Природно-ресурсний потенціал, його сутність та структура

В окремих регіонах Землі  склалася напружена ситуація із забезпеченням  населення продовольством, причиною якої є нерівність у соціально-економічному розвитку країн і подекуди стихійні лиха. Такими регіонами є: в Африці — зона Сахель (райони на південь  від пустелі Сахара), східна та центральна частина материка; в Азії — південна та південно-східна частини Азії; в  Південній Америці — гірські  райони Анд і Амазонія.

Але проблема забезпечення світу продовольством полягає не в тому, що в світі не вистачає сільськогосподарських продуктів (на планеті виробляється на душу населення  достатньо зерна, м'яса, цукру, овочів тощо), а в тому, що розміщення їх виробництва не збігається з географією попиту на продовольство. Північна Америка  та Західна Європа мають надлишок сільськогосподарських продуктів. Водночас у країнах, що розвиваються, продуктивність сільського господарства все ще занадто низька. Отже, шлях до розв'язання проблеми полягає в  пошуку можливостей підвищення продуктивності сільського господарства.

Важливою є проблема використання ресурсів Світового океану — біологічних, мінеральних, енергетичних. Океан —  це також «легені» планети. Він забезпечує основну частину регенерації  кисню (на суходолі таку саму роль відіграють ліси) і є своєрідним регулятором  температури на земній кулі.

Основний законодавчий акт у галузі охорони природи  в нашій державі сьогодні —  Закон України про навколишнє природне середовище, затверджений Верховною  Радою 1 липня 1991 р. Закон складається  з 14 розділів, у яких викладено загальні положення, екологічні права та обов'язки громадян, функції рад народних депутатів, а також повноваження органів управління у сфері охорони природи, висвітлено питання спостереження, прогнозування, обліку та інформації в галузі охорони довкілля, питання екологічної експертизи, контролю й нагляду, регулювання використання природних ресурсів, економічних механізмів забезпечення охорони природи. Наведено також положення про заходи, пов'язані з екологічною безпекою, надзвичайними екологічними ситуаціями, про відповідальність за порушення природоохоронного законодавства та про міжнародні зносини України у сфері охорони довкілля.

Незважаючи на потужну  правову базу, поки що не визначено  правових норм прямої дії багатьох положень указаного Закону, а це ускладнює його виконання й робить малоефективним. Тому до нього слід розробити й ухвалити пакет із кількох десятків супутніх законів  і підзаконних актів, які б  чітко регламентували застосування всіх положень основного Закону.

До важливих державних  документів природоохоронного напряму  належать також: Земельний кодекс України (1992), Водний кодекс України (1995), закони України «Про екологічну експертизу» (1995), «Про природно-заповідний фонд України» (1992), Лісовий кодекс України (1994), кодекси  України «Про надра» (1994), «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (1995), «Про плату за землю» (1996), «Про відходи» (1998), «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» (2000), «Про захист населення і територій від  надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру» (2000), «Про об'єкти підвищеної небезпеки» (2000), «Про екологічну мережу» (2001).

Останніми роками в Україні  прийнято низку законів і постанов Кабінету Міністрів із питань метрології, стандартизації та сертифікації в галузі природокористування й охорони  довкілля з метою наближення до світових норм, особливо норм країн — членів Європейського Союзу. З 1990 по 2002 р. Верховною  Радою України було ухвалено понад 25 природоохоронних законів, зміцнюється  Державна екологічна інспекція, завершується створення екологічної прикордонної служби.

Загалом в Україні сьогодні сформовано одну з найрозвиненіших  у Європі систему екологічного законодавства, визначено основні напрями державної  політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і  піклування про екологічну безпеку, розроблено кілька проектів природоохоронних програм для найнеблагополучніших районів.

Стає загальновизнаним, що одним із найсуттєвіших проявів  мудрості сучасної людини є її екологічна компетентність. (М. М. Кисельов, український  філософ).

Цілу низку законів  і нормативних актів, спрямованих  на охорону природи й раціональне  використання її ресурсів, було прийнято регіональними міжнародними організаціями, такими як СНД, ООН, Європейська економічна співдружність, Організація країн  — експортерів нафти (ОПЕК) та ін. До таких найважливіших документів належать міжнародно-правові акти ООН, ухвалені більшістю країн світу, Декларація та Програма Дій Людства  в XXI столітті (Ріо-де-Жанейро, 1992), Конвенція  з морського права (1984), Монреальський  Протокол про обмеження використання речовин, що руйнують озоновий шар (1987), та ін.

Об'єктивний аналіз сучасної екологічної ситуації, джерел небезпеки, причин погіршення стану природного середовища України й здоров'я  людей, виникнення демографічної кризи  став можливим лише декілька років  тому завдяки розсекреченню багатьох архівних матеріалів (соціально-історичних, політичних, партійних, соціально-економічних та ін.). Цей аналіз дав змогу визначити основні причини, джерела, динаміку й напрям розвитку незадовільної екологічної ситуації в межах нашої країни. Такими причинами виявилися:

– екстенсивне використання всіх видів природних ресурсів, яке  тривало десятиріччями без урахування здатності екосистем досамовідтворення  й самоочищення;

– адміністративно-командне концентрування на невеликих площах величезної кількості надпотужних  хімічних, металургійних, нафтопереробних  і військових промислових підприємств  і комплексів, інших «гігантів  соціалістичної, індустрії», а також  прискорена реалізація грандіозних  планів «підкорення» природи;

– цілковите нехтування традиціями господарювання, можливостями природи регіонів та інтересами корінного  населення;

– інтенсивна хімізація  й хибні способи організації  сільськогосподарського виробництва (наприклад створення величезних колгоспів і радгоспів);

– гігантські масштаби меліораційних  робіт без відповідних наукових обґрунтувань та ефективних технологій;

– відсутність протягом повоєнного періоду об'єктивних довгострокових екологічних прогнозів щодо наслідків  реалізації планів розвитку промислового виробництва, енергетики, транспорту;

– використання на переважній більшості виробництв застарілих технологій та обладнання, низькі темпи модернізації підприємств;

– невиконання чинних законів  стосовно охорони навколишнього  природного середовища й відсутність  підзаконних актів для їх ефективної реалізації;

– відсутність дійового державного контролю за виконанням законів  про охорону природи та системи покарань за шкоду, заподіяну довкіллю;

– відсутність постійної  об'єктивної інформації для широких  мас населення про екологічний  стан природного середовища, причини  його погіршення, про винуватців забруднень і вжиті заходи для поліпшення ситуації;

– украй низький рівень екологічної освіти не тільки в пересічних громадян, а й у керівників підприємств, державних організацій, уряду, низькі екологічні свідомість і культура;

– різке прискорення негативних економічних, соціально-політичних та екологічних процесів в Україні  у зв'язку з найбільшою техногенною  катастрофою XX століття — аварією  на Чорнобильській АЕС;

– відсутність дійових  економічних стимулів для ресурсо- та енергозбереження.

Поміркуймо, що відбувається: мільярди років створювався напрочуд тонкий і складний баланс біосфери Землі. І ось з'являється, здавалося  б, найдосконаліший продукт еволюції біосфери — людина, яка називає  себе розумною, і по-варварськи руйнує те, що зумовило її появу й без  чого неможливі її подальший розвиток і вдосконалення. Лише вжиття найрадикальніших заходів протягом найближчих 2—3 десятиріч  може запобігти самогубству людини. (І. С. Шкловський, російський астрофізик).

ромисловість.

До основних антропогенних  факторів розвитку екологічної кризи  в Україні належать передусім  великі промислові комплекси — ненажерливі  споживачі сировини, енергії, води, повітря, земельних просторів і  водночас найпотужніші джерела практично  всіх видів забруднень (механічних, хімічних, фізичних, біохімічних). Сконцентровані вони навколо родовищ корисних копалин, великих міст і водних об'єктів: у  Донецькій області, Центральному Придніпров'ї, Криворіжжі, Прикарпатті, Керчі, Маріуполі, більшості обласних центрів. Серед цих об'єктів найнебезпечнішими забруднювачами довкілля є металургійні, хімічні, нафтопереробні й машинобудівні заводи, кар'єри та збагачувальні фабрики, деякі військові підприємства (рис. 7. 3.).

За останні роки в Україні  в атмосферу викинуто більш як 100 млн. т шкідливих речовин.

Підприємства металургії та енергетики — головні забруднювачі повітря — щорічно дають відповідно 35 і 32 % всіх забруднень від стаціонарних джерел. Центри металургії та енергетики, а отже, осередки забруднення атмосфери  — це міста Макіївка, Маріуполь, Комунарськ, Харцизьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніпродзержинськ. Металургійні підприємства оснащені очисним обладнанням  лише на 30—50 %. За рідкісним винятком, це обладнання застаріле чи взагалі  таке, що не діє.

Основні забруднювачі довкілля важкими металами, особливо арсеном  і свинцем, а також сірчаною та азотною кислотами — підприємства кольорової металургії. Це завод «Укрцинк»  у Костянтинівці, Дніпровський ртутний  комбінат у Запоріжжі, Микитівський ртутний комбінат та ін. Підприємства чорної металургії — головні забруднювачі водойм фенолами, нафтопродуктами, сульфатами.

До основних забруднювачів  довкілля належить також хімічна  промисловість, об'єкти якої викидають  у повітря сірчаний ангідрид, оксиди азоту, вуглеводні та інші шкідливі речовини. Найбільші підприємства хімічної промисловості  розташовані в Прикарпатті (Новороздольський сірчаний комбінат, Калуський калійний концерн), у Донбасі, в Присивашші (в Красноперекопську), Одесі, Сумах, Рівному (підприємства об'єднання «Азот»). Вони забруднюють навколишнє середовище дуже небезпечними токсикантами —  фосгеном, вінілхлоридом, хлористим  воднем, фенолом, аміаком. Величезної шкоди  природі завдають також хімічні  підприємства, що виробляють отрутохімікати (в Первомайську, Калуші, Маріуполі, Дніпродзержинську), синтетичні продукти (підприємства об'єднань «Хімволокно», «Дніпрошина», «Укрнафтохім» та ін.). Сумний факт: майже всі підприємства хімічної промисловості використовують застаріле обладнання, порушують межі санітарно-захисних зон, не мають очисних споруд або мають, але зовсім не ефективні.

У промисловості України  найбільшим є машинобудівний комплекс. Для його розвитку склалися досить сприятливі умови: могутня металургійна база, густа транспортна мережа, великі обсяги використання машин і  приладів, висококваліфіковані кадри. Машинобудівні заводи України випускають різноманітні товари — від побутової  техніки до найскладніших сучасних машин: обладнання для АЕС, космічну техніку, турбіни, літаки, що не мають  аналогів у світі. Найвища концентрація підприємств машинобудівної промисловості  характерна для Дніпропетровська, Харкова, Кривого Рогу, Краматорська, Маріуполя, Донецька.

Машинобудівна промисловість  має багатогалузеву структуру (важке, електротехнічне, радіоелектронне, транспортне  машинобудування, приладо-, верстатобудування  й т. д.), і кожній із галузей притаманні свої екологічні особливості: склад  і кількість відходів, токсичність  забруднень, режим їх викидів у  атмосферу та зі стічними водами.

Як і інші галузі промисловості, машинобудування тяжіє до районів  розвитку металургії, сконцентроване в містах і «виробляє» великі обсяги відходів, що забруднюють повітря, воду й грунт. Так, у Дніпропетровську лише одне виробниче об'єднання «Дніпроважмаш» щороку скидає в Дніпро 2365,2 тис. м3 забруднених  стоків, Завод прокатних валків — 250 тис. м3. У Запоріжжі викиди в  атмосферу Дніпровського електродного заводу становлять 35 % загальноміських, причому 80 % їх містять канцерогенні речовини першого класу небезпечності. Понад 50 % усіх викидів у атмосферу цього міста дає ВО «Запоріжсталь» (більш як 150 тис. т шкідливих речовин щорічно). Електротехнічних заводів в Україні працює сотня з лишком, причому багато з них (а також приладобудівні та радіоелектронні) споруджені за останні десятиріччя, проте на деяких із цих заводів (одеському «Агроагрегаті», миколаївському «Миконді», Чернівецькому металообробному, дніпропетровському «Південному машинобудівному» та ін.) газо- й водоочисні споруди або несправні, або неефективні.

До екологічно шкідливих  належить і цементна промисловість. Найбільші проблеми вона створює  в Донецькій, Дніпропетровській  і Харківській областях, забруднюючи  довкілля пилом, сірчаним ангідридом та оксидами азоту. Саме на підприємствах  цієї галузі найгірше здійснюються природоохоронні  заходи: наприклад, концентрація пилу в їхніх викидах у 5—10 разів  більша за ГДК. Із забрудненими стічними водами в річки щороку скидаються тисячі тонн органічних речовин, суспензій, солей, інших шкідливих сполук.

Великої шкоди рельєфу, земельним  ресурсам, ґрунтовим водам завдає гірничодобувна промисловість. У районі Донбасу, в трикутнику Донецьк—Луганськ—Рубіжне, де сконцентровані найбрудніші, з погляду  екології, промислові підприємства, шахти, об'єкти енергетики, військові підприємства, почалася деградація всіх екосистем  місцевих ландшафтів. У Лисичансько-Рубіжанському  промисловому районі, наприклад, забруднені не тільки поверхневі, а й підземні води на площі більш як 120 км2. А 1417 териконів постійно отруюють атмосферу  шкідливими газами, відбираючи, крім того, тисячі гектарів родючих ґрунтів. У  річку Самару з шахт Західного  Донбасу щороку скидається близько 20 млн. м3 високомінералізованих шахтних  вод і ще близько 60 млн. м3 таких  самих вод із шахт Центрального Донбасу. Мінералізація води в річках Інгул, Самара, Інгулець більша за природний  фон у 10 із лишком разів. Тільки в Інгулець із регіонів Кривбасу щорічно скидається близько 100 млн. м3 брудних стоків. Ці річки забруднюються важкими металами й радіоактивними речовинами (вони надходять із району родовищ уранових руд під Жовтими Водами).