Інтелектуальна власність

а) корисність;

б) рідкість –  властивість, протилежна загальнодоступності;

в) універсальність  – придатність до обміну на гроші або на будь-які інші ринкові товари.

Корисність  розуміється як здатність задовольняти .будь-яку потребу Тобто якщо об’єкт інтелектуальної власності нікому не потрібний, то він не може стати товаром

Найважливішою є властивість рідкості, що перетворює корисність продукту в комерційну цінність, а сам продукт – у товар.

Рідкість  для об’єктів інтелектуальної власності  реалізується ідеально тому, що за визначенням  об’єкт інтелектуальної власності повинен бути новим, оригінальним, неповторним. Наявність перших двох властивостей для матеріальних об’єктів звичайно майже автоматично забезпечує третю. Але для права інтелектуальної власності ця властивість має суттєві відмінності.

З третьою властивістю  товару – універсальністю –тісно пов’язана його обороноспроможність що припускає відчуження прав інтелектуальної власності як від індивідуума, так і від підприємства. Тільки у цьому випадку права на об’єкти інтелектуальної власності можуть обертатися як товар у його звичайному розумінні.

За принципом  „відокремлюваності” права інтелектуальної  власності можна поділити на три  групи:

а) права, що відокремлюються як від індивідуума, так і від підприємства;

б) права, що не відокремлюються від індивідуума;

г) права, що не відокремлюються від підприємства.

До першої групи  відносяться права на об’єкти  права інтелектуальної власності, такі як: винаходи, торговельні марки, твори літератури і мистецтва аудіо та відеограми тощо.

До невідокремлюваної від індивідуума інтелектуальної власності відносяться знання, уміння, творчі здібності людей тощо, які зайняті розробленням об’єктів інтелектуальної власності. У сукупності – це так званий людський капітал, що не може бути відокремлений від його носія – людини, тобто не може бути товаром у звичайному розумінні.

Від підприємства не можна відокремити системи  і методи функціонування, що розроблені як складові частини діючого підприємства; наявність підготовленого персоналу; досягнення в галузі маркетингу власної продукції, ділову репутацію підприємства тощо.

3 цієї  причини невідокремлювані від  індивідуума чи від підприємства результати творчої діяльності не можуть виступати як товар. Але вони можуть продаватися (передаватися) разом з підприємством чи індивідуумом. Наприклад, не можна передати видатні організаторські здібності директора одного підприємства директору іншого підприємства. Можна тільки запросити талановитого директора на інше підприємство запропонувавши йому більш вигідні умови праці, тобто „купити” його разом з його якостями.

 

12.2 Інтелектуальна  власність як нематеріальний  актив

 

Активи підприємства складаються з матеріальних активів, до яких відносять рухоме, нерухоме майно і оборотні кошти, а також  з нематеріальних активів – в основному прав. Насамперед це права власності на ОІВ, права користування природними ресурсами (землею водою надрами) а також права користування економічними, організаційними й іншими перевагами і пільгами, податковими пільгами, місцем на товарній біржі. Крім того, до нематеріальних активів відносять гудвіл (ділову репутацію), списки клієнтів тощо.

Нематеріальні активи – це принципово новий об’єкт фінансового обліку для України, що узагальнює особливі види капіталу підприємства, а також характеризує його економічний потенціал і фінансову стабільність.

Відмінними  ознаками нематеріальних активів є:

– відсутність  матеріальної основи і при цьому  володіння такою коштовною якістю, як здатність давати доход власнику, виходячи з довгострокових прав і переваг, що вони приносять йому так довго як це можливо;

– відсутність  наміру продажу нематеріальних активів  у нормальних умовах діяльності підприємства,

– тривалість експлуатації, що дозволяє враховувати їх у складі довгострокових інвестицій як оборотні активи і через обраний варіант облікової політики встановлювати більш розумний термін погашення їхньої первісної вартості при загальній невизначеності термінів функціонування (гудвіл, товарні знаки тощо);

– відсутність  відходів;

– багатоцільовий характер експлуатації, що дозволяє використовувати об’єкт на різних ділянках діяльності підприємства;

– підвищений ступінь  ризику в прагненні отримати доход  від застосування подібних активів.

В Україні основними  нормативно-правовими актами, що регулюють  правовідносини, які стосуються нематеріальних активів, є: Закон України „Про оподаткування прибутку підприємства” (1997 p.); „Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні”, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 250; „Указівки по організації бухгалтерського обліку в Україні”, затверджені наказом Міністерства економіки України від 7 травня 1993 р. № 25, а також Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 „Нематеріальні активи” (Зареєстровані в Міністерстві юстиції України від 02.11.1999 за №750/4043).

Права на об’єкти  інтелектуальної власності стають нематеріальними активами після  того, як вони будуть поставлені на бухгалтерський облік. Для цього, принаймні, необхідно  виконати дві умови: встановити ціну прав і термін їх служби.

За цією ознакою ОІВ поділяються на дві групи: ОІВ з встановленим терміном служби та ОІВ з невстановленим терміном служби. Ця обставина має важливі наслідки при визначенні вартості ОІВ як товару, а також при встановленні терміну його амортизації, коли він перебуває на балансі підприємства як нематеріальний актив.

Розрізняють юридичний  і економічний термін служби. Одні ОІВ мають встановлений термін дії, а інші можуть не мати встановленого терміну служби. Наприклад, відповідно до Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” юридичний термін дії (служби) патенту дорівнює 20 рокам. Однак цілком можливо, що за цей час патент може морально застаріти, тому що не виключена імовірність, що з’являться нові аналогічні, більш ефективні винаходи. Тому при економічних розрахунках для патентів встановлюється більш короткий термін, так званий економічний, котрий дорівнює 10-12 рокам, а в окремих випадках і менше.

Встановлений  термін служби характерний для більшості  прав на об’єкти інтелектуальної  власності, відокремлюваних від індивідуума і підприємства, але не для всіх. Так, торговельні марки не мають встановленого терміну служби, оскільки визначений законом термін дії після його закінчення може кожний раз продовжуватися ще на 10 років. Не мають встановленого терміну більшість прав на об’єкти інтелектуальної власності, невіддільні від підприємства чи індивідуума. Крім того, права на ті самі об’єкти інтелектуальної власності можуть мати як визначений, так і невизначений термін дії. Наприклад, ліцензія на право використання винаходу чи товарного знака може бути надана як на визначений, так і на невизначений термін.

Відзначимо, що без установлення терміну дії  стає проблематичним визначення вартості переданих прав на об’єкти інтелектуальної  власності, а сама процедура встановлення терміну дії буває надзвичайно складною і відповідальною.

 

12.3 Комерціалізація  права на об’єкти інтелектуальної  власності

 

Мета  і основні способи комерціалізації. Метою комерціалізації є отримання прибутку за рахунок використання об’єктів права інтелектуальної власності у власному виробництві або продажу чи передачі прав на їх використання іншим юридичним чи фізичним особам

Комерціалізація об’єктів інтелектуальної власності  – це взаємовигідні (комерційні) дії всіх учасників процесу перетворення результатів інтелектуальної праці у ринковий товар.

Основними способами  комерціалізації об’єктів права  інтелектуальної власності є

– використання об’єктів права інтелектуальної  власності у власному виробництві;

– внесення прав на об’єкти права інтелектуальної  власності до статутного капіталу підприємства

– передача (продаж) прав на об’єкти права інтелектуальної  власності.

Для практичного  здійснення вказаних шляхів комерціалізації  необхідно також знати, як розрахувати вартість прав на об’єкт інтелектуальної власності та як поставити їх на бухгалтерський облік підприємства.

Використання  об’єктів права інтелектуальної  власності у власному виробництві. Вважається, що комерціалізація через використання об’єктів інтелектуальної власності у власному виробництві є найбільш вигідною з точки зору прибутку. Адже весь прибуток від продажу інноваційного продукту, що отримано за допомогою об’єктів інтелектуальної власності, залишається у правовласника ОІВ.

Оскільки обсяг  виробленої продукції може бути великим, то і прибуток що надходитиме від її реалізації, може у багато разів перевищувати вартість прав на ОІВ у разі передачі прав на використання ОІВ або продажу прав власності на ОІВ.

Зрозуміло, що цей  спосіб комерціалізації пов’язаний із значними стартовими витратами на доопрацювання ОІВ, розробленням технології виробництва тощо. Але у разі успіху продаж виробленої продукції компенсує ці витрати і крім того буде отриманий значний прибуток.

 

 

Способи комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності

 

Використання  ОІВ у власному виробництві

Внесення  прав на ОІВ до статутного капіталу підприємства

Передача  прав власності на ОІВ (продаж)

Передача  прав на використання ОІВ

За  ліцензійним договором

За  договором комерційної концесії

За  договором лізингу

 

Передача  прав на ОІВ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рисунок 1 –  Основні способи комерціалізації  прав на об’єкти 

інтелектуальної власності

 

Внесення  інтелектуальної власності до статутного капіталу підприємства. Статтею 13 Закону України „Про господарські товариства” передбачена можливість використання нематеріальних активів (у тому числі ОІВ) при формуванні статутних капіталів нових господарських товариств. Отже, інтелектуальну власність можна вносити до статутного капіталу замість майна, грошей та інших матеріальних цінностей, для чого необхідна лише добра воля всіх засновників Використання інтелектуальної власності в статутному капіталі дозволяє:

– сформувати значний  за своїми розмірами статутний капітал  без відволікання коштів й забезпечити  доступ до банківських кредитів і  інвестицій, використовуючи інтелектуальну власність як об’єкт застави нарівні з іншими видами майна;

– амортизувати інтелектуальну власність у статутному капіталі і замінити її реальними коштами включаючи амортизаційні відрахування на собівартість продукції, тобто капіталізувати інтелектуальну власність;

– авторам і  підприємствам – власникам інтелектуальної  власності – стати засновниками (власниками) при організації дочірніх і самостійних фірм без відгалуження коштів.

Внесення прав на ОІВ до статутного капіталу замість  „живих грошей” надає також:

– право на отримання  частки прибутку (дивідендів),

– право на участь в управлінні підприємством через  загальні збори правління,

– право на отримання  ліквідаційної квоти у разі ліквідації підприємства тощо.

Передача  прав на об’єкти інтелектуальної власності. Якщо правовласник не передбачає використовувати об’єкти інтелектуальної власності у власному виробництві чи розпочати новий бізнес або створити спільне підприємство, він може передати повністю або частково права власності на об’єкт інтелектуальної власності іншій фізичній або юридичній особі.

Майнові права  на об’єкт права інтелектуальної  власності є сукупністю права володіти, користуватися і розпоряджатися цим об’єктом.

Продаж прав у повному обсязі здебільшого  проводиться через договір купівлі-продажу як договір обмінної угоди, за яким у результаті передачі права власності на об’єкт інтелектуальної власності (продажу охоронного документа – патенту або свідоцтва) власник як сторона, яка продає, втрачає всі майнові права на нього. Тобто якщо продано патент на винахід, то він перереєстровується на ім’я нового правовласника і до останнього переходять всі майнові права на цей об’єкт.