визначення ефективності процесу виховання, як думає H.Є. Щуркова, необхідно зіставити досягнуті результати з поставленою метою. B якості головного критерію оцінки результативності виховного процесу може виступити вихованість учнів, його зміни щорічно. Якщо цільовим орієнтиром виховання є особистість, здатна будувати життя, гідне Людини, то, підстави такого життя – істина, добро і краса — можуть виконати роль показників вихованості школяра.