Шпоргалка по "Економічна думка"

1.Предмет і періодизація економічної  історії світу і України. 

Предметом дослідження економічної історії є економічні та соціальні відносини в історії народів світу, окремих суспільних епохах і, зокрема, в історії українського народу. Водночас економічна історія досліджує специфіку вирішення фундаментальних економічних проблем в умовах обмеженості ресурсів у різних економічних системах.

Періодизація  економічної історії. Найбільш відомими концепціями періодизації світової економічної історії з позицій цивілізаційного підходу вважають теорію „стадій економічного зростання” американського ученого В.Ростоу, теорію „трьох стадій”

Так, В.Ростоу виділяє п’ять стадій економічного зростання:

1) традиційне суспільство;   2)підготовка передумов для піднесення;

3) піднесення; 4)  рух до зрілості; 5) ера високого масового споживання.

На  думку Дж.Гелбрейта, економічну історію можна поділити на три основні стадії розвитку:

1) доіндустріальне суспільство; 2) індустріальне суспільство; 3) постіндустріальне суспільство

Сучасний  учений Е.Тофлер вважає, що людство у своєму економічному розвитку проходить три етапи („три хвилі”), які щільно пов’язані і кожна наступна „хвиля” виростає з попередньої, чим підкреслюється генетична спадкоємність економічних форм господарювання:

1) перехід від суспільства мисливців до аграрного;

2) перехід від аграрного суспільства до індустріального;

3) перехід від індустріального суспільства до інформаційного.

Поняття цивілізації передбачає розгляд  історії не лише як історії економіки, а як історії людей у єдності  їх матеріального і духовного  життя.

Основу  цивілізацій складають певні  культурні цінності і кожна епоха  є відображенням неповторної, унікальної культури. При цьому роль цінностей  настільки вагома, що деякі автори підкреслюють їх визначальну функцію  щодо інших складових соціуму.

Так, відомий сучасний український економіст  і соціолог Б.Гаврилишин, аналізуючи архітектуру суспільного ладу, називає три його складові: 1) панівні цінності; 2) політичне правління; З) економічна система. Зокрема, цінностям відводиться пріоритетне значення у концепції цього дослідника.

Таким чином, зміст поняття „цивілізація” включає все те, що характеризує, з одного боку, єдність суспільства і суспільно-історичного прогресу, з іншого, - зміст матеріальних і духовних цінностей, які людство успадкувало від попередніх поколінь і використовує на кожному етапі подальшого розвитку з метою забезпечення розширеного відтворення. Саме цінності у кінцевому підсумку визначають об’ єктивні умови і можливості, що зумовлюють виникнення і розвиток відповідних соціально-економічних утворень.

У зарубіжній економічній історії  сучасний етап розвитку людства характеризується настанням техногенної цивілізації, коли розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного  розвитку. Принципова новизна сучасної цивілізації полягає у тому, що її розвиток здійснюється у напрямі  поступового переростання сумарної цілісності світу в структурну цілісність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Економічні відносини  у  Стародавньому Китаї та Стародавній  Індії.

Економічна  думка Стародавнього Китаю виникла  та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними  напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм.

Провідним напрямом було конфуціанство. Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багатство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бідності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.

Видатним  представником конфуціанства у  Стародавньому Китаї був Мен-цзи. Він висунув концепцію поділу китайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що такий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнавалися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує

Виразником  економічних ідей стародавнього  конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відміну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володіти мистецтвом усіх.

Легізм. На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві.

Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним  з її засновників був Лі Куй  — перший міністр правителя царства  Вей.  Визначним представником школи легістів був Гунсунь Ян, відомий іще як Шан Ян. Шан Ян уважав, що держава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Правителю необхідно нагромаджувати великі запаси продовольства для ведення воєн і утримування чиновників. А оскільки, на думку Шан Яна, сільське господарство тогочасного Китаю перебувало у занедбаному стані, держава мусила активно проводити політику «повернення до землі».

До  критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя Мо Ді та його прихильники вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» і «взаємної вигоди»1. При цьому було поставлено питання про співвідношення загальних та особистих інтересів. «Загальна любов» передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе. Моїсти розглядали «загальну любов» як рівноправні стосунки між людьми, а «загальну користь» — як суму окремих (індивідуальних) інтересів.

Особливістю економічної думки Стародавньої Індії є її яскраве релігійне  забарвлення.

Економічна  думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами розв'язання конкретних соціальних та політичних завдань. В основу староіндійських уявлень про суспільство було покладено концепцію станової ієрархії та кастової визначеності професійних занять.

  Буддійське вчення проповідує  відмову від власності як необхідну  умову досягнення кінцевого спасіння  – нірвани. І хоч воно не  заперечує господарської діяльності  мирян, подаянням яких мають  жити буддійські монахи, але спеціальної  уваги їй не приділяє. Рабство  розглядається як перешкода до  досягнення нірвани, а боргова  кабала визнається за страшне  лихо. Тому сповідується необхідність  всіляко уникати заборгованості  та своєчасно сплачувати борги.

  Велика кількість брахманістських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній з них присвячено відповідну літературу. За трактатом«Артхашастрою», головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці.

 

3. Економічні відносини  у  Стародавні Греції та Стародавньому  Римі.

Економічна думка Стародавньої Греції висвітлила економічні проблеми генезису, розквіту та кризи рабовласництва. У VII—VI ст. до н. є. рабовласництво дістало великого поширення; завершується формування полісної системи, швидко розвивається торгівля. Видатним реформатором цього періоду був Солон, реформи якого передбачали поділ общинних земель і можливість їх продажу, відміну боргового рабства, установлення майнового цензу для громадян, створення демократичних правових інститутів.

Ксенофонт проаналізував поділ праці як економічну категорію, розкрив протилежність  фізичної та розумової праці, вказав на відмінності між споживною  й міновою вартістю товару. Незважаючи на негативне ставлення до торгівлі й лихварства, учений визнавав необхідність грошей для виконання ними функцій  засобу обігу та збереження скарбів.

Натурально-господарська концепція Платона знайшла відображення у творах "Держава" та "Закони". В ідеальній державі, за Платоном, має бути три стани: філософи, які керують суспільством; воїни-оборонці; землероби, ремісники та торговці. Кожний клас повинен виконувати певні функції, маючи різні права та обов'язки. Рабів Платон не відносив до жодного з класів. На його думку, рабство — природна й вічна форма експлуатації.

Найвищий  злет економічної думки Стародавньої Греції пов'язаний з іменем Арістотеля. Критично сприйнявши ідеї свого вчителя Платона, він подав у працях "Нікомахова етика", "Політика" власну економічну концепцію, центральним пунктом якої став принцип справедливого (еквівалентного) обміну. Арістотель довів, що обмін (торгівля) виникає насамперед не з жадоби збагачення (як писав Платон), а з існування потреб, які не може задовольнити власне господарство. Арістотель увів поняття економіки та хрематистики як різних шляхів збагачення й задоволення потреб. Економіка — необхідна діяльність з придбання споживних вартостей, що зумовлюється природними причинами й має межу. Хрематистика — це мистецтво заробляти багатство шляхом торгівлі, спосіб наживати майно.

Економічна думка Стародавнього  Риму суттєво відрізнялася від поглядів давньогрецьких учених унаслідок розвиненішого рабовласницького виробництва, яке набрало найжорстокіших форм. Цьому сприяли значна територіальна експансія Риму, побудова могутньої імперії, постійний потік рабів-іноземців, праця яких застосовувалася переважно в сільському господарстві, а не тільки в торгівлі й ремеслі. Звідси основна проблематика творів римських учених — аграрна сфера економіки, організація рабовласницького виробництва.

Катон Старший — виразник інтересів  рабовласників, господарства яких орієнтувалися  на ринок. На його думку, сільське господарство — найпривабливіша сфера економіки. Він закликав надати рабовласницьким  віллам і латифундіям товарного  характеру, продавати залишки продукції, використовувати переваги розподілу  праці, інтенсифікувати рабську  працю.

Проблеми  раціональної організації рабовласницького господарства знайшли відображення у творах римських агрономів Варрона (116—27 до н. є.) і Колумелли (І ст. н. є.). Варрон, традиційно надаючи вирішальне значення сільському господарству, закликав до поєднання землеробства з тваринництвом як перспективнішою галуззю.

Ціцерон був прихильником приватної власності, великого землеволодіння, посилення експлуатації колоній, розвитку торгівлі. У поглядах Ціцерона на торгівлю та позичковий капітал відбилися суперечності між натуральним і товарним господарством у Стародавньому Римі.

Натуралізація та аграризація господарського життя Римської імперії в IV—V ст. (занепад міст, ремесла й торгівлі, панування системи колонату, ліквідація товарно-грошових відносин) свідчили про зародження нового суспільного устрою — феодалізму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Форми землеволодіння та економічні  відносини у Франківській державі.

Класичним прикладом еволюції феодального  способу виробництва є Північна Галлія, де у 486 р. виникла Франкська  держава. (Франки — одна з конфедерацій германських племен.)

У землеробстві панувало двопілля, вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, бобові культури, льон. Поля орали 2—3 рази, боронували, посіви пололи, почали застосовувати  водяні млини. Роз­вивалося скотарство.

У франків у V—VI ст. вже була приватна власність, вільно відчужувана власність на рухоме майно, але індивідуально-сімей­на власність на землю лише зароджувалася. Земля кожного села належала колективу його жителів — дрібних вільних землевлас­ників, які утворювали общину. Будівлі та присадибні ділянки були у приватній власності, проте вільно розпорядитися спадковими ділянками міг тільки колектив общин. Ліси, пустища, болота, дороги, неподільні пасовища залишалися в общинному во­лодінні.

Два шляхи розвитку були характерні для  періоду формування великого землеволодіння. Перший — за рахунок королівських земельних дарунків світській і  духовній знаті. Другий — внаслідок  майнового розорення селян-алодистів, що були вимушені віддаватись під патронат великих землевласників, які ставали їх сеньйорами. Часто це означало втягнення селян у поземельну залежність.