Операционный менеджмент

Виходячи з розглянутих раніше дефініцій «операція», «операційний менеджмент» і перспектив формування операційного менеджера нової епохи окреслимо слідуючі функції операційного менеджмента:

-         функція планування;

-         функція організації;

-         функція мотивації;

-         функція контролю;

-         функція координації.

1.6. Під «системою» будемо розуміти множину однорідних або різнорідних окремостей, що знаходяться в більш міцних, чим з навколишнім середовищем, відношеннях і зв’язках один з одним і тому утворюють якусь цілісність, єдність.

Використовуючи методологію системного підходу, можна зазначити, що будь-яка організація є відкритою системою, яка спроможна перетворювати «вхідні» зв’язки з зовнішнього середовища на «вихідні».

Тому «повну систему» виробничої діяльності будь-якої організації назвемо «операційною системою».

На мал.. 3 зображена принципова схема операційної системи.

Мал. 3. Принципова схема операційної системи.

Тема 2. Теоретичні основи операційних систем

Питання:

1.      Формалізація операційної системи.

2.      Узагальнений критерій оптимального проектування операційних систем.

3.      Типологія операційних систем.

4.      Характерні риси операційних систем.

5.      Встановлення управлінських зв’язків в операційній системі.

6.      Сучасні підходи до побудови операційних систем.

7.      Опис життєвого циклу операційної системи.

8.      Стисла характеристика режиму функціонування операційної системи.

2.1. Розрізняють штучні, створені для досягнення лише конкретних цілей (цілеспрямовані) і природні (нецілеспрямовані) системи. На практиці менеджмент, а особливо операційний, використовує тільки цілеспрямовані системи. Залежно від цілей аналізу і рівня абстрагування відомі різні підходи до формалізації систем. На сьогоднішній день найбільш загальним і досить обґрунтованим є теоретико-множинний опис. Суть його полягає в тому, що у ході дослідження зв’язків конкретної системи їх розподіляють на зовнішні і внутрішні. Зовнішніми називають зв’язки, що виходять за межі системи, а внутрішніми – з підпорядкованими підсистемами S’i , елементами Min або між ними.

                   S              w4

                                                              S’2

              w5              w3

              w6

                                                                                                                w2

S’1              S’i

                            w7              w1

                                      w8                                wi

Рис. 2.1 Графічно-формалізована загальна схема системи з внутрішніми і зовнішніми зв’язками:

Ώ – зовнішнє середовище; wi – чинники впливу зовнішнього середовища; S – система; 

S1, S2, …., Si – підсистеми;

Мin – елементи;

↔ зв’язки між елементами системи;

<=> зв’язки між підсистемами;

→ «вхідний» зв’язок із зовнішнім середовищем;

=> «вихідний» зв’язок із зовнішнім середовищем.

За рис. 2.1, зв’язки з зовнішнім середовищем Ώ мають різновекторне спрямування: зв’язок від зовнішнього середовища  Ώ  до системи S (або її елемента), позначений на рис. 2.1 як wi →, називається «входом», а спрямований назовні, позначений =>, називається «виходом».

У загальному випадку на теоретико-множинному рівні абстракції поняття «система» можна визначити як упорядковану систему елементів М, відносин (зв’язків) між ними R і властивостей P:

                                           S = ‹ Ms, Rs, Ps ›,                                               (2.1)

Де ‹ Ms, Rs, Ps › - середнє за часом зазначених випадкових величин. Індекс s означає, що елементи, зв’язки між ними і властивості елементів характерні тільки для конкретної проектованої або досліджуваної системи S.

За такої формалізації системи можна припускати, що нескінченне число властивостей Р, яких набула система, задається (або формується) зовнішнім середовищем (метасистемою).

Метасистема – це сукупність зовнішніх елементів, що потенційно можуть впливати на стан системи S(t) у тимчасовому масштабі. Тут слід зазначити, що S(t), зрозуміло, не може не залежати як від внутрішнього стану r(t), так і від стану метасистеми, тобто від зовнішнього оточення (середовища) w(t). Отже, стан системи може характеризуватися значенням функціонала, що досягається:

                S(t) = F {r1(t), r2 (t), ….,ri (t); w1(t), w2(t),….., wn(t)},             (2.2)

Де ri (t) – параметри системи і її елементів, тобто стану внутрішнього середовища;

wn(t)} – стан метасистеми чи зовнішнього середовища.

За аналізом S(t) можна виділити, наприклад, на стадії формування технічного завдання на проектування системи, ряд відповідних властивостей Ps. Відображення ж Ps на універсами Ms, Rs  дає, відповідно, під множники елементів Мс і відношень Rc, на яких можна побудувати систему з заданими властивостями, тобто визначити сферу існування системи. А вже виходячи з технічних, економічних, евристичних трактувань, сферу існування системи можна згорнути до бажаних меж, задавши певне число Mg, Rg.

Відомо, що найважливішими якостями і властивостями системи є функціональні і структурні.

Функціональні якості системи – це характеристики процесів взаємодії адаптації системи з зовнішнім середовищем.

Структурні якості – це характеристики процесів взаємодії адаптації внутрішніх компонентів системи між собою. Останні досягають високих значень при відтворенні оптимальної структури системи.

Структура системи - це відображення визначеної закономірності процесу взаємної адаптації її внутрішніх компонентів. Структура систем може бути різною, але все ж вони частіше організовані по ієрархічному принципу. Система, яка має ієрархічну структуру організована як ансамбль взаємодіючих частин, який складається із послідовно вкладених одна в одну взаємодіючих субодиниць.

У даному випадку має місце ієрархія підпорядкованості, в якій системи ранжовані по рівням субординації і можуть тільки взаємодіяти одна з одною, не включаючи низові позиції в склад вищих структур. Тому в процесі проектування, модернізації системи операційний менеджер керується принципом «від простого до складного», дотримуючись принципів і правил ієрархії і композиції.

Під «ієрархією» розуміється певний порядок, що встановлює в системі різні рівні і ранги підсистем і їхніх елементів.

Композиція – об’єднання елементів, підсистем таких рівнів і рангів у цілісність, тобто в систему.

Отже, будь-яку систему можна подати n-рівневою ієрархічною структурою типу «дерево»: система → підсистеми → елементи (рис. 2.2). На кожному рівні утворюються власні підсистеми відповідно до принципу декомпозиції. Така схематизація уможливлює окремо дослідження підсистем S’i і елементів Мin.

Рис. Загальна структурна схема системи

2.2 Метою проектування будь-якої операційної системи є максимізація ефективності, тобто одержання максимального ефекту від використання системи на одиницю витрачених ресурсів.

Під «ефектом» для операційної системи розуміється ступінь досягнення поставлених перед системою цілей, у якості яких може виступити ряд необхідних властивостей:

                    Ps = {psj}, j = 1,m.                                                                  (2.3)

Елементи Ps, приведені до виду, що допускає кількісне оцінювання, утворять низку так званих локальних критеріїв оцінки ефекту системи:

                     Pks = {pksi}, i = 1,n.                                                                (2.4)

Для однієї конкретно спроектованої операційної системи групи її властивостей є взаємозалежними і змінюються узгоджено.

Операційну систему з заданими властивостями можна побудувати лише тільки на масі елементів Мs і відношень між ними Rs. А для досягнення необхідних і бажаних властивостей в операційну систему необхідно докласти деякий «обсяг» різнорідних ресурсів (матеріальних, трудових тощо) необхідних для реалізації елементів і відношень (зв’язків) між ними:

                             Bs = {bsj}, j = 1,m,                                                         (2.5)

Таким чином, можна припустити, що на абстрактному рівні існують певні (задані) узагальнені оцінки ефекту операційної системи Е та ресурсовитрат (їхньої вартості) С:

                                  Е = Фе (Рks);                                                                    (2.6)

                                  С = Фс (Вs)                                                                     (2.7)

Де Фе, Фс – оператори згортки, ідентифікація яких і є суттю проблеми багатокритеріального оцінювання.

Визначивши узагальнені оцінки Е и С операційної системи, можна вважати, що її ефект у загальному випадку є неубуваюча функція її вартості:

                        Е = F (C),                                                                             (2.8)

Де F – оператор перетворення.

Функціональна залежність (2.8) показує, що кількісні і якісні характеристики операційної системи залежать від виду оператора перетворення F, що визначається припустимими множниками функціональних елементів, принципів побудови, структур і технологій функціонування операційної системи:

F = F’ * F’’ * F’’’,

Де F’ – число допустимих структур системи;

F’’ – маса допустимих топологічних реалізацій структур F’;

F’’’ – безліч допустимих технологічних реалізацій топологічних структур F’’ .

За умови твердого фіксування оператора F залежність Е = F (C) графічно буде інтерпретована S-подібною кривою (рис. 2.3).

Даний графік зазначає, що для кожної конкретної операційної системи існує обмеження на потенційно можливий ефект. Виходить, останній можна максимізувати двома способами:

значним введенням «обсягів» ресурсів у систему;

б) оптимізацією оператора перетворення ресурсів, що входять в систему ( процес удосконалення F тривалий і трудомісткий).

Е

              С

Рис. 2.3 Залежність ефекту системи від вкладених ресурсів

Якщо операційна система будується на умовах достатності ресурсів, то теоретично можна прогнозувати можливість необмеженого зростання ефекту.

У більшості випадків операційним менеджерам у процесі проектування систем доцільно користуватися критеріями виду:

                                   К1 = max E / C                                                           (2.9)    

              F,C

Чи

                                         К2 = max (Е – С).                                                      (2.10)

              F,C

Рішення оптимізаційного завдання проектування операційної системи за критерієм (2.9) чи (2.10) дає можливість операційному менеджерові визначити стратегію розвитку визначеного класу систем, зокрема, обґрунтовувати економічно доцільний рівень ефекту системи Е* і оцінювати раціональність рівня витрат С*.

2.3. Типологія – класифікація об’єктів по спільності ознак. Потреба в типології систем виникає тоді, коли накопичений величезний дослідницький масив даних про них і виникає необхідність у формуванні єдиної картини. Типологія систем дає можливість для дослідника:

1)                     одержати систематизовану інформацію;

2)                     оцінити вихідні параметри;

3)                     одержати характеристику з організаційної точки зору, яку можна буде використовувати для здійснення можливих трансформаційних змін у структурі.