Застосування методики формування резерву для покриття можливих втрат за кредитними операціями

Для активізації ролі кредитного портфеля як інструмента підвищення дохідності від кредитних операцій розглянемо його з трьох позицій.

По-перше, банк має сформувати кредитний портфель за вимогами державної кредитної політики відповідно до його місця в її впровадженні. Це — стратегічний кредитний портфель, в якому визначаються перспективи підвищення кредитної активності банку, встановлюються співвідношення у розподілі кредитів за строками, галузями виробництва, регіонами, підприємницькими структурами і споживачами, визначаються пріоритети у кредитуванні малого і середнього бізнесу, обслуговуванні зовнішнього і внутрішнього товарного обігу тощо.

По-друге, банк формує кредитний портфель до моменту укладання кредитних угод на основі обсягів і з урахуванням структури стратегічного кредитного портфеля, тобто згідно з державними пріоритетами. Відбувається це шляхом відбору із представлених потенційними позичальниками кредитних проектів таких, що задовольняють принциповим вимогам кредитування. Це — переддоговірний (потенційний), або тактичний, кредитний портфель, в якому здійснюється декомпозиція стратегічного портфеля [46, c. 434].

По-третє, це — портфель фактично наданих кредитів, або фактичний кредитний портфель, що зараз є загальновизнаним. Проте оцінка його якості має здійснюватися не тільки у традиційно встановленому порядку, а й за ознаками повноти реалізації завдань стратегічного кредитного портфеля. У такій ситуації кредитний портфель посідає належне йому активне місце не тільки в управлінні кредитною діяльністю окремого банку, а й банківської системи в цілому, сприяє вирішенню проблем забезпечення зростання потенціалу національної економіки.

Поняття «кредитний портфель» як сукупність банківських позичок, що надаються в користування юридичним і фізичним особам для забезпечення їх господарських і соціальних потреб, структуровані за певними форматами відповідно до завдань певної кредитної політики і відображають результати її реалізації. Кредит як складова категорії фінансів відтворює у сукупному кількісному та якісному вигляді напрями і результати кредитної діяльності банківської системи (або окремого банку) та її вплив на розвиток соціально-економічних відносин у суспільстві. Крім того, до кредитного портфеля належать позичкові ресурси, що надаються небанківськими суб’єктами фінансового ринку, а також сфери господарського кредитування, але існує думка, що вони не потрапляють під пряме регулювання з боку державної кредитної політики.

В управлінні кредитним портфелем банку необхідно дотримуватися таких принципів [14, c. 213]:

Принцип цільової спрямованості кредитного портфеля на виконання завдань державної кредитної політики, яка визначає у просторі і часі як обсяги й динаміку, так і структуру кредитного портфеля за різними форматами. Цей принцип суттєво відрізняється від загальноприйнятого тлумачення, яке лише спрямовує позичальника на цільове використання кредитних коштів у межах кредитної угоди. Крім того, у запропонованому трактуванні даний принцип логічно включає вимоги до диференціації кредитного портфеля за різними ознаками, що зараз теоретично визначається в окремому принципі, згідно з яким диференціація кредитів здійснюється виключно відповідно до власних інтересів банку.

Принцип забезпечення якнайменш загрозливого рівня ризикованості кредитного портфеля, який не тільки гарантує стабільність діяльності окремого банку, а й банківської системи в цілому, а також рівновагу всього економічного комплексу.

Принцип забезпечення дохідності кредитного портфеля банку, реалізація якого потребує не тільки платності кредитів, що уявляється класичним принципом кредитування, а й зв’язку ціни кредиту з рівнем ризикованості кредитного портфеля, а також іншими чинниками ціноутворення на кредитні послуги.

Критичний аналіз теоретичних праць і власні дослідження дозволили сформувати особисте розуміння кредитного ризику, яке відрізняється від загальноприйнятої тим, що кредитний ризик розглядається не тільки в межах правовідносин кредитора і позичальника, а в середовищі різноманітних стосунків, які виникають при реалізації кредитного проекту. Коло дійсних “носіїв” кредитного ризику поширюється за рахунок суб’єктів, серед яких працює позичальник, – його партнери, партнери партнерів позичальника та ін. Таким чином, виникає сукупність кредитних ризиків, пов’язаних як з банківським, так і з підприємницьким (господарським) кредитом. Глибше теоретичне тлумачення поняття «кредит», а також уточнення класифікації кредитів здійснено виключно з метою якомога повнішого визначення кредитного ризику.

З урахуванням аналізу складних умов формування кредитного ризикового середовища, а також ймовірності провокування ризиками перешкод у просторі і часі кредитний ризик визначається не тільки як складний, а й синергетичний (від лат. synergos — спільно діючий) ризик невиконання кредитних зобов’язань, що виникають з банківських і підприємницьких кредитних правовідносин.

Для цілей управління кредитними ризиками запропоновано їх класифікацію за обґрунтованими ознаками з метою забезпечення якомога повної діагностики ризиків у кредитному ризик-менеджменті. Увесь простір, на якому можуть виникнути кредитні ризики, поділено на дві групи – комерційне і некомерційне ризикове середовище. До кожної з цих груп включені підгрупи ризиків з їх декомпозицією. Наприклад, до комерційного ризикового середовища віднесені суб’єктні ризики, тобто ризики, пов’язані з діяльністю (бездіяльністю) суб’єктів кредитних правовідносин, які, у свою чергу, містять такі складові [34, c. 95]:

ризикове середовище позичальника, що включає його особисте ризикове середовище та ризикове середовище його аудиторії, тобто партнерів;

ризикове середовище партнерів позичальника по реалізації кредитного проекту та їх аудиторії;

ризикове середовище суб’єктів щодо фінансування кредитного ризику та їх аудиторії.

Поряд з розкриттям сутності ризиків, які належать до суб’єктного середовища, показано, що їх виникнення пов’язано з багатьма причинами, які призводять до незадовільного фінансово-економічного стану суб’єктів кредитних правовідносин на різному рівні. Крім того, провокувати цей ризик можуть фактори, які залежать від якості виконання обов’язків персоналом суб’єктів кредитних правовідносин, включаючи банк. Разом з науковим обґрунтуванням сутності і складових груп і підгруп конкретних ризиків надано теоретичне визначення особливостей ризику країни, регіонального і галузевого ризиків, а також запропоновано методичні підходи до їх діагностики та оцінки при формуванні кредитного портфеля банку з трансформуванням прийомів і показників, розроблених міжнародними фінансовими організаціями [76, c. 19].

Вивчення законодавчого поля та основних положень державного регулювання кредитної діяльності вітчизняних банків, а також аналіз методологічного забезпечення формування кредитного портфеля дало змогу дійти висновку, що поряд із суттєвими, хоча іноді й різноспрямованими надбаннями в законодавчому і методологічному арсеналі, значним недоліком є відсутність цілісного концептуального і програмного (на той чи інший період) визначення кредитної політики на державному рівні, що не сприяє належному функціонуванню банків в економіці країни.   

1.2. Регулювання НБУ кредитних операцій комерційних банків

Традиційно центральний банк виконує чотири основні функції: здійснює монопольну емісію банкнот, є банком банків, банкіром уряду, проводить грошово-кредитне регулювання і банківський нагляд. Загальний стан економіки великою мірою залежить від стану грошово-кредитної сфери. Державне регулювання цієї сфери може бути успішним лише в тому випадку, якщо держава через центральний банк здатна впливати на масштаби і характер операцій комерційних банків [56, c. 211]. Методи цього впливу різні, найпоширенішими з них є: зміна ставки облікового відсотка або офіційної облікової ставки центрального банку (облікова, або дисконтна, політика); зміна норм обов`язкових резервів банків; операції на відкритому ринку, тобто операції по купівлі-продажу векселів, державних облігацій та інших цінних паперів; регламентація економічних нормативів для банків (співвідношення між касовими резервами і депозитами, ліквідними активами і депозитами, власним капіталом і позиковим, акціонерним капіталом і позиковим, власним капіталом і активами, сумою кредиту одному позичальнику і капіталом або активами тощо) [36, c. 61].

Провідним методом регулювання є облікова політика. Підвищуючи або знижуючи офіційну облікову ставку, центральний банк впливає на можливості комерційних банків і їхніх клієнтів в одержанні кредиту, що, у свою чергу, впливає на економічне зростання, грошову масу, рівень ринкового відсотка, відображається на стані платіжного балансу і ринкового курсу. Підвищення ставки сприяє залученню в країні іноземного короткострокового капіталу, внаслідок чого активізується платіжний баланс, збільшується пропозиція іноземної валюти, відповідно знижується курс іноземної і підвищується курс національної валюти. Зниження ставки призводить до протилежних результатів.

Суттєвий вплив на кредитні ресурси комерційних банків, на їхні можливості надавати позики справляє зміна норми обов`язкових резервів. Підвищення її означає, що більша частина банківських коштів «заморожена» на рахунках центрального банку і не може бути використана комерційними банками для видачі кредитів. У результаті скорочуються банківські позики і грошова маса в обігу, підвищуються відсотки по банківських позиках. Зниження норми банківських резервів призводить до розширення банківських кредитів і грошової маси, до зниження ринкового відсотка.

Завдання і функції Національного банку України щодо проведення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організації міжбанківських розрахунків, координації діяльності банківської системи в цілому визначають пріоритетні напрямки діяльності банківського нагляду.

Кредитна діяльність українських комерційних банків регламентується Законом України «Про банки і банківську діяльність», нормативними актами Національного банку України, статутами комерційних банків і кредитними договорами

Основним нормативним документом, на підставі якого комерційні банки України здійснюють свою кредитну діяльність, є Положення Національного банку України «Про кредитування», затверджене постановою Правління НБУ № 246 від 28.09.95р. (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління НБУ від 22.04.96р. № 97, від 17.02.97р. № 35, від 04.04.97р. № 80 і листом НБУ від 10.10.95р. № 306). Цей документ регламентує кредитні відносини між Національним банком України і комерційними банками, між комерційними банками і позичальниками, визначає основні принципи проведення кредитної політики комерційних банків, процедуру підписання кредитних договорів між банками і суб`єктами господарської діяльності, встановлює правові основи регулювання міжбанківських кредитів, а також відповідальність сторін кредитних операцій за різні види порушень умов кредитних угод. З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків, кредитування позичальників здійснюється відповідно до чинного законодавства України з дотриманням установлених Національним банком України економічних нормативів діяльності комерційних банків і вимог щодо формування обов`язкових, страхових і резервних фондів [50, c. 47].

Серед основних принципів проведення кредитної політики, визначених НБУ, слід назвати такі:

При наданні позичальникові кредиту в розмірі, що перевищує 10% власного капіталу («великі кредити»), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банкові.

Кожний із виданих «великих кредитів» не повинен перевищувати 25% власних коштів банку.

Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банків.

Діяльність банків, пов`язана з кредитуванням в іноземній валюті, регулюється цілою низкою нормативних документів Національного банку України, а також документів інформативного характеру, таких, як:

Лист Національного банку України «Про кредитування в іноземній валюті під гарантії Уряду і Національного банку України» від 20 грудня 1994р. № 16014/1179-6959. Цей документ дає роз`яснення щодо порядку одержання резидентами України кредитів в іноземній валюті від нерезидентів і підкреслює, що таке кредитування повинне провадитись тільки за участю комерційних банків в можливе виключно на підставі індивідуальної ліцензії НБУ. З цього листа випливає, що НБУ, згідно з чинним законодавством, не має права надавати будь-які гарантії суб`єктам зовнішньоекономічної діяльності; Уряд України надає гарантії тільки по міждержавних кредитах [19, c. 16].

Телеграма Національного банку України «Про одержання кредитів в іноземній валюті» від 2 квітня 1995р. № 19013/975. Згідно з телеграмою, за постановою НБУ з 10.04.95 р. резиденти України можуть одержувати кредити в іноземній валюті як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках лише в безготівковій формі.

Положення «Про порядок надання резидентам України індивідуальних ліцензій на одержання кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів», затверджене постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р. № 244, реєстраційний № 293 від 28 вересня 1995 р. Положенням регламентуються такі основні етапи кредитування, як ліцензування Національним банком України кредитів в іноземній валюті, а також аналіз документів позичальника. Відповідно до цього Положення, одержання резидентами кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів: у межах ліміту зовнішнього боргу України, який щорічно затверджується Верховною Радою; тільки для проведення діяльності, передбаченої їхніми статутними документами; тільки для цільового фінансування конкретного проекту; тільки через систему відкритих уповноваженими банками або НБУ (Центр міждержавних розрахунків Національного банку України) кореспондентських рахунків у зарубіжних країнах; тільки в безготівковій формі; за рахунок валютних надходжень від усіх видів зовнішньоекономічної діяльності.