Електронний уряд в Україні

    у Грузії, Вірменії, Азербайджані та Молдові вже практично діє електронне врядування. У Грузії створено прозорі урядові портали, всі держзакупівлі здійснюються онлайн, наявні е-петиції.

У Вірменії прийнято інтерактивний  бюджет, засідання уряду і його рішення транслюються в мережі, існує  можливість зареєструвати свій бізнес не виходячи з дому.

У Молдові мало місце  відкриття онлайн-бази даних на всіх урядовців країни, в якій містилися відомості про них, включно з політичною приналежністю чи участю в державних контрактах.

Керівництво Молдови  має план – завершити до 2020 року електронну трансформацію, тобто повністю перейти на електронну форму звітності. В цій країні створили Центр електронного урядування, який має власного представника у кожному міністерстві.

В Росії, завдяки пропагандистській  урядовій машині та авторитетним медіа-персонам, ідея електронного врядування поступово  стає "модною темою".

Незважаючи на певну  декларативність дій, реальних є  і реальні досягнення: діє популярний у населення портал "Большое  правительство", створено спеціальну посаду міністра з питань "Відкритого уряду", на законодавчому рівні  зобов’язано кожен державний  орган мати власний сайт для прийому звернень громадян.

Росія випередила міжнародну спільноту, видавши у травні 2005 указ президента "Про нове державне управління", 60% якого пов’язані з нинішніми  питаннями ініціативи OGP.

    В Україні, Росії та Азербайджані OGP-ініціатива створила прецедент, спонукавши власні уряди чи не вперше піти на відкриту взаємодію з громадськістю. Участь неурядових організацій у впровадженні OGP-ініціативи – чи не єдиний показник, де Україна має високий результат.

Так, завдячуючи активності неурядових організацій, 80% змісту Національного плану дій є пропозиціями громадських експертів.

За показником участі Україна не дотягує до Молдови  чи Азербайджану, де при уряді діють  робочі групи, в яких представники неурядових організацій беруть активну участь у прийнятті владних рішень.

Громадські ради, утворені при всіх українських міністерствах  та місцевих державних адміністраціях, на цю роль не підходять як через  слабкий експертний потенціал, так  і через масову залежність членів від волі керівництва урядових відомств.

Майже у всіх досліджених  країн показники поінформованості громадян про OGP-ініціативу знаходяться  на досить низькому рівні. Наприклад, у  Вірменії не більше 5% населення знають про OGP-ініціативу.

Саме тому в Грузії проводяться конкурси серед студентства щодо покращення плану дій, а Молдова залучає старшокурсників на стажування в урядових відділах з електронної трансформації.

Але слід зауважити: чим  більше часу громадяни проводять  в мережі Інтернет, тим менше вони схильні довіряти владі. І створення прозорих та підзвітних урядових сайтів суттєво не збільшує рівень довіри.

Стосовно джерел фінансування OGP-ініціативи: повну підтримку держбюджету  мають лише Азербайджан та Росія. У Вірменії держава фінансує лише деякі програми. У Грузії затрати лягають на плечі органів влади, адже окремого бюджету для програми не існує.

Для Молдови кошти  виділяє Світовий Банк. В Україні  питання фінансування залишається  відкритим. Саме тому перегляд держбюджету  на 2013 рік має стати першочерговим  пріоритетом для України.

    В Україні сьогодні існує чотири ключові загрози для належного впровадження OGP-ініціативи:;

 

• * Відсутній ефективний механізм координації між урядовими органами, відповідальними за OGP-ініціативу, а також між урядом і неурядовими організаціями –  при Кабміні утворено Координаційну раду з питань реалізації в Україні Ініціативи Партнерство "Відкритий Уряд", яка має відповідний мандат повноважень, проте не має достатньої спроможності ним розпоряджатися.

 

• Недостатня якість прийнятих законодавчих актів – розроблені проекти актів часто не достатньо враховують, а іноді прямо суперечать міжнародним стандартам, що діють у відповідній сфері регулювання.

 

• Недостатні бюджетні кошти на впровадження компоненту "електронне врядування" – лише в 2013 році Уряд передбачив гроші на розробку електронних систем, проте ще не відомо, чи дійдуть гроші до кінцевих отримувачів.

 

• Неможливо виконати план у встановлені терміни – висока забюрократизованість процесу прийняття рішень зумовлює суттєві часові відставання у їх виконанні.

 

   Прогнози що до кіеця ери паперового електронного уряду закінчується, є невтішними. І прийняття закону про адміністративні послуги тут не достатньо. Треба переходити до більш рішучих кроків.

 

  3.4 Інформатизація та розвиток інформаційного суспільства в Україні як базис розвитку е-уряду.

 

    Перспективи розвитку е-уряду безпосередньо визначаються рівнем розвиненості інформаційного суспільства в країні: рівнем комп’ютеризації населення, доступом до мережі Інтернет, рівнем міждержавної та міжрегіональної (всередині країни) „«цифрової нерівності” тощо. Зазначені показники засвідчують недостатній розвиток в Україні відповідної інфраструктури. Так, за підсумками 5-річного дослідження рівня розвитку ІКТ у 154 країнах світу, проведеного Міжнародним телекомунікаційним союзом (Іnternatіonal Telecommunіcatіon Unіon) за період з 2002 по 2007 р., Україна перебуває лише на 51 місці [81].

    Україна досі зберігає один із найнижчих у Європі показників доступу населення до Інтернет – нині він становить 17,8 користувачів на 100 жителів. Для порівняння, найменше серед країн Євросоюзу охоплення населення мережею Інтернет має Греція – 20 користувачів на 100 жителів [82].

     Зберігається також регіональна нерівність користування Інтернетом. Якщо в Київському регіоні мешкають 58,89 % від загальноукраїнської кількості користувачів, то в Одесі – 6,85 %, Дніпропетровську – 5,32 %, Донецьку – 5,02 %, Харкові – 4,70 %, Львові – 3,12 %. На решту регіонів припадає 10,28 % користувачів. Найменше користувачів Інтернет зафіксовано у Житомирській області – 0,25 %, Чернівецькій області – 0,22 %, а також у Волинській області – 0,11 % [40].

    Забезпечення загальноосвітніх середніх шкіл комп’ютерною технікою та доступом до мережі Інтернет також свідчить про збереження міжрегіональної „цифрової нерівності”. Наприклад, якщо показник рівня забезпечення шкіл комп’ютерними класами загалом по країні становить 93 %, то в Тернопільській області – 54 %, Хмельницькій – 57,9 %, Львівській – 75 %. Лише 42,7 % загальної кількості загальноосвітніх середніх шкіл мають підключення до мережі Інтернет [40].

     Аналіз досвіду запровадження інструментів електронного уряду в Україні показує, що завдяки застосуванню Інтернет-технологій у громадян з’являються нові можливості участі у політичному процесі, зокрема, підвищення рівня їх інформованості щодо актуальних політичних проблем, діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

    У питаннях інформування громадян щодо діяльності центральних органів державної влади стан справ у цілому відповідає вимогам, визначеним чинними нормативно-правовими актам України. Разом із цим досить низьким є рівень зворотного зв’язку органів влади з громадянами, звітності щодо результатів застосування консультативних форм е-уряду у процесі роботи над нормативно-правовими актами, формуванні напрямів державної політики.

   В Україні набули певного розвитку окремі елементи таких складових електронного уряду як, електронний парламент, електронний суд. Водночас стан розвитку кожної з цих складових не відповідає поточній практиці розвинених демократичних країн.   

   Потребує дальшого розвитку галузева нормативно-правова база, що регламентує розвиток інформаційного суспільства в Україні у напрямі врахування вимог розвитку електронної демократії. Зокрема актуальною є потреба визначення правових гарантій одержання громадянами відповідей на їхні запити до державних органів, здійснені в електронній формі.

    Суттєвою перепоною для реалізації форм е-уряду є загальний рівень розвитку інформаційного суспільства в Україні, який не забезпечує рівного доступу громадян до отримання інформації, доступності для громадян різних форм електронного уряду. Гострою проблемою розвитку електронного уряду в Україні залишається помітна міжрегіональна „цифрова нерівність”, відсутність дієвих кроків з її подолання.

     Здійснено загальний огляд вітчизняної галузевої нормативно-правової бази, етапів розвитку електронного уряду в Україні, стану розвитку окремих її складових.

 

ВИСНОВКИ

 

 

 

     Електронний уряд - концепція здійснення державного управління, притаманна Інформаційному суспільству. Грунтується на можливостях інформаційно-телекомунікаційних технологій та цінностях відкритого громадянського суспільства. Характеризується спрямованістю на потреби громадян, економічною ефективністю, відкритістю для громадського контролю та ініціативи.

     Електронний уряд як забезпечення державних структур ІТ-рішеннями означає додаткові бюджетні витрати, спрямовані на просте дублювання в електронному вигляді офф-лайнової діяльності. Але існує інший підхід. У країнах, які в числі перших серйозно звернули увагу на ІТ-розробки, в першу чергу в США і Великобританії, електронний уряд розглядається скоріше як концепція, спрямована на підвищення ефективності діяльності держави в цілому.

           Тобто треба зауважити, що в України немає е-уряду, те що існує на даний момент - просте дублювання паперів, документів і т.п. в інтернет просторі. Розробкам на державному рівні ідей електронного уряду виповнилося вже тринадцять років. І до цих пір ця державна програма, підготовлена ​​свого часу Державним комітетом зв'язку та інформатизації України разом з іншими відомствами, залишається на папері.

    Необхідно розуміти, що електронний уряд - це не модна іграшка, а найважливіший, реальний інструмент демократизації нашого суспільства, який може допомогти вирішити багато проблем, в тому числі зняти соціальну напругу в нашому суспільстві. А він створюється через роздратованність від багаторазових відвідувань офісів різних структур.

    Також для реалізації концепту е-уряду для населення повинні бути створені умови реального доступу до сучасних інформаційних технологій. Мова йде і про можливість фізичного доступу, і про володіння тривіальними знаннями і навичками в галузі використання комп'ютерів. Виходячи з реалій, що склалися в нашій країні, рішення проблеми бачиться в створенні пунктів колективного доступу до Інтернету. Останні можуть бути реалізовані на базі бібліотек, поштових відділень або інших пунктів масового обслуговування населення.

    Комп'ютерну грамотність населення можна підвищити тільки за рахунок зусиль середньої школи. Інформатизація шкіл, навчального процесу має стати, крім всього іншого, квінтесенцією нинішньої шкільної реформи. Бажано впровадження інформаційних, мультимедійних технологій у навчальний процес з усіх шкільних предметів, а не просто організувати комп'ютерні класи в школах.    Держава має усвідомити це як саму пріоритетне завдання та підтримати її всіма можливими способами і засобами. Поряд з цим виникає і проблема комп'ютерної грамотності чиновників. Її рішення простіше - як правило, чиновники мають вищу освіту. Один з можливих способів вирішення цієї проблеми продемонстрував вінницький губернатор. Кожному чиновнику була дана можливість пройти курс комп'ютерного навчання, а потім були звільнені ті, хто не пройшов певний поріг..

    У нашій країні досить важко буде перейти в режим електронного уряду, оскільки підстав для внутрішньої мотивації чиновників у цьому процесі небагато. Тільки створення загальної атмосфери затребуваності роботи із широким використанням сучасних комп'ютерних технологій з одного боку і політичної волі з іншого сформує умови для швидкого створення електронного уряду. Зволікати не можна, інформаційні технології безупинно розвиваються - треба встигати за ними.

   Дослідивши проблему запровадження електронного уряду і наслідків цього процесу, ми з'ясували перш за все, що це проект дорогий - він вимагає капіталовкладень не лише у комп'ютеризацію урядових структур та навчання державних службовців. Значно більші кошти потрібні на побудову відокремленої урядової мережі, створення інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, просвітницьку та агітаційну діяльність, запровадження навчальних курсів у школах, вищих навчальних закладах, центрах зайнятості, клубах та інших установах, аби охопити всі верстви населення, забезпечити їм рівні можливості використання сервісів електронного уряду. Також затрат потребуватиме підготовка кадрів, розробка спеціалізованого програмного забезпечення, підтримка структури в належному стані, забезпечення безпеки мереж (як внутрішньоурядової, так і українського сегменту Глобальної мережі), розробка нормативно-правової бази та підготовка суддів відповідної кваліфікації, забезпечення комп'ютерної та інтернет-грамотності державних службовців різних відомств (перш за все Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції тощо).

    Наскільки б ефективно не вдалося вирішити фінансове питання за рахунок приватного капіталу, певну частку все ж доведеться забезпечувати за рахунок бюджету. Тобто, за рахунок грошей платників податків, точніше - перерозподіливши бюджетні видатки (спрямувавши гроші з соціальної сфери, охорони здоров'я, місцевих бюджетів на забезпечення потреб електронного уряду).

          Потребує дальшого розвитку галузева нормативно-правова база, що регламентує розвиток інформаційного суспільства в Україні у напрямі врахування вимог розвитку електронної демократії. Зокрема актуальною є потреба визначення правових гарантій одержання громадянами відповідей на їхні запити до державних органів, здійснені в електронній формі.

   Суттєвою перепоною для реалізації форм е-уряду є загальний рівень розвитку інформаційного суспільства в Україні, який не забезпечує рівного доступу громадян до отримання інформації, доступності для громадян різних форм електронного уряду. Гострою проблемою розвитку електронного уряду в Україні залишається помітна міжрегіональна „цифрова нерівність”, відсутність дієвих кроків з її подолання.