Інтелектуальна власність

Видача  примусової ліцензії на секретний об’єкт промислової власності може мати місце лише за умови, що заінтересована особа має дозвіл на доступ до цього об’єкта від Державного експерта.

Чинне законодавство України про промислову власність знає ще одну ліцензію – так звану залежну, її сутність полягає в тому, що за певних умов власник одного патенту може просити дозволу використати об’єкт промислової власності, патент на який належить іншій особі.

Власник патенту зобов’язаний дати дозвіл (видати ліцензію) на використання об’єкта промислової власності власнику пізніше виданого патенту за таких умов:

1. такий дозвіл (залежна ліцензія) видається власнику пізніше виданого патенту;
2. залежна ліцензія видається власнику раніше виданого патенту;
3. об’єкт промислової власності, призначений для досягнення іншої мети, захищений пізніше виданим патентом;
4. пізніше захищений об’єкт промислової власності має значні техніко-економічні переваги;
5. зазначений об’єкт не може використовуватися без порушення прав власника раніше виданого патенту.

Дозвіл (залежна ліцензія) надається в  обсязі, необхідному для використання об’єкта промислової власності власником пізніше виданого патенту. При цьому власник раніше виданого патенту в свою чергу має право отримати ліцензію на прийнятних умовах для використання об’єкта промислової власності, що охороняється пізніше виданим патентом.

Укладення ліцензійних договорів. Метою ліцензійного договору є не просто одержати право на використання об’єкта інтелектуальної власності, а одержати цей дозвіл з найбільшою вигодою для ліцензіата. Таку ж ціль ставить перед собою ліцензіар. Тому в ліцензійному договорі мають бути визначені його істотні та інші умови з великою обережністю.

Передусім контрагенти ліцензійного договору мають чітко визначити, хто є хто. Ліцензіар має впевнитися, що ліцензіат – та особа, з якою можна мати справу, вона дійсно є тією особою, за яку себе видає. Адже може виявитися, що за спиною ліцензіата стоїть цілий гурт інших юридичним осіб, які будуть використовувати предмет ліцензії, а ліцензіар гадав, що користуватися об’єктом буде тільки він один.

У свою чергу ліцензіат також повинен  переконатися, що ліцензіар має право  укладати ліцензійний договір, що він  уповноважений виступати як такий від імені групи юридичних осіб, які мають право інтелектуальної власності на предмет ліцензійної угоди.

При визначенні предмету договору має бути чітко сформульовано, який корисний ефект очікується від використання даного об’єкта, які витрати зумовлює його використання. У договорі мають бути застережені масштаби і обсяг використання об’єкта – територія, строки, кількість, зміст використання, цілі, призначення. Зазначені параметри мають бути чітко визначені в договорі.

Строк ліцензійного договору не може бути більш тривалим, ніж строк правової охорони, він також має бути чітко визначеним. У міжнародно-правовій практиці ліцензійні договори укладаються на строк 5 – 10 років.

За  загальним правилом у ліцензійному договорі може бути передбачена можливість ліцензіата удосконалювати об’єкт промислової власності. У випадку такого передбачення у договорі має бути визначена доля цих удосконалень, хто має стати їх власником.

У договорі обов’язково має бути умова про  дотримання конфіденційності предмета ліцензійного договору, його удосконалень, обсягу використання та інших умов ліцензії. Щодо яких елементів має бути визначена конфіденційність, сторони вирішують самі.

Чи  не найбільш важливою умовою ліцензійного договору є його ціна, винагорода за використання об’єкта промислової власності. При визначенні ціни договору має бути враховано багато факторів. Ліцензійний договір може супроводжуватися угодою про використання ноу-хау, яке, як правило, істотно підвищує ефективність використання об’єкта. Ціна ноу-хау та умови його використання визначаються окремо. Ліцензійний договір може містити умови, за якими предмет договору має бути забезпечений необхідною документацією, консультаціями ліцензіара, наданням технічної допомоги при використанні об'єкта тощо. Наведені та інші фактори мають бути враховані при визначенні ціни договору.

Ціна  за передачу прав на об’єкт промислової власності може бути визначена в різних формах: твердій сумі, коли наперед розрахована сума виплачується одночасно або по частинах; роялті, що широко практикується у міжнародних патентних відносинах. Роялті – це платежі будь-якого виду, які вносяться як винагорода (компенсація) за використання або надання дозволу на використання об’єктів інтелектуальної власності. Винагорода в формі роялті може встановлюватися також і за використання інших об’єктів права власності суб’єкта підприємницької діяльності, включаючи авторські права на будь-які твори науки, літератури і мистецтва, записи на носіях інформації, права на копіювання і розповсюдження будь-якого патенту чи ліцензії знака на твори та послуги, права на винаходи, на промислові або наукові зразки, креслення, моделі або схеми програмних засобів обчислювальної техніки, автоматизованих систем або систем обробки інформації, секретної формули чи процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

Роялті, за загальним правилом, розраховуються від економічного ефекту, одержаного внаслідок використання, в даному разі, об’єкта інтелектуальної власності. У багатьох випадках за використання об’єктів промислової власності встановлюється винагорода у формі твердої суми і роялті.

Сторони ліцензійного договору можуть встановлювати  й інші форми виплати винагороди за використання об’єктів інтелектуальної власності.

Обов’язковою  умовою ліцензійного договору має бути визначення місця і порядку розгляду спору, що може виникнути в процесі виконання договору. У разі порушення умов ліцензійного договору однією із сторін вона може запропонувати прийнятні способи розв’язання виниклого спору. Коли ж такої згоди між сторонами досягти не вдалося, то вона має право звернутися до суду. Сторони і самі можуть розробити механізм розв’язання такого спору ще до звернення до суду. Так, позов може бути переданий для висновку незалежним експертам або для розгляду групі фахівців, що складається із представників кожної сторони, або для проведення процедур примирення чи арбітражу. У ліцензійному договорі зазначені питання мають бути чітко визначені.

У ліцензійному договорі слід чітко застерегти, що ліцензіару нічого не відомо про права третіх осіб на предмет ліцензії. Договір повинен містити визначення термінів, що вживаються в ньому. Таке уточнення сприятиме уникнення їх різному тлумаченню.

Близьким  до ліцензійного договору є договір комерційної концесії (франчайзингу). Цей договір в останні роки набуває в міжнародній практиці все більшого застосування. Проте в Україні зазначений договір поки передбачається лише в Цивільному кодексі України. По франчайзингу інших нормативних актів Україна немає.

За  договором франчайзингу одна сторона (правоввласник) зобов’язується надати іншій стороні (користувачеві) за винагороду на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплекс виключних прав, належних правоволодільцеві, у тому числі право на фірмове найменування і (або) комерційне позначення правоволодільця, на комерційну інформацію, що охороняється, а також інші передбачені договором об’єкти виключних прав – знак для товарів і послуг тощо.

Договір франчайзингу передбачає використання комплексу виключних прав, ділової репутації і комерційного досвіду правоволодільця в повному обсязі (зокрема, з визначенням мінімального чи максимального обсягу використання) із зазначенням або без зазначення території використання стосовно певної сфери підприємницької діяльності (продаж товарів, одержаних від правоволодільця або вироблених користувачем, здійснення іншої торгової діяльності, виконання робіт, надання послуг).

Сторонами в цьому договорі можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Це можуть бути комерційні організації та фізичні особи, зареєстровані як індивідуальні підприємці.

Договір комерційної концесії (франчайзингу) має бути укладений в простій  письмовій формі. Недодержання письмової  форми позбавляє договір чинності. Договір підлягає обов’язковій реєстрації органом, який реєструє юридичні особи. У відносинах з третіми особами договір набуває чинності з моменту його реєстрації.

Договором франчайзингу може бути передбачено  право користувача видавати дозвіл іншим особам на використання комплексу виключних прав або частки цього комплексу на умовах субфранчайзингу. Безперечно, умови субфранчайзингу мають бути погоджені з правоволодільцем. Користувач несе субсидіарну відповідальність за шкоду, завдану правоволодільцеві діями похідних користувачів.

Винагорода за договором комерційної концесії може виплачуватися користувачем у формі разових або періодичних платежів, відрахувань від виторгу, націнки на оптову ціну товарів, що передаються правоволодільцем для перепродажу, або в іншій формі, передбаченій договором.

Правоволоділець зобов’язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну останньому для здійснення прав, наданих йому договором комедійної концесії. В обов’язки правоволодільця входить також консультування користувача та його працівників з питань, пов’язаних із здійсненням концесії. Правоволоділець зобов’язаний постійно контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються або надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії,

У договорі можуть бути передбачені й інші обов’язки правоволодільця, зокрема, видати користувачеві передбачені договором і оформлені належним чином ліцензії.

У свою чергу  користувач зобов’язаний використовувати  при здійсненні передбаченої договором діяльності фірмове найменування і (або) комерційне позначення правоволодільця зазначеним у договорі способом. Одним із основних є обов’язок користувача забезпечити якість товарів, що виробляються ним на основі договору комерційної концесії, тобто забезпечувати відповідність якості товарів, що виробляються ним на основі договору, виконуваних робіт, послуг, що надаються, якості аналогічних товарів, робіт і послуг, що виробляються, виконуються або надаються безпосередньо правово-лодільцем. До обов’язків користувача відноситься також обов’язок не розголошувати секрети виробництва правоволодільця та іншу одержану від нього конфіденційну комерційну інформацію. Договором на користувача можуть бути покладені й інші обов’язки.

Договір комерційної  концесії (франчайзингу) може містити  певні обмеження прав сторін. Так, наприклад, правоволоділець може бути обмежений у праві надавати такі ж права іншим особам на цій же території. Користувач зобов’язаний не конкурувати з правоволодільцем. Він зобов’язаний погоджувати з правоволодільцем місце розташування комерційних приміщень.

У договорі комерційної  концесії мають бути передбачені  відповідальність лравоволодільця за виконання умов договору перед користувачем. У ньому має бути умова, яка передбачає право користувача укласти договір комерційної концесії на новий строк, повинні бути визначені підстави та умови для зміни договору. Важливе значення мають підстави припинення договору, які також мають бути визначені в договорі. У договорі повинні бути визначені наслідки припинення виключного права, користування яким надано договором, та інші необхідні умови.

Варто підкреслити, що зараз не вимагається обов’язкова  реєстрація ліцензійних договорів в Установі. Достатньо їх письмового оформлення.

11 ЗАХИСТ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

11.1 Загальні  положення про систему захисту  прав

інтелектуальної власності

У чинному  законодавстві України про інтелектуальну власність більш вдалою склалася система захисту авторських і суміжних прав. Щодо захисту прав промислової власності, то її не можна визнати задовільною.

У світовій практиці захист права інтелектуальної власності прийнято поділяти на два види – юрисдикційний і неюрисдикційний. Юрисдикційний захист права інтелектуальної власності здійснюється в судовому порядку та іншими уповноваженими на це державними органами. Сутність цього захисту полягає в тому, що суб’єкт права інтелектуальної власності, право якого порушено, звертається до належного державного органу за захистом, який у разі необхідності і надає такий захист.

У свою чергу юрисдикційний спосіб захисту  права інтелектуальної власності поділяється на окремі види – цивільно-правовий, кримінально-правовий і адміністративно-правовий способи захисту. Крім того, цивільно-правовий спосіб також поділяється на загальні і спеціальні засоби цивільно-правового захисту.

Юрисдикційний спосіб захисту права інтелектуальної  власності здійснюється судами та іншими уповноваженими на це державними органами. За згодою сторін спір може бути розглянутий третейським судом. У випадку, коли сторонами в спорі виступають юридичні особи, спір розглядається господарським судом.

Неюрисдикційний спосіб захисту права інтелектуальної  власності характеризується тим, що не позасудовий захист, який здійснюється особою, право якої порушено, самостійно, але в межах закону. Такі засоби захисту застосовуються досить рідко. Особа, право якої порушено, може відмовитися від виконання певних дій, наприклад, відмовитися внести певні зміни до твору, які не були передбачені договором, або відмовитися від виконання договору в цілому.