Інтелектуальна власність

Але частіше  передається лише право користування об’єктом інтелектуальної власності. Власник прав на будь-який об’єкт промислової власності (ліцензіар) може продати ліцензію (видати дозвіл на користування об'єктом інтелектуальної власності) будь-якій особі (ліцензіату), якщо він не хоче або не в змозі використовувати відповідний об’єкт.

Продаючи ліцензію переслідують мету отримати прибуток не втрачаючи капіталу на виробництво та освоєння ринку. Продаж ліцензії – це шлях впровадження технології на ринку без продажу товарної продукції. Доходами від продажу ліцензій юридичні або фізичні особи покривають свої витрати на наукові дослідження.

Придбання або  продаж ліцензії є діловою угодою. Факт продажу або купівлі ліцензії юридичне оформляється ліцензійним  договором, який відрізняється від інших договорів купівлі-продажу тим, що продається або купується нематеріальний об’єкт. Ліцензією отримує право на використання об’єкта інтелектуальної власності лише на обумовленій ліцензійним договором території та на певний термін.

У залежності від  обсягу прав, що передається за діючим Цивільним кодексом України розрізняють  виключну одиничну і невиключну ліцензії.

За ліцензійним  договором завжди передбачається виплата  певної грошової винагороди ліцензіару. У більшості випадків продаж ліцензії здійснюється за розрахунковою договірною ціною з орієнтиром на ціни внутрішнього та зовнішнього ринків. Основними видами ліцензійних платежів є роялті, паушальний та комбінований платежі.

Паушальний  платіж – це виплата ліцензіарові визначеної зафіксованої в договорі суми ще до початку масового випуску ліцензійної продукції.

Комбіновані платежі  – найбільш поширені та передбачають виплату ліцензіару ліцензіатом первинного сталого платежу до початку виробництва та збуту ліцензійної продукції з подальшою виплатою залишку розрахункової ціни ліцензії як роялті після того, як буде налагоджено виробництво ліцензійної продукції. Таким чином, ліцензіар має можливість отримувати відрахування від реального доходу ліцензіата протягом усього терміну дії ліцензійного договору.

Патентовласник  може отримати додатковий прибуток від  використання свого об’єкта інтелектуальної власності за рахунок платежів за договором франшизи (в Україні – це договір комерційної концесії). Правовласник (franchiser) дозволяє іншій особі (franchisee) використовувати права на промислові зразки, фірмові найменування, торговельні марки, технології, комерційну таємницю тощо.

Різниця договору франшизи від звичайного ліцензійного договору у тому що права передаються  на пільговій, привілейованій основі. Так, користувач отримує вже готову технологію під відомою торговельною маркою. Тому йому не потрібно відвойовувати місце на ринку а його ризики зводяться до мінімуму. Договір франшизи повинен містити умову про те, що якість товарів та послуг franchisee буде не нижчої якості товарів і послуг franchiser, a останній буде здійснювати контроль за використанням цієї угоди.

Відносно новою  формою комерціалізації прав на об’єкти  інтелектуальної власності є лізинг. За договором лізингу передається різне технологічне обладнання, верстати прилади тощо, які виконані на рівні винаходів і захищені патентами. Тобто разом з технологічним обладнанням і процесом передається право користуватися об’єкгом інтелектуальної власності.

Вибір такої  форми комерціалізації, як лізинг дозволяє починаючим підприємцям відкривати і розширяти свій бізнес навіть при  досить обмеженому стартовому капіталі, оперативно використовуючи у виробництві сучасні досягнення науково-технічного прогресу.

 

12.4 Оцінка  вартості прав на об’єкти інтелектуальної  власності

 

Цілі  оцінки прав. Вартість є однією з основних ознак товару. Щоб продати права на об’єкти інтелектуальної власності чи використати їх у власному виробництві, необхідно визначити їхню вартість.

Відповідно  до Міжнародних стандартів оцінки (МСО-1 МСО-4) розрахунки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності можуть виконуватися при визначенні:

– оподатковуваної  бази майна підприємств;

– вартості виключних  прав переданих на основі ліцензійного договору чи договору про їхню переуступку;

– вартості об’єктів інтелектуальної (промислової) власності  що вносяться до статутного капіталу підприємства;

– розміру компенсації, що необхідно виплатити, згідно з чинним законодавством правоволодільцю за порушення його виключних (майнових) прав на об’єкт інтелектуальної власності.

Необхідність  оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної  власності виникає також при постановці їх на бухгалтерський облік, приватизації, страхуванні, передачі у заставу з метою отримання кредиту, банкрутстві підприємства тощо.

Підходи до оцінки. Прийоми, що застосовуються для визначення вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності можна розділити на три групи: підходи методи і методики. Підходи дають принципи визначення вартості Методи визначають процедуру розрахунку вартості. Методики розглядають застосування того чи іншого методу стосовно конкретних об’єктів інтелектуальної власності та конкретних цілей розрахунку.

Оцінка вартості прав на конкретний об’єкт інтелектуальної  власності у конкретному випадку  їхнього використання є досить складною процедурою й у кожному випадку вимагає унікального рішення задачі. Однак при усьому різноманітті таких випадків існує три загальновизнаних підходи до оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності витратний підхід, порівняльний (ринковий) підхід, дохідний підхід.

Витратний підхід (підхід на основі активів) заснований на припущенні, що вартість об’єкта інтелектуальної власності дорівнює вартості витрат на його створення, доведення до робочого стану й амортизацію. Цей підхід до розрахунку вартості влаштовує покупця тому, що він може документально відстежити витрати на створення об’єкта інтелектуальної власності і, таким чином переконатися, що ця вартість виправдана. Але він не вигідний для продавця оскільки останній одержить суму рівну тільки понесеним витратам на створення об’єкта інтелектуальної власності, тобто без прибутку.

Порівняльний (ринковий) підхід до оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності припускає використання прийому порівняння продажів. Сутність підходу полягає в порівнянні об’єкта, що оцінюється, з аналогічними по призначенню, якості і корисності об’єктами, які були продані на цей час на аналогічному ринку.

Цей підхід дає  так звану „справедливу ціну”, тобто  таку ціну, за яку продавець, який володіє  інформацією про ринкову вартість аналогічних об’єктів, готовий продати  об’єкт інтелектуальної власності, а покупець, який також володіє повною інформацією про об’єкт інтелектуальної власності і ринкову вартість аналогічних об’єктів, готовий купити даний об’єкт інтелектуальної власності. Тобто ціна встановлюється ринком і влаштовує як продавця, так і по купця.

Дохідний підхід припускає, що ніхто не стане вкладати свій капітал у придбання того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності, якщо такий же доход можна одержати будь-яким іншим способом.

Суть  підходу полягає в тім, що вартість прав на ОІВ визначають як функцію доходу, що може принести використання даного ОІВ у майбутньому.

Для розрахунку поточної вартості об’єкта оцінки застосовують два основних прийоми  – дисконтування і капіталізації  доходу.

Методи  оцінки. У рамках кожного підходу існує один або декілька методів оцінки.

Метод прямого відтворення активу визначає суму витрат, які є необхідними для створення нової точної копії активу, що оцінюється. Ці витрати повинні ґрунтуватися на сучасних цінах та сировині, матеріалах, енергоносіях, комплектуючих виробах, інформації, а також на середньогалузевій вартості робочої сили певної кваліфікації Метод прямого відновлення є переважним методом розрахунку вартості унікальних нематеріальних активів.

Метод заміщення  використовує принцип, який стверджує, що максимальна вартість власності визначається мінімальною вартістю, яку необхідно сплатити під час придбання активу аналогічної корисності або з аналогічною споживчою вартістю. Ця вартість має назву вартості нового активу, який є еквівалентним за функціональними можливостями і варіантами його використання але не обов'язково подібного об’єкта інтелектуальної власності, що заміщується.

Метод вихідних витрат базується на фактично наведених  витратах, що вибрані з бухгалтерської звітності підприємств за кілька останніх років. Особливо треба звернути увагу на дві обставини, їх розмір і строк створення активу. Витрати, які були проведені раніше, за необхідності повинні бути скореговані у відповідному напрямку, а потім проіндексовані з врахуванням їх строку давності.

Витратний метод  найчастіше використовується для оцінки нематеріальних активів, які не беруть участі в формуванні майбутніх прибутків і які не приносять прибутку на цей час наприклад, коли нематеріальні активи, що оцінюються, мають соціальне значення або беруть участь в оборонних програмах, програмах безпеки державного або регіонального значення.

Метод порівняння продажів по суті співпадає з порівняльним підходом. Визначена за цим методом ціна об’єкта інтелектуальної власності є найбільш достовірною оскільки вона сформована ринком. Однак в Україні з низки причин (відсутність розвиненого ринку об’єктів інтелектуальної власності, недоступність баз даних про результати продажу об’єктів інтелектуальної власності тощо) цей метод практично не використовується.

Метод прямої капіталізації заснований на переведенні прибутку від комерційного використання об’єкта інтелектуальної власності у вартість останнього. Цей метод використовують найчастіше як експрес-метод для розрахунку залишкової вартості а іноді – для оцінки активів, строк життя яких практично не визначений. Процедура цього метода включає по-перше виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, по-друге виявлення ставки капіталізації, і, по-третє визначення вартості активу як добутку від ділення чистого прибутку на ставку капіталізації.

Метод надлишкового прибутку заснований на припущенні того, що продукція, яка виготовлена з  використанням об’єкта інтелектуальної  власності, приносить додатковий прибуток в порівнянні з продукцією, яка виготовляється без використання цього об’єкта інтелектуальної власності.

 

Зв’язок між  підходами до оцінки об’єктів інтелектуальної  власності та методами оцінки:

 

Підхід до оцінки	Метод оцінки
Витратний підхід	Метод прямого  відтворення  Метод заміщення  Метод вихідних витрат
Порівняльний (ринковий) підхід	Метод порівняння продажів
Дохідний підхід	Метод прямої капіталізації  доходів  Методи непрямої капіталізації доходів: – надлишкового прибутку, – роялті; – звільнення від  роялті.

 

Метод роялті визначає вартість об’єкта інтелектуальної  власності як частку від бази роялті (доходу прибутку вартості основної сировини). Розмір цієї частки має назву ставки роялті.

Послідовність оцінки. Принципова схема що відображає послідовність оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності представлена таким чином:

 

1. Ідентифікація  ОІВ

2. Визначення  цілі оцінки

 

3. Вибір  бази оцінки

 

4. Вибір  підходу до оцінки

 

5. Вибір  методу оцінки

 

6. Розрахунок  вартості ОІВ

 

7. Оформлення  звіту (акту) про оцінку

Процес оцінки розпочинається з ідентифікації  об’єкта інтелектуальної власності, тобто зі встановлення факту його юридичної правомочності та правовласника. Наступним кроком є визначення мети оцінки. Коли встановлені об’єкти оцінки і мета оцінки визначають базу оцінки. Під базою оцінки розуміють вид вартості, що буде використаний підчас оцінки.

Оцінка проводиться  із застосуванням бази, що відповідає ринковій вартості або неринковим видам  вартості. До неринкових видів вартості відносяться залишкова вартість заміщення вартість у використанні, інвестиційна вартість тощо.

Наступним кроком е вибір підходу до оцінки. Вибір  підходу обумовлюється видом об’єкта інтелектуальної власності, метою і базою оцінки. Після того, як буде обрано той або інший підхід, у його рамках вибирають метод оцінки і нарешті проводять розрахунок вартості прав на об’єкт інтелектуальної власності. Бажано виконати розрахунок не менш ніж двома методами. Процедура оцінки завершується оформленням звіту про оцінку, в якому повинна бути відображена всебічно обґрунтована вартість прав на об’єкт інтелектуальної власності.

Відповідно  до Положення (стандарту) бухгалтерського  обліку 8 „Нематеріальні активи” об’єкти  інтелектуальної власності визнаються нематеріальними активами і передбачається (ст. 5) проведення бухгалтерського обліку для таких груп об’єктів інтелектуальної власності:

– права на знаки  для товарів і послуг (товарні  знаки торговельні марки фірмові найменування й ін.);