Інтелектуальна власність

Стандарти встановлені щодо кожного із перерахованих  об’єктів інтелектуальної власності. Слід лише звернути увагу на окремий об’єкт промислової власності, який в Угоді позначений терміном „патенти”. Цим терміном в Угоді позначаються об’єкти промислової власності, які в чинному законодавстві України позначаються термінами „винаходи” і „корисні моделі”.

Україна має приєднатися до Угоди ТРІПС. Чинне законодавство України про інтелектуальну власність відповідає вимогам зазначеної Угоди.

Значна частина  Угоди присвячена захисту прав інтелектуальної  власності. У ній передбачені загальні цивільно-правові і кримінально-правові способи захисту прав інтелектуальної власності.

Угода проголошує, що процедури, які стосуються захисту  прав інтелектуальної власності, повинні бути справедливими і рівними для всіх. Вони повинні бути достатньо демократичними і доступними.

Органи судової  влади повинні мати право вимагати від порушника відшкодування завданих його порушенням збитків у розмірі, який би повністю компенсував заподіяну шкоду. Порушник права інтелектуальної власності повинен бути зобов’язаний компенсувати власнику інтелектуальної власності витрати, які він поніс на оплату юридичних послуг. Угода передбачає також можливість у відповідних випадках дозволяти судовим органам стягнення прибутку та/або відшкодування встановлених раніше збитків навіть у випадках, коли порушник несвідомо або маючи достатні підстави щоб знати, брав участь у порушенні.

З метою створення  ефективного запобіжного засобу проти порушення прав інтелектуальної власності судові органи повинні бути наділені правом:

– без будь-якої компенсації виводити з комерційних  каналів товари, стосовно яких були допущені порушення;

– якщо це не суперечить конституційним засадам, виносити рішення  про знищення товарів, вироблених з  порушенням прав інтелектуальної власності;

– виведення  з комерційних каналів без  будь-якої компенсації матеріалів та обладнання, які були значною мірою використані для виготовлення контрафактних товарів, що порушують право інтелектуальної власності.

При розгляді таких  справ слід враховувати адекватність порушення та застосованих до порушника  санкцій, а також інтереси третіх осіб.

Цікавою є норма  Угоди про відшкодування відповідачу. Відповідно до цієї норми відповідач, до якого на вимогу власника об’єкта  інтелектуальної власності були вжиті запобіжні заходи, які безпідставно обмежили відповідача в його правах або зовсім позбавили їх, в результаті чого йому були завдані певні збитки, має право вимагати компенсацію за шкоду, заподіяну внаслідок такого зловживання, в тому числі витрати на адвоката.

Угода також  передбачає певні адміністративні  процедури захисту прав інтелектуальної власності.

14.2 Міжнародно-правова  охорона промислової власності

Результатом науково-технічної діяльності є  промислова власність, котра в сучасних умовах складає основу економіки. Проблеми правової охорони промислової власності в останній чверті XIX ст. настільки загострилися, що змусили економічно розвинені країни Європи шукати нові і більш ефективні засоби міжнародно-правової охорони промислової власності.

Першим  міжнародно-правовим документом стала  Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. На сьогодні Паризька конвенція є основним міжнародно-правовим документом, який визначає засади всіх інших міжнародне-правових документів, що стосуються охорони промислової власності. Зазначена Конвенція переглядалася багато разів, останній раз у Женеві в лютому-березні 1984 р. Станом на 1995 р. учасниками Паризької конвенції були 131 держава, в тому числі й Україна.

Об’єктами охорони  Паризька конвенція проголосила  об’єкти промислової власності в самому широкому значенні – це винаходи, корисні моделі, товарні знаки і промислові зразки, фірмові найменування, географічні зазначення і найменування місць походження товарів.

Основні засади Паризької конвенції можна умовно поділити на чотири групи; 1) національний режим; 2) право пріоритету; 3) загальні положення; 4) адміністративні повноваження Конвенції.

За принципом  національного режиму Конвенція  визначила правило, за яким патентовласнику  однієї держави-учасниці в іншій  державі-учасниці надається така ж  правова охорона, як і власним громадянам. За загальним правилом патент, виданий в одній країні, має силу лише в межах цієї країни. Для одержання правової охорони об’єкта промислової власності в іншій країні цей об’єкт треба там запатентувати. Якщо ж об’єкту промислової власності потрібно надати охорону в кількох країнах, то в усіх цих країнах зазначений об’єкт необхідно запатентувати. Часто це потрібно було робити одночасно, що просто фізично неможливо. Процедура патентування об’єкта промислової власності в зарубіжних країнах досить трудомістка, копітка, тривала і дорога. Це була і є на сьогодні одна із досить серйозних проблем правової охорони об’єктів промислової власності в міжнародному масштабі.

Паризька конвенція  зробила лише перший крок у цьому  напрямі. Вона визначила національний режим, за яким іноземний патентовласник в іноземній державі-учасниці користується тими ж правами, що і її власні громадяни. Патент все ж залишається таким, що має територіальний характер. Для одержання правової охорони промислової власності її об’єкт необхідно запатентувати в країні, де передбачається одержати його охорону.

Проте пошуки міжтериторіального патенту продовжуються і хоча повільно та все ж просуваються вперед. Уже зараз із загального правила  про необхідність патентування в  кожній країні, де передбачається одержати охорону, є 7 винятків. В Європі створено Європейське патентне відомство (Мюнхен), що видає патент, який має чинність па території 17 європейських держав. Це – Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція, Швейцарія, Швеція.

Істотно полегшується реєстрація знаків. Відповідно до Мадридської  угоди про міжнародну реєстрацію знаків її перевагами можуть користуватися 43 держави. Відомство Бенілюкс реєструє знаки з чинністю на території трьох держав – Бельгії, Нідерландів і Люксембургу. Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків поширює свою чинність на територію 35 держав, а Відомство Бенілюкс в цій частині на три держави – Бельгію, Нідерланди і Люксембург.

Африканська організація  промислової власності чинність своїх патентів і реєстрацій промислових зразків поширює на 11 африканських держав (АРОПС, Хараре). Інша Африканська організація інтелектуальної власності (АОІВ, Яунде) чинність своїх патентів і реєстрацій промислових зразків поширює на 14 африканських держав.

Таким чином, виникає все більше міжтериторіальних  патентів та реєстрацій. Цю тенденцію слід визнати прогресивною. При цьому слід мати на увазі, що в Конвенції термін „громадянин” означає як фізичних, так і юридичних осіб. Принцип національного режиму відігравав і відіграє істотну роль в правовій охороні об’єктів промислової власності. Він є одним із наріжних каменів системи, яка гарантує охорону не тільки прав іноземців, а й є надійним заслоном проти будь-якої дискримінації. Без цієї норми буває просто неможливо одержати правову охорону об'єктів промислової власності.

Другим  важливим принципом Конвенції є  право на пріоритети. Право пріоритету означає, що заявка іноземного заявника в країні-учасниці Конвенції на об'єкт промислової власності повинна розглядатися з пріоритетом раніше поданої заявки на цей же об'єкт у країні-учасниці походження об’єкта. Право пріоритету зберігається за заявником на винаходи – протягом 12 місяців, для інших об’єктів промислової власності – протягом 6 місяців.

Наприклад, заявник  України подав заявку на винахід  до патентного відомства України 1 березня  цього року. До патентного відомства  Франції 1 липня подав заявку громадянин Франції на такий же винахід. У грудні цього ж року, а може навіть у лютому наступного року до патентного відомства Франції на цей винахід подав заявку заявник України. При такому збігу заявок заявка громадянина Франції французьким патентним відомством буде відхилена за відсутністю новизни, а заявка українського заявника буде прийнята до розгляду.

Право пріоритету, таким чином, дає можливість подавати заявку на об’єкт промислової власності  в будь-яку країну-учасницю Конвенції  чи в кілька країн-учасниць одночасно чи протягом року і його заявка не може бути відхилена на тій підставі, що вона втратила новизну через раніше подану заявку. Проте заявка має бути подана в межах 12 місяців від дати першого подання заявки. Право пріоритету позбавляє заявника необхідності подавати заявку на один і той же об’єкт промислової власності одночасно в кілька країн, в яких заявник бажає одержати правову охорону своєму об’єкту. Це дає йому можливість спокійно, не поспішаючи, зважити, де заявнику варто патентувати даний об’єкт, а де – недоцільно.

Загальні  положення Конвенції, що стосуються патентів. Конвенція передбачає ряд загальних положень щодо патентів, які є обов’язковими для країн-учасниць Конвенції. Першим таким положенням є положення про незалежність патентів, передбачене ст. 4^bis Воно означає, що патенти, видані на винахід в одній із країн-учасниць, повинні розглядатися як незалежні від патентів на винаходи, одержані на ті ж самі винаходи в інших країнах, включаючи країни-учасниці Конвенції.

Це положення  має велике практичне значення, яке полягає в тому, що патент, виданий в одній країні, ніяким чином не повинен впливати на видачу патенту на цей же винахід в іншій країні. Звідси висновок – відмова у видачі патенту на винахід в одній країні не повинна бути підставою для відмови у видачі патенту на цей же винахід в іншій країні. Визнання патенту недійсним за законодавством однієї країни не може бути підставою для визнання патенту недійсним На цей же винахід в іншій країні.

Стаття 4^ter Конвенції передбачає загальну норму про право винахідника на згадування його імені у патенті на винахід.

Стаття 5 (А) Конвенції  передбачає обов’язкові норми щодо ввезення об’єктів, невикористання або  недостатнього використання, а також  примусових ліцензій. Ввезення патентоволодільцем у країну видачі патенту об'єктів, виготовлених в тій чи іншій країні Союзу, не спричинює втрати прав, що засновані на ньому.

Кожна країна-учасниця має право передбачити законодавчі  заходи щодо видачі примусових ліцензій на винаходи, які не використовуються або використовуються навмисне недостатньо.

Конвенція передбачає ряд положень, обов’язкових для  держав-учасниць, що стосуються пільг  щодо сплати зборів за підтримання  чинності патентів, використання винаходів у міжнародному транспорті, щодо винаходів, експонованих на міжнародних виставках.

Зазначені загальні норми істотно посилюють ефективність правової охорони об’єктів промислової  власності.

Конвенція передбачає також низку обов’язкових норм щодо товарних знаків. Слід мати на увазі, що в міжнародному обігу товарні знаки посідають вагоме місце і тому інтерес до них зростає. Зростають також і зловживання товарними знаками, чим і зумовлені обов'язкові норми Конвенції щодо товарних знаків.

Реєстрація  знака може бути анульована в разі його невикористання або недостатнього  використання протягом встановленого законодавством строку без поважних причин. Одночасне використання одного і того ж знака на однакових або схожих продуктах промисловими чи торговельними підприємствами, які визнаються як співвласники знака відповідно до закону країни, де передбачається просити його охорону, не є перешкодою до реєстрації знака і ніяким чином не обмежує охорону, що надана зазначеному знаку в будь-якій країні Союзу, якщо таке застосування не вводить громадськість в оману і не суперечить публічним інтересам. Конвенція рекомендує країнам Союзу не реєструвати як знаки загальновідомі знаки, що вже використовуються в іншій країні Союзу.

Такі ж обов’язкові  правила встановлені щодо промислових  зразків, фірмових найменувань, найменувань  місць походження і зазначень походження та недобросовісної конкуренції. Конвенція проголошує правило, за яким країни Союзу зобов'язані охороняти промислові зразки. Фірмове найменування також підлягає правовій охороні в усіх країнах Союзу, але без обов'язкового подання заявки чи реєстрації незалежно від того, чи є воно частиною товарного знака чи ні. Паризька конвенція найменування місць походження і зазначення походження відносить до об’єктів промислової власності. Обидва ці об’єкти традиційно відносяться до більш широкого поняття географічних зазначень. Проте практика їх розмежувала.

Зазначення  походження товарів включають будь-яке  найменування, вказівку, позначення або  інший знак, який відноситься до даної країни або розташованого  в ній місця, внаслідок чого створюється  враження, що товари, марковані цим позначенням, походять із цієї країни або місця. Прикладами зазначення походження є назви країн (наприклад, Німеччина, Японія тощо) або міст (наприклад, Гонконг, Париж тощо), коли вони використані у товарах, аби зазначити місце їх виготовлення або їх походження.

Найменування  місць походження мають більш  вузьке значення і можуть вважатися спеціальним видом зазначення походження. Найменування місця походження є географічна назва країни, регіону або місцевості, які позначають продукт, в ній створений, якості і характеристики якого зумовлені виключно або особливо оточуючою географічною обстановкою, включаючи природний і людський чинники.