Розвиток інтеграційних процесів банківських та страхових інститутів

Сприяючи  розвитку заощаджувальних видів  страхування, держава має змогу активно впливати на вирішення соціальних проблем, пожвавлювати грошовий обіг, підвищувати купівельну спроможність національної валюти, збільшувати інвестиційні можливості країни.

Превентивна функція. Учасники страхування, і насамперед страховики та страхувальники, зацікавлені зменшити наслідки страхових подій. Із цією метою вдаються до правової та фінансової превенції.

До правової превенції належать передбачені чинним законодавством або договорами страхування застереження, згідно з якими страхувальник повністю або частково позбавляється страхових відшкодувань. Вони охоплюють випадки протиправних дій або бездіяльності з боку страхувальника щодо застрахованих об’єктів.

Фінансова превенція  полягає в тому, що частина страхових  премій спрямовується на фінансування превентивних заходів. Нині не передбачено  обов’язкового створення фонду  запобіжних заходів. Через це значно ускладнюється виконання страхуванням превентивної функції [63, с. 27 ].

Отже, економічна відмінність між  банками і страховими компаніями полягає в тому, що другі є чистими  посередниками, вони не можуть розмістити в активи більше коштів, ніж самі акумулювали. Банки ж є не тільки звичайними посередниками, а й творцями кредиту, оскільки виконують емісійну функцію. Тому правомірно розглядати банки не тільки як простих посередників, а й як підприємства кредитної сфери.

Страхові компанії, як небанківські фінансові посередники – необхідне явище в ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним суб’єктам таких фінансових послуг, виконання яких невигідно чи законодавчо заборонено банкам. Дослідження функцій банків та страхових організацій свідчить про наявність спільних та специфічних функцій, які складають як економічну основу спільної діяльності та співробітництва, так і конкуренції. Функціональні відмінності вищезгаданих фінансових посередників будуть розглянуті далі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Економічні основи  взаємодії страхових організацій  і банків

 

Основу взаємодії страхових  і банківських установ визначають економічні відносини, пов’язані із залученням та використанням грошових доходів та вільних коштів населення та підприємств, та функції, що виконуються даними інститутами.

Діяльність банків та страховиків, яка обумовлена суспільною потребою в капіталізації вільних грошових коштів юридичних та фізичних осіб, заснована на їх акумуляції та інвестуванні. Якщо діяльність кредитних установ у розрізі акумуляції вільних грошових коштів населення та підприємств має безумовний характер, то відносно страхування це стосується накопичувального страхування життя. По іншим видам страхової діяльності страховики акумулюють грошові кошти підприємств та населення, але ці кошти не є вільними. Відповідні страхові внески для підприємств – необхідні витрати – включаються в собівартість продукції .

Для привернення грошових доходів та вільних коштів населення  та підприємств банки пропонують різні форми депозитів – внесків  до запитання, строкові внески, депозитні  сертифікати, ощадні вклади цільового  призначення та ін. Страхові компанії пропонують різноманітні страхові програми страхування життя. Пропозиція банківськими та страховими установами населенню та підприємствам різних фінансових послуг по капіталізації вільних грошових коштів означає формування конкурентних відносин між цими інститутами. Накопичувальна основа договорів страхування та банківських депозитів – основа конкурентного протистояння банків та страхових організацій.

Інший характер взаємовідносин між банками та страховими компаніями складається у зв’язку з ризиковою  функцією страхування. Суспільна потреба у відшкодуванні матеріальних втрат підприємств та населення та страхового забезпечення громадян задовольняється лише страховиками. Як і будь-яка сфера діяльності, банківська справа пов’язана з ризиками – загальними для всіх підприємств. Банки є носіями суспільної необхідності в страхуванні, носіями ризику, а страхові організації приймають цей ризик та при його появі компенсують понесені втрати кредитних установ. У цьому випадку між банками та страховими компаніями формуються відносини співробітництва, яким сприяє і превентивна функція страхування, яка виражається у фінансуванні страховиками заходів, які мінімізують банківські ризики та різні збитки кредитних установ [41, с.18].

Особливі відносини  між банками та страховими організаціями накладає інвестиційна функція. Для виконання функції капіталізації вільних грошових коштів населення та підприємств банки та страхові організації реалізують інвестиційну діяльність. Інвестиційна діяльність страховиків стосується не тільки страхування життя, але й інвестування страхових резервів по іншим видам страхування, забезпечуючи проведення збиткових видів страхової діяльності та конкурентоспроможності страхових організацій.

Страхові організації  можуть розмістити свої фінансові ресурси в багатьох напрямках; страхові резерви – у державні та корпоративні цінні папери, нерухоме майно, зливки золота та срібла та ін. Інвестиційна діяльність страховиків може бути забезпечена й банківською системою. Для страхових компаній банки є фінансовими інститутами, які забезпечують капіталізацію фінансових ресурсів страховиків. У результаті, конкурентні відносини банків та страхових організацій за вільні грошові кошти населення та підприємств доповнюються відносинами співпраці по розміщенню фінансових ресурсів страховиків. [63, с. 34]

Важливою передумовою  організації взаємовідносин між  банками та страховими організаціями  – банківська функція розрахунково-касового обслуговування юридичних та фізичних осіб. У відповідності до діючого  законодавства розрахунки між юридичними особами та розрахунки з участю фізичних осіб можуть здійснюватися як у готівковій, так і в безготівковій формі. Функція безготівкових розрахунків покладена на банк [4]. Юридичні особи, у тому числі й страхові організації, мають відкрити в банку розрахунковий рахунок для розрахунків із постачальниками, з бюджетами згідно податків та ін. платежам, з робітниками по виплатам зарплати та ін. Це є вигідним для банків, оскільки сприяє збільшенню банківських ресурсів. Засоби, які банк отримує при розрахунково-касовому обслуговуванні клієнтів-страховиків, як і інших клієнтів, забезпечує ліквідність банківської установи.

Спільне в діяльності банків та страхових організацій  – наявність значної клієнтської  бази у двох сторін. Банківські установи та страховики надають різні фінансові послуги більшій кількості юридичних та фізичних осіб. Не протиставляючи банківські та страхові продукти, а доповнюючи їх, взаємодія страхових і банківських установ сприяє обміну клієнтами, підвищенню конкурентоспроможності цих фінансових посередників. Страхові компанії на партнерській основі можуть використовувати банки для просунення страхових продуктів, одночасно банки забезпечують відповідне розрахунково-касове супроводження. З іншої сторони, страхові організації, надають свої приміщення банкам, дозволяючи останнім просувати банківські продукти та послуги по розрахунково-касовому обслуговуванню. Ефект взаємовигідного співробітництва підвищується спільним використанням ресурсної бази контрагентів (кадрів, матеріально-технічної бази, філіальної мережі, представництв та ін.) [40, с. 20].

Банківське обслуговування страхової діяльності характеризується складністю та багатоконтактністю: велика клієнтська база страховиків, різні  форми внесення страхових внесків, різна кількість та різні форми страхових виплат визначають високі вимоги до якості банківського супроводження страхової діяльності.

Дослідження форм функціональних взаємовідносин банків та страхових  компаній схематично представлені в Додатку Б.

Визначена основа взаємовідносин банківських установ та страхових організацій підтверджується історією їх появи, розвитку та взаємодії. Перші договори страхування зумовлені ризиковою функцією страхування. Перші банки забезпечували  посередництво в платежах.

Аналіз банківської  та страхової діяльності дозволив сформувати єдину для двох фінансових інститутів функцію капіталізації, яка забезпечується накопичувальним страхуванням життя і доповнюється ризиковою складовою. Загальна функція капіталізації зумовлює конкурентні відносини між банками та страховиками.

Відносини співробітництва  визначаються ризиковою, інвестиційною  та попереджувальною функцією страхування.

Об’єктивною передумовою  організації взаємовідносин банків та страхових організацій є банківська функція розрахунково-касового обслуговування. Банківське обслуговування страхової діяльності характеризується складністю та багато контактністю: велика клієнтська база страховиків, різноманітні форми внесення страхових внесків та страхових виплат.

Спільне в діяльності банків та страхових компаній – наявність значної клієнтської бази. Не протиставляючи банківські та страхові продукти, а доповнюючи їх, страхові та банківські установи мають сприятливі можливості для обміну клієнтами, підвищуючи конкурентні властивості  цих фінансових агентів. Ефект взаємовигідного співробітництва підвищується спільним використанням ресурсної бази контрагентів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3 Історичний розвиток інтеграційних процесів на банківському та страховому ринках

Глобалізація усіх сфер економічного життя суспільства має неабиякий  впливає на розвиток співпраці між  банківськими установами та страховими компаніями не лише в Україні, а й за її межами. Удосконалення взаємовідносин між банками та страховими компаніями зумовлене необхідністю поглиблення інтеграційних процесів з метою виробництва конкурентоспроможних продуктів і більш якісного задоволення потреб клієнтів у фінансових послуг. Виникає нагальна потреба у дослідженні основ банкострахування та аналізі концептуальних підходів до організації та функціонування фінансового супермаркету як дієвої моделі співробітництва.

Історично і хронологічно співіснування банківської справи і страхування бере свій початок ще із стародавніх часів. Першим проявом економічної інтеграції кредитної та страхової сфери на рівні послуг була морська позика або договір бодмерею, що є прикладом своєрідного симбіозу надання кредиту та ризикового страхування. Перша історична згадка про таку фінансову операцію походить із Греції з IV ст. до н. е. Позику в сумі 3000 драхм було виплачено на рейс з Афін до Босфору і на повернення до Афін. Торгові міста Середземномор’я активно використовували так звану морську позику протягом багатьох століть. Заслуговує уваги той факт, що разом з позикою купець повертав додатково кредитору значну суму, котра могла набагато перевищувати суму середнього лихварського процента. Виплата такої позики перебувала у безпосередній залежності від успіху (її сплата вимагалась тільки у разі вдалого закінчення морської подорожі, тобто за відсутності страхового випадку) [32, c.112].

Врахувавши ефективності інтеграції фінансових послуг, подібні  операції почали використовуватися  не тільки в морських перевезеннях, але й сухопутних транспортуваннях, де вони виступали під назвою «квазі морська позика». Дані фінансові послуги використовувалися протягом середньовіччя і втратили своє значення лише в 1230 році, з виданням булли Папою Римським Григорієм IX, котрою він заборонив займатися лихварством усім християнам як справою негідною християнській моралі, незалежно від того, чи брався високий, чи низький процент . Реакцією на цю заборону була поступова заміна «морської позички» угодами фіктивної купівлі-продажу.

Перша згадка про угоду  фіктивної купівлі-продажі датована 1234 роком. На підставі фіктивної угоди  купівлі-продажу, кредитор умовно купував  предмети, що транспортуються, а отже наражаються на ризики притаманні подорожам  того часу. Даний договір передбачав розрахунок по закінченню подорожі. Додатково укладалася іще одна угода, в котрій зазначалось, що в разі успішного закінчення подорожі попередня умова підлягала анулюванню без жодних фінансових наслідків для сторін. Оплата товарів, як і страхова виплата, проводилась лише тоді, коли подорож не вдавалася, тобто майно, фіктивно куплене, було пошкоджене або знищене. Винагорода фіктивного покупця, а фактично кредитора чи страховика, за прийняття на себе ризику встановлювалася додатково і, як правило, оплачувалася попередньо [32, c.112].

Загалом схожий договір з елементом  страхування життя, що має форму  більш наближену до сучасного  розуміння банкострахового продукту є транзакція окреслена «покупкою  ренти». ЇЇ зміст полягав у тому, що одна сторона наділяла іншу грошовою сумою, обтяжуючи її натомість обов’язком періодичної сплати певних квот (рент), або по завершенні подорожі, чи протягом визначеного часу, або ж до смерті зацікавленої особи. У цьому випадку пожиттєва рента була елементом страхування (страхування життя), тоді як два перші види ренти становили форму сплати проценту з капіталу.

У Російській Імперії економічна інтеграція фінансових інституцій мала місце вже  тому, що зародження страхування формувалось  на основі банківських інституцій, хоча носило скоріше фіскальний характер. Воно було запроваджене Катериною ІІ, маніфестом від 28 червня 1786 року було заборонено страхувати майно в іноземних страховиків, а саме заборонялось у чужі держави будинки та фабрики «здешние на страх отдавать» , далі в указі йшло пояснення причин - вивозячи у такий спосіб гроші, що є збитком для держави. Була створена «страхова операція» земельного банку та вона діяла лише у великих містах, а на страхування приймала тільки споруди, що приймались банками як застава при наданні кредиту, фактично це – одна з перших форм іпотечного страхування [32, c.112].