5.2. Наймані працівники
в системі соціально-трудових
відносин
Найманим працівникам
належить провідне місце в системі
соціально-трудових відносин, оскільки
вони є: по-перше, найбільш представницькою
стороною соціально-трудових відносин;
по-друге, за своїм статусом, становищем
є менш захищеною та одночасно
більш вразливою стороною відносин у сфері праці.
Серед основних
міжнародних норм, прийнятих Міжнародною
організацією праці, що основну
увагу приділяють захисту прав
саме найманих працівників та
їхніх представницьких органів,
є:
- Конвенція № 87 про
свободу асоціації та захист права на організацію
(1948р.);
- Конвенція № 95 про
захист заробітної плати (1949 р.);
- Конвенція № 98 про
застосування принципів права
на організацію і ведення колективних
переговорів (1949 р.);
- Конвенція № 131 про
встановлення мінімальної заробітної плати з особливим
урахуванням країн, що розвиваються (1970
р.);
- Конвенція № 154 про
сприяння колективним переговорам
(1981р.);
- Конвенція № 168 про
сприяння зайнятості та захист
від безробіття (1988 р.)
В Україні структура
суб’єктів соціально-трудових відносин, що представляють
інтереси найманих працівників, є такою:
На рівні підприємств
(організацій) від найманих працівників
суб’єктом виступає, передусім, сам
працівник як носій первинного права
в стосунках з роботодавцем. З
ним працівник укладає трудовий договір (контракт)
і отримує відповідні права та обов’язки.
Наступним суб’єктом є організація найманих
працівників, а саме – місцева організація
профспілки в особі виборного органу –
профспілкового комітету. Законодавством
України передбачено, що, крім профспілки,
інтереси найманих працівників можуть
представляти й інші уповноважені на це
органи. Такими органами відповідно до
практики, що склалася, можуть бути ради
трудових колективів.
Заслуговує уваги
досвід участі працівників в
управлінні виробництвом і розподілі результатів,
що склався в Німеччині. У країні стрижневою
формою соціального партнерства є виробнича
бригада, яка створюється на підприємстві
і становить консолідований орган підприємництва
робітників і службовців. Через виробничі
ради працівники відстоюють свої інтереси
перед роботодавцем. Ініціатива щодо виборів
ради працівників має виходити від трудового
колективу, а їх проведення відбувається
незалежно від позиції роботодавця щодо
створення цього представницького органу.
Раду працівників
підприємства вибирають один
раз на три роки, її кількісний
склад залежить від чисельності
персоналу підприємства (таблиця
5.2.).
У законі Німеччини
“Про конституцію підприємства”
закріплено форми партнерської
взаємодії між роботодавцем і радою працівників підприємства, їхні
обов’язки; унормовано запровадження
різних форм виробничої демократії, які
сприяють становленню досконалих відносин
між працею та капіталом.
Якщо чисельність персоналу
підприємства більше 9 тисяч осіб, то
кожні 3 тисячі осіб понад порогове значення дають
право на збільшення ради працівників
на 2 особи.
Чинними законодавчими
нормами закріплено організаційно-економічні
засади діяльності ради підприємства,
складовими яких є: можливість
мати звільнених членів ради,
право на оплату часу виконання обов’язків
члена ради або завдань ради; додаткові
гарантії зайнятості члена ради; право
на отримання інформації, потрібної для
виконання визначених повноважень; можливість
створення спеціальних комісій, до компетенції
яких належить вирішення питань за конкретними
напрямками (організація праці, охорона
праці, планування чисельності персоналу
тощо). Витрати, пов’язані з діяльністю
ради працівників підприємства, несе роботодавець.
Сприяння створенню
умов праці, гідних людини, яка
є головним ресурсом і цінністю фірми, – пріоритетний
напрям діяльності рад працівників Німеччини.
Об’єктом аналізу, підготовки пропозицій
і прийняття рішень з урахуванням інтересів
найманих працівників є правила внутрішнього
розпорядку; положення про робочий час
і час відпочинку; порядок формування
графіків відпусток; планування персоналу;
охорона праці; створення та функціонування
об’єктів соціальної сфери; формування
розміру заробітної плати різних категорій
працівників, що не врегульовано тарифними
угодами; соціально-побутове забезпечення.
5.3. Діяльність профспілкових
організацій в Україні
Однією із передумов
забезпечення соціальної злагоди в
суспільстві, вкрай необхідної для
сталого економічного розвитку, є
наявність сильних і незалежних
профспілок. Не менш важливо, щоб ці організації трудящих
були демократичними і достатньо представницькими.
Ще одна умова — це визнання державою
законності діяльності та сучасної соціальної
ролі профспілок, адекватне ставлення
до них роботодавців, суспільства в цілому.
В цьому переконує світовий досвід.
На жаль, обізнаність
української громадськості у
питаннях сучасного профспілкового
руху є ще слабкою, а ставлення
структур влади і підприємців
до профспілок часто ґрунтується
на явно застарілих уявленнях
про їхню попередню роль та місце в командно-адміністративній
системі і не дає змоги сприймати їх як
рівноправного партнера, що, безперечно,
стримує й формування нових соціально-трудових
відносин.
А втім, за умови
неупередженого погляду на профспілки
бачимо, що справжньою метою їхньої діяльності є поліпшення соціально-економічної
ситуації в Україні, а відтак становища
трудящих, зміцнення громадянського миру
і демократії. Основним же способом вирішення
наявних проблем у суспільстві профспілки
вважають конструктивний соціальний діалог,
а не класову боротьбу, узгодження інтересів
найманих працівників, держави і роботодавців
шляхом домовленостей, а не руйнівної
конфронтації.
Проте, як підтверджує
світовий досвід, профспілки виступають
каталізатором соціальної рівноваги
лише тоді і в тих країнах, де ступінь охоплення
трудящих профспілковим членством високий,
а сам профспілковий рух добре зорганізований,
сильний і впливовий. В Україні, яка належить
до індустріальних держав і абсолютна
більшість найманих працівників якої
традиційно є членами профспілок, такий
потенціал, на наш погляд, теж є. Проте
було б перебільшенням стверджувати, що
він нині якісно реалізується.
Українським профспілкам
потрібно також пройти певний
шлях до визнання міжнародним
профспілковим рухом, який має
пересвідчитися в їх реальному роздержавленні
і незалежності, демократичності і відданості
справі захисту інтересів трудящих. І,
безперечно, самим профспілкам та їх об’єднанням,
кількість яких у країні постійно зростає,
потрібно порозумітися між собою і консолідуватися,
щоб стати реально впливовою силою у суспільстві
[16].
Варто зазначити,
що до ухвалення у вересні
1999р. Закону “Про професійні
спілки, їх права та гарантії
діяльності” українське суспільство
мало мізерні відомості про
профспілковий рух — лише в
міру відкритості та публічності самих профспілок.
І тільки із запровадженням зазначеним
законом легалізації всеукраїнських профспілок
та їхніх об’єднань, що здійснюється шляхом
обов’язкової реєстрації Міністерством
юстиції України, а щодо профспілок нижчого
рівня — відповідними територіальними
органами юстиції, кожний громадянин,
роботодавець чи орган влади отримав доступ
до цієї інформації. Щодо первинних профспілкових
організацій, які діють на підприємствах,
то Закон про профспілки (ст. 6) зобов’язує
їх повідомляти безпосередньо роботодавця
про склад працівників, яких вони об’єднують.
В іншому випадку стаття 43 Кодексу законів
про працю, яка передбачає розірвання
трудового договору з працівником з ініціативи
роботодавця лише за попередньою згодою
відповідного профспілкового органу,
не діяла б стосовно членів профспілки.
Водночас у системі
трипартизму українські профспілки
мають найбільший історичний
досвід діяльності, традиції і
в організаційно-правовому відношенні
є найбільш сформованою стороною.
Тоді як інші два суб’єкти — Кабінет Міністрів України
та організації роботодавців є продуктом
новітньої історії України зі ще незавершеним
процесом формування і правового визначення.
Безперечно, об’єктивним
чинником зменшення профспілкового
членства є загальне скорочення кількості робочих місць.
Соціологічні дослідження
та й саме життя підказують,
що для посилення мотивації
і збереження досягнутого рівня
членства профспілкам потрібна
нова ідеологія. З переходом
до іншої політичної і соціально–
економічної моделі держави віджила своє попередня, успадкована
з радянських часів мотивація, яка базувалася
переважно на споживацьких запитах працівників
до профспілки щодо розподілу нею колективних
матеріальних благ і соціальних послуг.
Нині на арені виробничих стосунків з’явилися
зовсім інші дійові особи, з одного боку,
власники, їхні представницькі органи
та роботодавці, основною метою котрих
є отримання якнайвищих прибутків, розподіл
яких вони хочуть здійснювати одноосібно
і на свою користь, з іншого — наймані
працівники, головним інтересом яких є
гідна оплата та належні умови праці.
Отже, ми маємо зовсім
іншу економічну і соціальну
базу відносин між цими дійовими
особами, які, як показує історичний
досвід, перманентно коливаються
то в бік соціального партнерства,
то в бік конфронтації між “працею” і “капіталом”.
Невипадково в таких основоположних міжнародних
правових актах, як Декларація прав людини
(ст. 23), Пакт про економічні, соціальні
і культурні права (ст. 7), а також Конституція
України (ст. 36), вказано, що основною метою
об’єднання громадян у професійні спілки
є захист саме своїх трудових і соціально-економічних
прав та інтересів, а не колективний розподіл
благ.
Вже зараз все
більш помітною є трансформація
мотивації членства працівників
у профспілках — не задля
традиції, а як об’єктивна потреба для захисту
своїх інтересів. Той факт, що 24% найманих
працівників зазначили, що вони вступили
в профспілки “зі свідомою метою захисту
своїх прав та інтересів як найманих працівників”,
свідчить про позитивні зрушення у світогляді
трудящих. Можливо, саме це дало їм підстави
заявити, що в країні відбувається становлення
профспілок нового типу — це зазначили
8% респондентів, а 14% — що профспілки поступово
відроджуються і модернізуються. В теперішній
час безпосередня участь профспілок у
законотворчій роботі здійснюється через
такий канал, як представництво інтересів
профспілок і використання прав законодавчої
ініціативи народними депутатами-профспілчанами
у Верховній Раді України [14].
Нині в Україні
всі основоположні профспілкові права гарантовані законами і віднесені
Конституцією до основних прав людини.
Це, вважаємо, є вагомим досягненням українських
профспілок, яким довелося докласти чимало
зусиль, щоб їхні пропозиції Конституційною
комісією були враховані, а народними
депутатами проголосовані в 1996 р.
Так, згідно зі
ст.36 Конституції, громадяни мають
право на участь у профспілках
з метою захисту своїх трудових
і соціально-економічних прав
та інтересів. Тобто право на
створення профспілок внесено
до основних громадянських свобод, а самі профспілки є своєрідними правозахисними
організаціями трудящих. Вони об’єднують
громадян, пов’язаних спільними інтересами
за родом професійної діяльності, утворюються
без попереднього дозволу на основі вільного
вибору їхніх членів. Тим самим законодавчо
реалізується принцип свободи асоціації
та права трудящих на організацію, встановлений
Конвенцією МОП № 87, яка була ратифікована
Українською РСР ще в 1956 р., але на практиці
такої свободи за радянських часів фактично
не було. Слід зазначити, що боротьба за
прийняття Закону України “Про професійні
спілки, їх права і гарантії” тривала
у стінах парламенту понад сім років (1992-1999
рр.), проте й після прийняття цього закону
потрібні були ще три роки для внесення
змін до інших законодавчих актів, щоб
він запрацював на повну силу.
Ст.44 Конституції гарантує
право громадян на страйк. Реалізація
цього права забезпечується Законом
“Про порядок вирішення колективних
трудових спорів (конфліктів)”, який
після шестирічних тривалих дебатів
ухвалений Верховною Радою України 30 березня 1998 р. Дуже важливо,
що завдяки активній позиції профспілок
із законопроекту було вилучено норму
щодо права роботодавця застосовувати
локаут у відповідь на страйк працівників
з їх звільненням за такі дії. Це суттєво
обмежило б права працівників на страйк
як крайню форму захисту своїх трудових
і соціально-економічних інтересів.
Ще одне з основоположних
прав профспілок, що має застосування
практично в усіх країнах світу,
— право на ведення колективних
переговорів і укладення колективних договорів й угод гарантоване їм
Законом України “Про колективні договори
і угоди” та ратифікованими Україною
Конвенціями МОП № 98 і 154. Всеукраїнські
галузеві профспілки та обласні міжспілкові
профоб’єднання є стороною переговорів
та колективних угод відповідного рівня,
первинні організації профспілок на підприємствах
— стороною колективних договорів.
Так, у 2004 році
було укладено 82 844 колективних договори
із загальним охопленням 9 531 тис.
осіб.
вою захисну функцію
профспілки та їх органи широко використовують також шляхом здійснення
громадського контролю за додержанням
законодавства про працю, представлення
прав працівників та їх адвокатського
захисту в судах, арбітражах, комісіях
з трудових спорів, що утворюються на підприємствах.
Коли ж примирні та арбітражні процедури
не дають бажаних результатів, профспілки
вдаються до колективних дій на захист
інтересів своїх членів, зокрема страйків.
Переважно вони відбувалися у вугільній
промисловості, житлово-комунальному
господарстві, будівництві, на транспорті,
галузях освіти та охорони здоров’я.