Проблеми та перспективи державного регулювання книговидавничої справи в Україні

Стосовно Канади, то тут  усе розпочиналося все доволі знайомо: із засилля зарубіжної літератури, домінування потужніших видавництв інших країн, дорожчих національних книжок. Не витримуючи конкуренції, багато канадських видавців змушені були скорочувати кількість видань місцевих авторів, книг культурницького характеру, відмовлятися від власне видавничої діяльності, перетворюватися на розповсюджувачів друкованої продукції, що ввозилася з-за меж Канади. Поступово дистриб’юторська мережа також опинилася в руках іноземних компаній, котрі відкривали свої представництва та філії в Країні Кленового Листя. Уже до 1985 року частка іноземних видавців і книгорозповсюджувачів досягла майже 60 відсотків доходів від продажу книжок на канадському ринку [25].

На захист національних видавців і книгорозповсюджувачів  стала держава. В Онтаріо та Квебеку  створили спеціальні державні комісї, ради, котрі розробили заходи, спрямовані на підтримку національного книговидання. В основному вони полягали в наданні коштів на видання навчальної, культурологічної літератури, творів канадських авторів, рекламу та пропаганду канадської книжки, маркетингові дослідження.

Важливим кроком для  допомоги книговидавцям стало прийняття  федеральної програми розвитку книговидавничої  сфери. Вона передбачає низку конкретних заходів підтримки національного  книговидання, зокрема культурологічної тематики.

Видавничу галузь визначили  пріоритетною і в ухваленій 2001 року національній програмі «Завтра розпочинається сьогодні». У рамках її реалізації в  сферу книжкової індустрії спрямували десятки мільйонів доларів, які  пішли на модернізацію інфраструктури, технологічне переоснащення дистриб’юторських мереж, дослідницьку діяльність, розвиток інформаційної бази. Усе це, на думку розробників програми, мало допомогти національному книговиданню адаптуватися в умовах глобалізації інформаційного простору.

Федеральний уряд Канади та провідні банки заснували низку програм з надання позик і кредитів видавцям. З 1998 року почала діяти «Програма надання позик для канадських книговидавців і книгорозповсюджувачів». У її фінансуванні бере участь Королівський банк Країни Кленового Листя. Канадські книговидавці та книгорозповсюджувачі можуть претендувати й на отримання кредитів через спеціальний Фонд розвитку культурних галузей, який патронується федеральним урядом і Канадським банком ділового розвитку, і на державні гранти для видання художньої літератури канадських авторів.

Окрім прямого фінансування, в Канаді задіяно й механізми  непрямої допомоги. Стосуються вони пільгових  поштових тарифів на перевезення  та розповсюдження друкованої продукції  канадських видавців, сфери оподаткування [52].

Чітко врегульовано й  питання іноземної участі у видавничій сфері. Відповідно до законодавства  участь неканадського капіталу не повинна  суперечити державній культурній політиці, має сприяти розвитку національного  книговиробництва. Іноземцям заборонено купувати канадські фірми, котрі займаються виданням і розповсюдженням книжкової продукції. Іноземні інвестиції в книговидавничу індустрію можуть залучатися лише спільними підпрємствами, що перебувають під канадським контролем.

Політика, спрямована на підтримку національної книговидавничої сфери, ціновий і доволі агресивний протекціонізм принесли свої результати. На початок 2000-х років канадські суб’єкти видавничої діяльності становили у книговидавничому бізнесі своєї країни вже понад 95 відсотків, у сфері книгорозповсюдження — 75, що зумовило й левову вітчизняну частку в структурі доходів галузі — близько 70 відсотків.

Не менш цікавий, безперечно, і російський досвід.

Після розпаду Радянського  Союзу Росія, як і всі пострадянські  держави, почала визначати пріоритети самостійного розвитку. Прикметно, що одним із них стала видавнича справа. Уже 1992 року було затверджено федеральну програму підтримки національного книговидання. Згодом уряд РФ кілька разів переглядав і корегував її, щоразу збільшуючи рівень фінансування окремих напрямів. Завдяки реалізації програми світ побачили понад 40 тисяч найменувань соціально значимих видань. Одним із наймасштабніших проектів стало видання 100 томів російської художньої класичної літератури для потреб усіх бібліотек, на що виділили 154 мільйони рублів [45].

Принципово «проривним»  для російського книговидання став закон «Про державну підтримку засобів  масової інформації і книговидання Російської Федерації» від 18 жовтня 1995 року. Він передбачав низку істотних пільг з податкового, митного, валютного та інших видів фінансового й господарського регулювання видавничої діяльності. Найважливішим із запропонованих мехінізмів і способів підтримки стало звільнення усіх видавничих процесів від податку на додану вартість, що стало, стверджують фахівці, могутнім поштовхом зростання книговиробництва [44].

Російські видавництва  завдяки особливому режиму сприяння розвитку змогли не просто вижити, а  й досягли панівного становища  не лише на російському книжковому ринку, а й на ринках більшості пострадянських країн.

Нині в РФ спостерігається своєрідний бум зростання кількості видавничих структур, котрих, за офіційною реєстрацією, вже понад 20 тисяч (за часів СРСР у РРФСР функціонувала близько 100 видавництв. — Авт.). Вкрай важливим напрямом покращення усіх видавничих процесів стало об’єднання малих і середніх видавництв у холдинги. Наприклад, у 2009 р. загальна кількість зареєстрованих у Росії видавництв становила 5700. Серед них “активних” видавництв (які випускають хоча б одну книжку на місяць) – 1280. Понад 40 % усього сукупного накладу видають лише 10 найкрупніших видавництв країни, а 60% – 1270; ті, що залишилися, з огляду на загальну кількість тих, хто зареєструвався), – 5690. Якщо бути зовсім точними, то близько 25 – 30% російського книжкового ринку контролюється двома книжковими гігантами – “Ексмо” і “АСТ”.

У результаті злиття і  поглинання у складі крупних видавничих груп зростає кількість імпринтів, тобто структур, що раніше були незалежними  виробництвами. Наприклад, у 2009 р. відбулося об'єднання – створення групи “Аттикус”, яка включила в себе раніше незалежні видавництва “Иностранка”, “Колибри”, “Махаон”. До об'єднання це були типові гравці середньої ланки, проте, утворивши холдинг, група стала претендувати на значно вагомішу долю ринку [42, с.70].

Процес об'єднання  середніх видавництв у крупні видавничі  холдинги ще не закінчено, проте у  дрібних компаній доля може бути різною. Так, невеличкі видавничі організації  з якісним видавничим портфелем  і позитивною репутацією на ринку потенційно можуть бути цікавими з точки зору їх покупки крупними видавничими об'єднаннями. Ті ж дрібні видавництва, які стануть нецікавими крупним гравцям, будуть вимушені чи активізувати свою діяльність, чи піти з ринку. При цьому крупні компанії можуть перекупати найбільш талановитих авторів (рівно як і співробітників) дрібних і середніх видавництв [26].

Укрупнення видавництв само по собі не впливає на кількість  і якість продукції, що випускається, не несе загрози книжковому ринку  в цілому. Проте це лише до тих пір, поки воно не переродиться в інше, вкрай негативне явище – монополізацію видавничої діяльності, коли основний асортимент книжкових магазинів стає підконтрольним одиничним крупним гравцям. Однак прогнозується, що монополізацію ринку вдасться уникнути. Хоча тенденція концентрації книговидавничої діяльності у крупних видавничих холдингах – явище, характерне для всіх розвинених книжкових ринків [36].

Другим напрямом модернізації книговидання в Росії є залучення  держави до розвитку цієї галузі. Відмітимо, що в Росії державних видавництв у традиційному розумінні цього слова не залишилося. Є видавництва з державною участю. Проте навіть у своїй сукупності вони не дають і 10 % від усіх накладів. Найкрупніше видавництво зі стовідсотковою участю держави – “Просвещение” – у 2009 р. випустило 6 % накладів від загальної сукупності національного тиражу.

Тому було прийнято рішення  про створення на базі добре відомого видавництва “Художественная литература”  державного видавництва, яке б займалося  виданням некомерційної соціально значущої літератури. Це – збірки творів класиків, видання сучасних авторів, які потребують підтримки, в тому числі молодих письменників-початківців. Планується також видання книг письменників країн СНД та інших країн. Словом, ця література не буде мати блискавичної комерційної віддачі, проте матиме розвиток так звана соціально значуща література.

Третій напрям – модернізація системи книгорозповсюдження. Після  розпаду в 1991 р. радянської системи  книгорозповсюдження віддалені  регіони Росії, особливо ті, що знаходяться за Уралом, виявилися відрізаними від основних центрів книговидання, якими історично є Москва та Санкт-Петербург. До багатьох регіонів не доходило і половини того, що видавалося в Центральній Росії. Якщо крупні столичні магазини можуть працювати з видавництвами напряму і таким чином забезпечувати широту свого асортименту, то магазини у віддалених містах не мають такої можливості й вимушені торгувати лише тими виданнями, що швидко розходяться.

При цьому книга від  столичного видавця до регіонального покупця проходить багато етапів і не завжди оптимальним шляхом. Загальновідомо, що чим дальше від Москви, тим дорожче транспортування, зберігання, і тим дорожче стає книга. А купівельна спроможність чим далі від Москви, тим нижче.

Зламування старої централізованої системи книгорозповсюдження і відсутність сучасних товаропровідних мереж спонукало видавництва розвивати власні мережі книгорозповсюдження. Так, з’явилися мережі “Буква” (видавництво “АСТ), “Новый книжный” (видавництво “Эксмо”), “Библиосфера” (видавництво “Инфра-М”) та ін. Проте все це – мережі крупних видавництв, котрі здебільшого розповсюджують книги своїх 6 “материнських” видавничих компаній. Далеко не кожне видавництво має можливість створити власну мережу книговидання, а “чужим” книжкам достатньо важко потрапити в ці мережі. Виникла об’єктивна необхідність створення незалежних книготорговельних мереж.

Тому за пропозицією  Міністерства у справах друку  та масових комунікацій і за підтримки  Уряду Росії було створено національну оптово-роздрібну логістичну торговельну мережу. Таким чином, на ринку з’явився крупний гравець – компанія “Топ-Книга”, яка за невеликий час з регіонального книжкового оператора (мережа утворилася в Новосибірську) перетворилася на незалежну федеральну книготорговельну мережу, яка нараховує близько 600 магазинів різноманітних форматів, що дозволяє забезпечити книжковою продукцією найвіддаленіші регіони Росії.

Якщо проаналізувати ситуацію з кількістю книжкових  магазинів у радянські часи і  сьогодні, то буде така картина: до 1991 р. у РСФСР існувало 8,5 тис. книжкових магазинів. З початком економічних реформ ця кількість стала стрімко скорочуватися, і на початок 2000-х рр. існувало лише 2,5 тис. магазинів. Тобто за десять років кількість книжкових магазинів скоротилась більше, ніж у три рази.

Позитивною тенденцією, що намітилась у 2000 р., стало зростання  кількості книготорговельних точок. З 2005 р. як канали розповсюдження почали активно розвиватися книготорговельні точки в супермаркетах і гіпермаркетах. Усього, починаючи з 2003-2004 рр., кількість стаціонарних книжкових магазинів зросла в Росії приблизно на тисячу, і на початок 2009 р. склала близько 3600.

Четвертий напрям модернізації російського книговидання – просування книжкового продукту на міжнародний рівень. Наприклад, у порівняно невеликій Іспанії, незважаючи на кризу, на культуру, зокрема на книговидання, виділяється більше коштів, ніж у великій Росії. У результаті Іспанія експортує на весь світ свою культуру, інтелектуальний продукт, а Росія – нафту та газ. Це недальновидна політика. Інтелектуальний продукт –поновлювальний і такий, що можна тиражувати, а сировинні ресурси, як відомо, – ні.

Отже, формування позитивного  образу Росії за кордоном, повернення втраченого в 1990-х рр. впливу Росії  на міжнародній арені є одним з пріоритетних напрямів модернізації галузі на сучасному етапі. Сьогодні в Росії йде розробка зовнішньої культурної політики.

Необхідно відзначити ще один новий перспективний напрямок розвитку російського книговидання – це переклад російськомовних книг іспанською, а не, як прийнято, англійською. Мадридський книжковий ярмарок, який вважається одним із найважливіших в іспаномовному світі, довів, що якщо книга російського письменника буде перекладена іспанською мовою, її зможуть прочитати не лише жителі Іспанії, а й усього латиноамериканського світу та США, де людей, які говорять іспанською, стало вже більше, ніж тих, хто говорить англійською.

Проте, звичайно, беручи до уваги, що головна міжнародна мова – англійська, то її розуміє і, відповідно, читає більшість населення світу. Отже, найбільш ємний книжковий ринок світу – це ринок англомовної літератури, і для будь-якого автора бути перекладеним на англійську мову означає стати всесвітньо відомим. До того ж 70 – 80 % усіх перекладів у світі робляться саме з англійської. Тому наступним кроком буде вихід на ринок англомовної літератури. До того ж російських видавців і письменників у 2011 р. запрошено почесними гостями на Лондонський книжковий ярмарок, який надасть безмежні перспективи для російських видавців і письменників.

Таким чином, основними  мовами, якими будуть перекладатися  російські книги, будуть іспанська  та англійська.

Звичайно, в роботі з  просування творчості сучасних російських письменників є певні проблеми. Пов’язані  вони з тим, що, по-перше, за кордоном знають здебільшого класичну російську літературу; по-друге, закордонні читачі втратила інтерес до Росії, до російської мови. Багато в чому просуванню російської літератури за кордон сприяє діяльність перекладачів, які працюють за кордоном.

Отже, ще один напрям модернізації, що випливає з попереднього, – це плідна співпраця з перекладачами  та перекладацькими закладами посередництвом грантів. Гранти для перекладачів –  справа майбутнього. Однак деякі  перекладачі з російської мови вже нагороджені спеціальними відомчими нагородами Росдруку за внесок у розвиток російської словесності. У майбутньому також планується грантова підтримка. Така практика широко використовується у багатьох європейських країнах – Франції, Іспанії, Швеції, Фінляндії. Підтримка перекладачів – це один із найбільш дієвих способів підтримки російської літератури на зарубіжних книжкових ринках. Недарма перекладачів називаються провідниками культури. Політики повинні розуміти, що у XXI ст. міць і вагу держави на політичній арені буде визначати вже не стільки випуск і експорт матеріальних продуктів чи ресурсів, скільки виробництво та експорт нематеріальних активів – літератури, мистецтва, культури в цілому. У Росії це зрозуміли, і там активно розвивається власна гуманітарна економіка.