Операционный менеджмент

Потенціалом запасу мінливості є:

-         галузева приналежність;

-         тип впровадженої технології;

-         характер організації операційної системи.

Третій аспект характеризується тим, що нововведення виступає як об’єкт планування, проектування, створення і використання в операційній системі, у межах якої здійснюється розподіл ресурсів і реалізується загальна місія організації.

Четвертий аспект пов’язаний з розробкою, функціонуванням і розвитком новації як самостійної системи, використовуваної для досягнення цілей операційними системами.

Реально всі інновації в операційному менеджменті можна поділити на три групи:

-         сприятливі (позитивні);

-         нейтральні;

-         небезпечні (негативні).

Головна функція менеджера – це забезпечення стабільності операційної системи.

Операційні інновації, за визначенням, повинні вичерпуватися операційним рівнем керування і найчастіше зводяться до поточних поліпшень і адаптивних змін, що не порушують сформованих умов до результату (продукту) і використовуваних ресурсів (витрат).

Методи організації операційних інновацій зручно подати визначеним порядком виконання декількох процедур.

Перша організаційна процедура в керуванні операційними інноваціями полягає у виявленні (або прогнозуванні) і поданні імовірних або реальних змін.

Друга процедура полягає у виявленні й поданні побічних ефектів і явищ, що виходять за межі змінюваної функції або адаптивної реакції системи.

Третя процедура – співвіднесення цілей і критеріїв удосконалювальної чи адаптивної інновації з цілями операційної системи в цілому.

3.5 Суть нормування робіт у контексті операційного менеджменту складається зі збору інформації для прогнозування й наступного обчислення потужності операційної системи у вигляді оцінювання терміну виконання виробничих операцій.

Таким чином сутність організації і нормування робіт полягає в розподілі основних і допоміжних функцій на технологічно завершені операції, включення даних операцій в обов’язки підрозділів, ланок, працівників, а також встановлення кількісних та якісних вимог до стиків між окремими операціями таким чином, щоб була досягнута системна цілісність усіх працівників і підрозділів. Процес організації і нормування робіт можна розглядати як багаторівневий алгоритм (рис. 5.1) взаємоув’язаних функцій.

Рис. 5.1 Алгоритм процесу організації і нормування робіт у границях операційної системи

Ресурсна сторона керування операціями виявляється як сукупність норм витрат, трудовитрат та інших обов’язкових коефіцієнтів і показників, що характеризують обов’язковий, середній чи граничний рівень використання ресурсів для даної роботи.

Пошук основ для встановлення системної єдності всіх робіт повинен вестися у двох напрямках:

1)     розбивка, формалізація і системне описування кінцевого результату. Нормування робіт тут іде зверху вниз;

2)     рух від необхідних і фактично наявних ресурсів. Планування кінцевого результату на основі наявної послідовності технологічних стадій руху цих ресурсів.

Розрізняють такі типи норм:

-         загальні (єдині);

-         специфічні (аж до індивідуальних).

У рамках будь-якої операційної системи організація і нормування робіт як процес є:

1)     методом планування діяльності операційної системи;

2)     одним з основних засобів керування персоналом операційної системи;

3)     нормування робіт є передумовою розбивки технології на сукупність робочих місць.

Робоче місце – це підпорядковані конкретному виконавцю ресурси, посадові обов’язки і необхідний результат, визначений як стикова форма.

4) організація і нормування робіт будуються на основі декомпозиції, місії і стратегії операційної системи;

5) нормування є дійсним інструментом стимулювання і мотивації працівників в операційній системі;

6) дуже серйозно представлені норми в такому аспекті як інвестування і інновації.

7) норми і нормативи організації робіт є полем інформатизації й інформаційних обмінів.

3.6 Одне з основних завдань операційного менеджменту полягає у підготовці або доборі системи правил – процедур, що забезпечують реальну єдність усіх ланок і підрозділів.

Професійна характеристика продукту припускає використання дисциплінарної матриці термінів, позначок процедур, прийнятих в даній професійній сфері.

Аналітичне подання продукту:

1)     характеристика його функціонального призначення. Починаємо з установлення загальних границь і рамок функціонального призначення продукту;

2)     розглядається завдання аналітичного опису маси важливих і необхідних властивостей продукту.

Розрахунок тривалості виробничого або операційного циклу виготовлення продукту є безпосередньою задачею операційного менеджера, яку він може оперативно вирішити тільки при умові, якщо попередньо побудує тимчасову операційну структуру останнього.

Вихідним моментом для побудови тимчасової операційної структури продукту (виробу) є наявність складального креслення або креслення зборки, специфікації відомості складу виробу і схеми технологічного процесу зборки виробу.

Складальне креслення – це креслення, що містить зображення виробу і дані для його зборки і контролю.

Креслення зборки – це тривимірне креслення, відоме як ізометричне креслення, де відносне місце розташування компонентів показано по відношенню один до одного з метою вказівки як і в якій послідовності збирати виріб.

Специфікацією називається таблиця, що містить перелік усіх складових частин (деталей), що входять у даний виріб, а також конструкторських документів, що відносяться до цього виробу і його складових частин.

Відомість складу виробу представляє перелік визначених кількостей елементів, інгредієнтів і матеріалів, які необхідні для виготовлення виробу.

Відомі два методи визначення операційного часу – це метод розрахунку, що базується на основі тимчасової структури виробу і аналітичний метод.

Аналітичний метод розрахунку більш трудомісткий тому, що вимагає попереднього визначення багатьох складових технологічного процесу виготовлення виробу. Тут за основу береться розрахунок, що відповідає послідовній обробці партій деталей на технологічних операціях. У даному випадку тривалість виробничого циклу обробки партії деталей може бути визначена за формулою:

                    Коn

Tц = 100 * n ∑ t шт.*j / Тсм * Ксм * Рвип.j * qрм.j + Kon * tмо + tп.п. ,                 (6.1)

j=1

де n – розмір партії;

Кon – кількість операцій;

Tшт.j – штучно-калькуляційний час виконання j-ї операції;

Ксм – коефіцієнт змінності;

Рвип.j – відсоток виконання норм часу;

qрм.j – число робочих місць на операції;

tмо – між операційний час;

tп.п. – час, необхідний на природні потреби виконавця операції.

Побудова операційної системи від продукту уможливлює одержання приватних характеристик і деталей основного технологічного процесу. Істотні функціональні характеристики продукту забезпечуються технологічними процесами і зусиллями.

Існує зворотня технологічна модель керування – не від продукту, а від процесу. Така модель операційної системи вважається припустимою для обмеженого кола ринкових структур. Зокрема, якщо мова йде про теорії конкуренції, то це:

1)     комутанти;

2)     нішові фірми.

Комутанти – це ринкові структури, що орієнтуються на унікальні і «швидко створювані» сегменти ринкового попиту.

Нішова фірма – орієнтується на невеликі, але стабільні в часі сегменти ринкового попиту.

Тема 4. Надійність операційної системи

Питання:

1.      Стислі відомості з теорії ймовірностей.

2.      Основні поняття надійності операційних систем.

3.      Прогнозування основних показників надійності.

4.      Встановлення тривалості життєвого циклу операційної системи.

5.      Способи підвищення надійності функціонування операційних систем.

4.1. Надійне функціонування будь-якої операційної системи залежить від численних об’єктивних і суб’єктивних чинників, що часто знаходяться в складній взаємозалежності.

У теорії ймовірностей застосовують ряд базових понять.

Досвід – це практичне здійснення ряду умов, правил.

Експеримент – один або декілька дослідів.

Результат – можливий підсумок експерименту.

Усі явища в економіці за ознаками кількісного оцінювання їхнього прояву розподіляють на одиничні і масові.

Одиничним вважається явище, що повторюється за багаторазового відтворення досліду.

Подія – це явище, що відбувається в результаті накопичення досліду.

Достовірною називають подію, що за всіх дослідів завжди настає, якщо буде здійснена визначена сукупність умов.

Неможливою називають подію, що за всіх дослідів ніколи не настає.

Випадковою називають подію, що за здійснення сукупності умов може або відбутися, або ні.

Спільні – це дві події, одна з яких не виключає можливості появи іншої.

Неспільними називають дві події, якщо в процесі функціонування операційної системи поява однієї з них виключає можливість появи іншої.

Рівноможливі – це кілька можливих подій, що з’являються в процесі досліду.

Незалежними вважають такі події, поява яких не залежить від того, яка подія відбулася перед цим.

Якщо події, що входять у групу, попарно несумісні, то їх називають «групою неспільних подій». Однак, якщо сумісні хоча б дві події з цієї групи, то вони є групою спільних подій.

Випадкові величини, що зустрічаються і економічній практиці, поділяють на дві групи – дискретні і неперервні.

Дискретною випадковою величиною називається така, число можливих значень якої звичайне.

Неперервною випадковою величиною називається така, що у деякому інтервалі може приймати будь-яке значення.

Випадкова величина – абстрактне відтворення випадкової події.

Імовірність – це числова характеристика ступеня можливості появи будь-якої випадкової події за тих чи інших визначених, здатних повторюватися необмежене число разів, умов.

Розрізняють математичну і статистичну імовірність. Математичну імовірність визначають безпосереднім підрахунком за формулою:

Р(А) = m / n ,                                                                                           (1.1)

Де Р(А) – імовірність події А;

n – загальне число випадків;

m – число випадків, що сприяють події А.

Правило додавання ймовірностей застосовується для підрахунку імовірності здійснення події А або В чи обох відразу. Саме ж правило формулюється так:

Імовірність появи однієї з двох неспільних подій, байдуже якої, дорівнює сумі ймовірностей цих подій.

Р(А+В) = Р(А) + Р(В);                                                                            (1.2)

Імовірність появи однієї з декількох попарно неспільних подій, байдуже якої, дорівнює сумі ймовірностей цих подій.

              n

Р(А1 + А2 + … + Аn = Р(А1) + Р(А2) + … + Р(Аn) = ∑Р(Аі).                  (1.3)

                                                                                           i=1

У загальному випадку для повної групи подій А1, А2, …, Аn матимемо:

        n

∑P (Ai) =1,0.                                                                                            (1.4)

       i=1

Правило множення ймовірностей застосовують тоді, коли потрібно знайти імовірність того, що події А та В відбудуться одночасно. Формулюється правило в такий спосіб:

Якщо дві події – А та В – незалежні, то імовірність спільної появи двох незалежних подій дорівнює добуткові ймовірностей цих подій:

Р(АВ) = Р(А) * Р(В).                                                                                (1.5)