Шпоргалка по "Економічна думка"

Головним чинником економічного зростання є, безперечно, повсякденна  наполеглива праця більше ніж 120-мільйонного  японського народу, його працелюбність, самовіддача, жертовність і високий  патріотизм.

Дуже ефективною виявилася  в Японії система пожиттєвого найму на роботу (патерналізму), за якою платня щорічно зростає і залежить від віку і стажу. Фірми дбають про постійне підвищення кваліфікації робітників, їхній добробут і відпочинок. Перехід робітника в іншу фірму — рідкісне явище і сприймається з осудом. Японські робітники працюють інтенсивніше, за нижчу платню, у них довший робочий день, тиждень. Це впливає на зниження собівартості продукції, її ціну.

 Зовнішньоекономічні  зв'язки, насамперед торгівля, набули  для Японії особливого значення. Імпорт сировини, якої у країні  майже немає, йде головним чином  із держав, що розвиваються, за  низькими цінами. Дешева сировина  також сприяла піднесенню японської  економіки. Готову продукцію Японія  вивозить до розвинутих країн  — США, Канади, Австралії, країн  Європи.

Завдяки цим та деяким іншим  чинникам Японія досягнула передових  рубежів у світі і перетворилася  в один із світових центрів.

 

18. Особливості Трипільської економічної  культури. Економіка скіфів.

Трипільці селилися майже  на всій території сучасної України. Мали постійне житло чотирикутної форми, будоване з дерева і глини, покрите  соломою або очеретом. Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли  ячмінь, жито, пшеницю, просо, вирощували садово-городні культури, які сьогодні добре відомі в Україні.

Землю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Збіжжя жали кістяними  або крем'яними серпами. Зерно  мололи жорнами. Займалися трипільці  розведенням великої та дрібної  рогатої худоби, а також коней  та свиней. У трипільців було добре  розвинене ремесло. Виготовляли  керамічний посуд, оздоблений умілими  майстрами. Зародилися прядіння і ткацтво, завершилося формування техніки  обробки каменю. Трипільці вдосконалили лук, стріли, сокиру, застосовували  наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокушу. Худобу використовували  як тяглову силу.

Трипільці були праосновою українського народу, їхні господарські здобутки ставлять трипільську культуру поруч із шумерською, мікенською культурами, дають підставу сучасним науковцям вважати трипільців одним із найцивілізованіших народів неолітичної доби.

Скіфію описав батько давньогрецької історії Геродот. її населення він поділяв на скіфів-землеробів, кочових скіфів і царських скіфів. Скіфи-землероби жили осіло, вирощували пшеницю, ячмінь, просо, часник, цибулю тощо. Скіфи-кочівники займалися скотарством. Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання, збирали данину з підлеглих племен, служили у війську,воювали. Незважаючи на те, що Геродот вважав скіфів одним народом, є підстави вважати скіфів-землеробів народом-автохтоном, предком українського народу.

Скіфи добували також сіль, солили рибу, збували її сусіднім народам. Важливим заняттям було ремесло, про  рівень розвитку якого свідчать знахідки у розкопаних царських курганах. Скіфські ремісники володіли технологією  виплавки міді та заліза, виготовляли  зброю, військову амуніцію. У скіфських  курганах знайдено численні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи (скіфська пектораль тощо).

 

19. Форми і характер землеволодіння у Київській державі. Категорії залежного населення. Міста і ремесла у Київській Русі.

1. Форми і характер землеволодіння  в Київській державі. Категорії  залежного населення

Найпоширенішими були такі форми землеволодіння, як князівське, боярське та монастирське. Земельна власність князів та бояр феодального типу була спадковою, вільно відчу¬жувалася (продавалася, обмінювалася, дарувалася). Існувала також державна (в особі князя) власність на землю. Це була власність тимчасова, умовна, що надавалася на час князювання чи служби. Пізніше розпочався процес перетворення її у власність феодальну — тобто велику спадкову. Проте цей процес не завершився у домонгольский період. Найбільшими землевласниками були князі київські.

У Київській Русі значним було церковне та монастирське землеволодіння. Особливо великим землевласником був Києво-Печерський монастир.

Більшість населення Київської Русі проживала  у сільській місцевості й називалася смердами. Разом з тим є підстави ділити сільське населення на вільних  людей і невільних, які знаходилися  у власності князя, бояр та інших  людей. Зустрічаються відомості  про села з челяддю, рабами.

Термін "смерд" (походження нез'ясоване) означає вільний селянин, який займався землеробством, працював у власному дворищі. Проте слово "смерд" вживалося і в іншому, ширшому значенні: воно означало все населення крім князя, всіх княжих підданих. Економічне становище смердів було різним. "Руська Правда" признає у смердів рухоме і нерухоме майно і навіть холопів, що теж належали до майна. Смерди господарювали в основному на своїй землі, що є свідченням їхньої еко¬номічної самостійності.

Поруч з цим повноправним і економічно незалежним селянством існувало інше — залежне, безземельне, що працювало  на чужій землі і внаслідок  своєї економічної залежності було обмежене у політичних правах. Джерела  подають нам інформацію про деякі  з них.

Ізгої — люди без суспільного становища, що з різних при¬чин вийшли з тієї соціальної групи, до якої належали, та не ввійшли до іншої. Вони вважалися вільними, проте не мали власного господарства, часто осідали в чужих дворах, при церквах. Аналогічним було становище сябрів.

Закупи (як наймити) — це люди, які відробляли позичені гроші — "купу" або наймалися на роботу, попередньо беручи плату. Закупи жили або у дворі пана, або у своєму власному господарстві. Ті закупи, які виконували хліборобську роботу, називалися рільними закупами. Закуп, безперечно, був вільною людиною. Він мав своє майно, рухоме або нерухоме, особисто відповідав за свої вчинки.

 Рядовиками називали селян, які уклали угоду з феодалом, визнаючи свою залежність від нього. Вони входили до складу челяді, виконували певні роботи у господарстві феодала або сплачували йому данину. Холопи — це невільники, раби. Причини невільництва "Руська Правда" називає різні: одруження з рабинею при відсутності застереження своїх прав; поступання на двірську службу; банкрутство купця і продаж його майна на конкурсі; втеча чи крадіжка, вчинена закупом; неспроможність сплати судового покарання. Діти холопів також ставали холопами. Та найпоширеніший шлях до невільництва — полон під час війни.

Раби були об'єктом купівлі-продажу. Поступово більшість рабів, крім двірських, отримали земельні наділи і своїм становищем наблизилися до селян.

2. Міста, ремесла, торгівля у  Київській Русі

Міста на Русі, як і в усій Європі, виникли  внаслідок відокремлення ремесла  від землеробства, в результаті скупчення  значної кількості ремісників і  торгових людей-купців. Городища —  невеликі укріплені поселення. Середньовічні  міста України—Русі утворювалися по-різному: були це, найперше, центри племінних союзів. Чимало міст (Га¬лич, Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир, Холм) заснували князі. Виростали міста із боярських поселень, часто у них перетво¬рювалися окремі села. Найбільше міст виникало на перетині сухопутних торговельних шляхів, а також на берегах судно¬плавних річок — Дніпра, Дністра, Дону, Волги та їхніх приток.

Місто, як правило, складалося з кількох  частин: власне міста, оточеного стіною, яке називалося ще "дитинцем" і  передмістя, що виникло внаслідок  нових поселень і в якому проживали  ремісники, торговельники, розміщувалися  склади, майстерні тощо. Стіни міста  були, як правило, дерев'яні, хоча траплялися й кам'яні, з вежами, брамами. Передмістя ділилися на кінці, а кінці — на вулиці. Міські будівлі були дерев'яні, а церкви — кам'яні або дерев'яні.

Керівними особами в місті були: в стольному  — князь, який тримав біля себе тіуна, в нестольному — посадник, який також мав тіуна; тисячник, сотник, десятник, старости кінців, вулиць, старости для окремих промислів. Крім місцевих жителів, у містах проживали іноземні громадяни: євреї, німці, поляки.

Міста належали державі, церкві та князям. З  волі міських урядників чи правителів на міщан накладалися податки  та різні повинності. Міста зберігали  тісний зв'язок з сільським господарством.

Ремесла. Київська Русь славилася майстрами-реміениками та їхніми виробами. Існувало понад 60 видів ремесел. Важливою галуззю ремесла була металургія та обробка заліза. Мала місце спеціалізація ковальської справи. Основна продукція — сокири, серпи, коси, нараменники лопати, ножі, цвяхи, підкови, замки, ключі, гаки, обручі тощо. Виготовлення зброї та військової амуніції займало провідне місце.

Ливарна справа. Будівництво церков, соборів, монастирів сприяло виготовленню предметів  релігійного призначен¬ня, розвитку ювелірного мистецтва. Руські ремісники виробляли прикраси способом чеканки срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення назерні, філіграні, застосовувалась техні¬ка позолоти, оздоблення черню і т. ін.

Успішно розвивалося гончарство. Вироблялася  цегла — плінфа, високоякісний  будівельний матеріал, з якої будувалися собори, церкви, фортеці та палаци.

Високого  рівня розвитку досягло склоробне  виробництво, обробка дерева, з якого  робили все: вози, колеса, човни, діжки, бодні, відра, корита, ложки, колиски, меблі  та ін. Добре розви¬валися кравецтво і шевство. Та найбільший успіх мали зодчі — будівельники, архітектори Київської Русі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

20. Особливості економічних відносин  у Галицько-Волинській державі.

Тенденція до виокремлення руських князівств  проявилася ще в часи розквіту Київської  держави, під час правління Ярослава Мудрого. Після його смерті Русь поступово  розпадається на окремі удільні князівства  Це був закономірний процес, притаманний  всім державам середньовічної Європи. Причини феодальної роздробленості випливали з самого характеру  суспільно-політичного та економічного розвитку Київської Русі. Головними  з них були: прагнення окремих  князівств до економічної та політичної самостійності; неможливість контролювати з єдиного центру таку велику територію, як Київська Русь, особливо при відсутності  вироблених комунікацій; перенесення  світових торгових шляхів з України—Русі на Середземномор'я; постійні напади степовиків.

Важливе місце серед держав, які утворилися на теренах Київської Русі, належить Галицько-Волинському князівству. На його прикладі ми покажемо хід господарського розвитку України—Русі часів роздробленості.

Господарство  Галицько-Волинського князівства суттєво  не відрізнялося від господарства Київської  держави. Тут також співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. На відміну  від Київської держави, в Галицько-Волинській сильні позиції мало боярство, особливо галицьке. У жорстокій боротьбі з  князями воно збільшувало свої земельні наділи, зосереджувало у своїх  руках торгівлю, постійно претендувало на владу в князівстві.

Разом з тим, тут відбувалося визрівання інших форм феодальної власності. Зміцнювалося, перш за все, князівське землеволодіння і поступово утверджувалася ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалися на міжкнязівських і князівсько-боярських відносинах. У Галицько-Волинському князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бенефіціальноленца система західноєвропейського типу. Надання землі у власність своїм слугам боярам галицько-волинські князі пов'язували з службою та васалітетом. Землі, які надавалися у довічне володіння, називалися державою

Поступово зростало велике землеволодіння, землевласники  здобували право судочинства, збирання данини, управління всіма категоріями  селянства, яке все більше потрапляло в економічну та юридичну залежність.

Найкраще  розвивалося князівське вотчинне господарство, яке за своєю природою було багатогалузевим, разом з тим зберігало свій натуральний характер. Крім землеробства, у вотчині займалися тваринництвом  та різними промислами: рибальством, бджільництвом, млинарством тощо. Деяка  частина продукції вироблялася  для обміну.

Торгівля  у Галицько-Волинському князівстві, особливо внутрішня, суттєво відрізнялася від зовнішньої торгівлі Київської  Русі. Змінилися напрямки торгівлі.

21. Особливості економічних відносин в Україні литовсько-польської доби.

Аграрні відносини в цей час визначалися  наближеністю українських земель до країн Центральної та Західної Європи, в яких формувалися нові індустріальні  суспільства. Становлення економічних основ новоєвропейської християнської цивілізації втягувало економіку багатьох країн, в т. ч. й Польського королівства, Великого князівства Литовського у загальноєвропейський ринок, прискорювало процес феодалізації земельної власності, розвиток ремесла, промислів, мануфактур на українських землях.

Суспільно-економічний  розвиток Західної Європи вимагав постачання багатьох видів сировини і готових  товарів. Вони надходили з різних регіонів та країн світу. Благородні метали, наприклад, — з країн Центральної  та Латинської Америки. Сільськогосподарська продукція дедалі активніше надходила  з українських земель. Західноєвропейський  попит породжував відповідну пропозицію, стимулював відповідні галузі виробництва  — так само, як і прагнення  панівних верств Польщі та Литви користуватися  престижними західноєвропейськими промисловими товарами, предметами розкоші, книгами, напоями тощо. Це спонукало  збільшувати виробництво продукції  і призводило до посилення експлуатації аграрно-сировинних придатків новоєвропейської цивілізації, одним із яких були українські землі у польсько-литовську добу і, пізніше, у складі Російської імперії.