Застосування методики формування резерву для покриття можливих втрат за кредитними операціями

Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування (затверджено постановою Правління Національного банку України від 21 лютого 1996 р. № 37).

У лютому 1993 року Національним банком України був затверджений «Порядок проведення банками операцій з векселями», який встановив порядок надання вексельних кредитів і проведення банками комісійних операцій із векселями [32, c. 360].

Згідно з цим нормативним документом, банки України можуть проводити операції по обліку векселів підприємств і видавати позики підприємствам під заставу векселів, надавати послуги клієнтам при одержанні платежів і виплаті заборгованості по векселям.

Управлінням НБУ надане право видавати позики комерційним банкам для рефінансування їхніх позикових операцій під векселі. Національний банк із метою створення сприятливих фінансових умов для розвитку вексельних операцій установлює преференційну (пільгову) плату за кредит, пов`язаний із рефінансуванням операцій комерційних банків із векселями. Залежно від пріоритетів економічного розвитку господарства, НБУ може змінювати умови дисконтної політики і таким чином впливати на кон`юнктуру ринку векселів.

За даними Національного банку України, кредитна активність комерційних банків у 1997 році зросла на 26%, а з урахуванням рівня інфляції реальний приріст кредитних ресурсів для економіки України склав 16%. Серед основних напрямків грошово-кредитної політики Національного банку в 1998 році – підвищення кредитного підтримання вітчизняних підприємств шляхом інтенсифікації кредитної активності комерційних банків. Відповідно до цих орієнтирів, обсяги кредитування банківською системою суб`єктів господарювання різних форм власності за прогнозами, повинні збільшитися до 10%.

Ступінь кредитного ризику, особливо характерного для банківської системи України, значною мірою обумовлюють такі чинники:

Недоступність достовірної інформації про кредитну історію клієнтів (у країні немає централізованої бази таких даних, не ведеться взаємообмін відповідною інформацією між банками. Спроби створення такої бази даних при Асоціації українських банків і Національному банку України успіху не мали) [75, c. 191].

Незадовільний фінансовий стан більшості позичальників, якими, в основному, є державні підприємства й організації.

Надмірна політизованість економіки в Україні (тобто захист інтересів деяких галузей і підприємств зацікавленими в них політичними силами).

Недосконалість правової бази по захисту інтересів кредиторів. Тому НБУ ставить жорсткі вимоги щодо обмеження кредитного ризику, застосовуючи низку відповідних нормативів.

Національний банк України здійснює функції регулювання і нагляду за діяльністю банків для підтримання стабільності грошово-кредитної системи, при цьому НБУ не втручається в оперативну діяльність банків.

1.3. Управління дохідністю кредитного портфеля та методи ціноутворення за кредитами

Управління кредитним портфелем доцільно розглядати як процес, що складається із п’яти послідовних етапів: вибору кредитної політики; аналізу ринку кредитів; формування кредитного портфеля; перегляду кредитного портфеля; оцінки ефективності кредитного портфеля. Розв’язання проблеми управління кредитним портфелем комерційного банку значною мірою може бути вирішене завдяки ретельному аналізу кожного етапу процесу управління кредитним портфелем (якщо розглядати управління кредитним портфелем як процес, що складається із певних послідовних етапів) [57, c. 225].

Методи управління кредитним портфелем доцільно досліджувати на трьох ієрархічних рівнях: на рівні банку (економічні показники, авторизація); на рівні кредитного портфеля (диверсифікація, лімітування, створення резервів, страхування, продаж кредитів, сек’юритизація) та на рівні окремої позички (аналіз кредитоспроможності позичальника, аналіз та оцінка кредиту). Такий поділ методів управління кредитним портфелем дозволяє як розширити коло самих методів, так і посилити контроль за їх виконанням.

Традиційний підхід до управління кредитним портфелем банку визначено як підхід, що ґрунтується на неформалізованих філософських методах пізнання (наукової уяви, інтуїції), використовує в розрахунках коефіцієнтний аналіз, функціонує у будь-якому середовищі, є простим, швидким та дешевим у застосуванні; нетрадиційний - як підхід, що ґрунтується на загальнонаукових методах пізнання, використовує в розрахунках теорію ймовірності, статистику, економетрію, функціонує у стабільному ринковому (“ідеальному”) середовищі, є складнішим, повільнішим та дорожчим у застосуванні порівняно з традиційним (див. табл.1.4) [45, c. 97].

Таблиця 1.4 - Порівняльна характеристика традиційного та нетрадиційного підходів до управління кредитним портфелем банку

Підрахувавши оцінки традиційного та нетрадиційного підходів (див. третій та п’ятий стовпчики табл. 1.4) отримаємо рівність. У сучасній практиці в прийнятті управлінських рішеннях щодо кредитного портфеля переважає традиційний підхід за рахунок того, що він діє в будь-якому середовищі, є простішим, швидшим та дешевшим. Проте слід пам’ятати, що позиції нетрадиційного підходу постійно зміцнюються. В першу чергу це пов’язано зі стрімким зростанням продуктивності ЕОМ, що дозволяють за допомогою електронних таблиць все швидше і точніше будувати та перевіряти ефективність імітаційних моделей. Сучасні імітаційні моделі враховують дедалі більше екзогенних і ендогенних факторів, тобто все швидше переходять від ідеального (штучного) до реального середовища. Отже, найефективнішим для управління кредитним портфелем комерційного банку буде паралельне застосування традиційного та нетрадиційного підходів.

Головна мета-процесу управління кредитним портфелем банку полягає в забезпеченні максимальної дохідності за певного рівня ризику. Рівень дохідності кредитного портфеля залежить від структури й обсягу портфеля, а також від рівня відсоткових ставок за кредитами. На формування структури кредитного портфеля банку істотно впливає специфіка сектора ринку, який обслуговується цим банком. Для спеціа­лізованих банків структура кредитного портфеля концентрується в пев­них галузях економіки. Дія іпотечних банків характерним є довгостро­кове кредитування. У структурі кредитного портфеля ощадних банків переважають споживчі кредити та позики фізичним особам [37, c. 229].

Обсяг і структура кредитного портфеля банку визначаються та­кими чинниками:

розмір банку (капіталу);

правила регулювання банківської діяльності;

офіційна кредитна політика банку;

досвід і кваліфікація менеджерів;

рівень дохідності різних напрямків розміщення коштів.

Величина капіталу банку значною мірою впливає на загальний обсяг залучених та запозичених коштів, а отже, і на розмір кредит­них ресурсів. Максимальний розмір окремої позики теж визначаєть­ся величиною капіталу. Капітал банку використовується при вста­новленні лімітів та обмежень у процесі регулювання кредитної діяльності банків [15, c. 139].

Національним банком України встановлено ряд пов'язаних із кредитуванням нормативів, які розраховуються у відношенні до ка­піталу банку. Отже, розмір капі галу банку визначає обсяг та структуру його кредитного портфеля.

Якість кредитного портфеля суттєво впливає на рівень ризиковості та надійності банку, тому саме кредитна діяльність підлягає регулюванню з боку органів нагляду в багатьох країнах. Установле­ні обмеження та нормативи, а також правила регулювання банківсь­кої діяльності відіграють значну роль у процесі формування кредит­ного портфеля.

Кредитна політика банку визначає пріоритетні напрямки креди­тування, а також перелік кредитів, які не повинні входити до креди­тного портфеля. Один і той самий кредит може не відповідати осно­вним вимогам кредитної політики одного банку, але бути цілком прийнятним для іншого.

Одне з правил кредитного менеджменту полягає в тому, що банк не повинен надавати кредити, які не можуть бути професійно оціне­ні фахівцями банку. Отже, досвід, кваліфікація та спеціалізація кре­дитних працівників також впливають на характеристики кредитного портфеля банку.

У формуванні структури активів банку вирішальним фактором є рівень дохідності кожного виду активів. Але висока дохідність, як правило, супроводжується високим рівнем ризику, тому менедж­менту банку необхідно врахувати обидва фактори. Якщо рівень до­хідності різних видів активів приблизно однаковий, то перевага на­дається найменш ризиковим напрямкам розміщення коштів. У такому разі розмір кредитного портфеля банку може зменшитися па користь портфеля цінних паперів або на користі, проведення інших видів активних операцій.

Формуючи кредитний портфель, менеджмент банку звичайно керується правилом — видавати ті кредити, які приносять макси­мальні доходи за інших однакових умов. Дохідність кредитної опе­рації визначається рівнем відсоткової ставки за даним кредитом, тривалістю періоду надання кредиту та прийнятою системою нара­хування відсоткових платежів [33, c. 69].

Для оцінювання прибутковості кредитів банк повинен мати ефе­ктивну систему обліку не лише доходів, а й витрат за кожним видом кредитів. На прибутковість кредитних операцій банку впливають як доходи та витрати, так і можливі збитки, що визначаються рівнем кредитного ризику за кожною позикою. Вимірювання, мінімізація та контроль за рівнем кредитного ризику – одне з найскладніших завдань, що стоять перед менеджментом при формуванні кредитно­го портфеля.

Рівень кредитного ризику кожного позичальника безпосередньо впливає на рівень відсоткової ставки за кредитом. Високий рівень ризику пов'язується з високою кредитною ставкою, і навпаки. Але кредитна ставка залежить не тільки від ризику. Вона формується під впливом наведених далі зовнішніх і внутрішніх чинників, які необ­хідно враховувати, визначаючи її.

Попит і пропозиція на ринку кредитів;

рівень конкуренції;

рівень кредитного ризику, що пов'язується з конкретним клієнтом;

кредитна політика банку;

категорія клієнта, яка відображає, чи орієнтований банк на розвиток відносин зданим позичальником;

загальний рівень прибутковості всіх зв'язків з клієнтом;

вартість кредитних ресурсів для банку;

рівень базових ставок;

форма забезпечення кредиту та вартість контролю за його станом.

Усі ці чинники по-різному впливають на ставку конкретного кредиту. Наприклад, високий рівень кредитного ризику клієнта під­вищує ставку, а надання забезпечення знижує кредитний ризик. Але з наданням забезпечення у формі застави матеріальних цінностей зростають витрати банку, пов'язані з необхідністю зберігання заста­ви чи з контролем за її станом та ліквідністю. Ці видатки необхідно враховувати, установлюючи кредитну ставку.

За умов високої конкуренції банк змушений підтримувати кредитні ставки на певному рівні, який був би прийнятний для клієнтів і приносив би прибуток. Кредитна ставка повинна бути достатньо низькою, аби позичальник не звернувся до іншого банку. Тому на висококонкурентних ринках кредитор швидше приймає ставку, ніж встановлює її. У результаті банківська маржа має тенденцію до ско­рочення. З огляду на сказане значна увага приділяється вибору ме­тоду ціноутворення за кредитом. У світовій банківській практиці за­стосовується кілька основних методів установлення ставки за кредитом [53, c. 232].

Метод враховує вартість залучених коштів та всі витрати банку, пов'язані з наданням кредиту. Відсоткова ставка за кредитом охоплює:

вартість залучення кредитних ресурсів для банку;

операційні витрати, пов'язані з процесом кредитування (заробітна плата кредитних працівників, вартість обслуговування кредиту, контролю за ним, вартість управління забезпеченням тощо);

премію за ризик невиконання зобов'язань клієнтом;

премію за ризик, пов'язаний зі строком кредитування;

бажаний рівень прибутковості кредиту, який забезпечує достатні виплати акціонерам банку.

Необхідною умовою застосування такого підходу до ціноутворення за кредитними операціями є наявність у банку ефективної системи об­ліку витрат за кожним кредитом, а також управлінської інформації.

Головний недолік методу — ігнорування ринкових чинників, та­ких як попит і пропозиція, стан кредитного ринку, конкуренція то­що, а також припущення, що банк точно може обчислити свої ви­трати в розрахунку на кожний кредит. Метод «вартість плюс» використовується на ринках із низьким рівнем конкуренції.

Сутність методу полягає у визначенні кредитної ставки як суми базової ставки і кредитного спреду. За базову можна взяти ставку пропозиції міжбанківського регіонального ринку; ставку першоклас­ного позичальника; ставки міжнародних ринків (LIBOR, FIBOR і т. ін.), інші ставки, що є загальноприйпятними на конкретних ринках.