Шпоргалка по "Економічна думка"

Проаналізуємо тепер чинники, які визначають попит на гроші в трансформованій економіці взагалі та в умовах України зокрема. Спробуємо лише показати, як належить ставити це питання в межах істинного, а не фальсифікованого монетаризму. Провідний представник монетаризму, лауреат Нобелівської премії з економіки М. Фрідмен (США) розглядає попит на гроші за аналогією до попиту на інші блага, що визначається дією трьох основних чинників:

1) величиною сукупного капіталу  або загальною сумою багатств, якими володіє суспільство;

2) витратами, з якими пов´язане отримання аналогічного доходу від кожного виду вкладень капіталу;

3) метою і перевагами власників  багатства.

На  відміну від І. Фішера, який вважав гроші засобом обігу і платежу, М. Фрідмен поділяє думку Дж.М. Кейнса і розглядає їх як актив капіталу. Капітал же може набувати різної форми (наприклад, вкладення акцій, облігацій, людський капітал та ін.)

М. Фрідмен керується тим, що кожний споживач, який має значну кількість готівки ("готівковий баланс"), формує так званий портфельний актив, інвестуючи свої кошти в різні види активів. На відміну від Кейнса, котрий аналізував портфель, що складався лише з двох активів — із готівкових грошей та облігацій (як найбільш ліквідних видів активів), М. Фрідмен включає сюди також акції, фізичний і людський капітал.

Отже, попит на реальні грошові залишки  залежатиме від реальної дохідності кожного з цих активів.

Виходячи  з передумови, що дія перелічених  чинників у короткостроковому періоді  стабільна і може змінюватися  лише поступово протягом тривалого  часу, М. Фрідмен зробив свій основний висновок: сумарний попит на гроші відносно стійкий і не може бути причиною інфляції.

Як  засвідчила практика розвинутих країн  Заходу, в останню чверть XX ст. ця передумова загалом правильна; хоча в останній період висловлюють сумніви  у своїх працях окремі англійські вчені-економісти. Проте, чи правильна  ця передумова для країн із централізованою  в минулому економікою, що реформуються шоковими методами, особливо для сучасної України?

Проаналізуємо перший чинник — загальну суму багатств. Якщо оцінювати національне багатство  як капіталізований дохід (а саме так його трактує М. Фрідмен), то вже за перші роки шокових реформ в Україні відбувся катастрофічний переворот у його сумарному обсязі та структурі. Стрибкоподібний перехід до світових цін і стандартів конкурентоспроможності різко знецінив і скоротив у кілька разів продукцію й капітал в основній сфері діяльності — у переробній промисловості.

Проте найбільшою втратою для нашого суспільства  стали знецінення і, значною мірою, руйнація людського капіталу — основної форми багатства для переважної частини населення. При цьому, щоправда, зросла цінність продукції та капіталу, незважаючи на скорочення їхнього фізичного  обсягу, у добувних галузях і загалом "у природних монополій".

Аналіз  статистичних даних показує, що в  цілому капітал України, оцінений як капіталізований дохід, скоротився лише за останнє десятиріччя більш  ніж у 2 рази. Отже, цей чинник діяв у напрямі скорочення попиту на гроші (в їхньому реальному обчисленні). Скорочення відбувалося не лінійно, а подібно до хвиль землетрусу — з передачею в процесі "обвальної" приватизації чергової "порції" національного  багатства України з неринкового  в ринковий сектор, де це багатство  — товар. Попит на реальні гроші  різко зріс, але потім унаслідок  швидкого знецінення більшої частини  багатства і в міру поглиблення  кризи ще більше скоротився.

Отже, спостерігаємо тенденцію, не характерну для розвинутих країн Заходу, а  специфічну для країн трансформованої  економіки загалом і України  зокрема. Скорочення сумарного попиту на гроші не може бути причиною нестачі  їх, навпаки, воно спроможне викликати  надлишок їх та інфляцію навіть без  додаткової емісії. Це й спостерігалося в умовах трансформації економіки  України. Загальний надлишок грошей співіснує з гострою нестачею обігових коштів у значної частини  або навіть у більшості фірм, що породжено не їхньою конкурентоспроможністю в умовах нової системи цін, а  падінням рівня доходів і звуженням  сукупного попиту.

Отже, для сучасного стану економіки  України характерні дві тенденції, що борються між собою: перша з  них спрямована на скорочення сумарного  попиту на реальний грошовий капітал, а друга — на його збільшення.

31. Предмет, методи і функції історії економічної думки.

Предметом історії економічних учень є  історичний процес виникнення та розвитку системи економічних поглядів та ідей.

Отже, предметом історії економічної  теорії є засвоєння досвіду людства  в галузі пізнання економічного буття, спектр якого щораз ускладнюється. Одні люди задовольняються первісними (шлунковими) потребами, інші надають  перевагу духовним цінностям. Усе залежить від освіченості, суспільної та національної свідомості, виховання, традицій тощо. Будь-яке спрощення людських потреб не дає змоги збагнути багатьох яскравих явищ в історії економічної думки, зрозуміти, чому окремі її представники піднялися на вершини вселюдського духу.

Характеризуючи  предмет історії економічних  учень, слід звернути увагу нa те, що науково-організаційні форми, які об'єднують економічні ідеї, думки та їх носіїв і відображають історію розвитку економічної науки, відзначаються значною різноманітністю. Серед науково-організаційних форм історико-економічних досліджень можна виокремити такі.

• Економічна думка — найзагальніше, надзвичайно широке і багатопланове поняття, яке відомий дослідник історії економічного аналізу Й. Шумпетер Предмет, методологія і завдання історії економічних учень визначив як "сукупність усіх поглядів і побажань з економічних питань, які наявні у суспільній свідомості в певний час і в певному місці"1.
• Економічне вчення — система упорядкованих та пов'язаних між собою економічних поглядів і думок, в яких знаходить своє концентроване логіко-понятійне відображення історичний процес пізнання економічних явищ та процесів.
• Школа економічної думки — сукупність економічних учень, об'єднаних базовими ідейними принципами, а також спільністю або наступністю методів.
• Течія економічної думки — сукупність шкіл, які пропонують альтернативні варіанти або модифікації розвитку єдиних вихідних принципів економічних досліджень.
• Напрям економічної думки — наймасштабніше утворення в історії економічної думки, яке еволюціонує протягом тривалого історичного періоду і охоплює сукупність течій, що мають значні розбіжності, але відстоюють деякі спільні принципові положення.

Основними методами економічної історії  як науки є:

1) емпірично-історичний, який передбачає використання історичних фактів для обґрунтування відповідних соціально-економічних висновків та закономірностей економічного розвитку суспільства;

2) діалектичний, який передбачає розгляд економічних явищ і процесів у їх безперервному розвитку і взаємозв’язках;

3) єдність аналізу і синтезу, що дозволяє з’ясувати складові економічного явища та збагнути його в цілому;

4) єдність кількісного і якісного аналізу, що дозволяє максимально повно охарактеризувати економічні явища і процеси;

5) соціологічний, який дозволяє врахувати панівні погляди суспільства на важливі економічні проблеми при дослідженні економічних систем;

6) системного підходу, який передбачає врахування тієї важливої обставини, що елементи системи творять нову системну якість і вивчення економічних та соціальних проблем неможливе поза системним, комплексним баченням економіки і суспільства як єдиного цілого, де важливу, а інколи й доленосну роль відіграють неекономічні, духовні чинники та обставини економічного розвитку;

7) синергетичний, згідно з яким економічна система суспільства може і повинна розглядатися як система, що здатна до самоорганізації та ефективного вирішення проблеми суспільного вибору. Водночас визнається складність та нелінійність економічної еволюції, виходячи з того, що характер взаємозв’язку внутрішніх елементів складних систем може різко змінюватися після досягнення одним або кількома з них певних критичних значень.

Зміст будь-якої науки виявляється  у її функціях. Економічна історія  виконує такі основні функції:

1) методологічну щодо конкретних, прикладних економічних наук (розробка категорійного апарату, обґрунтування об’єктивних соціально- економічних закономірностей і т.д.);

2) практично -прогнозуючу - обґрунтування шляхів еволюції економічних систем, проектування їх майбутніх параметрів;

3) світоглядну - вивчення економічної історії впливає на світогляд людини, сприяє утвердженню гуманістичних ідеалів, формує почуття патріотизму.

32. Економічна думка Вавилону, Стародавнього Китаю та Стародавньої Індії.

Економічна  думка Стародавнього Китаю виникла  та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними  напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм.

Провідним напрямом було конфуціанство. Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багатство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бідності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.

Видатним  представником конфуціанства у  Стародавньому Китаї був Мен-цзи. Він висунув концепцію поділу китайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що такий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнавалися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує

Виразником  економічних ідей стародавнього  конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відміну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володіти мистецтвом усіх [ремесел]1. Тому, уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили обов’язки між людьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючим розподілення обов’язків у державі має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи належно розподілено між людьми, шлях до багатства буде відкрито.

Легізм. На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві.

Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним  з її засновників був Лі Куй  — перший міністр правителя царства  Вей.  Визначним представником школи легістів був Гунсунь Ян, відомий іще як Шан Ян. Шан Ян уважав, що держава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Правителю необхідно нагромаджувати великі запаси продовольства для ведення воєн і утримування чиновників. А оскільки, на думку Шан Яна, сільське господарство тогочасного Китаю перебувало у занедбаному стані, держава мусила активно проводити політику «повернення до землі».

До  критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя Мо Ді та його прихильники вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» і «взаємної вигоди»1. При цьому було поставлено питання про співвідношення загальних та особистих інтересів. «Загальна любов» передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе. Моїсти розглядали «загальну любов» як рівноправні стосунки між людьми, а «загальну користь» — як суму окремих (індивідуальних) інтересів.

Особливістю економічної думки Стародавньої Індії є її яскраве релігійне  забарвлення.

Економічна  думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами розв'язання конкретних соціальних та політичних завдань. В основу староіндійських уявлень про суспільство було покладено концепцію станової ієрархії та кастової визначеності професійних занять.

  Буддійське вчення проповідує  відмову від власності як необхідну  умову досягнення кінцевого спасіння  – нірвани. І хоч воно не  заперечує господарської діяльності  мирян, подаянням яких мають  жити буддійські монахи, але спеціальної  уваги їй не приділяє. Рабство  розглядається як перешкода до  досягнення нірвани, а боргова  кабала визнається за страшне  лихо. Тому сповідується необхідність  всіляко уникати заборгованості  та своєчасно сплачувати борги.          Велика кількість брахманістських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній з них присвячено відповідну літературу. За трактатом«Артхашастрою», головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці.