Застосування методики формування резерву для покриття можливих втрат за кредитними операціями

Кредитний спред включає премію за ризик невиконання зо­бов'язань клієнтом та премію за строк надання кредиту, що відо­бражає ризик тривалості період) кредитування. Розмір кредитного спреду диференційований залежно від категорії клієнта та його кредитоспроможності. На міжнародних ринках для першокласних по­зичальників кредитний спред прирівнюється до нуля. При наданні кредиту позичальникам, які не належать до категорії першокласних, кредитний спред становить від 0,25 до 5% і вище. Прибуток банку, а також адміністративні втрати входять до складу базової ставки. Оскільки базова ставка складається як середньоринкова, то прибуток банку залежить від рівня його власних витрат.

Такий метод ціноутворення виник у часи великої депресії в 30-ті роки у США і відомий як модель цінового лідерства. 30 найбільших банків США встановили так звану ставку першокласного позичаль­ника (прайм-ставка), тобто ставку, за якою надавались короткостро­кові кредити найбільш кредитоспроможним клієнтам. Тоді це була найнижча кредитна ставка. Час від часу прайм-ставка переглядалася банками з огляду на попит і пропозицію на ринку. Згодом прайм-ставка втратила своє пріоритетне значення насамперед через те, що виникла та набула популярності ставка.

Інтернаціоналізація банківської справи, перехід провідних бан­ків на розрахунки в євродоларах сприяли зростанню популярності LIBOR, яка стала загальноприйнятою базовою ставкою для більшо­сті як міжнародних, так і національних ринків. Завдяки цьому клієн­ти можуть порівнювати умови кредитування на різних ринках. Крім того, ставка нижча за прайм-ставку в середньому на 0,75 – 1% і с найнижчою кредитною ставкою [67, c. 179].

Перевагами методу є простота, необов'язковість точного враху­вання витрат за кожним кредитом, зручність застосування в умовах установлення плаваючих ставок за кредитом, врахування впливу конкуренції.

Метод «надбавки» полягає у визначенні кредитної ставки як су­ми відсоткових витрат залучення коштів на грошовому ринку та надбавки. Надбавка включає премію за кредитний ризик та прибу­ток банку. Здебільшого такий метод ціноутворення використовуєть­ся для надання кредитів великим фірмам на короткі сі роки (до 30 днів), включаючи кредити «овернайт». З розвитком ринку комер­ційних паперів великі компанії дістали змогу самостійно залучати кошти, не користуючись послугами банків. Це спонукало банки до зниження кредитних ставок з метою збереження вигідної клієнтури. У США багато банків пропонують кредити великим корпораціям на короткі терміни за низькими ставками, розрахованими за методом «надбавки». У такому разі маржа звичайно становить 0,35 – 0,75%, у результаті чого кредитна ставка стає нижчою за прайм-ставку. До­сить значні суми таких кредитів дозволяють банкам одержувати прибутки навіть за мінімального рівня відсотків [65, c. 312].

Практика встановлення незначних надбавок під час визначення кредитних ставок за цим методом сприяла його поширенню та по­пуляризації. Дослідження показали, що близько % кредитних портфелів 48 найбільших банків США становлять кредити, надані за ставками, нижчими за прайм-рейт. Витрати залучення коштів визна­чаються ставками грошового ринку, які й слугують основою для розрахунків кредитних ставок.

Метод «аналізу дохідності клієнта» базується на врахуванні всіх взаємостосунків із конкретним клієнтом. Оцінюючи всі складові до­хідності, особливу увагу приділяють розрахунку прибутковості тих видів операцій, які здійснюються клієнтом у цьому банку. Такий метод потребує точного обліку всіх доходів та витрат, пов'язаних із кожним клієнтом, і застосовується насамперед для кредитування ве­ликих компаній, які мають постійні та різноманітні зв'язки з бан­ком. Визначення ціни кредиту за таким методом має на меті зни­ження кредитної ставки нижче від загальноприйнятого рівня для заохочення найвигідніших клієнтів.

Доходи банку від операцій з клієнтом включають відсотки та комісійні за проведення кредитних, валютних, факторингових, лі­зингових та інших операцій, за надання трастових, консультатив­них, інформаційних послуг. Витрати, пов'язані з клієнтом, складаю­ться із заробітної плати банківських працівників, які його обслуговують, витрат на вивчення кредитної документації, на ве­дення, перевірку та обробку рахунків. Якщо різниця між доходами і витратами щодо суми кредиту перевищує середню норму прибутко­вості банку, то ставка за кредитом може бути знижена.

Метод аналізу дохідності клієнта має певні недоліки: складність, громіздкість, необхідність розробки докладної звітності за доходами та витратами з обслуговування кожного клієнта. Часто аналіз дохід­ності включає консолідовані дані не лише самого позичальника, а також і його дочірніх компаній, найбільших акціонерів та вищого керівництва. З розширенням спектра пропонованих банком послуг метод дедалі ускладнюється і потребує застосування автоматизова­них систем обліку та аналізу. Але такий підхід до управління кредит­ними ставками може бути корисний для виявлення найприбутковіших клієнтів і видів банківських послуг та операцій [49, c. 229].

Крім методів визначення кредитної ставки вартість кредиту за­лежить і від обраної системи встановлення та нарахування відсотків за позикою. Відсоткові ставки за кредитами можуть бути фіксовані, якщо вони визначаються в момент видачі кредиту і лишаються не­змінними протягом всього періоду кредитування, або плаваючими, тобто такими, що переглядаються періодично зі зміною базової ставки. Коли відбувається загальне зниження ставок на ринку, для банку вигіднішою є фіксована ставка за кредитами, а в разі зростан­ня ставок — плаваюча.

У банківській практиці використовують три основні системи на­рахування відсотків:

американська – база 360 днів і 30 днів у кожному місяці;

англійська – база  365 (366) днів (фактична) і фактична кількість днів у кожному місяці;

європейська – база 360 днів та фактична кількість днів у кожному місяці.

У кредитному договорі обов’язково фіксується обрана система нарахування відсотків та правила встановлення ставок (фіксована чи плаваюча).

1.4. Вплив кредитного портфеля на фінансову стійкість банку

Одним із найважливіших чинників стабільності банку є достатність власного капіталу. Ця достатність розуміється у двох значеннях. Перше значення полягає в тому, що власний капітал банку повинен відповідати нормативним вимогам банку стосовно його розміру.

До власного капіталу банку належить статутний капітал, резерви, створені з прибутку попередніх років, нерозподілений прибуток поточного (минулого) фінансового року і субординований капітал. Субординованим називається капітал, що переданий банкові на термін понад сім років безвідклично і стосовно якого встановлене правило останньої черговості повернення при ліквідації банку. У разі якщо банк зазнає великих збитків, може скластися ситуація, коли власний капітал стає меншим від статутного. У цьому випадку констатується, що статутний капітал втрачений або частково втрачений. Така ситуація може бути причиною призупинення або відкликання банківської ліцензії, що призводить до автоматичного зупинення банку [43, c. 134].

Друге значення достатності власного капіталу полягає в тому, що власного капіталу банку повинно вистачати на те, щоб забезпечити можливість продовження роботи банку за умови, якщо залучений капітал необхідно буде повернути вкладникам і кредиторам. Друге значення достатності власного капіталу тісно пов`язане з проблемою структуризації і ліквідності банківських активів. Найкраща ситуація складається в банку тоді, коли терміни ліквідності активів, за винятком власного капіталу, збігаються з термінами погашення заборгованостей перед вкладниками і дебіторами, а власний капітал банку існує у вигляді нерухомості, банківського устаткування, комп`ютерних програм і запасу оборотних коштів, яких вистачає для підтримання життєдіяльності банку.

З власним капіталом пов`язаний і розмір залученого капіталу. За існуючими нормативами, відношення найменшого з розмірів власного капіталу і статутного капіталу до розміру залученого капіталу не може бути меншим ніж 1:10. Ця вимога пов`язана з тим, що національний банк повинен забезпечити відповідальність акціонерів комерційних банків за залучені банками кошти. Хоч цей норматив уведений досить штучно, багаторічна практика застосування довела його живучість.

Не менш важливим чинником стабільності банку є ліквідність його активів. Ліквідність банківських активів має розглядатися в часовому розрізі й у кожний прогнозований момент часу повинна надавати можливість розраховуватися з клієнтами банку та з кредиторами при виникненні обставив необхідності повного або часткового повернення залучених коштів.

Активи банку складаються, як правило, із коштів у касах і на кореспондентських рахунках, виданих кредитів, передоплачених видатків, будинків, майна й устаткування, здійснених вкладів у підприємницькі товариства. Оскільки кошти, які перебувають на кореспондентських рахунках і в касах банку не в національній валюті, зазнають ризику інфляції інших валют, уведений норматив, що обмежує розмір відкритої валютної позиції банку. Будинки, майно, устаткування і права зазнають лише ризику помилкової оцінки. Існує також норматив, що не дозволяє банкам розміщувати значні частини усього власного капіталу в некредитних підприємницьких товариствах. Втім, інвестиції, здійснювані банком, під час оцінки активів прирівнюються до кредитів і піддаються такому ж аналізові та класифікації, як кредити [16, c. 197].

Кредити ж, які складають у деяких банках найзначнішу і завжди найпроблемнішу частину активів, піддаються ретельній оцінці й нормативізації. На нормативах і класифікації, пов`язаних із кредитами, зупинимося докладніше.

Правила видачі кредитів викладені в кредитній політиці банку, про яку мова йтиме нижче. Проте у випадку, коли видача кредитів усе-таки порушує встановлені нормативи, необхідно вживати невідкладних заходів щодо виправлення становища. У першу чергу слід обмежувати інтегральний розмір кредитів, що видаються.

Обмежується також розмір ризикованих кредитів, що видаються “в одні руки”. “Одними руками” вважається група зв`язаних у розумінні чинного законодавства фірм. Окремо обмежуються кредити, що видаються акціонерам банку і причетним до них особам. Це необхідно робити тому, що необмежено вилучаючи з банку свої й чужі гроші, акціонери можуть змусити банки не проводити стягнення по відношенню до себе.

Необхідно також правильно вибирати валюту кредитування.

Найбільших же проблем завдають банкові неповернені кредити, що являють собою не що інше, як втрачені гроші вкладників, кредиторів та акціонерів. Ризик неповернення кредиту можна прогнозувати і кількісно оцінювати, наприклад, за допомогою методики, що є, за розпорядженням національного банку, обов`язковою при нарахуванні обов`язкових резервів. У цій методиці досить чітко визначені ознаки, за якими той чи інший кредит має бути віднесений до однієї з груп ризику неповернення. Ці ознаки обрані емпірично і продиктовані довголітньою практикою кредитування. Нараховані резерви формуються з прибутку, а якщо його не вистачає, - з акціонерного капіталу. Таким чином, кредитний портфель безпосередньо впливає на капітал банку [31, c. 200].

Кредити на сьогодні повинні кваліфікуватися комерційними банками як стандартні, піднаглядні, підстандартні, ненадійні і втрачені. Стандартні кредити мають умовний ступінь ризику 0%, піднаглядні – 10%, підстандартні – 30%, ненадійні – 60%, а втрачені кредити мають умовний ступінь ризику – 100%. При оцінці кредитів враховується фінансовий стан позичальника, його кредитна історія (відсутність прострочень по платежах), надане забезпечення і його ліквідність, дотримання обсягів обмеження ризикових угод, наявність судових рішень стосовно інших кредиторів тощо.

Оцінкам піддаються також забалансові зобов’язання банків, які теж підлягають реєстрації в національному банку. Обсяг забалансових зобов’язань, так само як і кредити, може вплинути на капітал банку і, отже, на його стабільність.

Наступним чинником стабільності банку є достатня оборотність коштів і прибутковість банку. І тут кредити також відіграють не останню роль, оскільки прибутки по кредитах складають у банках від 20% до 90% загальних доходів банку.

Отже, кредити безпосередньо впливають на всі згадані тут чинники стабільності банку: на капітал, ліквідність активів, дохідність і прибутковість.

Нормативи, визначені чинним банківським законодавством, є своєрідним вимірником наближення банку до ризикової межі, за якою він втрачає свою стабільність. Недотримання нормативів свідчить про неспроможність керівництва банку, і в цьому випадку національний банк має право і повинен втрутитися в діяльність комерційного банку, щоб не дати цим тенденціям розвинутись до розмірів, які загрожують безпеці коштів вкладників. Тому недотримання нормативів призводить, крім негативних економічних наслідків і наростання ризиків, також і до призупинення банківської ліцензії, після чого банкам звичайно висувають вимоги про повернення коштів більшість акціонерів і кредиторів. У випадку недостатнього запасу міцності банку це, як правило, призводить і до ситуації неплатоспроможності банку [62, c. 365].

В цілому, управління кредитним портфелем необхідно розглядати як процес, що складається із п’яти послідовних етапів: першого – вибору кредитної політики; другого – аналізу ринку кредитів; третього – формування кредитного портфеля; четвертого – перегляду кредитного портфеля; п’ятого – оцінки ефективності кредитного портфеля. Лише послідовне і ретельне дотримання вимог кожного з наведених етапів (без ігнорування будь-якого) дозволить банкам поліпшити управління кредитним портфелем та уникнути непередбачуваних збитків. Методи управління кредитним портфелем, які застосовуються на етапі його формування, доцільно досліджувати на трьох ієрархічних рівнях, починаючи з найнижчого – рівня окремої позички через рівень кредитного портфеля і закінчуючи рівнем банку.