Природно-ресурсний потенціал, його сутність та структура

при тоМу, що реальний МеханізМ фінансування їхньої діяльності з боку держави

практично відсутній.

Порядок створення і функціонування технопарків України - прерогатива

КоМісії з організації  діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших

типів на чолі з віце-преМ°єроМ  уряду.

Не дивлячись на те, що технопарки тільки утверджуються як необхідний

структурнии елеМент еконоМ1чно1 систеМи в1тчизняно1 еконоМ1ки, вони уже проявили

себе, як сфорМовані інноваційні  структури, з позитивної сторони. Ідея створення

Основні недоліки в діяльності українських технопарків пов'язані  з дефіцитом

фінансів, недосконалістю державної  політики, зокрема з украй недосконалою

системою супроводу цієї діяльності, відсутністю суміжної інфраструктури, яка

дозволила б інвестору, вченим і потенційному замовникові знаходити  одне одного,

недосконалістю законодавства  й дефіциту компетентного менеджменту, а також

нестачею нових ідей і  якісних розробок.

У сьогоднішній ситуації необхідно:

1. Провести детальний  аналіз діяльності технопарків  із залученням незалежних

експертів.

2. Підготувати пропозиції  щодо розвитку українського інноваційного

законодавства з урахуванням  орієнтації на євроінтеграцію і того, що для технопарків

різного типу, як то спрямованих  на прискорення впровадження наукових результатів в

практику і технопарків, які спрямовані на виведення на конкурентоспроможний рівень

окремих галузей, потрібні різні  нормативні основи і різні державні стимули.

3. Забезпечити порядок  і заходи з формування технопарку  за якого він повинен

бути результатом співпраці  усіх суб'єктів, від яких залежить доля регіону, а не тільки

одного університету чи наукової установи. Він має стати спільним підприємством, у

створенні якого беруть участь регіональні і місцеві органи влади і управління,

промислові підприємства, індивідуальні підприємці, фінансові  інститути та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Єпіфанов А.О., Сало І.В. Регіональна  економіка: Навч. посіб. для студ. екон. ф-тів вищих навч. закл..-2 вид.-К:Наукова  думка, 2000.-344 стор.

 

Жук М.В. Регіональна економіка:підручник.-К.:Академія, 2008.- 416 ст.

 

Качан Є.П., Царик Т.Є., Ткач Д.В., Запорожан Л.П., Файфура В.В. Розміщення продуктивних сил і негіональна економіка:Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл./Євген Петрович Качан(ред.).-К.:Юридична книга, 2005.-704 стор.

 

Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика:Навч. посібник/Д.М.Стеченко

Регіональна економіка у  схемах і таблицях:Навч.-практ. посіб./Т.М. Сєрікова, Н.К. Гіковата, Г.М. Шумська; Мін-во освіти і науки України, Харьківський нац. економ. ун-т.

 

Регіональна економіка:Конспект лекцій/Ін-т муніципальн. менеджменту  та бізнесу.

 

Розміщення продуктивних сил і економіка: Навч. посіб./М. Долішній, Ю. Стадницький, А. Загородній, О.Товкан; Національний університет "Львівська  полтіехніка".Питання розміщення виробництва увійшли в коло розгляду економічної науки ще на початку XIX ст. Спочатку ці питання ставилися досить примітивно: формулювались окремі практичні рекомендації, за допомогою яких підприємець міг більш вигідно вибрати місце для свого підприємства.

Започаткував теорії розміщення виробництва німецький економіст  Йоган Тюнен (1783—1850). У своїй роботі «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії» він заклав основи теорії розміщення аграрної економіки. Цю тритомну працю вперше було видано 1826 р. в  Гамбурзі, й досі вона зберігає своє методологічне значення для вивчення проблем розміщення сільськогосподарського виробництва. Тюнен розглянув модель ізольованої держави, яка характеризується рівнинним рельєфом з однорідною родючістю ґрунтів. Споживачем сільськогосподарської продукції є столиця, яка розташована у центрі. Транспортування продукції від виробника до споживача здійснюється найкоротшим шляхом. Витрати на транспортування прямо пропорційні до відстані, ваги товару і його здатності до псування. На рину у столиці діє вільна конкуренція між виробниками, а виробники сільськогосподарської продукції не обмінюються нею. Під впливом зміни трьох чинників (вартості робочої сили, ціни землі, транспортних витрат) від центру країни до периферії формується спеціалізація сільськогосподарського виробництва у вигляді концентричних кілець. Формується 7 зон: 1. „Вільне” приміське господарство (городництво, виробництво молока тощо). Тут вартість землі найдорожча, намагаються якомога ефективніше використовувати її, збираючи по декілька врожаїв. Капіталовкладення на одиницю площі тут найвищі. Продукція цієї зони збувається на ринку у столиці. Як правило це продукція, що швидко псується, малотранспортабельна. 2. Лісове господарство. Функцією господарства є заготовка палива (дров) для столиці, а також будівельних матеріалів (деревини). 3. Інтенсивне шестипільне землеробство і стійлове господарство. 4. Зернове господарство і вигінне скотарство. 5. Трипільне зернове господарство. 6. Екстенсивне тваринництво (скотарство і вівчарство). 7. Натуральне господарство.

У реальній дійсності ця модель має багато відповідників. Зокрема, великі міста мають зони приміського  сільського господарства плодоовочево-молочної спеціалізації, далі лісовий пояс (який зараз виконує функції рекреаційні), а на малозаселених територіях (степ України, „цілинні” землі у Казахстані) далі розташовані зернові пояси. Крім зазначених факторів на сільськогосподарську спеціалізацію можуть впливати й  інші фактори: відмінність у родючості  ґрунтів, конкуренція між різними  видами транспорту, тривалість вегетаційного  періоду, кваліфікація робітників, менеджмент. Враховуючи вплив деяких факторів він  склав модифіковану схему штандорту  сільського господарства, у якій кільця змінюють свою конфігурація, деформуючись під впливом появи ще одного міста-споживача, дешевшого виду транспорту (річкового), наявності різних за родючістю ґрунтів. Альфред Вебер свою теорію штандорту промисловості розробив на початку ХХ ст., коли у європейських країнах відбулася друга технічна революція (перехід на машинне виробництво

Й. Тюнен виявив один з  найважливіших механізмів виробничої диференціації сільського господарства — залежність його від транспортно-географічного  положення. Дослідження Й. Тюнена, сама ідея поясності мали великий вплив  на подальший розвиток аграрно-економічної  думки. Спеціалізація поясів Й. Тюнена, звичайно, давно застаріла. Сьогодні вони наповнюються новим змістом, застосовуються і до несільськогосподарських територій, і до невиробничої діяльності людей.

У наші дні ідеальна модель Й. Тюнена приваблює не конкретним змістом, а методами побудови. Й. Тюнен одним  з перших використав при вивченні проблем розміщення кількісні, математичні  методи, у тому числі для дослідження  просторових (територіальних) відносин, розкрив залежність функцій (спеціалізації) земельних ділянок від географічного  положення, віддалі, сусідства. Робота Й. Тюнена — відправна точка для  багатьох напрямків наукової думки  не лише в аграрно-економічній науці.

Родоначальником теорії розміщення промисловості є німецький економіст  Альфред Вебер (1868—1958) — один з  найповажніших на Заході теоретиків, що заклав основи «штандорта», тобто  вибору оптимального місця для розміщення підприємства.

 

 

 

Центральних місць теорія – одна з провідних теорій регіональної економіки, опрацьована незалежно одним від одного В. Крісталером і А. Кльошем у 30-х роках 20-го століття. Це спроба теоретично пояснити ієрархічну організацію мережі поселень, або „центральних місць”, і упорядкованість у відстані між поселеннями, характерну для центрів тієї чи іншої функціональної спеціалізації у різних районах. Теорія центральних місць базується на припущенні, що розміщення економічної діяльності головним чином визначається ринковими умовами пропозиції і попиту. Теорія пояснила, чому одні товари та послуги мають вироблятися (надаватися) у кожному населеному пункті (продукти першої необхідності), другі – в середніх поселеннях (звичайний одяг, побутові послуги тощо), треті - тільки у великих містах (предмети розкошу, театри, музеї, тощо). Відповідно до теорії центральних місць зони обслуговування і збуту з плином часу мають тенденцію оформлятися в правильні шестикутники, а вся заселена територія покривається ними без просвіту.

 

 

Теорія ґрунтується на регіональному міжгалузевому балан-сі виробницгпва й розподілу продукції. У СРСР модель цього балансу була обґрунтована в 1930-х роках ученими-економістами В. В. Новожиловим і Л. В. Канторовичем. У світовій практиці вона відома за назвою схеми «витрати-випуск» економіста Василя Леонтьева [9], що емігрував на початку 1920-х років із СРСР спочат-ку до Шмеччини, а у 1931 р. - до США. Балансова  модель дозволяе простежити сучасний стан і зробити прогноз як внутрішньорайон-них, так і міжрайонних зв'язків (зокрема, товарних і грошових по-токів) для  окремих секторів економіки. Бона використовується для цілей короткострокового  та довгострокового прогнозування  розвитку регіонів.

Головна мета міжгалузевого  балансу (МГБ) - відображення процесу  створення й розподілу суспільного  продукту в межах ре-гіону. Аналіз МГБ дозволяв дати комплексну характеристику процесу формування й використання сукупного суспільного продукту в галузевому розрізі. В основу вартісного балансу покладений по-діл сукупного продукту на дві частини, що відіграють різну роль у процесі суспільного відтворення, - проміжного й кінцевого продукту.