Проблеми та перспективи державного регулювання книговидавничої справи в Україні

Для активізації роботи перекладачів перш за все планується створити інформаційні ресурси для  закордонних видавців, перекладачів, літературних агентів, які інформуватимуть  про сучасних російських письменників, новинки книжкового ринку, бестселери. Будуть також створені анотовані джерела інформації, що носитимуть характер рекомендацій, про літературне життя в Росії, російські літературні премії, нагороди, конкурси, їх лауреатів і переможців.

Таким чином, беручи до уваги  позитивні наслідки та перспективи російської модернізації видавничої галузі, а також спільне радянське минуле, вважаємо, що для сучасної української видавничої галузі будуть доцільними такі шляхи її вдосконалення:

– об’єднання малих і  середніх видавництв у холдинги;

– залучення держави до розвитку книговидання;

– модернізація книгорозповсюдження;

– просування книжкового продукту на міжнародний рівень;

– переклад книжок з української  мови на іспанську та англійську;

– співпраця з перекладачами  та перекладацькими закладами посередництвом грантів.

 

 

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

 

 

Здійснивши ряд досліджень у першому розділі роботи ми довели, що:

- книга є основою  культурного розвитку як особистості,  так і держави в цілому;

- без розвитку книговидання  неможливий повноцінний розвиток  будь-якої сучасної держави, оскільки воно безпосередньо впливає на рівень осченості населення держави.

Проаналізувавши різні  концепції інформаційного суспільства  визначили роль в ньому книговидання. Попри розвиток мережі INTERNET, телебачення та радіомовлення, як засоби інформації, вони є вкрай уніфікованими і не можуть замінити друкованих видань.

В Україні державне регулювання  книговидавничої справи здійснюється в основному за допомогою таких  методів: правових, адміністративних та економічних. Правові методи державного регулювання передбачають прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю. Адміністративні методи регулювання ринку виражають, по суті, пряме управління з боку держави. Суть адміністративних методів значною мірою залежить від обраного засобу управління суб'єктами ринкової діяльності. За допомогою економічних методів створюються економічні умови, що стимулюють прагнення досягати у праці високих результатів, їх застосування передбачає порівняння витрат і результатів. До економічних методів регулювання належать прогнозування, планування, програмування, матеріальне стимулювання і санкції, фінансування й кредитування, використання таких економічних категорій, заробітна плата, собівартість, прибуток, ціна та ін. Державне регулювання книговидання реалізується в основному за допомогою таких засобів: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; нормативи та ліміти; ціни і тарифи; інвестиційні, податкові та інші пільги; дотації, компенсації, цільові інновації та субсидії.

Проаналізувавши сучасні  підходи до державного регулювання  книговидавничої справи вкрай важливим є аналіз зарубіжних моделей впливу держави на розвиток книговидання, котрий дасть змогу визначити перспективи їх використання в Україні.

В сучасних умовах для  України буде вкрай важливим досвід Росії, як найближчого сусіда, та як одну з країн, що за короткий термін часу вивела рівень книговидання в  державі на передові місця у світі. Також для нашої держави буде показовим приклад Канади, оскільки вона не тільки впоралася з могутньою гуманітарною експансією Франції, Великої Британії, навіть сусідів — Сполучених Штатів Америки, а й завдяки продуманій політиці у видавничій сфері зуміла створити захищений і водночас один із найвідкритіших національних книжкових ринків, перетворити видавничу галузь на провідну в структурі економіки Канади.

Враховуючи досвід згаданих держав, на нашу думку, в Україні  варто запровадити пряме державне фінансування книговидання з досвіду Канади, а також об’єднання малих і середніх видавництв у холдинги, модернізацію книгорозповсюдження та просування книжкового продукту на міжнародний рівень як у Росії.

 

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ КНИГОВИДАННЯ В УКРАЇНІ

 

 

2.1. Етапи розвитку українського книговидавництва

 

 

Докладне вияснення  історії нашого друкарства має для  нас, українців, велике значення, бо якраз  воно особливо яскраво підкреслює стан нашої давньої культури, якраз  воно показує, якими культурними були ми в старовину. Стан нашого давнього друкарства давав нам тоді повну змогу не тільки займати почесне місце серед цілого слов′янського світу, але й дорівнюватися технікою своїх видань культурним народам Європи. 

Розпочавшись в Німеччині, друкарство надзвичайно швидко ширилося на всі сторони; але рух поширення його на периферії все зменшувався в міру віддалення від Німеччини. Перша друкована книжка Європи появилася в Майнці, в друкарні Гутенберга, 1450 р. Подальше поширення друкарства по Європі відбувалося наступним чином: Італія 1464 р., Іспанія 1474 р., Венеція 1469 р., Флоренція 1477 р., Мілан 1469 р., Лондон 1480 р., Аусбург 1470 р., Лейпциг 1481 р., Нюрнберг 1470 р., Данія 1482 р., Париж 1470 р., Португалія 1484 р., Сицилія 1472 р., Гамбург 1491 р., Голландія 1473 р., Відень 1492 р., Угорщина 1473 р., Тюбинген 1498 р.  Як бачимо, друкарство відразу пішло по Європі і до кінця XV віку вже ціла Європа вкрита була друкарнями. Звичайно, із слов′янських народів найскоріше прийшло друкарство до тих, що найближче стикалися з німцями. Це були чехи, і вони перші розпочали слов′янське друкарство, ще року 1478. І дедалі на схід, тим пізніше пробивалося друкарство; головним чином серед слов′ян ширилося друкарство вже з початком XVI віку. Серед слов′янського світу друкарство поширилося в наступній послідовності: Чехія 1478 р., Україна 1491 р., Білорусія 1517 р., Сербія 1553 р., Росія 1564 р., Польща кінець 15 ст., Болгарія 1641 р. [53, с.5].

Донедавна в історичній науці існувала думка, що виникнення  книгодрукування в Україні пов’язане з ім’ям Івана Федорова, який приїхав з Москви і деякий час працював у Заблудові. Проте в Німеччині у бібліотеці Тюбінгченського університету зберігалась книга Юрія Дрогобича, надрукована українською мовою, «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Булонського університету». Книга надрукована 1483 року. Це через 45 років після винайдення Йоганном Гутенбергом подвижного металічного шрифту [27].

Виготовляв книжки слов’янською українською мовою і першодрукар львів’янин Степан Дропан. У 1491 році побачили світ видання Швайпольта Фіоля, надруковані теж національною мовою. Отже, книгодрукування на теренах України виникло задовго до появи Івана Федорова. В ХVст. осередком видавничої справи став Львів.

У 1573 р. Іван Федоров у Львові починає друкувати «Апостола», який вийшов у світ у лютому 1574 р. Після основного тексту в книзі вміщена передмова, яка по суті є автобіографією Івана Федорова.

До останнього часу львівський «Апостол» вважали єдиною книгою, яку Іван Федоров надрукував у Львові. Але в 1954 році з Паризької національної бібліотеки було одержано фотокопію чудово надрукованої книги – слов’янської граматики. В кінці книжки є вигравірувані герб міста Львова і друкарська марка Івана Федорова.

Після друкування у Львові «Апостола» Іван Федоров на запрошення князя Острозького переїхав до  Острога на Волині і заснував тут  друкарню.

Для основних текстів  острозьких видань Федоров відлив п’ять  шрифтів: один великий кирилівський, два малих кирилівських і два малих грецьких. Цими шрифтами в 1589 році була надрукована книга «Новий Завет с Псалтырью». Одночасно з друкуванням готувалося друкування великої за обсягом книги – Біблії. В 1580 році частина тиражу Біблії була вже готова. Книга мала 1256 сторінок в два стовпці. В кожному стовпці 50 рядків тексту. Крім Біблії і «Нового Завета…» Федоров надрукував в Острозі «Хронологію Андрія Римши», на двох сторінках якої подано перелік дванадцяти місяців слов’янською, грецькою та єврейською мовами.

Після смерті Івана Федорова його шрифтами кілька десятиліть користувалися  у друкарнях Львова і Вільнюса. З друкарень кінця XVI – початку XVII ст. найпомітнішою була Стратинська (у містечку Стратині Бережанського району). Ця друкарня була заснована в 1603-1604 рр. і працювала кілька років, поки жив її покровитель Гедеон Балабан. Згодом її діяльність припинилась. Архімандрит Єлисей Плетенецький купив законсервовану Струтинську друкарню, і на її основі у Києво-Печерській лаврі заснував першу в Києві друкарню. У 1616 році лаврська друкарня випустила свою першу книгу – «Часослов». У 1618 році вийшла з друку друга чудово оздоблена книга великого формату – «Анфологіон» (збірник церковних служб), яка мала 1048 сторінок і багато ілюстрацій – орнаментів.

Особливістю всіх видань друкарні Києво-Печерської лаври була велика кількість ілюстрацій. Тут видавалися книги не тільки церковнослов’янською, а й латинською та польською мовами. Палітурним матеріалом були дошки і папір. Інколи верхню дошку оздоблювали малюнками. У такому вигляді книги надходили в продаж.

У 1787 році друкарня Києво-Печерської лаври почала друкувати книги  цивільного змісту. Другий осередок цивільного книгодрукування в Києві виник  у 1799 році, коли була заснована друкарня при Київському губернському правлінні [35, с.169].

Серед інших цивільних  друкарень на Україні в кінці XVII  ст. можна відзначити катеринославську, з якої в 1796 році вийшла перша друкована книжка під назвою «Наставление сыну».

Таким чином, з часів  свого виникнення українське книгодрукування  інтенсивно розвивається у Львові та Києві. З’являються друкарні при монастирях, братствах. Книги стають основою освіти молодого покоління, мають цивільний та релігійний характер. Проте, в той же час Росією велася політика знищення української книги. Простежимо хронологію цих сумних сторінок української історії.

1626 р. – наказ Синоду  зібрати з усіх церков книги  старого друку, а замість них  впровадити нові московські видання.

1690 р. – Московський  патріарх Іоаким указом заборонив  все українське письменство, а «Четьї-Мінеї»  велів спалити.

1693 р. – лист Московського  патріархату до Києво-Печерської  лаври про заборону друкування  будь-яких книг українською мовою.

1709 р. – указ Петра  І про заборону друку книг  українською мовою. 

1720 р. – указ Петра  І, щоб книг ніяких, окрім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати.

1721 р. – наказ Синоду  надсилати книги з українських  друкарень у «синодальну контору  для виправлення їх згідно  з російськими вимогами та  вимовою й звірення клеймом  цензора».

1724 р. – друкарню Києво-Печерської лаври оштрафовано на 1000 крб. за друкування книг, не в усьому схожих із російськими.

1766 - 1769 р. – указ  московського православного Священного  Синоду про вилучення в населення  українських букварів та українських  текстів церковних книг.

1859 р. – Міністерство  віросповідань та наук Австро-Угорської  імперії заборонило українську  абетку в Східній Галичині  та Буковині, замінивши її латиницею.

1863 р. – циркуляр  Міністра внутрішніх справ Російської  імперії П. Валуєва про заборону  друкування книг українською мовою, за винятком літературних творів, та й то лише після ретельної перевірки їх російськими цензорами.

1876 р. – Емський  указ царя Олександра ІІ про  заборону ввезення з-за кордону  та друкування в Російській  імперії будь-яких книг і перекладів українською мовою.

1881 р. – закон про  дозвіл друкувати словники українською  мовою, але російським правописом.

1892 р. – російський уряд суворо  наказує цензорам стежити за  тим, щоб не допустити українських  літературних перекладів із російської мови.

1894 р. – указ про заборону  ввезення книг з-за кордону.

1894 р. – заборона друкувати  українські книги для дітей.

1914 р. – указ Миколи І про  заборону української преси.

За часів створення СРСР політика гноблення українського видання  продовжувалась:

1946 р. – Рада міністрів УРСР  затвердила новий (наближений  до російського) правопис.

1964 р. – умисний підпал Державної  публічної бібліотеки АН УРСР, унаслідок якого в Києві загинули  тисячі рідкісних видань.

1969 р. – ЦК Компартії України  прийняв постанову про посилення цензури.

1983 р. – ЦК КПРС і Рада  Міністрів СРСР ухвалили постанову  «Про додаткові заходи щодо  покращення вивчення російської  мови в загальноосвітніх закладах  союзних республік», яка стала  черговим етапом русифікації  української освіти та нищення української книги.

Керівництво колишнього СРСР любило хвалитися, що громадяни в їхній  країні читають більше, аніж де-інде. Якийсь час це справді було так, хоча причини полягали, мабуть, не в найвищій окультуреності наших співгромадян. При суворо дозованому обсязі інформації про зовнішній світ та власне минуле, при невеликому виборі доступних розваг цілком природним для багатьох людей було звернутися за порадою та розрадою до хорошої книжки.

В СРСР видавалася величезна кількість  книжок, величезними накладами й за сміховинно низькими цінами – адже і видавництва, й поліграфічна промисловість, і «мережа  книгорозповсюдження» були цілком державними, централізовано планованими й контрольованими. Централізовано для всього СРСР встановлювалися надзвичайно низькі ціни на папір, друк, самі книжки. Централізовано відбувалося й планування видань – при цьому керувалися передусім політичними, ідеологічними, державницько-престижними, освітніми міркуваннями, і лише в останню чергу – економічними, ринковими критеріями та інтересами звичайного покупця. Внаслідок цього значну частку, якщо не більшість тодішньої книжкової продукції становила цілком несправна ідеологічно-пропагандивна література, незліченні зібрання творів «класиків марксизму-ленінізму та видатних діячів Комуністичної партії й Радянської держави», а також товсті томи «класиків» соцреалізму, які потім довго припадали пилом на полицях книгарень та бібліотек.