Електронний уряд в Україні

Основні положення концепції е-демократизації:

1. Політичне інформування має здійснюватись на основі комп’ютеро-опосередкованої системи комунікації, яка забезпечує більш широкий доступ до суспільно-важливої урядової інформації.

2. Проведення міських електронних зборів зможуть встановити необхідний зв’язок між громадськістю та її представництвом у владі для обговорення політичних питань.

3. Завдяки використанню ІКТ для встановлення діалогу між громадськістю та владою, групи інтересів та громадські організації можуть знизити операційні та організаційні витрати для проведення «зустрічей».

4. Основними формами політичної участі мають стати політичне інформування та проведення он-лайнових політичних дискусій між громадськістю та її представниками у владі.

5. Реалізація принципів концепції електронної демократизації можлива в умовах функціонування представницької демократії.

Сучасні процеси формування електронної демократії також досліджує відомий американський учений Стівен Кліфт. Дослідник стверджує, що електронне врядування та демократія – це сьогодні нерозривні «речі».

Можливості ІКТ провокують певні сподівання стосовно розвитку та зміцнення демократії участі. Тим не менше, важливо враховувати те, що усталені форми політичної та соціальної поведінки громадян надто повільно змінюються, щоб очікувати, що ІКТ забезпечать швидкий стрибок до одразу сформованої електронної демократії. Відповідно дослідник підкреслює, що вплив ІКТ на політичний процес є не революційним, а еволюційним: „ ... з еволюційної точки зору, електронний уряд вже зараз впливає на формування демократії участі у таких державних утвореннях, де:

- є історичне, політичне чи культурне підґрунтя для більш активного громадянського суспільства, де відповідно уряд спрощує процедуру участі громадян у політичному житті та процедуру консультативного спілкування з громадськістю;

- технології спровокували інтерес до розширення участі громадян у політичному процесі за допомогою появи нових медіа, щоб зменшити фінансові витрати для використання традиційних медіа для цього та обминути наслідки державного контролю за змістом комунікації, яку забезпечують традиційні ЗМІ.

- конкурентоспроможні суб’єкти політичної діяльності заохочують виборні інститути державної влади, інститути виконавчої влади, політичні партії, групи інтересів та медіа переводити свою діяльність в он-лайн [16].

Для визначення мети формування електронної демократії Стівен Кліфт, наполягає на необхідності розгляду вже існуючих ІКТ-практик е-врядування та цілей демократії загалом. Цілі демократії в поєднанні із технологіями електронного урядування включатимуть в себе:

- довіру громадськості до влади і відповідальність влади за прийняті нею рішення;

- легітимність влади та розуміння громадськістю владних повноважень;

- задоволення інтересів громадян та надання державних послуг;

- рівноправний доступ до політичного процесу;

- ефективне представництво інтересів та процес прийняття політико-управлінських рішень;

- забезпечення участі громадян через залучення їх до прийняття політичних рішень за допомогою консультацій з громадськістю та обговорень.

Тому Стівен Кліфт, визначаючи електронну демократію, пояснює переваги її термінологічного визначення як «використання інформаційно-комунікативних технологій та стратегій «демократичними секторами» в політичному процесі на рівні місцевих спільнот, регіонів, держави, націй та на глобальному рівні. «Демократичні сектори» включають у себе наступних демократичних акторів: уряди, виборні посадовці, медіа, політичні партії та групи інтересів, організації громадянського суспільства, міжнародні урядові організації, громадяни/виборці» [16].

Підводячи підсумок узагальнення розгляду концепцій електронної демократії в зарубіжній політичній думці, варто зазначити наступне:

• у контексті формування інформаційного суспільства, спостерігається криза предста-вницької демократії як політичної організації суспільства, і починають активно розроблятись концепції демократії участі та прямої демократії. На основі цього широкого розповсюдження отримують теоретичні дослідження, сконцентровані на феномені електронної демократії;
• в зарубіжній політичній думці до концепцій електронної демократії відносять теледемократію, кібердемократію та електронну демократизацію, які різняться між собою за реалізацією прямої чи представницької форми демократичного правління і за рівнем активності громадян у державному управлінні;
• спільним у концепціях електронної демократії є переконаність у тому, що властивості нових засобів комунікації такі як інтерактивність, швидкість передачі інформації, утворення мережевих спільнот - можуть позитивно впливати на розвиток та функціонування демократичної політичної системи, за умови коректного їх застосування.

Однак варто зауважити, що сервіси інформаційно-комунікативних технологій впливають на формування електронної демократії еволюційно, а не революційно. Технічні засоби залишаються тільки засобами становлення е-демократії, тому воно потребує конкретної стратегії розвитку.

РОЗДІЛ 2

ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД ВПРОВАДЖЕННЯ ЕЛЕКТРОННОГО УРЯДУ ТА ЕЛЕКТРОННОЇ  ДЕМОКРАТІЇ

1. Історія впровадження ідеї е-уряду та е-демократії. Проблеми, вади та переваги зазначених концепцій.

     Поява Інтернету - нового інтерактивного каналу масової комунікації - справила серйозний вплив на політичну практику. Перші досліди із застосування інтернет-технологій в політиці як засобу передвиборної агітації і пропаганди відносяться до початку 1990-х років . [2] У 1993 р. було покладено початок проникненню в кіберпростір державних структур. Саме в цьому році в США з'явився перший офіційний державний інтернет-сайт, що належить Білому дому. У Сполучених Штатах федеральні органи влади стали обзаводитися електронною поштою з початку 1995 р., а до 1998 р. робота з нею стала загальноприйнятою практикою. Уже «в 2000 р. американці надіслали в Білий Дім, Конгрес і Сенат понад 80 млн електронних листів» [17].

   Очевидні успіхи по використанню Інтернет-технологій як інструменту політичної комунікації призвели до виникнення ідеї створення на базі Інтернету та інших сучасних інформаційних технологій електронного уряду чи уряду, забезпеченого електронним інтерфейсом. Відзначимо, що ідея використання телекомунікаційних засобів з метою державного управління має довгу історію. Наприклад, ще в 70-ті роки XX ст. в США в штаті Огайо, місто Колумбус, був проведений експеримент, суть якого полягала в тому, що у всіх будинках була встановлена ​​інтерактивна телематична система. У результаті виникли електронні “загальноміські збори”, де громадяни могли спостерігати (і при бажанні активно обговорювати, а також висловлювати свою думку через миттєве кнопкове голосування) засідання планової комісії місцевої адміністрації» [18].

    Першим в СРСР поставив питання і розробив технологію електронного документообігу кібернетик світового рівня Глушков Віктор Михайлович.

    Прототипом Електронного уряду в масштабах СРСР був проект Глушкова В. М. Він був ініціатором розробки і створення Загальнодержавної автоматизованої системи обліку та обробки інформації (ЗДАС), призначеної для автоматизованого управління всією економікою СРСР у цілому. Для цього їм була розроблена теорія систем управління розподіленими базами даних (СУРБД).

   Спроби створення подібних систем на основі різних телекомунікаційних засобів регулярно робилися в промислово розвинених країнах протягом другої третини двадцятого сторіччя. Але саме Інтернет виявився найбільш зручним і, що важливо, дешевим засобом, за допомогою якого ідеї «електронного уряду» перейшли з області умоглядних концепцій та пілотних проектів у практичну область. Ця ідея виявилася надзвичайно популярною не тільки в середовищі інтелектуалів, а й у широких масах демократичної громадськості. Крім того, деякі країни з авторитарними політичними режимами також зробили дії в цьому напрямку. З'явилися різні моделі та підходи в реалізації ідеї «електронного уряду» [19] . Таким чином, з середини 1990-х років держави багатьох країн світу стурбовані розробкою і реалізацією численних програм по створенню і розвитку електронних урядів [20].

   В основі ідеї електронного уряду лежить уявлення про державу як інститут, покликаний ефективно задовольняти нагальні потреби суспільства [21]. Інтернет, на думку більшості вчених, дозволяє радикально підвищити ефективність державної машини як у швидкості обслуговування запитів громадян, так і в ціні здійснюваних транзакцій. Відповідно до визначення В. І. Дрожжінова, «суть електронного уряду полягає у використанні віртуального простору для вдосконалення моделей надання послуг та підвищення ефективності функціонування органів влади та державних установ» [22].

    Існують дві основні моделі політичної стратегії формування електронного уряду: «західна» та «східна». Процес реформування державного управління в західних країнах, орієнтований на модель електронної демократії нерозривно пов'язаний з реорганізацією державних органів на основі принципів «нового державного управління ». Проекти впровадження електронного уряду в східних державах успішно реалізуються на основі застосування принципів «раціональної бюрократії».

   Говорячи про еволюцію конструкту "електронна демократія" необхідно відзначити кілька ключових точок. Поява в США на початку 70-х років ХХ століття кабельного телебачення з розширеними можливостями (різноманітним вмістом, каналом зворотного зв'язку з глядачами, поданням передплатникам локально значимої інформації тощо), вселило впевненість прихильникам ідеї широкого використання технічних засобів в організації демократичних процедур, що нарешті для організації дистанційних соціальних взаємодій з'явилося необхідне технічне средство [23]. У зв'язку з цим, ще в 1983 році Айтл де Сола Пул (Ithiel de Sola Pool) стверджував, що нові технології зв'язку, це "технології свободи", які "забезпечать можливість реалізації на практиці принципів свободи слова в такій мірі, в якій їх ще ніколи не знало людство " [24]. Інший дослідник, Крістофер Артертон (Christopher Arterton), в 1987 році писав про "теледемократії", при якій повсюдно прокладені мережі зв'язку дозволять перевести демократію на новий рівень і, одночасно використання сучасних технологій зможе "гарантувати представницькі процеси і плюралізм у політиці" [25]. Ще один американський автор Л. Віннер (L. Winner), наприкінці 70-х років стверджував, що абсолютно всі використовувані в громадських взаємодіях електронні технології критично важливі для організації соціальної жізні [26]. У ті роки відомі політологи і не менш імениті соціологи такі як, наприклад, Тед Беккер, Кріста Деріл Слетон, Амітай Етционі і інші, експериментували з практичними додатками "електронної демократії ". Натхненні їх роботами футурологи Елвін Тоффлер і Джон Нейсбіт стверджували, що саме теледемократія вже в осяжному майбутньому допоможе вирішенню більшості з найбільш актуальних для Америки проблем соціального розвитку. Як зазначав Елвін Тоффлер, мова при цьому йде про більш активну участь громадян у прийнятті політичних решеній [27]. Нові медіа та засоби телекомунікацій повинні були наблизити державу безпосередньо до "домівках громадян", надати технічні засоби для здійснення прямої демократії. Проте вже в середині 80-х років ХХ століття стало зрозуміло, що експерименти з використанням кабельного телебачення не привели ні до нових форм демократії, ні до активізації політичної активності громадян. Зокрема, цей факт у своїх роботах зафіксували американські дослідники Джин Елстайн і Доріс Гребер. А відомий американський політолог Роберт Даль не вбачаючи реальних перспектив поліпшення ситуації, рекомендував колегам чекати нового покоління "теледемократіческіх" технічних устройств [28]. На практиці вийшло так, що чекати інновацій довго не довелося. Вже на початку 90-х років ХХ століття в США дискусія про теледемократії розгорілася з новою силою. "Винуватцем" чергового сплеску суспільного інтересу до цієї теми стала всього лише одна людина - кандидат у президенти США Росс Перо. Впровадження ж в життя американського суспільства технологій теледемократії, стало частиною його передвиборної платформи, що носила явно популістський характер. Біллу Клінтону нічого не залишалося як за прикладом Перо, широко використовувати, для залучення на свій бік електорату, прямі телевізійні трансляції зборів жителів міст. Сьогодні подібна форма політичного піару може здатися досить банальною, проте для свого часу це був дуже революційний крок. Після закінчення президентських виборів в США з'явилася ще одна причина ренесансу теледемократії, і вона дійсно була пов'язана з принципово новими технологічними рішеннями, зокрема, з появою технологій кабельного телебачення, які давали можливість транслювати до п'ятисот телевізійних каналів. Лоуренс К. Гроссман в ті роки писав про те, що "у багатьох своїх проявах телебачення закладає фундамент майбутньої електронної республіки" [29]. Фундамент цей базувався на теоретичному каркасі можливих напрямків реформування сфери суспільного життя, розробленому в кінці 80-х років ХХ століття Юргеном Хабермасом. З точки зору Габермаса кіберпростір - це нова "громадська сфера", яка повинна являти собою простір вільних обговорень з актуальних суспільних проблем, сфера, в якій кожен громадянин може не тільки висловитися, але й бути услишанним [23]. Таким чином, мова йшла про появу нової агори - місця сполучення приватного із загальним, індивідуального із громадським. Американський дослідник Педді Скеннел, у своїй статті, яка відкривала присвячений темі "Мовлення і громадська сфера" спеціалізований випуск загальноєвропейського журналу "Media, Culture and Society", назвала ідеї Юргена Габермаса "фундаментальними для аналізу сучасних суспільств і сприяють визначенню ролі сучасних медіа " [30]. Такої ж точки зору, досі дотримується більшість соціологів і політологів по обидві сторони Атлантичного океану. Відштовхуючись від розробок Габермаса, академічне співтовариство стало розвивати дослідження, спрямовані на вивчення взаємозв'язку нових технологій і процесів формування структур громадянського общества [31]. Приміром, американські політологи С. Сун та Г. Барнетт, у своїй роботі вивчивши співвідношення між структурою телефонних мереж і процесами демократизації в суспільстві, дійшли однозначного висновку про важливу роль розвитку телекомунікаційної інфраструктури в питаннях функціонування демократіі [32]. Слідом за телефоном, ще більшу революцію в питаннях організації людських взаємодій виробили персональні комп'ютери. Вже на зорі їхньої появи Джордж Гилдер вів мову про те, що об'єднані мережі комунікацій і комп'ютери не тільки нададуть технологічну платформу для зростання комунікативних взаємодій, а й будуть "збагачувати і посилювати демократію" [33]. Ще один американський дослідник - Мітч Капор в 1993 році писав про величезний потенціал комп'ютерної мережі Інтернет в питаннях здійснення революції в методах управління справами общества [34]. Засновник та ідеолог одного з перших віртуальних мережевих спільнот Говард Рейнгольд також висловлював переконання в тому, що "віртуальні спільноти могли б допомогти громадянам оживити демократію" [35]. Інший американський автор Теодор Росзак , говорячи про загальну атмосферу кіберпростору, звертав увагу на "спонтанно демократичний і ліберітаріанскій дух" [36], отличавший віртуальні мережеві спільноти. Соціолог ж Герберт Бухстайн стверджував: "Електронні засоби комунікації допоможуть вирішити багато проблем, які до теперішнього часу робили модель прямої демократії непрактичною" [37]. Ряд авторів, розмірковуючи про перспективи використання онлайнових технологій, висловлювали переконання навіть про можливість виникнення, як вже зазначалося вище, за прикладом древніх Афін, віртуальної республіки активних граждан25; пожвавленню всіх сторін життя соціума [38]; неминучості більшої поінформованості населення про справи суспільства і активної участі електорату в виробленні політичних решеній [39]. Йшлося й про те, що "реалізація програм поліпшення доступу населення до мережі на місцевому та регіональному рівні могла б серйозно вирішити проблеми із зайнятістю і відповідно знизити соціальну напруженість в регіонах" [40]. Багато хто з авторів вважали і продовжують вважати, що комунікативні патерни взаємодій в кіберпросторі, це і є ідеал функціонування демократіі [41]. У відсутності якого-небудь всебічного аналізу характеру соціальних інтеракцій акторів, здійснюваних ними в новому середовищі, в якості аргументу наводився той факт, що комп'ютерні мережі, наприклад, дозволяють досить швидко і з мінімальними матеріальними витратами проводити опитування громадської думки, а також організовувати голосованіе [42]. Так, мова йшла про те, що вперше в історії людства, виборці одержують інструменти дозволяють "персоніфікувати вплив громадян на вироблення державної політики, здійснення контролю над виконанням обіцянок державних чиновників" [43]. При цьому автори розсудливо замовчували про те, наскільки нові політичні технології можуть бути затребувані соціумом. Об'єктивності заради відзначимо: далеко не всі автори поділяли оптимізм щодо того, що комп'ютерні технології неминуче призведуть до позитивних змін в соціальному житті суспільства. Так, американський дослідник К. Мітчем писав про те, що технології повинні в першу чергу розглядатися як засоби, які актори або суспільство використовують для досягнення заздалегідь визначених соціальних целей [44]. Відповідно, ідеологія технологічного детермінізму не може служити теоретичним підгрунтям для зміни характеру соціальних взаємодій. На початку 90-х років ХХ століття в західних країнах теоретичні конструкти "електронної демократії" стали втілюватися в експериментальних проектах. Відбувалося це не на основі кабельних мереж і телебачення, а вже на новій технологічній базі, яку склали громадські телекомунікаційні мережі та комп'ютери. Як відомо, тільки практика є критерієм істини і, в кінцевому рахунку, саме отримані емпіричним шляхом дані дозволили переосмислити абстрактні теоретичні моделі. Нові концепції "електронної демократії" базувалися на використанні соціальних технологій громадських комп'ютерних мереж. Громадські мережі без сумніву (після радіо і телебачення) можна віднести до найбільш значимого артефакту у сфері використання електронних технологій у питаннях розвитку демократичних інстітутов [45]. Перші такі мережі з'явилися в США на базі університетської мережевої інфраструктури і них використовувалися технології "електронних дошок оголошень" (BBS - bulletin board system) [46]. Творці цих мереж, в рамках задоволення змінюються соціальних і політичних потреб географічно локалізованих спільнот, ставили перед собою завдання забезпечення ширшого доступу громадян до інноваційних форм соціальних взаємодій. Нові технологічні рішення дійсно дозволили об'єднати зусилля

 добровольців і державних чиновників, залучити до проблеми вдосконалення демократичних інститутів увагу преси та общественності [47]. Проблеми функціонування громадських мереж привертали увагу соціологів, які спеціалізувалися на вивченні перспектив соціального розвитку локальних сообществ [48]. Як образно зауважив американський дослідник Рей Ольденбург на сайтах місцевих спільнот користувачі можуть збиратися так само як це вони роблять у місцевому барі, кафе або книжковому магазіне [49]. У 1994 році соціолог Маріо Моріно висловив думку про те, що "незалежно від того, в якій формі будуть надалі існувати громадські мережі, їх основним завданням продовжить залишатися обслуговування інтересів локальних географічних спільнот. Організація діяльності громадян у вирішенні суспільних проблем, - говорив Моріно, - не нове соціальне поняття, але, застосовуючи комп'ютерні технології можна використовувати електронні комунікації для розширення змісту, що вкладається в термін громадська діяльність " [50]. Аналогічної точки зору дотримується ще один американський соціолог Девід Шулер який, у своїй книзі що вийшла у світ в 1996 році, підкреслював: "Найбільш важливий аспект суспільних мереж полягає в їх величезному потенціалі підвищення участі громадян у громадських справах. Потенціал значно більший , ніж пропонований традиційними засобами масової інформації, такими як, наприклад, газети, радіо чи телебачення " [51]. На думку Шулера саме в цьому полягає принципова різниця між громадськими мережами та широкомовними ЗМІ, бо тільки суспільні мережі можуть реально сприяти участі громадянина в суспільному діалозі. На початку 90-х років проекти громадських мереж стали реалізовуватися не тільки в США, але і в Європі. Тут вони отримали назву "цифрових міст". У Нідерландах це був проект "Digitale Staad Amsterdam" ("Цифрове місто Амстердам"), в Австрії "Public Netbase", в Німеччині "Internationale Stadt Berlin" ("Міжнародний місто Берлін"). Проект "Цифрове місто Амстердам" спочатку розглядався як інструмент підвищення політичної активності громадян на муніципальних виборах і фінансувався муніципальними структурами, хоча з організаційної точки зору був незалежним. У свою чергу, проект "Міжнародний місто Берлін" був класичною громадською мережею, ініціаторами створення якої виступили діячі мистецтва, фахівці з комп'ютерних технологій, вчені і так звані "прості громадяни", які за свій рахунок і підтримували функціонування "цифрового міста". Проект, допоміг реалізувати безліч приватних ініціатив, які стали помітними віхами в культурному житті Берліна. Разом з тим з'ясувалося, що більша частина учасників цього віртуального мережевого співтовариства проявляла свої соціальні функції виключно в якості споживачів виставлялися в комп'ютерній мережі контенту. Проіснувавши в кіберпросторі всього три роки, з економічних причин "Міжнародний місто Берлін" припинив своє існування. Досвід функціонування вищезазначених "цифрових міст" свідчить про те, що відсутність своєчасного теоретичного осмислення або, принаймні, концептуалізації соціальних практик призводить до припинення функціонування в кіберпросторі навіть креативних проектів, що мають великий суспільний резонанс. Ще одна причина невдач полягає в тому, що соціальне проектування змінювали один одного соціомоделей "кібергородов", що створювалися стосовно конкретної суспільно-політичної ситуації, здійснювалося без опрацювання алгоритмів формування віртуальних мережевих спільнот користувачів і тому, заздалегідь прирікало інновації на вельми короткий термін ефективної дії. Існує точка зору, відповідно до якої якби зазначені проекти мали комерційну спрямованість, то вони змогли б вижити. Однак, практика функціонування перших "цифрових міст" свідчить про те, що вживали спроби комерціалізації контенту, спочатку призначався для задоволення суспільних інтересів, не завжди враховували різноманітні інформаційні інтереси акторів і, тому були відкинуті мережевим соціумом. Експериментальні ж проекти "електронної демократії", що створювалися за державні / муніципальні кошти і призначалися для підвищення суспільної активності громадян, на практиці не змогли виконати свою функцію, оскільки інтереси організаторів не завжди збігалися з інтересами учасників мережевих спільнот. Мова при цьому йде про те, що ніхто з представляли інтереси замовника чиновників, не ставив перед собою питання про способи подолання конфліктів у сфері соціокультурної обумовленості інформаційних потоків всередині створюваного мережевої спільноти. Нічого не було зроблено і в напрямку залучення в громадську діяльність соціально пасивних груп громадян, вирішенні проблем "цифрової нерівності" і багато чого-багато іншого. Сьогодні вже ясно, що в умовах наростаючої кризи демократичних інститутів, з боку влади щиро бажали підвищити соціальну активність громадян, в першу чергу потрібні "реінжиніринг" підходів до наданої громадянам інформації та зміна методів роботи з громадськістю. А ось цього якраз і не було зроблено - чиновники та активісти опинилися в полоні ідей технологічного детермінізму. Основний акцент було зроблено на самодостатність проектів і в цьому полягав прорахунок організаторів. "Цифрові міста" могли б стати одним із напрямів реформування відносини влади і суспільства, однак на практиці цього, на жаль, не відбулося. На наш погляд, процес появи нової агори неможливий без творчого початку з боку всіх акторів, які беруть участь у її створенні, без мультиплицирования креативних ідей, без постійного обліку змінюються інтересів соціуму. Однак саме це і стало каменем спотикання для державних і муніципальних структур, що брали участь в проектах створення "цифрових міст", бо вступало в протиріччя з самою суттю бюрократії. Відповідно, немає нічого дивного в тому, що муніципалітет Амстердама, в кінцевому рахунку, прийняв рішення про продаж "цифрового міста". Було б неправильно стверджувати, що досвід функціонування громадських мереж взагалі не був затребуваний західним суспільством. Аж ніяк, ці проекти сприяли матеріалізації ідей інформаційного суспільства, бо на рубежі 1980-90-х років багато розвинених в економічному відношенні країни приступили до розробки державної політики, кінцевим результатом якої має стати побудова суспільства знаній40. У 1993 р. уряд США випустило доповідь з планами розвитку національної інформаційної інфраструктури (Agenda for Action). Європа заговорила про інформаційне суспільство після нашумілого доповіді члена Комісії європейських співтовариств Мартіна Бангеманн (Martin Bangemann), зробленого в 1994 году [52]. У своїй програмній доповіді Бангеманн закликав активно залучати до створення інформаційного суспільства суб'єктів ринку, органи влади, громадян. Однак, на практиці держава як соціальний інститут кіберпростору, в першу чергу було і буде зацікавлене тільки в одному - у створенні і безперебійному функціонуванні мережевий телекомунікаційної інфраструктури, що підтримує процеси виконання органами виконавчої влади своїх функцій і образно званої "електронним урядом". При цьому, повіривши в ніяк не підкріплює на практиці гасла чиновників про народне благо, було б помилкою розглядати "електронну демократію", як це робить, наприклад, німецький дослідник Клаус Ленк (Klaus Lenk), в якості складової частини "електронного уряду" [53] . Принципова помилка пропонованої Ленком та іншими авторами моделі полягає в тому, що вектори соціальної дії в даному випадку різноспрямовані: "електронний уряд" створюється за ініціативою "згори" і для обслуговування інтересів держави, а "електронна демократія", покликана, в першу чергу відображати інтереси громадян, що утворюють локальні географічні спільноти і, відповідно, створюватися «знизу». Той факт, що у соціальних технологій "електронного уряду" і "електронної демократії" є точки дотику у стратегічних питаннях, що стосуються поліпшення життя суспільства, не повинен затемнювати відмінність шляхів досягнення поставлених цілей і можливих концептуальних протиріч. Суперечності, про які йде мова, цілком реальні. Результати проведеного Агнетою Ранеруп (Agneta Ranerup) [54] з університету Гетеборга (Швеція) дослідження показали, що при розробці за державним замовленням проектів "електронної демократії", думка майбутніх учасників спільнот на стадії проектування взагалі не враховується, а якщо це і робиться, то вельми формально [55] . Отримані ж емпіричні дані однозначно свідчать: якщо громадяни вже на ранніх етапах залучаються до процесу втілення в життя проектів, то шанси на створення стійких і ефективно функціонуючих віртуальних мережевих спільнот незмірно возрастают [56]. У тому ж випадку якщо у влади відсутня політична воля у здійсненні "реінжинірингу" управлінських процесів, до того ж чиновники не сприймають целеоріентірованной підхід до виконання своїх посадових обов'язків, а також відсутнє бажання створювати альтернативні інституалізовані простору соціальних взаємодій, то впроваджувані "зверху" технології "електронної демократії "ніколи не стануть ефективним механізмом покращення життя громадян. Крім того, як стверджував Юрген Хабермас, політикам, для впровадження нових технологій взаємодій з громадянами, необхідно володіти "технократичним свідомістю". Відповідно, реалізація проектів комп'ютеризації різних сторін життя соціуму, повинна здійснюватися не в формі впровадження самодостатніх технологічних рішень, а в якості відповіді з боку держави на інформаційні потреби громадян. У реальності технологічні зміни в соціальному житті суспільства відбуваються набагато швидше, ніж здійснюється реформування бюрократичних структур. На цей аспект впровадження комп'ютерних технологій звертали увагу дослідники Сюзана Фінкелевіч , Джордж Керол, Алісія Відал, Граціела Кисілевська, Пабло Бауман та інші автори. Виявляється набагато простіше відрапортувати про встановлення комп'ютерів, ніж на практиці знайти шляхи вирішення соціальних проблем хвилюючих суспільство.