Шпоргалка по "Економічна думка"

Процес  феодалізації земельної власності  полягав у розподілі землі  та її юридичному закріпленні за власниками. Земельна власність зосереджувалася  в основному в руках королів, магнатів, шляхти, церкви, а з середини XVI ст. почало формуватися козацьке землеволодіння.

Ярмарки — регулярний торг широкого значення; базар, періодично організовуваний в традиційно визначеному місці; сезонне розпродування товару одного чи кількох видів. Ярмарки — це основні центри формування національного ринку, основна ознака складання внутрішнього ринку. Торги і базари з'єднували в основному виробників і споживачів міста і села. Ярмарки, на відміну від них, зв'язували між собою різні регіони України.

22. Особливості господарства Запорізької  Січі.

Значну  роль в економічному розвитку українських  земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоювало землі Передстепової України, Південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я і Приазов'я. У середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їхньому згуртуванні відігравала Запорізька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров'ї в середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.

Економічна  система запорізького козацтва складалася з двох секторів: січового й індивідуального. У свою чергу січове господарство поділялося на загальносічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних зусиль артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорізький уряд не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя — рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною, Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках — адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорізьких козаків (у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської і Кіровоградської областей).

Землеробство  в економіці Запоріжжя довго  відігравало другорядну роль. Через  свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило  в 5 разів більший дохід.

Природні  й соціальні умови визначили організаційну форму запорізького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівники запорізької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми зі значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже в усій Російській імперії, а виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Запорізьке хліборобство заклало основу степової житниці, пізніше відомої на всю Європу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечували місцеве виробництво і кустарні ремесла. Для Запоріжжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, тютюн, горілку, порох та інші бойові припаси, а також тканину, готовий одяг тощо. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра.

24. Особливості фінансово-податкової системи Української козацької держави.

Значні  зміни в XVII — XVIII ст. на українських  землях відбулися у фінансово-податковій системі. В Українській козацькій державі фінанси підпорядковувалися гетьману, вони були невіддільні від його приватного господарства.

Головним  джерелом прибутків військового  скарбу були загальні податки з населення Української козацької держави. Зокрема стягували: побір або подимне — постійний податок від хати, дворів, землі; стацію — надзвичайний податок, який йшов переважно на утримання війська. Розміри податків становили від 1 до 12 золотих. Інколи їх сплачували зерном. Податки платили в основному селяни і міщани. Оподатковувалися також виробники спиртних напоїв. Цей податок, який називався показенщиною, платили і козаки.

Значні  доходи козацька держава одержувала також від торгівлі — за рахунок  ряду внутрішніх торгових зборів і  мита та сільськогосподарських промислів. У її власність перейшли млини, винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприємства, які раніше належали королівщинам або шляхті. В умовах становлення та зміцнення Української держави вони здавалися в оренду.

23. Економічна політика гетьмана  Богдана Хмельницького

Відомо, що провідною силою, на яку спирався у визвольній війні Б. Хмельницький, було козацтво. Воно продовжувало відігравати  таку ж першорядну роль і після визвольної війни.

Козацтво  мало такі привілеї: дозволялось вести  торгівлю, виробляти горілку, мати самоврядування. Військова служба надавала козакам  право на землеволодіння, звільняла  від податків. Єдине, що заборонялося козакам,— це змушувати селян відробляти панщину.

В економічних поглядах Б. Хмельницького почесне місце належить аграрному питанню. Воно було реалізоване гетьманом під час проведення аграрної політики. Основною формою господарювання стало вільне дрібне та середнє землеволодіння. Селянсько-козацьке мале землеволодіння перетворилося на основний тип господарства на Наддніпрянщині і його, на нашу думку, можна вважати прообразом фермерства. Воно базувалося на власній і частково найманій праці. Рента, яку сплачували селяни на користь гетьмансько-старшинської держави, була значно менша, ніж та, яку одержували феодали напередодні визвольної війни.

Економічні  погляди Б. Хмельницького отримали втілення в його економічній політиці. Велику увагу гетьман приділяв розвитку ремесла, промислів, торгівлі. Товарне  виробництво в основному зосереджувалося  в містах.

Економічній політиці Б. Хмельницького в галузі розвитку торгівлі, ремесла і промислів  притаманні елементи меркантилізму: відстоювання необхідності активного втручання державної влади у господарське життя країни, заохочення ввозу й обмеження вивозу золота, заохочення вивозу товарів, покарання українських купців за посередництво, встановлення захисного ввізного й вивізного мита, допомога (фінансами, обладнанням) підприємницькій діяльності ремісників та купців. Меркантилістські елементи поглядів гетьмана були зумовлені внутрішніми процесами, які мали місце в економіці України, та певним впливом меркантилістської політики російського уряду.

Економічна  політика, яку проводив Б. Хмельницький, створила сприятливі умови для нагромадження  первісного капіталу і розвитку мануфактурного виробництва. Значну увагу у своїй економічній діяльності гетьман приділяв фінансовій політиці. Було створено фінансовий апарат. Фінансами безпосередньо відав гетьманський підскарбій, у якого був помічник, котрий займався орендами. В українській фінансовій системі існувало три основні ланки управління: генеральний, полковий і сотенний уряди, кожен з яких здійснював керівництво фінансами. В деяких полках були свої підскарбії.

Пріоритетними завданнями Богдана Хмельницького  у галузі економіки за козацької  доби були: ліквідація панщини і кріпацтва, визнання приватної власності на землю і майно, вільне підприємництво і конкуренція, формування третього стану (козаки, міщани), необхідність соціального захисту та сприяння розвитку культури та освіти.

25. Аграрна реформа 1848 р. у  Західній Україні.

Панщинна  система господарювання в Східній  Галичині, Закарпатті та Буковині, що входили  до складу Австрійської імперії, була так само, як і в Східній Україні, малоефективною, гальмувала розвиток господарства і вимагала ліквідації кріпацтва. Хоча становище західноукраїнських селян порівняно з їхніми земляками в Російській імперії було значно кращим. Габсбурги-реформатори прагнули покращити стан селянства — найчисельнішого класу імперських підданих, а отже, головного джерела збирання податків для державної казни. Ніде в Австрійській імперії визискування селянства не набрало таких потворних форм, як в Галичині: під час літніх сільськогосподарських робіт панщина тут досягала 6 днів на тиждень.

Найголовнішим наслідком йосифінських реформ було те, що вони хоч і не ліквідували соціального конфлікту між поміщиками і селянами, все ж перевели його в сферу закону. Хоча селянські бунти раз за разом вибухали в Галичині, але здебільшого селяни у боротьбі з поміщиками вдавалися не до вил і сокири, а до захисту закону. До середини XIX ст. у Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком.

Проте тривалий час панщина була вигідною панівним верствам Австрійської монархії — німцям, полякам, євреям, як і колоніальний статус західноукраїнських земель в  цілому. Тому після смерті Йосифа II його наступники звели реформи нанівець, зокрема селянські повинності зросли майже вдвічі. Галичина була "хлібною  коморою" для Австрії й Німеччини. Вона експортувала велику кількість  збіжжя з панських маєтків, що приносило  чималий зиск.

Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні  події 1848 р. в Австрії та інших  країнах Західної та Центральної  Європи. 18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про скасування панщини  в країні, у т. ч. і в Закарпатті. 17 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 року цей закон було поширено на Буковину.

Закон (патент) про ліквідацію панщини  в Галичині було проголошено народові 22 квітня 1848 року на Великдень. Селяни оголошувалися вільними громадянами держави і звільнялися від панщинних повинностей.

7 вересня 1848 року віденський парламент ліквідував примусову закупівлю селянами горілки та інших міцних напоїв, правом на виробництво і реалізацію яких (право пропінації) володіли поміщики.

Селянин, як і поміщик, ставав власником землі Як компенсацію за ліквідацію панщини пани-дідичі отримували відшкодування з державної скарбниці. Вони звільнялися від опікунських обов'язків над селянами (від обов'язку допомагати на випадок стихійного лиха, епідемій тощо). Держава звільнила поміщиків від окремих податків. За панами залишилися сервітутні володіння (ліси, пасовища, луки і т. ін.). Селяни за користування сервітутами повинні були заплатити певну суму панам на основі добровільних угод з ними. Патент 1853 р. почав регулювати сервітутні відносини, але мало чим допоміг селянству: більшість сервітутних судових процесів селяни програли поміщикам.

Таким чином, скасування панщини було проведене з повним нехтуванням інтересів селянської верстви. Крім грошового відшкодування за землю, селяни змушені були платити за користування сервітутами, що робило їх залежними від панів у господарському відношенні.

Незважаючи  на перелічені недоліки, аграрна реформа в цілому сприяла розвитку господарства, розчистила шлях для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, формування індустріального суспільства.

26. Економічна і соціальна політика  УНР

Перша світова війна мала руйнівний  вплив на економіку України. Була паралізована зовнішня торгівля. Скорочувалися  посівні площі, знизився валовий збір зерна, почалися перебої з продовольством. Назріла криза промислового виробництва, обсяг якого скоротився на 30—50.

Економічна  і політична криза на початку 1917 р. призвела до краху російського самодержавства. У березні 1917 р. представники української інтелігенції утворили Центральну Раду, що ставила за мету домогтися автономії у складі Росії. За таких складних умов Центральна Рада як найбільш: представницький, владний орган в Україні, не змогла налагодити ефективного державного управління, забезпечити стабільність і порядок, організувати економічне життя. Лише після прийняття Третього універсалу і створення УНР, тобто із запізненням у кілька місяців Центральна Рада обнародувала основні принципи своєї економічної політики. Значне місце у Третьому універсалі відведено вирішенню аграрного питання — найпекучішого у той час для селянства. Оголошувалося скасування приватної власності на "землі поміщицькі й інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні монастирські, кабінетські та церковні". Ці землі мали перейти в руки трудящих селян без викупу. Для реалізації цього положення Універсалу Центральна Рада доручила Генеральному Секретаріату із земельних справ розробити закон про те, як користуватися цими землями до остаточного вирішення їхньої долі на Українських Установчих Зборах.

У Третьому універсалі декларувалась необхідність "доброго упорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання й кращої організації праці". З цією метою Центральна Рада зобов'язала Генеральний Секретаріат праці спільно з представниками робітників "установити державний контроль над продукцією в Україні". Проголошувалося введення восьмигодинного робочого дня.

Однак уряд УНР не виявив послідовності  й рішучості в реалізації наміченої  Третім універсалом програми. Центральна Рада поступово відмовилась від негайного вирішення аграрного питання. 10 листопада 1917 року на нараді представників поміщицьких організацій, київських цукрозаводчиків і банкірів, В. Винниченко заспокоїв поміщиків, заявивши, що питання про землю буде вирішене на Українських Установчих Зборах. А через кілька днів Рада опублікувала роз'яснення Універсалу з "аграрного питання, яке забороняло "свавільне захоплення земель та іншої власності". Передбачалися покарання тих, хто порушуватиме встановлений порядок. Наміри Центральної Ради спрямовувалися на збереження продуктивності сільського господарства.