Порівняння та метафори у сонетах Едмунда спенсера

Для того, щоб проаналізувати  особливості поетичного мовлення Е. Спенсера, ми взяли до уваги цикл його сонетів «Amoretti»  («захоплення» - італ. ), кожен з яких являє собою новинку в англійській поезії. Сонети цього циклу присвячені любовній тематиці. М. А. Нерсесова зазначає, що, «…на відміну від інших англійських петраркістів, Спенсер звертається у своїх сонетах не до жорстокої дамі серця, але до своєї нареченої» [Нерсесова М.А. Спенсер // Краткая литературная энциклопедия: В 8 т. / Гл. ред. А. Сурков. - Т.7. – М.: Сов. энциклопедия, 1972. – С.120-121, c. 120].  Спенсер завжди захоплюється своєю коханою, вона завжди у нього - верх чесноти, саме ця якість він цінує понад інших достоїнств.

У своїх поезіях Спенсер запропонував принципово нову філософію кохання, розглядаючи любов як добровільний дар, в єдності її духовної та тілесної складових, неодмінною умовою реалізації якої є церковний шлюб.

У характері любовної доктрини Спенсера з усією очевидністю відбивається типово ренесансне бажання насолоджуватися радощами земного буття. Виклик традиціям петраркізму, кинутий поетом у цьому ліричному циклі, був підкріплений численними формальними знахідками (форма сонетів, графіка, математична прорахованості композиції тощо )

У червні 1594 р. Спенсер побрався з Елізабет Бойл. Саме з коханням до цієї жінки пов'язують створення Е. Спенсером циклу сонетів «Аморетті» («Amoretti»,1595):
Я написав над морем на піску
її ім'я, але набігли хвилі
І змили ту роботу нетривку,
Та знову я накреслив букви милі.
Вона сказала: «Кинь зарозумілі
Жадання час і смерть перемогти.
Все — прах на світі. Навіть на могилі
Моє ім'я зітреться від сльоти!»
«О ні, — промовив я, — не згинеш ти!
Мій вірш здолає всіх віків припливи,
Залишиться, як світло чистоти,
На небесах твоє ім'я сяйливе.
Що смерть, як наша ніжність і любов
Життя наступне виплекають знов!»
(пер. Д. Павличка).

У лінгвопоетично-насичених сонетах-міркуваннях «Amoretti» як і в сонетах-міркуваннях Шекспіра, головна ідея виражається за допомогою порівняльних зворотів та  метафор, що створюють асоціативн- образні ряди в тексті і що виконують таким чином асоціативну лінгвопоетичну функцію.

2.1. Порівняння як один із простих тропів: теоретичний аспект

До образності людство зверталось як до позаписьмових, сповнених значення і сенсу, пояснень. Багато образів і тропів настільки органічно увійшли в лексику, що вони втратили свою первинну свіжість. Мистецтво, звертаючись до художньо-образного мислення, творить нові або переосмислює існуючі структури, незмінне збагачуючи наш світ уяви, творчий процес, діючи за правилами художності і поетики – порівнянь, іномовлення, уподібнень у зближенні явищ, перенесення смислових і емоційних відтінків тощо.

Якщо говорити про найбільш загальне і спільне, що об'єднує усі засоби образного вираження, то слід насамперед вказати на певну суміжність, можливо навіть паралельність існуючих у цій суміжності явищ і предметів, здатних утворити той зв'язок між собою, який називається асоціативністю. В своїй генетичній основі зародження художній образ утворюється саме за законом асоціативності. Од відчуття до контурності образу, що виникає в пам'яті, досить складний шлях асоціативного відбору, витискання другорядного і підсилення найхарактернішого. Певний асоціативний ряд утворює цілісну систему знаків, здатних нести в собі узагальнюючі і генералізуючі властивості, відновлення в пам'яті образу за законом асоціативної суміжності, уподібнення, контрасту.

До загальних ознак найважливіших складових образної структури входить порівняння, що також діє за законом асоціативності.

Порівняння один з найпоширеніший і найбільш простих художньо-виражальних засобів. Цей троп будується на мовній основі. У ньому два явища наближаються на основі знайдених загальних ознак з метою кращого розкриття одного за допомогою іншого. Причому наближення ці об'єктивно значущі і в той же час індивідуальні: вони відображають особливе бачення світу.

Вживаючи в художньому творі, зокрема в поезії, порівняння, автор досягає творення образності: пояснення одного предмета або явища за допомогою іншого, подібного до нього, у якому потрібна авторові риса виступає дуже яскраво. Отже, порівняння - це зіставлення двох або кількох предметів чи епізодів, дій, між якими є якась подібність чи аналогія. Це пояснення одного предмета чи явища за допомогою іншого, подібного до нього. Арістотель вважав порівняння основою метафори чи прихованою метафорою.

Структуру мовної моделі порівняння, на думку Н.П.Шаповалової [Шаповалова Н.П. Функціонально-семантичний статус порівняльних конструкцій у сучасній українській мові: Автореф. дис. канд. філ. наук/10.02.01.- Дніпропетровськ, 1998. - С. 5.:5], становить поєднання таких складників:

а) предмета (суб'єкта) порівняння (компаранта) - тобто, предмета чи явища, ознаки якого ми пізнаємо, розкриваємо за допомогою іншого;

б) образу (об'єкта) порівняння (компаратора) - того, з чим порівнюється суб'єкт, тобто предмета чи явища, що має яскраво виражені й добре відомі мовцеві ознаки і внаслідок цього використовується ним для характеристики пізнаного;

в) основи порівняння - ознаки, за допомогою якої здійснюється акт порівняння;

г) показника порівняльних відношень - засобу мовного оформлення порівняльної семантики, що й відіграє вирішальну роль у реалізації компаративного змісту в чотириелементній моделі порівняльної конструкції ("суб'єкт" -> "об'єкт" -> "основа" -> "показник"), оскільки забезпечує її цілісність. Це свідчить про те, що між компарантом і компаратором не існує реального зв'язку, він виникає лише у свідомості мовця, який прагне відтворити певну ситуацію дійсності.

Образне порівняння будується на зіставленні одного явища з іншим на основі підкреслення найяскравішої ознаки. Компаративна семантика порівняльних конструкцій реалізується за допомогою спеціальних лексем. Найбільш поширеною формою образного порівняння є об'єднання частин порівняння за допомогою сполучника як: кругла, як кулак; діти ростуть, як поросята на картоплі; Матвій, як бик здоровий; папуги по деревах, як горобці скачуть; пташечки, як бджоли.

В системі засобів поетичного увиразнення мовлення порівняння виступає, чи, точніше, психологічно сприймається як форма ускладнення епітета, свого роду розгорнутий епітет. «Проста вказівка на ознаку, що вимагає підкреслення, — пише в цьому зв'язку Б. Томашевський, — не завжди задовольняє вимоги виразності. Аби безпосередніше вплинути на почуття, потрібно більш конкретне уявлення про ознаку, про яку слід нагадати й до якої привертається увага. Тому інколи найменування ознаки супроводжується зіставленням означуваного з предметом або явищем, що має дану ознаку в повній мірі». Розрізняють такі основні типи порівнянь — просте, поширене, приєднальне, заперечувальне.

1.               Простим називається порівняння, в якому порівнювані предмети зіставляються за однією або кількома однорідними ознаками.

2.               Поширеним називається порівняння, в якому порівнювані предмети зіставляються одночасно за кількома ознаками.

3.                  До особливого різновиду належить таке поширене порівняння, в якому «образ», тобто те, з чим зіставляється предмет, розгортається в окрему образну картину, яка може становити й самостійний інтерес.

4.                  Суть приєднального порівняння, за визначенням Б. Томашевського[Томашевский Б.В. Пушкін. кн.2. – М.-Л., 1961. – 575с.], полягає в тому, що «...спочатку подається предмет, а потім, коли вичерпана тема, яка стосується предмета, після сполучникового слова „так" подається образ»; Приєднальна форма порівняння вживана майже виключно в індивідуально-авторській поезії.

5.                  Заперечувальне — це порівняння, побудоване не на зіставленні, а на протиставленні предметів. Ця форма порівняння найбільш типова для фольклорної поезії; в індивідуально-авторській поезії вона найчастіше використовується з метою стилізації.

Порівняння, подібно до інших засобів художнього увиразнення мовлення, не лише конкретизує уявлення про предмет, про який ідеться, а й відображає емоційне  ставлення до  нього  мовця.

Як ми вже зазначали, спираючись на дослідження різних авторі, порівняння розглядається переважно як первинне явище, яке знаходиться на кордоні між тропеічніми і нетропеічніми стилістичними прийомами (З. І. Хованська) і виконує дві важливі функції: пізнання (когнітивну) і дії (прагматичну).

Існує кілька класифікацій порівнянь. В основу більшості з них покладено граматичні ознаки: спосіб морфологічного вираження, синтаксична функція. Увага зосереджена на класифікації, заснованій на характері семантичних відносин між предметом і образом порівняння (логічні та образні). У зарубіжному мовознавстві щодо цих типів порівнянь вживають іншу термінологію: істинні, риторичні (Ж. Дюбуа), буквальні, порівняння-уподібнення, порівняння-аналогії (А. Міллер). Традиційним є поділ порівнянь на загальномовні та індивідуально-авторські.

До загальних ознак найважливіших складових образної структури входить порівняння, що також діє за законом асоціативності. За рахунок однієї ознаки предмета в зіставленнях підсилюється інша. Отже, порівняння – це образне вираження, побудоване на зіставленні предметів, понять, станів, які мають певні спільні ознаки, завдяки чому включаються механізми художнього сприймання. Вказуючи на складність і недостатню вивченість поетики порівняння, дослідник питання О. Квятковський називає його в системі різнобічних художніх засобів виразності «початковою стадією, звідки у вигляді градації і розгалуження виходять майже всі інші тропи – паралелізм, метафора, метонімія, синекдоха, гіпербола, літота та ін. В порівнянні – джерела поетичного образу»[ Квятковский Л. П. Поэтический словарь. — М., 1966. — С. 280.]. Тут немає ніякого перебільшення. Порівняння не лише збагачує мовну лексику, розширює зміст понять в їх новому синтезі, а й творить художньо-поетичне бачення світу. В уподібненні й порівнянні мовби пробуджується сам собою генетичний код записаних в пам'яті єдностей.

2.2. Особливості  порівнянь у поезіях Е.Спенсера

І. Гарін назвав сонети Спенсера урочистими, а їх форму - аллегорико-символічною [11, гл. "Коло Шекспіра", "Елегія XIX].  Урочистості поезіям надають зокрема порівняння, насичені емоційним змістом, що відображає усю гаму почуттів ліричного героя, захопленого коханням та образом своєї коханої.

Піднесена лексика взагалі характерна для багатьох порівняльних конструкцій в аналізованих  поезіях. Так, у сонеті LXIIII ліричний герой порівнює частини тіла коханої (губи, щоки, брови, очі, шия) з благородними кольорами з саду.

Her lips did smell lyke vnto Gillyflowers,
her ruddy cheekes, lyke vnto Roses red:
her snowy browes lyke budded Bellamoures
her louely eyes lyke Pincks but newly spred,
Her goodly bosome lyke a Strawberry bed,
her neck lyke to a bounch of Cullambynes:
her brest lyke lillyes, ere theyr leaues be shed,
her nipples lyke yong blossomd Iessemynes,
Such fragrant flowres doe giue most odorous smell,
but her sweet odour did them all excell.

Власний переклад:

Её губы подобы запаху левкоя ,

Её румяные щеки, как розы красные

Её белоснежный лоб, как цветущий беламур

Её милые глаза, как гвоздика по-новому разольются

Её прекрасная душа, как клумба клубники,

Её шея как пучок куламбинуса:

Её грудь как лилия, её листья опадут,

Её соски как бутон молодого иессемина,

Такие ароматные цветы дают благоухающий аромат,

Но её сладкий запах превосходит их всех.

Слід зазначити, що образне порівняння принад коханої жінки з предметним змістом образів квітів виникає в уяві ліричного героя на основі асоціативно-образного мислення та  базується на по'єднанні частин порівняння за допомогою сполучника як: губи як левкой сивий, щоки як троянди червоні, лоб як квітуючий беламур, душа як клумба клубники тощо.

У поезії образне порівняння будується на зіставленні одного явища з іншим на основі підкреслення найяскравішої ознаки, у цьому випадку відбувається на за заровими та нюховими ознаками. На лексичному рівні відбувається це шляхом поширення порівняльних конструкцій художніми означеннями, що робить їх багатшими та емоційнішими. Так, завдяки художнім означенням підкреслено юність  та свіжість дами серця ліричного героя. Читач сприймає його кохану через його ж органи чуття  - зір та нюх (жінка співвідноситься з квіткою, її запах – з ароматом квітів) і вимагає від реципієнта інтуїтивно-відчуттєвої реакції на зображуване.

Цей сонет побудовано на нагромадженні порівняльних конструкцій, що доповнюють одна одну, розширюючи образну картину.

Взагалі, у своїй захопленості коханої ліричний герой Спенсера  наслідує Петрарку, але перевершує його бажанням отримувати задоволення від краси, а не просто її  споглядати.

Слід зауважити, що кольорова гама любовних сонетів (а Спенсер є майстром кольористичної деталі) характеризується наявністю яскравих, світлих кольорів, зокрема, золотого – кольору святості, небес, божественного світла, у них багато сяяння. Оптимістична кольорова гама аналізованої поезії не називається прямо, вона розуміється опосередковано через сприймання предметно-реального змісту номінацій рослин, з якими порівнюється кохана ліричного героя. Натяк на колір, а не пряме його називання збуджує уяву реципієнта, дає змогу на інтуїтивно-емоційному рівні уявити красу зображуваного.

У поклонінні коханій можна побачити деяку релігійність – так поклоняють Богу. Проте це поклоніння для ліричного героя природне, воно ніяк не применшує його власної значимості. Проте не завжди настрій ліричного героя піднесений, часто наречена байдужа й неприступна, як у сонеті 30-му:

Мов лід, кохана, я ж -- як той вогонь.

Чому ж тоді ніяк не розтоплю

Гарячим серцем лід її долонь,

Хоч до грудей багаття їх тулю?

Йдучи за традиціями петраркізму, Спенсер досить часто протиставляє протилежні поняття з метою підкреслити їх і так зрозумілу несумісність, виявляючи таким чином максимальну експресію. Порівняльна конструкція Мов лід, кохана, я ж -- як той вогонь є антитетичною, сполучники мов, як покликані додатковими семантичними ознаками підкреслити величезну прірву між ліричним героєм та його коханою. На нашу думку, це порівняння можна назвати метафоричним, оскільки воно містить два ряди зіставлень на основі різних асоціативно-предметних зв'язків, а саме: порівняння з льодом наділяє образ відповідними характеристиками, співвідносними з поняттям про лід: холодний, колючий, неприємний, неживий, твердий тощо; на противагу йому співвідносний з поняттям вогню асоціативний ряд: гарячий, нестримний, пекучий, життєдайний, палючий прокладає межу між двома образами, підкреслюючи їх несумісність та неможливість. Не можна не помітити у цьому сонеті схожості коханої жінки спенсеріівського ліричного героя з петрарківською Лаурою, що теж є своєрідним впливом течії петраркізму.