Порівняння та метафори у сонетах Едмунда спенсера

Тим часом Англія мала більш багату і більш довгу національну історію; мала навіть, в особі Чосера (Chaucer) і його послідовників, благородну літературу вже з відтінком раннього Ренесансу, яка, відносно поетичної форми і вимови, не могла бути прийнята як керівний принцип, щоб задовольнити вимогам шістнадцятого століття. Англійський ранній національний спалах поезії відбувався в умовах повної спонтанності.

Дати належну форму цьому обширному руху, відшукати відповідне випадку мовлення, з'єднати єдине англійське національне відчуття, середньовічні уявлення і традицію, з тим, що дійшло до Англії, під яким імпульс Ренесансу досяг її, було специфічною задачею Спенсера.

Протягом усього ХVІ століття італійська література користувалася особливою популярністю в Англії, будучи улюбленим джерелом тем, сюжетів і форм для англійських письменників. В оригіналах і перекладах в Англії отримали широке розповсюдження твори Петрарки, Боккаччо, Аріосто, Тассо, різних італійських новелістів. Як констатує М.П. Алексєєв, «Італоманія» була у той час дуже поширена в різних колах англійського суспільства.

Під впливом італійських зразків в Англії були реформовано багато літературних жанрів і засвоєно нові поетичні форми. Перш за все реформа торкнулася поезії. Останніми роками царювання Генріха VIII гурток придворних поетів перетворив англійську лірику в італійському стилі. Найважливішими діячами цієї реформи були Томас Уайєт (Thomas Wyatt, 1503-1542) і граф Генрі Говард Серрей (Henry Howard Earl Surrey, 1517-1547). Їх загальна збірка 1557 р., традиційно звана на ім'я укладача Тоттельовською, вважається першим пам'ятником власне ренесансної поезії в Англії.

На англійський ґрунт вперше була перенесена нова європейська метрика та строфіка — терцини, катрени, рондели і, звичайно, сонети. Була перетворена не лише формальна сторона. «У відповідність з сучасністю, - за словами Д.М. Урнова, - був приведений весь склад поетичного мислення. Дух громадянства втілився в оспівування приватної людини. Співали земну любов, звеличили до небес пані серця. У нових англійських поетів, як і в ліриці петраркістів різних країн, любовне томління зливалося із загальним елегійним смутком, захоплення любові переходило в патріотичний ентузіазм — різні і навіть далекі відчуття з'єднувалися в одному русі, що розкріпачує, порушуючи межі раніше «дозволених» меж» [4, с.298].

Іншим дуже цікавим пунктом є майже повна відсутність в ранній поезії звичайного життя, з балади або розповіді. Лірична розповідь, що володіла, на відміну від балади, більшою густиною і жвавістю, була майже невідома в Англії більше сторіччя. Балада ж з'являється протягом шістнадцятого сторіччя.

В серйозності і темноті атмосфери епохи Єлизавети, серед гігантських і дивних форм виникають окремі поети, що намагаються вчинити малі революції в області поетичного вірша і думки і передуючі настанню іншої епохи, деякі з них вже були сучасниками Спенсера. Підводячи підсумок вищесказаному, можна помітити, що в англійській поезії 16 століття спочатку був період істинного імпульсу Ренесансу в його кращому значенні, відображений в поезії Серрея і тих, хто працювали в його манері. Але діапазон зробленої поезії був вузький: головна цінність роботи полягала в її витонченості, елегантності форми, простій і гострій мові. Ці високі якості потім зникають: в подальшу епоху побіжності і різноманітності мети, стиль приймає виразно сучасний характер, чому частково допомагає сингулярний дефіцит в образності. Як констатує Ф. Пелгрейв, «Сутінки пройшли: тепер настав час для блиску Спенсера і його сучасників» [5, с. 51].

І. Гарін характеризує цей період таким чином: «Світська культура Англії на рубежі XVI-XVII ст.. переживала період блискучого зльоту. Інтенсивність процесів, що відбуваються в літературі, стискала тимчасові рамки їх існування. Англійська література шукала і знаходила форму, жадібно вбираючи накопичений європейською традицією досвід. При цьому освоєння іншомовного матеріалу не мало наслідувального характеру, тяжіючи до самостійних, оригінальних рішень. Запозичували багато і відверто: у італійців, у французів, один у одного. В цю пору література, представлена поезією і драматургією, ще не стала сферою відносин, що встоялися, і несла на собі друк безпосередності подібного роду взаємодій. В літературі жили майже так само, як і зовні неї: сварилися і сперечалися, пародіювали, захоплювалися один одним. Часом змагалися, обмінюючись колючою гостротою, каламбурами і посланнями, нанизували вірші на упущений рядок, а за словами вставали напрями майбутніх поетичних пошуків і навіть школи...» [1, с.341].

І далі: "Спенсер і Сидні сталі першопроходцями професійної лірики, глибокодумність і витончена фантазія якої, втілена в майстерні вірші, відкрили нові шляхи сонетної поезії. Передбачаючи поетику Новаліса і Вакенродера, Спенсер і Сидні "пропонували еміграцію з світу дійсності в світ фантастики і снів". До кінця XVI століття англійські автори опублікували більше 2000 сонетів і віршованих циклів» [3, ст.132].

Що ж характерне для стилю нової ренесансної метрики? Перш за все, її механізм поетичної мови будується на безперервних контрастах, іносказаннях. «Це, - відзначає Д.М. Урнов, - постійна гра розуму, слів і різних значень одного і того ж слова. Це химерність, що відображає хитрування думки, яка історично вимушена погоджувати в собі різнорідні духовні початки. Винятковий розвиток одержує метафора, що зростає з алегорії і складова основний принцип поетичного мислення» [11, с.298].

Аналізуючи особливості та новаторство поезії Е.Спенсера, Бурова І.І. відзначила надзвичайну захопленість поета античними зразками, що, втім, на той час було  складовою нового поступу в мистецтві: «Експерименти з античними розмірами та «вергилівський канон» як зразок поетичної кар'єри, який наслідував Спенсер, свідчать про продуману цілеспрямованість і системний характер його естетичних шукань. В той же час Спенсер піддав ревізії концепцію творчості як наслідування авторитетам, озвучену Дю Белі в «Захисті і прославлянні французької мови». У своєму відношенні до античної класики Спенсер передбачив позицію «нових» в спорі про цінність класичної спадщини, тоді як ідеї Дю Белі виявилися ближчими за концепцію «стародавніх».[ «Малые поэмы» Эдмунда Спенсера.–СПб.: СПбГУ, 2001.(9,3 п. л.)]

Як бачимо,  Ренесансній поезії властиве узгодження протилежностей, поєднання непоєднаного – те, що в Англії позначилося словом wit (розум, дотепність). Саме звідти бере початок знаменитий і своєрідний англійський гумор. Теоретик нової поезії Еммануэле Тезауро (1591 – 1675 гг.) у творі «Панегірики» (1633) запропонував свої погляди на поетичне мистецтво. Тезауро стверджує, що світ, створений у художніх творах, живе за іншими законами, ніж закони логіки. Він хотів з'ясувати, що робить один твір прекрасним, інше – потворним і від чого залежить думка смаку. Творчою художньою силою Тезауро, як і Грасіан, вважав дотепність. У дотепності, або генієві, Тезауро вбачає людський аналог творчої сили Бога. Дотепності властиві дві якості – прозорливість і різносторонність. Перше виявляє приховані властивості і зв'язки речей, друге сполучає усі елементи, надаючи цілому несподіваному вигляду. Форма виразу дотепності – алегорія (іносказання), символ та метафора, причому саме метафору Тезауро проголошує вершиною дотепності і розробляє вчення про Метафору. До теми дотепності Тезауро звертається навіть у трактаті «Моральна філософія» («La filosofia morale derivate dell’alto Fonte del grande Aristotele Stagirita»), де пише: «Щоб проявити Дотепність, слід позначати поняття не просто і прямо, а іносказання, користуючись силою вигадки, тобто новим і несподіваним способом. Подібний вираз властиво поетичним задумам: вони не істинні, але наслідують істині». Дотепність не противополагается як веселе серйозному, як комічне трагічному, навпаки, дуже часто дотепність йде поруч із меланхолією.[Алымова Е. В. Остроумие//webcache.googleusercontent.com].

Цю особливість англійскої поезії відзначиив також Урнов Д. М., наголосивши на її наявності в поезіях Спенсера: «Вона (дотепність) використовується усюди в прозі і в драмі, але в поезії, де мовні особливості загострені, цим поняттям визначається механізм поетичної мови, побудованої на безперервних контрастах, іносказаннях. Це постійна гра розуму, слів і різних значень одного і того ж слова. Це химерність, що відображає хитрування думки, яка історично вимушена погоджувати в собі різнорідні духовні початки. Винятковий розвиток отримує метафора, що зростає з алегорії і складова основний принцип поетичного мислення».[Урнов Д. М. Поэзия.История всемирной литературы: В 8 томах / АН СССР; Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького. — М.: Наука, 1983—1994.Т. 3. — 1985. — С. 297—301.]. Дослідник притримується переконань інших учених та дослідників стосовно визначальної рлі метафори у відображенні авторської художньої дотепності та гострого розуму у творчості значних постатей англійської поезії Томаса Уайєта та графа Генрі Серрея, Чосера, Філіпа Сіднея та Едмунда Спенсера. Дотепність була божеством, якому поклонялася Єлизавета. До улюблених літературних забав тієї пори відносилися гри з символічним значенням слів і імен, складання криптограм, шарад, анаграм, акро- і телевіршів.

Загалом, основною особливістю розвитку англійської поезії останньої третини XVI століття є те, що поетичні зміни накопичуються настільки швидко, що лік йде на місяці і роки, а не на десятиліття, як в інших країнах. Явища не змінюють один одного, а є сусідами, в ній немає нічого випадкового - текст розмотується як клубок, 14 рядків, наприклад. можуть бути зв'язані асоціаціями, що далеко відходять одна від одної, перехід від однієї до іншої здійснений за рахунок метафоричного зрушення усередині значень одного і того ж слова. Текст освоює і засвоює будь-яке віяння, будь то сучасність (Монтень Флоріо, Лили) або звернення до античної спадщини (Овідій, Плутарх), що можна простежити, зокрема, на поезіях Е.Спенсера.

Ю. Б. Віппер наголошує на тому, що поезіґ епохи Ренесансу, Відродження та Барокко не мають між собою сітких меж, вони переходять одна в однуі збагачують та зазначає, що: «У художній системі європейської поезії XVII століття немало рис, пов'язаних з літературними традиціями минулого. До Відродження сходять багато в чому і пануюча структура ліричних і епічних жанрів, і посилене звернення, що продовжується, до античної міфології як до криниці сюжетів і образів, і дія канонів петраркизма в любовній ліриці, і вплив, яке надають на розгортання поетичної думки закони риторики.»[Виппер Ю. Б. Творческие судьбы и история. (О западноевропейских литературах XVI - первой половины XIX века). - М., 1990. - С. 79-107)ПОЭЗИЯ БАРОККО И КЛАССИЦИЗМА]

1.2. Творчість Едмунда Спенсера через призму ренесансного світобачення

Що ж саме зробив Спенсер в області віршування, який його внесок в англійську лірику?

За словами М.П. Алексєєва, новаторство поезії Спенсера полягає в тому, що «якщо попередники його орієнтувалися головним чином на іноземні літератури, то він на основі тих же дій італійської (і частково французької) поезії спробував створити чисто англійську, національну поезію» [2, ст.243]. По-друге, він затвердив введений Сіднеєм сонет як літературну форму в англійську традицію. Першими надрукованими віршами Спенсера були його переклади шести сонетів Петрарки (1569) (Сонет – це віршована форма з 14 рядків, виникла в Італії. Складається з двох катренів (четверостиший), двох терцетів (тривіршів) на 3, рідше - на 2 рими. Самим споживаним вважається розташування рим по схемі: абба, абба ввг еже).

Перу Спенсера належать: епічна поема "The Faerie Gueene" («Королева фей»), «Календар пастуха» (1579) з 12 пісень, поема «Повернення Коліна Клаута» (1595), гімни, цикл з 88 сонетів, прозаїчний трактат «Про сучасний стан Ірландії» (“А view present state Ireland”), написаний незадовго до смерті.

Поетична мова Спенсера відрізняється своєрідністю як в плані національного забарвлення, так і своєю формою (строфністю, розміром і т.д.), а також метафорична.

Так, «Королева фей» (1590-1596), що складається з шести книг по десять пісень в кожній і представляє досвід створення ренесансного рицарського епосу на матеріалі англійської поетичної традиції, була написана особливою строфою, що складається з дев'яти віршованих строчок замість звичайної в італійських поемах октави (восьмивірша), що отримала назву «спенсерової строфи» (“Spenserian stanza”). Казковий, фантастичний світ, відтворений на сторінках книги, надзвичайно пластичний і наочний. Зі спостережливістю художника Спенсер майстерно використовує зображальні можливості поетичного слова. Водночас Спенсер вдається зберегти у поемі й характерну для його ранніх віршів музикальність мови. Вона створена на основі строфи французької балади (з римовкою ababbcbc), що складається з 9 рядків, що римуються по схемі: ababbcbcc; розмір перших восьми строп – п'ятистопний ямб, а дев'ятої – шестистопний ямб. Спенсерова строфа була ефектна формою і важка технічно, оскільки в ній всього три рими, з яких одна повторюється чотири рази, інша – три. [8, с.120].

Ця строфа була засвоєна англійськими поетами 18 ст. в період відродження інтересу до «романтичної поезії» Спенсера і від них перейшла до англійських романтиків. Її використовували англійські поети Дж. Томсон, Дж. Бітті, Р. Бернс, П.Б. Шеллі, Дж. Г. Байрон («Чайльд Гарольд»), Дж. Кітс і ін. В російській поезії до неї вдавався М. Кузьмін («Вершники»).

Спенсер був особливо новий у відношенні і стилю і форми, він майстерно поєднував  лірику та сатиру, насичуючи їх надзвичайною чуттєвістю та мелодійністю.

Спенсер багато що сприйняв від Сіднея, визнавши це своїм присвяченням йому «Пастушого календаря» (“Shepherd’s calendar”, 1579), що складається з 12 еклог.

Уже в цьому творі виявилося новаторство Спенсера-поета. При всій умовності виведених у ньому фігур, пасторальність яких особливо виступала на фоні дійсної обстановки в сільській Англії, що переживає пору насильних обгороджувань, об'єкт поезії та характер інакомовлення у Спенсера абсолютно не той, що у його попередників - Ленгленда або Чосеpa. У авторів ранніх бачень алегорія була способом розказати про якусь подію чи предмет, до якого вони не могли підійти прямо. У Спенсера ж такий показ є світоглядом, неоплатонічним поглядом, засвоєним ще з університетської лави. Спенсер не відстороняється від реального світу із яких-небудь причин зовнішнього порядку, для нього поезія — ідеальний світ, вірніше, віддзеркалення, збагнення світу ідеального в платонівському (безумовно, модернізованому) значенні.