Розвиток інтеграційних процесів банківських та страхових інститутів

На сьогоднішній день партнерами СК “ПЗУ Україна” за даною програмою є Промислово-фінансовий банк, Кредобанк, Укрексімбанк.

• Співпраця по спільній програмі реалізації договорів страхування транспортних засобів (КАСКО), які передано в заставу банку — автокредитування.

Згідно даної програми, банк самостійно укладає договори страхування  транспортних засобів (КАСКО), які передаються  в заставу банку при реалізації програм по кредитуванню фізичних осіб на купівлю автомобілів.

На сьогоднішній день партнером СК “ПЗУ Україна” за даною програмою є ОТР банк.

• Cпівпраця по спільній програмі реалізації договорів страхування, які є обов’язковою умовою для видачі кредиту на купівлю нерухомості (або під заставу нерухомості) — іпотека [82].

За даною програмою банк самостійно укладає договори страхування, які є обов’язковою умовою для видачі кредиту при реалізації програм банку по кредитуванню фізичних осіб на купівлю нерухомості, яку надалі буде передано в заставу банку, або кредитування фізичних осіб на споживчі цілі, при якому забезпеченням повернення кредиту є застава нерухомого майна. У рамках реалізації даної програми банк самостійно може укладати наступні договори страхування:

• комплексний договір страхування нерухомого майна, переданого в заставу банку,
• договір страхування позичальника від нещасного випадку,
• договір страхування титулу власності.

На сьогоднішній день партнером СК “ПЗУ Україна” за даною програмою є ОТР банк [82].

Але окрім наведених  вище програм банківського страхування  сьогодні для банків важливим є приділення більшої уваги захисту депозитних вкладів. Поява системи страхування вкладів у багатьох країнах пов’язана з глобальними економічними та політичними кризами, пошуком додаткових стабілізаторів ринкового господарства. Страхування банківських депозитів – особливий вид страхування фінансових інвестицій від комерційних ризиків – забезпечує страховий захист на випадок банкрутства комерційного банку. Становлення та розвиток системи депозитного страхування у світі мало революційне соціальне значення, оскільки більша частина вкладників отримала впевненість у збереженні своїх коштів. Система страхового захисту депозитів, уперше застосована банками США, була заснована згідно з вимогами Банківського закону від 1933 року, який зобов'язав створити державну організацію — Федеральну корпорацію страхування депозитів. Протягом багатьох десятиліть ця корпорація страхує всі види банківських депозитів за рахунок спеціального фонду страхування депозитів, створеного щорічними внесками комерційних банків.

Страховий захист депозитів  в Україні здійснюється за рахунок  Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у порядку, передбаченому законодавством. У 1998 році Президент України підписав Указ “Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб-вкладників комерційних банків України”, відповідно до якого було затверджено Положення про порядок створення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, формування й використання його коштів.

Подальша організація  роботи зі створення системи гарантування вкладів фізичних осіб у банках здійснювалася на підставі спільної постанови Кабінету Міністрів України й  Національного банку України від 21 січня 1999 року № 70 “Питання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб”. 20 вересня Верховна Рада України прийняла Закон України “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб”. Закон набув чинності 24 жовтня 2001 року. Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.

Керівними органами Фонду  є адміністративна рада та виконавча  дирекція. Адміністративна рада формується шляхом делегування до її складу двох представників Кабінету Міністрів України, двох представників Національного банку України, одного представника асоціації банків. Очолює адміністративну раду голова, який щорічно обирається адміністративною радою з числа її членів.

Адміністративна рада координує роботу Фонду щодо захисту інтересів вкладників банків - учасників (тимчасових учасників) Фонду, здійснює контроль і нагляд за діяльністю Фонду, приймає рішення в межах своїх повноважень і несе відповідальність за виконання покладених па Фонд завдань і здійснення ним своїх функцій [3].

Питання, що пов'язані  з поточною діяльністю Фонду, вирішує  виконавча дирекція, кількісний склад  якої затверджується адміністративною радою.

Виконавчу дирекцію очолює директор-розпорядник Фонду. Директор-розпорядник Фонду та члени виконавчої дирекції призначаються на посади та звільняються з посад адміністративною радою.

Фонд гарантує кожному  вкладнику банку - учаснику (тимчасового  учасника) Фонду - відшкодування коштів за його вкладами, включаючи відсотки, у розмірі не більш ніж 25 000 гривень за вкладами на день настання недоступності вкладів.

Джерелами формування коштів Фонду є:

1) початкові збори  з банків - учасників Фонду; 

2) регулярні збори  з банків - учасників (тимчасових  учасників) Фонду; 

3) спеціальні збори з банків - учасників (тимчасових учасників) Фонду;

4) кошти, внесені Національним  банком України в розмірі 20 мільйонів грн.;

5) доходи, одержані від інвестування  коштів Фонду в державні цінні  папери ;

6) кредити, залучені від Кабінету  Міністрів України, Національного банку України, банків та іноземних кредиторів;

7) пеня, яку сплачують банки - учасники (тимчасові учасники) Фонду  за несвоєчасне або неповне  перерахування зборів до Фонду; 

8) доходи від депозитів, розміщених  Фондом у Національному банку України.

Виплата Фондом гарантованої суми відшкодування  через визначені банки-агенти здійснюється протягом трьох місяців із дня настання недоступності вкладів. У разі ліквідації системоутворюючого банку цей строк може бути продовжено до 6 місяців [5].

Слід нагадати, що за останні роки істотно збільшилася як кількість  вкладників — фізичних осіб, так  і обсяги вкладів населення в  комерційних банках. Це абсолютно  правомірно підвищує значення проблеми подальшого розвитку системи захисту  заощаджень. До початку 2006 р. у загальній сумі депозитів банків на частку юридичних осіб припадало 44,9%, а фізичних осіб — 55,1%, але вже в серпні — 43,4 і 56,6% відповідно. Темп приросту вкладів населення в січні—липні, перевищував динаміку зростання вкладів юридичних осіб: із початку року депозити фізичних осіб зросли на 19,3%, до 87,4 млрд. грн., а підприємств і організацій — на 12,2%, до 66,9 млрд. грн. Водночас, якщо в 2005 році сукупний депозитний портфель українських банків зріс на 59,9%, то в січні—липні 2006 року — тільки на 16,1%. При цьому за 2005 рік кількість вкладників в Україні збільшилася на 3,5 млн. — до 18,57 млн. чоловік [8].

Аналіз даних щодо депозитних вкладів дає зрозуміти, що страхування депозитних коштів є  дуже необхідним на сьогодні. Звичайно, уникнути дефолтів у банківській системі неможливо — жодна країна світу не має у своєму розпорядженні засобів проти банкрутств банківських установ. Але світова практика показує, що ефективна система гарантування вкладів за дієвого державного регулювання може пом’якшити наслідки таких подій і для банків, і для вкладників.

Якщо казати про систему  взаємодії банків та страхових компаній, слід згадати, що в усьому світі банки страхують свої ризики, пов’язані з помилками персоналу, різноманітними фінансовими операціями і т.д. по програмі ВВВ, яка зародилася на Лондонському ринку. Програма страхування полягає в тому, що страхова компанія надає гарантії по захисту фінансових ризиків самого банку. На жаль, українські банки поки цим захистом практично не користуються. Недостатній попит на ВВВ-поліси можна пояснити, з одного боку, тим, що необхідними технологіями та досвідом роботи в цьому напрямку володіють далеко не всі вітчизняні компанії. З іншого боку, для проведення актуарних розрахунків тарифів страхування, франшиз та лімітів відповідальності банки мають заповнити анкету, у якій повинна бути представлена повна банківська інформація щодо можливих ризиків, а більшість банків не бажають відкривати таку інформацію страховику, мотивуючи це банківською таємницею або конфіденційністю інформації, що не підлягає розголошенню. Тобто існує реальна недовіра банків до страховиків.

Іншою причиною того, що технологія bancassurance не набула масового поширення є те, що фінансовий ринок у цілому не готовий до її прийняття та широкого застосування. Перевірка, що є необхідною передумовою укладання договору страхування коштує не дешево. Вартість комплексної програми банківського страхування в Україні коливається від $40 до $200 тис. при ліміті відповідальності в $1 млн. та залежить від обраних лімітів, покриття. Незалежний експерт, оцінює стан систем безпеки банку, ряд інших характеристик і виносить свій висновок про ступінь ризику шахрайства, імовірних для конкретного банку. На підставі доповіді сюрвейера розраховується вартість страхування. Це завжди “індивідуальна робота”, автоматизувати її й у такий спосіб зробити дешевше неможливо. Такі дії банку спричинені не обов’язковістю законодавства, а економічною доцільністю та бажанням банку бути захищеним на ринку фінансових послуг. Більшість західних банків, які починають працювати на вітчизняному ринку, такий захист мають у своїх національних страхових компаніях [72, с. 55].

Поряд із основними продуктами, на основі яких здійснюється співпраця  банків та страховиків, слід розглянути й джерела доходів даних посередників. Широке розповсюдження банківського продажу страхових послуг у розвинутих країнах викликано бажанням банків диверсифікувати власну діяльність та отримати додаткові ринки фінансових послуг. Організація банківського продажу страхових полісів проявляється як у підписанні договору зі страховиком, так і в створенні банком власного філіалу – страхової компанії. У різних країнах частка страхових премій, зібраних банками у загальному обсязі страхових премій складає від 2% до 15% [40, с. 51]. Найбільшим попитом користуються різні види особистого страхування. У країнах Західної Європи доля нестрахових посередників у продажу полісів страхування життя коливається від 14% у Німеччині до 60% у Франції.

Поряд із доходами від страхової  діяльності страховики отримують й інвестиційний доход , у формуванні якого активно приймають участь банки. До того ж інвестиції приносять дохід не лише самим компаніям, а і їхнім клієнтам — у випадку накопичувальних програм страхування життя. Щоправда, досягти інвестиційного ефекту страховим компаніям досить складно, оскільки вони обмежені у виборі інструментів інвестування. Законодавство дозволяє страховикам вкладати в банківські депозити, дорогоцінні метали, корпоративні та державні цінні папери, іпотечні сертифікати і нерухомість (Додаток К).

Українські страхові компанії інвестують резерви здебільшого в малодохідні банківські депозити (понад 30% страхових резервів) або зберігають на поточних рахунках (40,7%). СК “Альфа-Гарант”, наприклад, у банку зберігає 70% резервів, “Блакитний поліс” — 45%. Решта інструментів — наприклад, акції і корпоративних облігації — надто ризикові для страхового бізнесу. На акції компаній і корпоративні облігації припадає лише 10% інвестованих страхових резервів. Для порівняння: на Заході — щонайменше 40%. Низька ліквідність акцій не дозволяє швидко і без втрат продати папери.

Але є й інша статистика, що свідчить про зворотне. Нерезервні гроші страховики активно вкладають у цінні  папери — близько 50% загальних інвестицій. З кожним роком тенденція посилюється: українські страховики дедалі більше інвестують у цінні папери, адже фондовий ринок стає одним із найдохідніших інструментів інвестування [51]. 

Різна інвестиційна політика страхових  компаній щодо резервів і вільних  коштів пояснюється просто. Попри те, що Держфінпослуг дозволяє інвестувати до 40% резервів у цінні папери, страховики покищо побоюються вкладати у фондовий ринок гроші, що гарантують виплату страхових відшкодувань.

Великим попитом у страхових  компаній користуються акції трубних, машинобудівних і металургійних підприємств, наприклад, Дніпропетровського трубного заводу, Азовсталі, Маріупольського важмашу.

Цікаво, що українські страхові компанії дедалі частіше звертаються по інвестиційну допомогу до інвестбанків — саме вони формують для страховиків портфель інвестицій. Хоча на Заході страховики зазвичай управляють своїми коштами самостійно. Страховики не бачать сенсу отримувати ліцензію на здійснення операцій із цінними паперами — надто довго й дорого. Деякі компанії радяться з комерційними банками, що мають підрозділи з управління активами клієнтів. Приміром, СК “PZU Україна” співпрацює з банками, які одночасно продають продукти страховика й займаються інвестуванням його коштів. Послуги брокера зазвичай обходяться страховику в 0,1% обсягу інвестованої суми, тобто з кожного 1 млн.грн. страховики віддають банку лише 1 тис. [51]. 

До закордонних цінних паперів  страхові компанії тільки придивляються. Зокрема, СК “Граве Україна” вкладає  кошти в єврооблігації, вдаючись до допомоги західних інвестбанків. Щоправда, купити активи на зовнішніх ринках складніше: страховик повинен мати досить великий запас резервів в іноземній валюті й для кожної транзакції отримувати дозвіл Нацбанку.

Поки що ставки за депозитами забезпечують відносно високу дохідність. Однак згодом страховики інвестуватимуть резервні гроші в альтернативні безризикові інструменти. Одним із таких безризикових інструментів є пайові фонди. Дохідність фондів вища за банківські депозити, а ретельна диверсифікація інвестпортфеля кожного фонду істотно знижує ризик таких вкладень. Законодавство поки що не дозволяє страховим компаніям інвестувати в ПІФ, однак деякі компанії вже зараз намагаються освоїти цей ринок. СК “Універсальна”, наприклад, має намір створити такий фонд разом з інвесткомпаніями “Конкорд Капітал” і “РОСАН-Капітал”[51].

Таблиця 2.8