Соціально-виховна робота

Основним ідеям гуманістичної системи виховання відведена в концепції роль принципів виховного процесу. До них відносять наступні:

а) особистісний підхід у вихованні: визнання особистості людини, що розвивається, вищою соціальною цінністю; повага унікальності і своєрідності кожної дитини; визнання їхніх соціальних прав і свобод; орієнтація на особистість вихованця як ціль, об'єкт, суб'єкт, результат і показник ефективності виховання; відношення до вихованця як до суб'єкта власного розвитку; опора у виховній діяльності на всю сукупність знань про людину, на природний процес саморозвитку особистості, що формується, на знання закономірностей цього процесу;

б) гуманістичний підхід до побудови відносин у виховному процесі, адже тільки поважні відносини між педагогами і дітьми, терпимість до думки дітей, добре й уважне ставлення до них створюють психологічний комфорт, у якому зростаюча особистість почуває себе захищеною, потрібною, значимою;

в) навколишньосередовищний підхід у виховній діяльності: використання можливостей внутрішнього і зовнішнього середовища школи в розвитку особистості дитини;

г) диференційований підхід до виховання дітей, в основі якого лежить добір змісту, форм і методів виховної роботи, по-перше, у відповідності з етнічними і регіональними культурно-історичними, соціально-економічними і соціально-психологічними умовами, по-друге, у зв'язку з особливостями номінальних і реальних груп, по-третє, відповідно до ведучих функцій інститутів виховання, по-четверте, з обліком унікальної неповторності учасників виховного процесу;

д) природосообразність виховання, що припускає обов'язковий облік статево-вікових особливостей учнів і реалізацію таких положень, як:

- визначення можливого для даної статі і віку учнів рівня розвитку особистісних властивостей, на формування яких варто орієнтуватися;

-  опора в їхньому формуванні на мотиви і потреби учнів конкретної статі і віку;

- подолання протиріч, характерних для даного віку і, що виявляються в соціальній ситуації розвитку й у ведучому виді діяльності школяра;

- вивчення і виховання індивідуально-особистісних властивостей учня в загальній структурі статево-вікових проявів;

- побудова психолого-педагогічної діагностики і корекції поведінки з обліком прийнятої в науці періодизації віків;

- забезпечення взаємозв'язку психолого-педагогічної діагностики, консультації і корекції;

е) культуросообразність виховання, тобто опора у виховному процесі на національні традиції народу, його культуру, національно-етнічну обрядовість, звички;

ж) естетизація середовища життєдіяльності і розвитку дитини.

Зміст виховного процесу. Основу змісту виховання складають загальнолюдські цінності. Один з авторів концепції B.A. Караковський думає, що в процесі виховної діяльності необхідно звернутися до цінностей фундаментальних, орієнтація на які і повинна народжувати в людині добрі риси, високоморальні потреби і вчинки. З усього спектру загальнолюдських цінностей він виділяє вісьмох, таких, як Людина, Родина, Праця, Знання, Культура, Батьківщина, Земля, Світ, і показує їхнє значення для змісту й організації виховного процесу в такий спосіб:

«Людина — абсолютна цінність, вища субстанція, "міра всіх речей"». Проблема людини завжди була головною проблемою філософії, як поняття особистості завжди було головним поняттям педагогіки. Але у жодному питанні не було стільки плутанини, лицемірства і демагогії, як у цьому. Сьогодні гуманізмові повертається його індивідуальний початок, із засобу людина стає метою. Особистість дитини з надзадачі, що мало впливає на практику виховання, стає дійсно реальною цінністю.

Треба сказати, що переорієнтація всієї системи утворення на людину, дитину, учня ще тільки починається, так що не слід віддаватися передчасної ейфорії. Однак уже сьогодні практичними задачами педагога стали виявлення і розвиток усіх сутнісних сил дитини, уселяння кожному вихованцеві свідомості його власної неповторності, спонукання його до самовиховання, до того, щоб стати творцем самого себе.

Важливо, щоб ці задачі здійснювалися за законами добра і справедливості, щоб самореалізація кожної людини не придушувала достоїнства та інтересів інших людей. Світ людини — це взаємодія людей. B кожному своєму вчинку треба навчитися бачити і виражати відношення до іншої людині.

Родина — початкова структурна одиниця суспільства, перший колектив дитини і природне середовище її розвитку, де закладаються основи майбутньої особистості. Для педагога аксіоматично твердження про те, що шлюб двох людей ще не складає родини. Родина виникає тоді, коли в ній з'являється дитина.

Виходить, діти — головна ознака родини. Bплин багатьох батьків від дійсної виховної діяльності. Сьогодні школі і родині має бути багато чого зробити для відродження в людях почуття честі роду, відповідальності за прізвище. Діти і батьки повинні усвідомлювати історію родини як частини історії народу, вивчати образи і діяння своїх предків, піклуватися про продовження роду, збереження і множення його добрих традицій. Разом з тим актуальним є відродження народної педагогіки і її професійна проекція на сьогоднішню виховну реальність. Перебудова поглядів на роль родини, відродження її природного призначення вимагають і часу, і визначених умов. І щоб у свідомості людей родина знову стала найбільшою моральною цінністю, починати треба з дитинства, зі школи.

Праця — основа людського буття, "вічна природна умова людського життя". Людина трудиться не тільки для того, щоб заробити. Вона трудиться, тому що вона людина, тому що саме свідоме відношення до праці відрізняє її від тварини, найбільш природно виражає її людську сутність. Той, хто не розуміє цього, руйнує в собі людину. Прилучення дітей до праці завжди було важливою частиною виховання. Однак у цій справі повільно переборюються формалізм і примітивізм, відрив від природи дитини. Нерідко праця в школі розглядається як самодостатній компонент виховання, як універсальний засіб, при цьому до уваги приймається тільки фізична праця. Сьогодні доведено, що виховний бік праці ефективен, якщо він різноманітний, продуктивний, зв'язаний з розвитком креативності і включений у гуманістичну виховну систему. Задача педагога — одухотворити дитячу працю, зробити його творчим, творчим, виховувати в дітей повага до людей, що достигли успіху в житті чесною працею, учити добродійності, безкорисливості, добротворчості. Праця тоді гарна, коли розвиває і реалізує актуальні потреби дитини, суспільно значимий і спрямований на освоєння вихованцем навколишнього світу. Разом з тим сьогодні актуальним є виховання в дітях діловитості, заповзятливості, обов'язковості, почуття чесного партнерства, оволодіння основами економічних знань, сучасного менеджменту.

Знання — результат різноманітної, насамперед творчої, праці. Знання учнів — міра праці вчителів. Виховна сутність знань полягає в тому, що вони не самоціль, а засіб до досягнення мети — розвиткові особистості учня. B широкому змісті знання — це засвоєний різноманітний соціальний досвід в узагальненому виді. B цьому змісті навчання відбувається не тільки в школі. Навчальний же процес, що відбувається в ній, не завжди сприяє розвиткові людини. Виховують лише ті знання, що є для учня суб'єктивною цінністю, мають моральну спрямованість. Знання, отримані в школі, мають три головних ознаки. Глибина — це розуміння сутності предмета або явища, наближеності до істини. Тут на перший план виходить здатність мислити, розуміти, аналізувати, узагальнювати, робити висновки, тобто відбуваються найбільш значущі розумові операції. Міцність знань припускає їх швидке і точне відтворення, що дається, в основному, тренуванням і пам'яттю. Розмаїтість знань — це широка інформованість, що припускає знання не тільки програмного, але і додаткового матеріалу. Це знання, які здобуваються добровільно, з інтересу, допитливості або вигоди. B молодшому віці знання служать пізнанню зовнішнього світу, вони ще не зливаються з особистістю учня. B старших класах школяр, відкриваючи свій внутрішній світ, використовує їх для самопізнання. Він нібито приміряє їх на себе. Ось тут і виникає суб'єктивна позиція яскраво виховного характеру.

Культура — велике багатство, накопичене людством у сфері духовного і матеріального життя людей, вищий прояв творчих сил і здібностей людини. Виховання повинно бути культуросообразним. Задача педагога — допомогти вихованцям в оволодінні матеріальною і духовною культурою свого народу, її скарбами. При цьому треба мати на увазі, що одна з головних особливостей українського національного характеру — висока духовність, постійні моральні пошуки, що піднімають людину. Мірою культури і вихованості можна вважати інтелігентність. Шекспір і Пушкін прийшли до одного висновку: причина всіх людських лих — у неуцтві. Інтелігентність — антипод хамству і неуцтву. Сьогодні це особливо актуально, тому що ми переживаємо розгул практицизму. Йде могутня комерціалізація духовної сфери, особливо мистецтва. Прагматики грубо зривають з нього покрив таїнства високої творчості, деформують естетичні смаки молоді, підсуваючи їй порнографію і жорстокість.

Багато великих людей бачили порятунок людства в красі, у художній творчості, у високій культурі.

Саме дійсна культура з'єднує в собі споконвічне прагнення людства до істини, добри і краси. Якщо школа прилучає дітей до світу прекрасного, сприяє культурі побуту і людських відносин, виробленню високого смаку і неприйняття вульгарності, культури поведінки і естетизації середовища, потреби будувати життя за законами краси і гармонії, — вона є головним гарантом духовного буття суспільства.

Батьківщина — єдина унікальна для кожної людини Родина, дана йому долею, що дісталася від його предків. Сьогодні патріотичне почуття кожного з нас піддається серйозним іспитам: змінилася Батьківщина. Задача педагога — виховання поважного, дбайливого відношення до історії свого народу. Цю якість громадянина добре виразив у свій час О.C. Пушкін: "Клянуся честю, що нізащо на світі я не хотів би перемінити Батьківщину або мати іншу історію, крім історії наших предків". Сьогодні, коли в погляді на минуле спрацьовує "ефект маятника", школа не повинна піддаватися прокурорському тонові в оцінках; треба відмовитися від вироку предкам, від руйнування історії. Це приводить лише до комплексу історичної неповноцінності, породжує психологію нещасливого народу і людини — жертви історії. Звідси недалеко і до настроїв реваншизму, відплати за «прокляте минуле». Біль за помилки і трагедії минулих поколінь повинна викликати активну, творчу позицію. Почуття Батьківщини формується не тільки під впливом минулого, але й участю в житті своїх сучасників-співвітчизників, особистим внеском у благо рідної землі.

Земля — загальний будинок людства, що вступає в нову цивілізацію XXI століття. Це Земля людей і живої природи. Кожна дитина — природний філософ, якого хвилюють світові проблеми. Вже в дитинстві в нього виникає образ світу, що носить яскраво виражений емоційний характер. Спочатку це якась метафора, міф, казка. Потім настає час нагромадження інформації. B ранній юності образ світу нерідко пофарбований у романтичні тони. B старших класах настає пора реалізму, заснована на науковому пізнанні. В міру збагнення дійсності образ світу ускладнюється, здобуваючи безліч диференційованих ознак. Педагоги повинні допомогти школяреві представити цілісність, неподільність світу, взаємозв'язок усіх світових процесів, допомогти усвідомити себе частиною цього величезного цілого, навчити дорожити їм як найбільшою цінністю. Треба зрозуміти, що майбутнє Землі залежить від того, як до неї будуть відноситися сьогоднішні діти, що стали дорослими. Якщо вони зуміють відчути себе землянами, опанують планетарним мисленням, то зуміють уберегти планету від катастроф і катаклізмів, що пророкуються їй у новому столітті. A поки сьогодні особливо важливі інтегровані процеси в освіті, здатні створити цілісний образ світу; неоціненно також екологічне виховання, формування стійкого інтересу до загальнолюдських проблем.

Світ — спокій і згода між людьми, народами і державами — головна умова існування Землі, людської цивілізації. Актуальні задачі виховання — подолання в людях недовіри і підозрілості у відношенні до будь-яких народів і націй, відмовлення від образа ворога, розвиток миротворчої діяльності, включення дітей і дорослих у народну дипломатію, а головне — створення в кожній школі атмосфери цивільного світу і національної згоди. Іноді рішення самих складних проблем лежить у сфері простих людських відносин. Якщо кожна школа і її найближче оточення стануть зоною світу і спокою, це послабить і соціальну, і національну напругу. У визначеному змісті можна сказати, що планету від загибелі може врятувати єдність дій педагогів. Багато проблем сучасності вирішуються сьогодні через школу і при її участі».

Щоб перераховані цінності стали основою змісту і процесу виховання школярів у цілому, педагогам і керівникам освітніх установ пропонується кілька шляхів прилучення дітей до загальнолюдських цінностей:

-        перший шлях — створення комплексної програми виховання в навчальному закладі, побудованої на цих цінностях;

-        другий шлях — формування окремих цільових програм, наприклад «Духовна історія країни», «Наша мала Батьківщина», «Інтелектуальна культура особистості», «Родина — моральна цінність людини», «Молоді громадяни країни» і ін.;

-        третій шлях — розробка спільно з дітьми своєрідних суспільних договорів, що фіксують прийняті в конкретному колективі норми спілкування і відносин, основою яких є загальнолюдські цінності.

Можливий і четвертий шлях, до речі, обирається нерідко класними керівниками, коли вони один з розділів плану виховної роботи складають за наступною схемою: