Соціально-виховна робота

Мета і принципи виховання. Колектив учених вважає, що цільові орієнтири виховання можна умовно розбити на дві взаємообумовлені групи цілей:

1) ідеальні (довгий час як такий вид мети виступав ідеал гармонійно розвитої людини, що містить у собі духовне багатство, моральну чистоту і фізичну досконалість);

2) реальні, котрі конкретизуються у відповідності з особливостями вихованців і специфікою умов їхнього розвитку.

Спираючись на реальні цілі виховання, необхідно визначити актуальні задачі виховної діяльності. Виходячи з того, що результатом виховання є соціальний розвиток людини, що припускає позитивні зміни в його поглядах, мотивах і реальних діях, можна виділити три групи виховних задач.

            Перша група пов'язана з формуванням у дитини гуманістичного світогляду,

            друга – з розвитком потреб і мотивів морального поведінку,

            третя — зі створенням умов для реалізації цих мотивів і стимулюванням моральних вчинків дітей.

Авторами концепції сформульовані п'ять принципів виховання, визначені умови їхньої реалізації і навіть названі правила здійснення практичної педагогічної діяльності у відповідності з цими принципами.

1. Принцип гуманістичної орієнтації виховання вимагає розгляду дитини як головної цінності в системі людських відносин, головною нормою яких є гуманність.

Цей принцип вимагає поважного ставлення до кожної людини, а також забезпечення волі, совісті, віросповідання і світогляду, виділення як пріоритетні задачі турботи про фізичне, соціальне і психічне здоров'я дитини.

Умовами реалізації даного принципу є:

-   добровільність включення дитини в ту або іншу діяльність;

-   довіра до дитини у виборі засобів досягнення поставленої мети, засноване на вірі в можливість кожної дитини і її власній вірі в досягнення поставлених задач;

-   оптимістична стратегія у визначенні виховних задач;

-   попередження негативних наслідків у процесі педагогічного впливу;

-   врахування інтересів учнів, їхніх індивідуальних смаків, переваг, спонукання і розвиток нових інтересів;

-   формування в дітей готовності до соціального самозахисту своїх інтересів при усвідомленні своєї соціальної захищеності.

B практичній педагогічній діяльності цей принцип відображається в наступних правилах:

- необхідно спиратися на активну позицію дитини, її самостійність і ініціативу;

- у спілкуванні з дитиною повинно домінувати поважне ставлення до неї;

- педагог повинен не тільки призивати дитину до добра, але і самим бути добрим;

- педагог повинен захищати інтереси дитини і допомагати їй у вирішенні актуальних проблем;

- поетапно вирішуючи виховні задачі, педагог повинен постійно шукати варіанти їхньої реалізації, що у більшості принесуть користь кожній дитині;

- захист дитини повинен бути пріоритетною задачею педагогічної діяльності;

- у класі, школі, групі та інших об'єднаннях учнів педагоги повинні формувати гуманістичні відносини, що не допускають приниження достоїнства дітей.

2. Принцип соціальної адекватності виховання вимагає відповідності змісту і засобів виховання соціальної ситуації, у якій організується виховний процес. Задачі виховання орієнтовані на реальні соціально-економічні умови і припускають формування у дітей прогностичної готовності до реалізації різноманітних соціальних задач.

Реалізація цього принципу можлива тільки на основі обліку різноманітного впливу соціального середовища.

Умовами реалізації даного принципу є:

-   взаємозв'язок виховних задач і задач соціального розвитку демократичного суспільства;

-   координація взаємодії соціальних інститутів, що роблять вплив на особистість дитини;

-   забезпечення комплексу соціально-педагогічної допомоги дітям;

-   орієнтація педагогічного процесу на реальні можливості соціуму;

-   облік різноманітних факторів навколишнього соціального середовища (національного, регіонального, типу поселення, особливостей навчального закладу і т.д.);

-   корекція сприйманої учнями різноманітної інформації, у тому числі й інформації від засобів масових комунікацій.

B практичній діяльності педагога цей принцип відображається в наступних правилах:

-   виховний процес будується з урахуванням реалій соціальних відносин, особливостей економіки, політики, духовності суспільства;

-   школа не повинна замикати виховання дитини своїми стінами, необхідно широко враховувати і використовувати реальні фактори соціуму;

-   педагог повинен коректувати негативний вплив навколишнього середовища на дитину;

-   необхідно забезпечити взаємодію всіх учасників виховного процесу.

3. Принцип індивідуалізації виховання учнів припускає визначення індивідуальної траєкторії соціального розвитку кожного учня, виділення спеціальних задач, що відповідають його індивідуальним особливостям, включення дитини в різні види діяльності з урахуванням її особливостей, розкриття потенціалів особистості як у навчальній, так і у позаурочній роботі, надання можливості кожному учневі для самореалізації і саморозкриття.

Умовами реалізації принципу індивідуалізації є:

-   моніторинг змін індивідуальних якостей дитини;

-   визначення ефективності впливу фронтальних підходів на індивідуальність дитини;

-   вибір спеціальних засобів педагогічного впливу на кожну дитину;

-   облік індивідуальних якостей дитини, її сутнісних сфер при виборі виховних засобів, спрямованих на її розвиток;

-   надання можливості учнем самостійного вибору засобів участі у позаурочної діяльності, а також вибору сфери додаткової освіти.

B практичній педагогічній діяльності цей принцип реалізується в наступних правилах:

- робота, проведена з групою учнів, повинна орієнтуватися на розвиток кожного з них;

- успіх виховного впливу при роботі з одним учнем не повинен негативно впливати на виховання інших;

- здійснюючи вибір виховного засобу, необхідно користуватися інформацією тільки про індивідуальні якості;

- на основі взаємодії з учнем педагог повинен вести пошук засобів корекції його поведінки;

- сукупність виховних засобів, використовуваних педагогами, повинна визначатися з урахуванням постійного відстеження ефективності виховного впливу на кожну дитину.

4. Принцип соціального загартовування дітей припускає включення вихованців у ситуації, що вимагають вольового зусилля для подолання негативного впливу соціуму, вироблення певних засобів цього подолання, адекватних індивідуальним особливостям людини, вироблення соціального імунітету, стресостійкої, рефлексивної позиції.

Умовами реалізації принципу соціального загартовування є:

-   включення дітей у рішення різних проблем соціальних відносин у реальних та імітованих ситуаціях (соціальні проби);

-   діагностування вольової готовності до системи соціальних відносин;

-   стимулювання самопізнання дітей, визначення своєї позиції і способу адекватної поведінки в різних ситуаціях;

-   надання допомоги дітям в аналізі проблем соціальних відносин і варіативному проектуванні своєї поведінки в складних життєвих ситуаціях.

B практичній педагогічній діяльності цей принцип реалізується в наступних правилах:

-   проблеми відносин дітей треба вирішувати з дітьми, а не за них;

-   дитина не завжди повинна легко домагатися успіху у своїх відносинах з людьми: важкий шлях до успіху — застава успішного життя надалі;

-   не тільки радість, але і страждання, переживання виховують людину;

-   вольових зусиль для подолання труднощів у людини не буде завтра, якщо їх немає сьогодні;

-   не можна передбачити всі труднощі життя, але людині потрібно бути готовим до їх подолання.

5. Принцип створення середовища, що виховує, вимагає створення в навчальному закладі таких відносин, які б формували соціальність дитини.

Насамперед важлива роль ідей про єдність колективу школи, педагогів і учнів, зімкненні цього колективу. B кожному класі, у кожному об'єднанні повинна формуватися організаційна і психологічна єдність (інтелектуальна, вольова і емоційна). Створення середовища, що виховує, припускає взаємну відповідальність учасників педагогічного процесу, співпереживання, взаємодопомогу, здатність разом переборювати труднощі. Цей принцип також означає, що в школі і соціальному оточенні домінують творчі початки при організації навчальної і позаурочної діяльності, при цьому творчість розглядається учнями і педагогами як універсальний критерій оцінки особистості і відносин у колективі.

Реалізація цього принципу можлива при наступних умовах:

-   виділення домінуючої мети колективу, що поєднує педагогів і учнів;

-   визначення ведучої діяльності, що є значимою для всіх членів колективу;

-   розвиток дитячого самоврядування, ініціативи і самостійності дітей і дорослих, створення різноманітних дитячих об'єднань;

-   формування позитивного відношення до творчості (виховне середовище має бути евристичним);

-   неповторність навчального закладу (кожна школа повинна мати свою особливість);

-   наявність відносин “відповідальної залежності” (A.C. Макаренко) у середовищі педагогів і учнів.

Цей принцип відображається в ряді правил організації педагогічної діяльності:

- школа для дитини повинна бути рідною, і він повинний відчувати причетність до успіхів і невдач колективу;

-   педагоги й учні, члени одного колективу, допомагають один одному;

-   загальна мета школи — ціль кожного педагога та учня;

-   необхідно реально довіряти дітям, а не грати з ними в довіру;

-   кожний у колективі повинен бути творцем відносин і нових справ;

-   байдужий педагог народжує байдужих учнів.

1.2. Спрямованість виховної діяльності на розвиток усіх сутнісних сфер людини.

Становлення особистості людини припускає засвоєння системи гуманістичних цінностей, що складають основу його гуманітарної культури. Перенос суспільних уявлень у свідомість окремої людини веде до перетворення загальнолюдських цінностей у вищі психічні функції індивіда. Тому найбільш перспективною моделлю виховання, на думку авторів концепції, є та, котра вичленує соціальні аспекти та інтегрує їх зі сферами індивідуальності. У відповідності з цим можна визначити зміст виховання, що забезпечує розвиток усіх сутнісних сфер людини: інтелектуальної, мотиваційної, емоційної, вольової, саморегуляції, предметно-практичної, екзистенціальної.

B інтелектуальній сфері необхідно формувати обсяг та глибину, дієвість знань про моральні цінності, моральні ідеали, принципи, норми поведінки (гуманність, солідарність, любов, уявлення про борг, справедливість, скромність, самокритичність, чесність, відповідальність за себе). У ціннісно-сутнісних утвореннях утримується моральне значення суспільних явищ і орієнтири поведінки, що є підставами моральних оцінок. Завдяки їм регулюється й організується поведінка і діяльність особистості.

B мотиваційній сфері доцільно формувати правомірність і обґрунтованість ставлення до моральних норм: дбайливе ставлення до людини; сполучення особистих і суспільних інтересів; прагнення до ідеалу; правдивість; моральні установки; цілі життя; сенс життя; ставлення до своїх обов'язків, потреба в «іншому», у контакті з собі подібними. Розвиток названих елементів мотиваційної сфери є головною рушійною силою формування і розвитку особистості.

B емоційній сфері необхідно формувати характер моральних переживань, пов'язаних з нормами або відхиленнями від норм і ідеалів: жалість, співчуття, довіра, подяка, чуйність, самолюбство, симпатія, сором та ін. Виховання особистості приносить плоди тільки в тому випадку, якщо воно відбувається в правильному емоційному тоні, якщо педагогові вдається з’єднати вимогливість і доброту. Пояснення цьому положенню дали психологи: той предмет (ідея, мета, відношення), що довгостроково і непохитно насичувався позитивними емоціями, перетворюється в самостійний мотив. Якщо спілкування з дорослим йде погано, безрадісно, постійно приносить засмучення, то весь механізм не працює, нові мотиваційні утворення у дитини не виникають, правильного виховання особистості не відбувається.

У вольовій сфері потрібно формувати морально-вольові устремління в реалізації моральних вчинків; мужність, сміливість, принциповість у відстоюванні моральних ідеалів. Тут важливо не стільки те, що особистість ставить ціль, скільки те, як вона її реалізує, на що піде заради досягнення її. Прийняття рішень — це не тільки вибір альтернатив на раціональній основі, але і вольовий дозвіл протиріч, здатність виконувати діяльність на оптимальному рівні активності, психічна стійкість стосовно труднощів. Прояв активності в необхідній формі, ініціатива, вимогливість до себе є особливі якості особистості, що виникають на вольовій основі.

B сфері саморегуляції необхідно формувати моральну правомірність вибору: совісність, самооцінку, самокритичність, уміння співвіднести свою поведінку з поведінкою інших, добропорядність, самоконтроль, рефлексію та ін.

B предметно-практичній сфері варто розвивати здатність робити моральні вчинки, чесне і сумлінне відношення до дійсності; уміння оцінити моральність вчинків; уміння оцінити поведінку учасників з точки зору моральних норм.