Порівняння та метафори у сонетах Едмунда спенсера

Згідно з Н. Д. Арутюновою, найважливішим компонентом механізму метафоризації є процедура порівняння. Вона зводиться до пошуків спільних ознак, “метафора може бути виведена з порівняння і заснованого на паралелізмі різнопорядкових явищ”[ Арутюнова Н. Д. Метафора // Лингвистический энциклопедический словарь. – М.: Изд-во Советская  энциклопедия, 1990. – с. 296-297].

О. Тищенко процес метафоризації окреслює так: а) людина бачить і безпосередньо відчуває предмет (чи явище) дійсності, що вже означений словом, аналізує його, порівнює з іншим і дає йому нове означення; б) людина не бачить безпосередньо  предмет, але в її свідомості виникає образ цього предмета, що звичайно означений певним словом, і дає йому нове значення. З огляду на таке розуміння процесу виникнення метафори її визначають як “слово з таким похідним образним лексичним значенням, у якиму виражається особлива суб'єктивна оцінка предмета (явища) дійсності і яке співвідноситься з твірним лексичним значенням”[ Тищенко О. Метафора Євгена Маланюка. – Київ, 2004 – 141с. С. 64].

Аналізуючи процес метафоризації, дослідники визначають два компоненти метафори, взаємодія яких зумовлює виникнення цього тропа. У метафорі типу лілія руки виділено такі складові: 1) слово лілія називається метафоризованим (Басилая), сигніфікованим (Баранов, Караулов), базовою структурою (Литвинова), засобом уподібнення (Опарина), метафоричним (Степанченко); 2) слово рука визначається як таке, що метафоризує (Басилая), інтродуктивне (Литвинова), означуване (Опарина), денотативне (Баранов, Караулов), модифікатором (Степанченко).

В. Г. Гак вважає, що в основі метафоризації лежить розмитість понять, якими оперує людина, відображаючи в своєму пізнанні змінну багатообразну пізнавальну діяльність. Різнорідні об'єкти об'єднуються за новими ознаками, включаються на основі цих ознак в клас, що дозволяє використовувати назву одного з них для означення іншого[Гак В.Г. Метафора: Универсальное и специфическое / В.Г.Гак // Метафора в языке и тексте.- М.: Наука, 1988.- С.11-26.].

В. Н. Телія стверджує, що модель метафоричного процесу складається з сутностей і інтеракцій між ними. В якостей сутностей, які складають “острів” метафори виступають: задум, ціль, основа, тобто формуюча думка про світ (предмет, явище, властивісь, подія, факт). Кожній із цих сутностей супроводжує асоціативний комплекс – енциклопедичне, національно-культурне знання і власне індивідуальне уявлення. Звичайно, всі ці сутності і процеси діють не по черзі, а симультанно. Пріоритет в часовому плані В. Н. Телія  віддає задуму і цілі. Отже, “метафоризація – це процес такої взаємодії пропонованих сутностей та операцій, що приводить до отримання нових знань про світ та знань про їх О-мовлення. Метафоризація супроводжується вкрапленням у нове поняття ознак уже пізнаної дійсності, відображеної у значенні”[ Телия В. Н. Метафора в языке и тексте. – М.: Наука, 1988].

А. П. Огурцов бачить в метафоризації простий перенос значення, який сприяє поширенню “первинного значення слова” на об'єкти, які раніше не спостерігалися під цим кутом зору. Акт метафоризації виражається у формі переносу деякого признаку одного предмета на інший в силу наявності у цього іншого предмета подібної ознаки (А. М. Шахнарович, Н. М. Юрьєва). З цієї точки зору, створення метафори можна уявити як “активний-активний” акт, а сприйняття метафори і її інтерпретація – як “пасивно-активний” акт. Необхідною умовою розуміння метафори (її адекватної інтерпретації) є певний рівень мислення суб'єкта, який сприймає метафору. За словами К. К. Жоля, “поява метафори в полі мовної свідомості – свідчення філогенетичної і онтогенетичної зрілості” [Телия В. Н. Метафора в языке и тексте. – М.: Наука, 1988].

Процеси метафоризації протікають у сфері мислиннєво-мовної практики, яка має справу не з реальними речами і явищами, а з їхніми відобреженнями у людській свідомості. Отже, зрозуміти метафору – означає в якійсь степені мисленно прослідити шлях її створеня, а це петребує мислительних зусиль           “у подоланні несумісності значень” і “побудові смислової гармонії”. Ціль метафори – викликати уявлення. Світ метафори – це світ образного мислення. Результат метафори – виведення ознак основного суб'єкта.

Усі наукові положення стосовно метафори сформувалися протягом певного часу у концепції, які відображають істотні особливості цього багатого художньо-виражального засобу. 

Концепції метафори загальнолінгвістичного характери розглядають метафору  через призму різноманітних  тверджень. Так, емотівні теорії метафори традиційно виключають метафору з науково-описового дискурсу. Ці теорії заперечують який би то не було когнітивний зміст метафори, фокусуючись лише на її емоційному характері; розглядають метафору як відхилення від мовної форми, позбавлене всякого сенсу. Такий погляд на метафору є результатом логіко-позитивістського відношення до сенсу існування, сенс можна підтвердити тільки дослідним шляхом. Наприклад, віслів гострий ніж має сенс, оскільки цю "гостроту" можна перевірити в ході випробувань, а ось гостре слово вже можна було б вважати зовсім безглуздою комбінацією слів, коли б не смисловий відтінок, що передається виключно її емоційним забарвленням.

На таких же позиціях стоїть і концепція напруги (tension), згідно з якою емоційна напруга метафори породжується аномальністю поєднання її референтів (компонентів, що зіставляються). Припускається, що реципієнт має бажання зняти цю напругу, прагнучи розгадати, в чому ж полягає сама аномалія. Така концепція залишає метафорі єдину функцію гедонізму: принести задоволення чи розважити; розглядає її як чисто риторичний прийом. Ця теорія пояснює появу "мертвих" метафор поступовим падінням емоційного напруження у міру підвищення частоти їх використання. І оскільки в рамках цієї теорії метафора предстає як щось фальшиве і помилкове внаслідок того, що зіставлення її референтів є чужим, то відразу напрошується вивід, що у міру того, як метафора стає більш за знайому, її напруженість падає, а фальшивість зникає.

Е. Маккормак так формулює цей висновок: "...створюється дивний стан речей: гіпотеза або політичне осяяння можуть стати істинами... через багатократне вживання метафори. Завдяки тривалому порушенню, напруга падає, наступає перевага на користь істини і вислову стають граматично правильними. Істина та граматичні відхилення виявляються залежно від емоційної напруги" (MacCormac E. R. A cognitive theory of metaphor. Cambridge, London, 1985: р.27).

Дійсно, одним з істотних аспектів метафори є її здатність викликати у реципієнта відчуття напруженості, здивування і відкриття, і будь-яка хороша теорія метафори повинна включати цей аспект.

Теорія метафори як заміщення (субститутивный підхід) розширює виражальні можливості метафори. Субстітутівний підхід грунтується на тому, що будь-який метафоричний вираз використовується замість еквівалентного буквального виразу і може бути їм цілком замінено. Метафора є субституцією правильного слова неправильним. Цей погляд сягає корінням до думки Арістотеля про те, що метафора дає речі ім'я, яке насправді належить чомусь іншому.

Когнітивним змістом метафори можна вважати її буквальний еквівалент. Метафору ця концепція вважає різновидом головоломки, пропонованої реципієнтові для розшифровки. У такому вигляді метафора дає старим виразам нове життя, одягаючи їх в красиві вирази. Стосовно цього М.Блек зазначив: "І знову читач насолоджується вирішенням задачки або захоплюється майстерністю автора наполовину приховувати і наполовину розкривати те, що він хотів сказати. А іноді метафори викликають шок "приємного сюрпризу" і т. п. Принцип, що випливає з цього, такий. Якщо сумніваєшся щодо якоїсь мовної особливості, подивися, яке задоволення вона приносить читачеві. Цей принцип добре працює за відсутності будь-яких інших свідоцтв" [Black M. Models and metaphors. Ithaca, NY, 1962, р. 34].

Таким чином, теорія заміщення надає метафорі статусу простого орнаментального засобу: автор віддає перевагу метафорі над її буквальним еквівалентом лише унаслідок стилізації та прикрашення. Іншої значущості, окрім як робити мову химернішою та привабливою, метафорі не надається.

Традиційна теорія заміщення більшою своєю частиною послужила підставою для розробки іншої поширеної теорії, зачатки якої можна знайти ще в "Риториці" Арістотеля та в "Риторичних повчаннях" Квінтіліана. З погляду цієї теорії метафора фактично є еліптичною конструкцією, скороченою формою простого або художнього порівняння. Так, коли ми називаємо когось "левом", то ми насправді говоримо, що ця людина як лев. Ми знаємо, що насправді він не лев, але ми хочемо порівняти його деякі риси з рисами, властивими левам, проте лінуємося зробити це эксплицитно ( тобто, словами, вжитими у своєму денотативному значенні).

Цей погляд на метафору тонший, ніж теорія простого заміщення, оскільки він припускає, що метафора порівнює дві речі для того, щоб знайти схожість між ними, а не лише заміщає один термін на іншій. Таким чином метафора стає еліптичним порівнянням, у якому опускаються елементи типу "подібно" та "як".

Порівняльний підхід припускає, що сенс будь-якого метафоричного вислову все-таки може бути виражений буквальним еквівалентом, оскільки буквальний вираз є однією з форм эксплицитного порівняння. Так, коли ми говоримо "ця людина - лев", ми насправді говоримо "ця людина як лев", що означає, що ми беремо всі характеристики даної людини і всі характеристики лева, порівнюючи їх з тим, щоб виявити подібні. Такі подібні характеристики стають підґруням метафори. Таким чином порівняльна теорія спирається на деяку подібність характеристик, властивих двом подібним предметам. Ці подібні риси згодом експлікуються при порівнянні всіх характеристик суб'єктів метафори.

Перша ж з проблем, на думку деяких дослідників, яка виникає у зв'язку з теорією заміщення - це те, що сенс метафоричного виразу ніколи повністю не покривається буквальним перефразовуванням. Дж. Серль помічає, що навіть у випадках з найпростішими метафорами перефразовування неадекватне, що при цьому щось втрачається до було б добре пояснити причини незадоволеності, яку ми випробовуємо при перефразовуванні навіть самих невиразних метафор. Складніші ж приклади примушують відчути неадекватність злучаю гостріше (Searle J. Metaphor //Metaphor & thought. Cambridge. 1993, р. 97).

Відомий приклад самого Серля "Sally is а block of ice", який означає, що Салі дуже неемоційна та нечутлива, але насправді ця метафора несе в собі значно більше, що Салі "тане" при певних обставинах, можливо, коли хтось поводиться з нею дуже "тепло", або у. Салі може бути "крижаний погляд", або вона може бути твердою і холодною тощо.

Таким чином метафори генеративні (Way E. C. Knowledge, representation and metaphor. London. 1991. р. 36). Дійсно, неможливо передати в одній або навіть декількох буквальних фразах усі тонкощі рефлективних зв'язків та вражень, що породжуються метафорою.

Серль також указує на те, що відрізняє особливість метафори та властивість буквального порівняння. Перш за все метафоричне твердження може бути істинним, навіть якщо відповідає буквальному вислову.

Метафора, таким чином, не може бути еквівалентна по сенсу буквальному порівнянню внаслідок того, що в них закладені різні параметри істини.

Серль також критикує думку про те, що завжди існують два об'єкти для порівняння. Так, метафора " Sally is а block of ice " не означає, що дійсно існує певна крижана глиба, з якою порівнюється Салі, Практично Салі можна порівняти з чимось, що не існує зовсім, наприклад, з драконом. Серль підкреслює, що метафора «Sally is а dragon» не має на увазі існування дракона, але при цьому обов'язково мається на увазі порівняльний підхід у цілому. Серль зазначає: "Із самого початку теорія порівняння заплуталася відносно референциального характеру метафоричних виразів (Searle J. Metaphor //Metaphor & thought. Cambridge. 1993, р. 101).

   Своє розуміння метафори пропонує й теорія перенесення: найбільш яскраві та прикметні риси відомого другорядного суб'єкта (Wallace) прямо переносяться на невідомий основний суб'єкт (Leavis). Теорія перенесення пояснює і метафоричну асиметрію, але плутається щодо основного постулату теорії порівняння: того, що метафора є тільки затвердження подібності в еліптичній формі.

  Мабуть, головна проблема теорії порівняння полягає в тому, що для пояснення метафори вона використовує буквальну схожість, не розкриваючи того, як ця схожість визначається. Адже будь-які два об'єкти можуть бути подібні по-різному, і цих варіантів подібності величезна множина. Проте: метафора, як і буквальне порівняння, вибирає тільки певні відносини.

Отже, порівняльна теорія метафори повинна розкрити суть свого основного компоненту - подібності і відповісти на питання: що ж означає для властивостей бути подібними.

Наступна теорія метафори має прямо протилежну базу, грунтуючись на відмінності. Її називають теорією конфлікту, і була вона вперше введена під цыэю назвою у 1958 році в книзі М. Бієрдслі "Естетика". Хоча надалі сам автор перейменував своє дітище (verbal-opposition theory), основні ідеї залишилися незмінними. Бієрдслі починає свій аналіз з твердження, що існує безліч різних способів, завдяки яким продуцент дискурсу може говорити одне і мати на увазі інше, тобто мова йде дискурсі, який "більше за значенням, чим його текст, витісняючи первинний сенс ради вторинного" (Beardsley 1958: 138).

Метафора, згідно з Бієрдслі, найголовніший приклад "самоопровергающего" дискурсу; крім того, певний різновид логічної суперечності спостерігається і між суб'єктами метафори. [Beardsley 1958: 141]. У разі суперечності вислову реципієнт у пошуках вторинного рівня сенсу завжди повертається до коннотацый суб'єктів, або до їх характеристик. Метафору Бієрдслі визначає таким чином: "Я вважаю, що завжди, коли атрибуція непрямим чином суперечлива і визначальний суб'єкт має коннотации, які можуть бути приписані головному членові, така атрибуція є метафорична атрибуція, або метафора" (Beardsley 1958: 141).

Подібний погляд на коннотацию як ознака, що обумовлює метафоричне використання слів, представлена і в купах Московської семантичної школи (Никітін 1979: 94, Апресян 1992). Спочатку ж вчення про асоціативні зв'язки уявлень як основи метафори сходить ще до праць Вільгельма Вундта.

Концепцію метафори як взаємодії представив Макс Блек в 1955 році в статті "Метафора" (згодом передрукованій в його книзі "Моделі і метафора" в 1962 році) і пізніше доповнив її в статті "Ще про метафору"( Black 1993: 19-42). Блек ділить метафору на дві частини: буквальний основний суб'єкт (те, що Річардс назвав терміном tenor) і метафоричний допоміжний суб'єкт (відповідно, vehicle). Як основний, так і допоміжний суб'єкти мають свої концептуальні системи (у Блека "system of commonplaces"), такий, що є набором властивостей і асоціативних імплікацій за своєю суттю не схожих на допоміжні значення і асоціації Бієрдслі.