Порівняння та метафори у сонетах Едмунда спенсера

«Для Спенсера істота поезії, - пише Д.М. Урнов, - розкривалося в художній манері, яка є ретельною і по-своєму гранично вірним віддзеркаленням якогось ідеального, звільненого від випадкової емпірики світу. «Пастухи» та «селяни» в «Пастушому календарі» не просто не схожі на скільки-небудь реальних англійських селян того часу, це взагалі люди інші, зображені під виглядом «пастухів» [11, с.299]. Погоджуємося з думкою, що заслугою Спенсера було створення умовного поетичного світу, що відображав реальну умовність положення поета та поезії в англійському суспільстві того часу. Пасторальні вірші Спенсера спиралися на традиції римської, італійської, французької поезії.

Саме в епоху Спенсера, протягом 80—90-х років XVI в., в Англії відбувається свого роду поетичний вибух, якісний і кількісний. Не може він не завдячувати він участі у цьому процесі й Е.Спенсеру.

Як бачимо, літературний процес в Англії 16 сторіччя протікав досить інтенсивно, висуваючи на перший план постать самого поета та його знвчення для суспільства.  Зокрема, у Спенсера, концепція суспільної ролі поета формувалася під впливом дискусії, що розвернулася в елизаветинскую епоху, про англійську поезію і статус поета. Орієнтуючись на початку свого творчого шляху на приклад Стародавнього Риму, породжувача розкішну поезію «срібного століття» за рахунок тріумвірату «властитель-меценат-поэт», Спенсер у той же час дистанціювався від придворної поетичної традиції, позиціонуючи себе, як ми вже згадували, як національного поета нового типу. З часом розчарувавшись у надіях на підтримку держави, Спенсер почав розглядати себе як поета нового англо-ирландского співтовариства, яке не складає з себе обов'язок прославляти державу і монархію та охочого створювати поезію, яка відповідала б запитам нації і піднімала б рівень її культури і самосвідомості.

Сприйняття поезії як пам'ятника спонукало Спенсера, спираючись на авторитети Арістотеля, Горація і Вітрувія, звернутися до елементів естетики архітектурної творчості. У архітектоніці його творів чітко простежується прагнення до акцентування композиційного центру і осьової симетрії, що виявляється не тільки в організації образів і смислових блоків поем, але і в будові багатьох строф, якими користувався поет, а також в математичній просчитанности композиції поем, що виявляється у властивому їм нумерологическом символізмі.

Створивши в «Епіталамі» пам'ятник одному дню свого життя, поет постарався передати суб'єктивний характер сприйняття ходу часу женихом, відкривши, по суті, принцип нерівномірності художнього часу.

Спенсер бачив шлях до створення великої національної поезії в синтезі гетерогенних культурних традицій. Зразками для нього були Вергилій і Феокріт, Сафо і Катулл, Данте і Петрарка, Маро і Дю Белі, Чосер і Сидні. Проте всі запозичення переплавлялися генієм Спенсера в горнилі творчого змагання з авторитетами, породжує новаторську, глибоко національну по духу поезію.

У експериментах ренесансних англійських поетів з античними віршованими розмірами, викликаних прагненням прославити національну мову до рівня класичних, спостерігаються дві основні тенденції: графічна, така, що стала можливою в умовах відсутності орфографічних норм, і фонетична, допустима в звуковій системі мови, яка передбачає опозицію голосних по довготі/стислості. У експериментальній поезії спостерігається переважання графічного підходу, який використовується або в чистому вигляді, або як що підтримує при фонетичному.

1.3. Вплив Петрарки та петраркізму на творчість Едмунда Спенсера

Усі явища об’єктивного світу, як відомо, включені у причинно-наслідкові зв’язки: все виникає з чогось та на щось перетворюється. Літературний процес виявляється результатом взаємодії цілого комплексу як внутрішньо-літературних, так і загальнокультурних, естетичних, соціопсихологічних, історичних, та ін. факторів[Ткаченко А.О . Мистецтво слова. –  К.:Правда Ярославичів, 1997. –С.414] . Митець є носієм певного типу менталітету, який формується під впливом соціально-економічних та історико-культурних відносин, характерних для конкретної епохи, для тієї чи іншої країни. Індивідуальне світобачення, зазнаючи впливу колективної свідомості, зумовлює мотивацію (ідеологічну чи суто прагматичну) мистецької діяльності. Втілюючи свої задуми та прагнучи донести їх до адресата, письменники певною мірою орієнтуються на кон’юнктуру. Цим пояснюється популярність одного кола тем та відповідних жанрових форм і нехтування іншими. Коли ж існуючий арсенал змістооформлюючих засобів виявляється недостатнім, то з’являється нова жанрова модель чи модифікація: трансформація змісту призводить до інноваційних процесів у галузі форми.

Інновації в англійську літературу ХVI ст. прийшли з Італії. Протягом усього  ХVII століття італійська література користувалася особливою популярністю в Англії, будучи улюбленим джерелом тим, сюжетів і форм для англійських письменників. У оригіналах і перекладах в Англії набули широкого поширення твору Петрарки, Боккаччо, Аріосто, Тассо, різних італійських новелістів. Як констатує М.П. Алексєєв, «Італоманія» була у той час настільки поширена в різних колах англійського суспільства, що Роджер Ешем у своєму «Шкільному вчителеві» порівнював Італію з Цирцеєю, спів якої заполонив усі серця і загрожував, за його словами, остаточним псуванням вдач. Любителі італійської література, за його словами, «з більшою  пошаною ставилися до «Тріумфів» Петрарки, ніж до книги Буття, а новели Боккаччо цінувало більше, ніж біблейську історію» [Алексеев М.П. Лирика и поэмы XVI века // История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. / М.П. Алексеев, В.М. Жирмунский, С.С. Мокульский, А.А. Смирнова. – 4-е изд. – М.: Высшая школа, 1987. – С.340-346. , c.340].

Італійський вплив на англійську та інші літератури набув назви «петраркізм», оскільки творчість Петрарки значно вплинула  на розвиток не лише італійської, але й інших західноєвропейських літератур, де до XVI ст. призвела до усвідомленого наслідування Петрарки.

Сучасна літературознавча наука розуміє цей термін по-різному. У широкому розумінні – це наслідування як латинських, так і італійських творів Франческо Петрарки, не обмежене у часі та культурному просторі. У вузькому він розуміється як певний принцип створення любовної лірики під впливом «Книги пісень». Йдеться, таким чином про особливості любовної лірики, що регулюють її поетичну форму та зміст.

У цьому плані для письменників та поетів, які переймали манеру та спосіб мислення великого італійського поета важливим виявилася авторитетність римських філософів, ранньохристиянських авторів і життєвого досвіду, що протиставляються середньовічній філософії, відкриваючи суперечки двох культур, гуманістично-ренесансної та средньовічно-схоластичної.

«У ХVI ст., - писав Р.І. Хлодовський, - через школу петраркізму пройшли всі великі лірики Франції, Англії, Іспанії, Португалії, а також країн слов'янського світу» [Р.И.Хлодовский. Франческо Петрарка: поэзия гуманизма. – М. 1974. С. 168].

Проте, на думку Д.А.Соколова, «…сприйняття поезії Петрарки… передбачало не просте наслідування чіткого канону, а його (ре)інтерпретацію згідно з індивідуальними особливостями наступних авторів…»[Соколов Д.А. Поэтика Сарри и развитие английского петраркизма.// http://docs.google.com, с.36]

Його лірика, яка проникає в душевний світ особистості, відповідала виниклому тоді інтересу до індивідуальності людини. Наслідування Петрарки призвело до  звернення до ідеалістічної філософії платонізму, як спроби зняти протиріччя між стихійно матеріалістічним духом Ренесансу та спіритуалізмом середньовічного  християнства. Звідси тлумачення оспіваного Петраркою піднесеного почуття до жінки як нечуттєвої  платонічної любові.

Вияви петраркізму спостерігаються у різних сферах: у використанні окремих слів, виразів, цілих рядків Петрарки, його ідей та світобачення. На думку Д.А.Соколова, «…саме стилістичні прийоми в першу чергу й могли бути предметом «імпорту» до інших національних літератур. При перекладі з італійської мови  вони не втрачали своєї образності. А за необхідності могли бути використані в інших комунікативних ситуаціях, набуваючи додаткових конотацій. Смислове навантаження текстів…могло змінюватися в залежності від ряду причин, проте «лексикон петраркізму, його риторичні та стилістичні прийоми виявилися незмінними протягом віків» [Д.А.Соколов, там же, с.37].

Одним із ключових моментів наслідування Петрарки, на думку переважаючої більшості дослідників, є метафора особливого типу, що актуалізується у кількох варіантах. Ідеться про  метафору стану закоханого поета, що вибудовується за принципом оксиморону (поєднання непоєднуваного), при чому цей прийом метафоричного зображення є переважаючим. За словами Дж. Кеннеді «…фігура оксиморона вкорінилася у якості основної риторичної стратегії петрарківської поезії» [W.J.Kennedy. Rhetorical Norms in Renaissance literature/ New Haven and London].

Особливість оксиморону, як відомо,  полягає у подвійному протиставленні двох смислових систем, а таке подвійне протиставлення призводить до створення ефекту подвійного контрасту, коли кожен елемент відображає протилежний і в той же час перебуває з ним у метонімічних відношеннях. Можна говорити про те, що кожен складовий елемент такої конструкції є метафорою, що одночасно продукує смисллоутворення та смислозаперечення, виробляючи таким чином емоційно насичений та місткий художній смисл.

Стосовно використання такої метафори Петраркою, деякі дослідники, зокрема Веллер, зазначають, що  використання цього тропу у Петрарки відзначається «збалансованістю конфліктуючих протилежностей». Взаємовиключні елементи у нього перебувають у рівновазі, відображаючи, проте не заперечуючи один одного. Так, «холод урівноважується вогнем і навпаки, надія урівноважується безнадією» тощо. [G.Waller. English poetry of the XVI centure. London and New York. 1993. Р. 75-76].

Початки петраркізму в Англії прийнято вбачати в 30-тих рр., хоча вже  в  Чосера можна виокремити загальні риси цього впливу. «Перша зустріч англійської поезії з петраркізмом відбувається у творчості Уайєта і Саррі », - зазначає Г. Уоллер [G. Waller. English Poetry of the XVI Century. London and New York. 1993. Р.80]. Таким чином, петраркизм (разом з інтересом до італійської  мови та культури) входить в англійську літературу в ранньотюдоровську епоху (1520-1540-ві рр.), причому на порівняно короткий период. Після смерті Уайєта і Саррі, перших наслідувачів Петрарки в Англії, традиція переривається. Події отримують свій подальший розвиток у кінці 1570-х років в поезії Ф. Сідні, Е. Спенсера, У. Шекспіра, М. Дрейтона, С. Деніела, що, можна сказати, завершили цю традицію контр-петраркістськими сонетами.

Д.А.Соколов, аналізуючи цю добу в історії англійської літератури, зазначає, що петраркізм в Англії має двояке виявлення: Виявляється, що англійська література двічі відкривала для себе петраркізм. По-друге, не враховується так званий антипетраркістській дискурс та його роль у розвитку англійської поезії XVI століття. Він розглядається як несамостійна течія, яка лише доповнює «чистий» петраркізм, проте ніяк не впливає на англійську поезію Відродження» …»[Соколов Д.А. Поэтика Сарри и развитие английского петраркизма.// http://docs.google.com, с.39] та підкріплює свою думку міркуваннями англійського дослідника Л.Форстера, який стверджував, що аж до XVIII ст.. антипетраркізм являв собою всього лише одну з конвенцій Петраркізм, що ніяк не впливає на нього і не являє для нього як для естететичної системи серйозної загрози [L. Forster. The Icy Fire: Five Studies in European Petrarchism. Cambridge. 1969. Р.65-66]

Дослідники зазначають, що суперництво з попередником, прагнення відректися від його досвіду, закладене в самому характері петраркізму: Петрарка прагне перевершити Данте, петраркісти намагаються перевершити Петрарку і т. д. (див. про це [Sturm-Maddox 1; Waller 1980]) .  Наслідком цього є те, що петраркізм як естетична система вже містить у собі зерна самознищення: «Немає нічого по-справжньому більш петраркістського, ніж вийти за межі петраркізму» - зазначає Р. Дасенброк [R. W. Dasenbrock. Imitating the Italians: Wyatt, Spencer, Synge, Pound, Joyce. Baltimore. 17]. Проте, «чистий» петраркизм (наприклад, геній Петрарки) стримує ці суперечності, тоді як антипетраркізм дозволяє їм здійснити свою роботу з руйнування початкового дискурсу.

Незважаючи на певні спільні риси творчості англійських поетів цього періоду, тяжіння до естетичних поглядів Петрарки, наслідування його творчої манери, кожен з митців, зокрема й Спенсер виявив особливості свого ідеостилю, зробивши значний внесок у розвиток англійської літератури.

Зазнавши впливу течії петраркізму, Спенсер, втім, вибудовував свою творчість на питомому ґрунті. За словами М. П. Алексєєва, нововведення поезії Спенсера полягає в тому, що «…якщо попередники його орієнтувалися головним чином на іноземні літератури, то він на основі тих же впливів італійської (і почасти французької) поезії спробував створити чисто англійську, національну поезію» [Алексеев М.П. Лирика и поэмы XVI века // История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. / М.П. Алексеев, В.М. Жирмунский, С.С. Мокульский, А.А. Смирнова. – 4-е изд. – М.: Высшая школа, 1987. – С.340-346., c. 343] .  Тим то й цікаві поезії Спенсера, що намагалися відобразити англійську реальність та англійський спосіб мислення, збагачений італійськими ренесансними впливами.

Розділ 2. Художньо-виражальні можливості  порівнянь та  метафор у поезіях Едмунда Спенсера (за циклом сонетів «Аморетті»)

«Поезія – це вершина розвитку літератури, вона є одним з найцікавіших та найдосконаліших творінь людства. Неповторність та естетична цінність поетичного твору залежить від певного характерного тільки для нього набору та організації лексичних одиниць. Оскільки мовні одиниці в художньому тексті виконують подвійну функцію – комунікативну та естетичну, - слово може в ньому реалізовувати не лише свої номінативні значення, але й художньо-стилістичні, з усіма притаманними їй експресивно-образними компонентами» - зазначає [Крайнікова Т. Мова художнього твору/Т.Крайнікова. – К.:Дніпро, 2002. 150 с., С. - 10].

Найхарактернішою особливістю художнього відтворення дійсності є образність. Образність виявляється у передачі загального поняття через словесний образ, що є емоційним сприйняттям дійсності. Поезії Спенсера справді дуже емоційні й образно насичені.