Природно-ресурсний потенціал, його сутність та структура

Метою курсової роботи є  оцінка природних умов України та доведення значення раціонального  природокористування для кращого  і детальнішого розуміння проблем  і способів розміщення продуктивних сил. На сьогоднішній день в Україні  слабо використувуються досягнення науково-технічного прогресу. Тому актуальними  є наукові дослідження з формування дієвого економічного механізму  використання природних ресурсів. В  курсовій роботі неодноразово наголошуються  пріоритети використання останніх досягнень  науки на практиці. . Природно-ресурсний потенціал, його сутність та структура

 

На всіх етапах розвитку суспільства виробництво матеріальних благ є процесом взаємодії людей  і природи. В умовах науково –  технічного прогресу очевидним є  посилення взаємодії і взаємозалежності матеріального виробництва і  природи. Подальший розвиток продуктивних сил неминуче пов’язаний з включенням у господарський обіг дедалі більшої  кількості природних ресурсів і  збільшення навантаження на навколишнє середовище. Використовування природних  багатств повністю залежить від рівня  розвитку продуктивних сил України  і навпаки, наявність відповідних  природних умов і ресурсів істотно  впливає на розвиток продуктивних сил, прискорюючи або сповільнюючи їх динаміку. Зростання економічного значення природних умов і ресурсів полягає  в тому, що вони розглядаються не тільки як предмети праці, а і як засоби виробництва. Нині особливо актуальними  є наукові дослідження з формування дієвого економічного механізму  використання природних ресурсів.

 

Природно-ресурсний потенціал  — сукупність усіх природних засобів, запасів, джерел, які є і можуть бути мобілізовані, використанні для  досягнення певної мети. Ресурси –  це запаси, цінність, можливості, засоби. Природно-ресурсний потенціал - важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами  розуміють тіла й сили природи, які  за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для  задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і  як умови. До основних характеристик  природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу. Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Компонентна структура характеризує внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

 

Природно-ресурсний потенціал  є багатокомпонентним. Виділяють  такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою  вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною  класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна  радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

 

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ  на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового  та багатоцільового призначення.

 

1.1. Паливно - енергетичні  природні ресурси

 

Паливно - енергетичний комплекс — це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток  палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу  входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а  також трубопровідний транспорт  і лінії електропередач. ПЕК —  це крупна міжгалузева територіальна  система, складова частина єдиного  господарського комплексу країни; це базовий комплекс важкої індустрії. Кінцева мета його функціонування —  надійне забезпечення потреб населення  та всього господарського комплексу  в паливі та електроенергії. Запаси вугілля на території України зосередженні в основному в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському (Додаток А, Розміщення основних запасів вугілля на території України). В загальних запасах вугілля в Україні (117,1 млрд. т) найвища питома вага належить Донецькому басейну — 87,0% (101,9 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському — відповідно 2,0% (2,3 млрд. т) та 3,5% (4,1 млрд. т), крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської областей — 8,7 млрд. т та Закарпатської вугленосної площі — 0,2 млрд. т.

 

Наведенні в Додатку А (Загальна характеристика вугільних  басейнів України) дані характеризують стан вугільних басейнів України. Вони свідчать про те, що геологічні запаси вугілля в Донецькому басейні  зосереджені переважно в тонких і надто тонких пластах потужністю до 1,2 м. Середня глибина розробки родовищ наближається до 700 м, а максимальна  — становить 1400 м. На горизонтах понад 600 м функціонує майже 60% шахт, на частку яких припадає понад половини всього видобутого вугілля. Пласти, які вважаються небезпечними щодо раптових викидів  вугілля і газу, характерні для 40% шахт.

 

Умови розробки вугільних  пластів Львівсько-Волинського і  Дніпровського басейнів більш сприятливі. Максимальна глибина розробки пластів  Львівсько-Волинського басейну становить 550 м, а потужність пластів вугілля  — від 1 до 1,5 м. Небезпека раптових викидів вугілля і газу майже  відсутня. Разом з тим зольність  видобутого вугілля (47,6%) значно перевищує  аналогічний показник в Донбасі (36,2%) і до того ж запаси вугілля  досить обмежені (2,0% усіх запасів вугілля  України).

 

В Дніпровському басейні  зосереджені запаси бурого вугілля, яке на відміну від кам'яного  має більш низьку теплотворну  здатність і використовується головним чином для виробництва буро-вугільних  брикетів, які споживаються населенням на комунально-побутові потреби. Розробка буровугільних родовищ проводиться  підземним та відкритим способом.

 

Частка відкритих розробок становить 88,2%. Глибина залягання  пластів невелика — максимальна 100 м. Середня глибина розробки пластів  на шахтах сягає 90 м, на розрізах — 64 м. Зольність видобутого вугілля нижча, ніж у Донбасі та Львівсько-Волинському  басейні і становить 21,7%, однак  запаси вугілля також невеликі (3,5% від усіх запасів вугілля України)

 

Запаси вугілля в Україні  цілком достатні для задоволення  власних потреб і забезпечення експортних поставок. Однак складні гірничо-геологічні та технологічні умови розробки вугільних  родовищ України, в першу чергу  Донбасу, суттєво впливають на економічну ефективність виробництва у вугільній  промисловості.

 

На території України  вперше видобуток нафти розпочато  в Передкарпатті на початку XVII ст. Як галузь промислового виробництва нафтова промисловість розвивалась на базі Бориславського нафтового родовища в кінці XIX — на початку XX ст. із застосуванням глибокого буріння свердловин.

 

В результаті зосередження геологорозвідувальних робіт на нафту і газ у східних районах  України було відкрито майже 150 нафтових родовищ у Полтавській, Сумській та Чернігівській областях, які за видобувними запасами нафти значно перевищували родовища Передкарпаття. До найбільших належать — Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогригорівське та ін. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафтовидобувної  промисловості республіки.

 

Основний видобуток нафти  припадає на Східний нафтогазоносний  регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає  майже 80%. У Південному нафтогазоносному регіоні балансові видобувні  запаси становлять 3% від запасів  України, тому видобуток нафти практично  відсутній.

 

Тенденція до скорочення видобутку  нафти в Україні пояснюється  не лише вичерпністю її запасів, а  й тим, що більше ніж 90% механізованих  свердловин мають насоси, які можуть працювати на глибині до 2000—2500 м, в той час як середня глибина  основних покладів нафти становить 3000—4000 м.

 

Крім цього, застарілим є  основний фонд більшості свердловин та їхнього обладнання. Так, загальне спрацювання основних фондів по AT «Укрнафта» становить майже 60%, не вистачає міцних труб, насосів, агрегатів.

 

Подальший розвиток нафтової промисловості в Україні обумовлює  необхідність вирішення цілого ряду проблем. Одна з найголовніших —  це пошук шляхів стабілізації та подальшого приросту видобутку нафти в Україні.

 

Зростання глибини залягання  продуктивних покладів нафти, ускладнення  технології їх освоєння, зниження темпів приросту промислових запасів є  стримуючими факторами щодо збільшення видобутку нафти. Одночасно наявність  на території України значної  кількості науково обгрунтованих  прогнозних запасів високоякісної  нафти з низьким вмістом сірчаних сполук, високим виходом світлих  фракцій, а також зросла потреба  в нафтопродуктах стимулюють розвиток нафтовидобувної промисловості. Успіхи цієї галузі прямо залежать від результатів  геологорозвідувальних робіт по пошуку нафти.

 

В Україні розміщені і  функціонують шість основних нафтопереробних  заводів (НПЗ) — Кременчуцький, Лисичанський, Херсон-140, Одеський, Дрогобицький, Надвірнянський. Відносно новими і надпотужними заводами є Кременчуцький та Лисичанський. Перший з них побудований у 1966 p., його потужність з первинної переробки  нафти становить зараз 18,6 млн. т. за рік. Другий побудований у 1976 р. і  має потужність 16,0 млн. т за рік. Решта  заводів (крім Дрогобицького) споруджені ще в довоєнні роки і мають значно меншу потужність. У повоєнний  період в результаті реконструкції  їх потужності зросли до 2,7—7,1 млн. т  за рік (1997 p.). Разом з тим глибина  переробки нафти в країні залишилась досить низькою — до 60%. У Західній Європі вона досягла узагальнено 80%, а у США — понад 90%. Зазначені  дані по Україні свідчать про те, що значна частка обсягу вироблених нафтопродуктів припадає на паливний мазут. Сумарна  потужність вторинних процесів (по всіх НПЗ) становить приблизно 35% потужності первинних процесів (близько 12% з 35% — поглиблення переробки нафти, 23% облагородження нафтопродуктів), що, звичайно, недостатньо, виходячи з сучасного світового рівня розвитку нафтопереробки.

 

Низький технічний рівень виробництва нафтопереробної промисловості  України, недосконалість технологічних  схем НПЗ, випуск неякісних нафтопродуктів викликають інтенсивне забруднення  навколишнього середовища. Основними  забрудниками від нафтопереробних  заводів є сірчані сполуки, окисли вуглецю, сірки азоту, сажа тощо.

 

Розвиток газової промисловості  в Україні розпочався наприкінці XIX ст. На той час будувалися заводи з виробництва штучного газу, який використовувався переважно для  освітлення вулиць, особняків, вокзалів тощо. У промисловості такий газ  майже не використовувався.

 

Завдяки зростанню обсягів  геологічної розвідки та буріння  свердловин у 1946—1950 pp. було відкрито Шебелинське, Радченківське, Більче-Волицьке газові родовища, а також нові горизонти  на Опарському та Дашавському родовищах. Було введено в експлуатацію Угерське та Хідновицьке родовища.

 

Відкриття і введення в  експлуатацію в останні роки нових  газових родовищ створили передумови для перебудови системи газотранспортних магістралей значної протяжності: Дашава — Київ, Дашава — Калуш  — Галич — Добівці, Бендери  — Івано-Франківськ.

 

Важливе значення для газової  промисловості та її розвитку мало введення в експлуатацію у 1956 р. Шебелинського  газового родовища в Харківській області. В подальшому були відкриті такі великі газові родовища, як Кегичівське, Єфремівське, Глинсько-Розбишівське, Машівське, Пролетарське та Рибальське (на сході України), а також Хідновицьке, Пинянське, Бітків-Бабчинське (на заході).

У межах України зараз  виділяється дев'ять нафтогазоносних  областей, розміщення яких дозволяє об'єднати їх в три нафтога­зоносні регіони: Східний — Дніпровсько-Донецька газонафтоносна область; Західний —  Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закар­патська і Волино-Подільська та Південний — Переддобруджинська, Причорноморсько-Кримська, Індоло-Кубанська, Азово-Березанська область.

 

При цьому Східний регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську  і Чернігівську області; Західний —  Волинську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області; Південний—Запорізьку і Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим.

 

Запаси природного газу категорій  А+В+С1 становлять 1098,4 млрд. м3, категорії  С2 — 331,3 млрд. м3 (Додаток Б).

 

Запаси газу категорій  А+В+С1+С2 зосереджені переважно у  Східному нафтогазоносному регіоні  і сягають майже 82% від загальних  запасів цих категорій в цілому по Україні. Відповідно на цей регіон припадає і найбільша питома вага видобутку газу в державі (88%).

 

Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку  в останні роки становить 21—22% .

 

До того ж спостерігається  тенденція до зростання цього  показника. Це пов'язано в першу  чергу з тим, що темпи скорочення потреб у природному газі дещо випереджають темпи спаду його виробництва. Частка газу, якого не вистачає Україні (а  це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменістану.