Розвиток теорій Мальтуса в сучасному світі

Мальтусу належить заслуга ґрунтовної розробки теорії ренти, яка впритул підводить його до започаткування основ теорії спадної віддачі факторів виробництва.

Земельна рента. У центрі теорії народонаселення Мальтуса була проблема обмежених ресурсів землі. І цілком логічно те, що у зв'язку з вирішенням цієї проблеми він формулює тезу про спадну віддачу цих ресурсів відносно потреб населення, що зростає, та закон спадної родючості грунтів. Саме такий підхід став основою для пояснення Мальтусом природи земельної ренти.

Закон спадної родючості грунтів він формулює в нових видан­нях «Нарису про закон народонаселення» та в працях «Дослідження про природу та зростання ренти», «Принципи політичної економії». Суть його полягає в тім, що основою виробництва продуктів споживання для населення, що збільшується, є наявність земельних ресурсів, родючість землі та продуктивність праці в сільському господарстві. Оскільки кількість земельних ділянок з достатнім рівнем родючості грунту є обмеженою, то через збільшення кількості народонаселення в господарський оборот вимушено включають землі з низьким рівнем віддачі[2,58-60].

Витрати капіталу на обробіток таких земель є менш продуктивними, ніж ті, що зв'язані з обробітком родючих земель, а послідовні додаткові витрати капіталу призводять до зменшення їхньої віддачі, тобто відбувається відносне зниження продуктивності: кожна на­ступна витрата капіталу в землеробстві буде менш продуктивною, ніж попередня. Отже, на думку Мальтуса, продуктивність праці в сільському господарстві має не тільки фізичні межі (закладений в землі потенціал), а також і економічні. Це призводить до зростання цін на сільськогосподарську продукцію.

Різниця в прибутках, коли за неоднакової родючості земель вкладено однакові капітали, але отримано неоднакову кількість продукту, і є основою ренти на користь власника більш родючої землі. Отже, Мальтус теорію диференційної ренти формулював на підставі тверджень, що рента виникає тільки у зв'язку з переходом до обробітку гірших земель, який є наслідком зростання народонаселення.

Досліджуючи природу ренти, Мальтус звернув увагу на проблему ефективності використання капіталів у землеробстві. Він зазначає, що за додаткових капіталовкладень з метою штучного поліпшення якості грунтів також існує різниця в розмірах отриманого продукту, а отже, рента. Але цей вид ренти зв'язаний з економічною діяльністю, залежить від ефективності додаткових капіталовкладень, яка також має межу, адже будь-яке наступне вкладення капіталу дає меншу віддачу, ніж попереднє, приріст родючості грунтів відносно приросту інвестицій знижується. Ця рента є певним стиму­лом до інвестування капіталів, але таким, що має обмежену дію.

По-різному відбувається привласнення ренти: у першому випадку вона належить власникові землі, у другому — власнику капіталу. Крім того, землевласник отримує плату за використання землі — ренту, яка, на погляд Мальтуса, відрізняється за природою від ренти, що є похідною від родючості (плати за якість). Аналізуючи умови формування ренти, Мальтус підійшов упритул до визначення абсолютної ренти, яка формується навіть на найгірших грунтах і є похідною права власності на землю.

У дальших дослідженнях Мальтус використає свої підходи до розуміння природи ренти для вирішення проблеми реалізації суспільного продукту. Його теорія розподілу суспільного продукту поставила землевласника в опозицію до всіх інших класів, які не мають таких виняткових умов для привласнювання частки не створюваних ними продуктів.

Визначення ренти через закон спадної родючості грунтів започаткувало основи теорії граничної продуктивності ресурсів і прямо зв'язане з теорією ефективного попиту.

Отже, Мальтус збагатив політичну економію новими підходами до теоретичного вирішення економічних проблем. Визнаючи об'єктивний характер впливу економічних законів на розвиток суспільства та його стабільність, Мальтус указує на необхідність урахування дестабілізуючого впливу природних та економічних факторів. І хоч докази його не завжди переконливі чи достатньо обгрунтовані, не завжди підтверджуються практикою чи статистикою, однак його теорії сприяли збільшенню популярності політичної економії, оскільки він спромігся вдало поєднати абстрактність її висновків з реальною економічною практикою.

У сучасній західній економічній літературі Мальтуса називають ученим, який на століття раніше за Кейнса відкрив закон ефективного попиту, спираючись на визнання обмеженості ресурсів у суспільстві та їх спадну віддачу, ученим, який передбачав можливість криз надвиробництва. «Коли б Мальтус, а не Рікардо, був основоположником політичної економії XIX століття, — писав Кейнс, — наскільки мудрішим та багатшим був би зараз світ».

Розділ 3. Розвиток теорій Мальтуса в сучасному світі

Вчення Т. Мальтуса щодо народонаселення отримало назву мальтузіанство, а її сучасних прихильників називають неомальтузіанцями. Спираючись на статистичні дані сучасні мальтузіанці стверджують, що ситуація у світі постійно погіршується. Ще сто років тому чисельність населення Землі була трохи більше 1,5 мільярда, а у 2007 р. – становила майже 6,6 мільярда, тобто зросла майже вчетверо. Найбільше жителів в Китаї (приблизно 20%, або 1,3 мільярда) та Індії (17% – 1,1 мільярда).

За даними Німецького фонду світового народонаселення, через шість років людство вперше перейде 7-мільярдний рубіж. За прогнозами експертів ООН, до 2025 р. на планеті житиме 7,9 мільярда жителів, а до 2050 р. їхня чисельність сягне 9,1 млрд. Щодня на світ з’являються 365 тисяч малюків, 57% їх народжуються в Азії, 26% – в Африці, 9% – у Латинській Америці, 5% – у Європі, 3% – у Північній Америці і менш ніж 1% – в Австралії та Океанії. Половина щорічного приросту припадає на шість країн: Індію (21%), Китай (12%), Пакистан (5%), Нігерію (4%), Бангладеш (4%) та Індонезію (3%). Тобто, найбільший приріст населення відбувається в тих країнах, де люди не можуть забезпечити нове покоління всім потрібним[2,61-62].

На думку неомальтузіанців, треба негайно обмежити процес зростання народонаселення. Вважається, що є тільки два шляхи, які можуть стримати процес зростання населення. Перший – великий підйом смертності (СНІД, загроза війни з використанням зброї масового знищення, штучно викликаних епідемій, екологічних катастроф тощо). Альтернативний шлях – зменшення народжуваності. Це головне завдання державної політики зайнятості, спосіб саморегуляції, причому більш гуманний. Китай, наприклад, пішов саме таким шляхом; тут завдяки тому, що діє державна програма скорочення народжуваності, у відповідності з якою проводиться лінія „Одна дитина в родині”, коефіцієнт народжуваності упав до 1,3. За другу і кожну наступну дитину треба заплатити державі разовий податок в розмірі 30 тис. юаней (приблизно $3600). Крім цього, починаючи з другої дитини, у батьків збільшується на 5% податок і до робочого графіка на підприємстві додається півтори години неоплачуваного часу. Однак, в деяких селах діє закон, згідно якого якщо перша дитина – дівчинка, то можна народжувати наступного малюка без податку – до появи сина”. В Індії також почали здійснювати національну програму планування родини Концепція оптимальних розмірів населення - річ, корисна для розумового розвитку, але заради справедливості слід сказати, що від неї мало користі для вирішення соціальних питань. На практиці проблема перенаселеності полягає не в тому, щоб прибрати розрив між реальною і оптимальною чисельністю населення країни, але в тому, щоб направити зростання по якійсь оптимальній траєкторії в часі. Навіть якщо б вдалося знайти, що дана країна в якийсь момент виявилася перенаселеною, процес руху до оптимуму може змістити саме точку оптимуму; дана теорія нічого не може сказати про оптимальний напрям зростання і навіть не гарантує збереження одного разу досягнутого оптимуму. Це нагадує проблему динамічної рівноваги в теорії цін, і тут таке порівняння особливо доречне, оскільки позитивний темп зростання народонаселення є, мабуть, однією з обов'язкових умов досягнення максимального доходу на душу населення, - у вказаному значенні оптимальна чисельність населення є неминуче показник динамічний, а не статичний.

Гідність теорії оптимальних розмірів населення полягає у тому, що вона забезпечує аналітичну основу, яка дозволяє судити про "пере"- або недонаселеність. Але подібно теорії мальтузіанства вона нічого не може сказати з приводу найважливішої проблеми - чинників, що визначають зростання народонаселення. Звичайно, добре відомо, що рівень санітарії і розвиток медицини впливають на динаміку смертності. Менш ясні закони народжуваності. Проте теорія мальтузіанства не дає можливості вивчати рівень народжуваності в якому-небудь зв'язку із загальноприйнятою економічною теорією, і на перший погляд важко зрозуміти, чому пізніші економісти не слідували класичному способу пояснення динаміки народжень. Відмітна особливість класичної теорії народонаселення полягає у тому, що вона розглядає "виробництво дітей" не як витрату доходу на "споживацькі блага" ради поточного задоволення душі, а як вкладення в "капітальні блага", які принесуть віддачу в майбутньому. По теорії мальтузіанства виходить, що потомство породжується при постійних витратах - підвищення попиту на працю неодмінно створює додаткові доходи, що перевершують ці витрати, і таким чином веде до збільшення народжуваності. Але реалістичніше припустити, що витрати "виробництва дітей" зростають як в значенні поточних витрат на виховання дитини, так і в значенні впущеного заробітку матері. Зростання народонаселення звичайно пов'язане з його зосередженням в містах, де потенційне заробітчанство матерів росте, шкільний вік подовжується, і всі разом збільшує витрати на дітей. В той же час ослаблення сімейних зв'язків, супроводжуюче процес індустріалізації, зменшує очікувану віддачу від дітей у вигляді їх витрат на забезпечення батьків в старості. Якщо зіставити постійне зростання витрат на виховання дітей із зниженням очікуваної віддачі, то не доводиться дивуватися з того, що в промислово розвинених країнах народжуваність є спадною функцією від національного доходу. Виходячи з такого роду простих міркувань, можна було б побудувати економічну теорію зростання народонаселення у дусі класичної економічної науки.

Проте ніхто з економістів після Мальтуса, не пішов по цьому шляху. Зниження народжуваності в другій половині XIX в. було пояснено зовнішньою причиною: зміною "схильності до продовження роду". На ділі ж економісти просто перестали займатися дослідженням законів народонаселення. В результаті вони виявилися не готовими до розуміння, стали украй актуальними після другої світової війни проблем перенаселеності слаборозвинених країн. Труднощі, що переживаються багатьма слаборозвиненими країнами в даний час, пов'язані з тим, що народжуваність у них висока, як в аграрних країнах, а смертність низька, як в країнах індустріальних. З часом, у міру економічного розвитку, ці труднощі зживатимуться, як вони були зжиті в промислово розвинених країнах Європи, але декілька поколінь жителів слаборозвинених країн ще стоятимуть перед вибором: або, по Мальтусу, зростання їх населення контролюватиметься голодом і хворобами, або їм доведеться так чи інакше вдаватися до свідомого обмеження народжуваності в конфлікті з пануючими релігійними звичаями. Як завжди, у обох варіантів є завзяті прихильники: неомальтузіанці стоять на тому, що у відсталих країнах всі зусилля економічної модернізації слід підпорядкувати задачі контролю над народжуваністю і робити тільки після успішного рішення цієї задачі, а деякі марксисти і більшість католиків відкидають будь-які спроби контролювати народжуваність, вважаючи цей контроль або неефективним без індустріалізації, або аморальним по суті[1,78-80].

Теорія реалізації(недоспоживання) та дослідження проблем ефективного попиту, які сприяли розвиткові макроекономічних досліджень відтворювального процесу. Відомий англійський економіст XX ст. Дж. М. Кейнс високо оцінив ідею ефективного попиту Т. Мальтуса за започаткований вченим аналіз оптимального співвідношення споживання та нагромадження, заощаджень та інвестицій тощо.

На думку більшості дослідників, теорія „третіх осіб” Мальтуса має важливе місце для аналізу механізмів, які діють в економіці, що перебуває у стані „перегріву”. За цих умов зниження норми нагромадження та перерозподіл доходів на користь третіх осіб, які забезпечуються непродуктивне споживання, виступають важливим засобом „охолодження” кон’юнктури. У цьому контексті заслуговують на увагу ідеї вченого щодо підвищення ставок оподаткування з метою зменшення нагромадження капіталів, а також організації громадських робіт як тимчасового заходу обмеження безробіття. На думку Т. Мальтуса, тенденція до зменшення обсягу продуктивного капіталу не може слугувати запереченнями громадських робіт, що вимагають залучення значних сум за рахунок податків, оскільки певною мірою це саме те, що потрібно.

Висновки

Збагативши класичну політичну економію новими підходами до вирішення багатьох економічних проблем, Т. Мальтус залишив помітний слід в історії економічної думки. Його роботи сприяли розробці цілої низки економічних та соціальних доктрин, заклавши методологічні основи багатьох подальших наукових досліджень.

Помітний вплив на економічну науку справили:

Теорія нагромадження, у якій Т. Мальтусу вдалося поєднати абстрактність висновків економічної науки з реаліями економічної практики на основі врахування взаємозв’язку і взаємовпливу природних та економічних факторів при вирішенні проблем стабілізації суспільного розвитку.

Теорія народонаселення, яка сприяла виникненню та поширенню нового напряму в соціально-економічних дослідженням  - мальтузіанства(згодом – неомальтузіанства), прихильники якого вбачаються причини бідності у перенаселенні.

Подальший розвиток економічної думки був пов’язаний з критикою теорії народонаселення Т. Мальтуса, оскільки, на думку більшості дослідників, учений:

-         наводив некоректні дані, з наукового погляду, докази, використовуючи розрахунки, засновані на статистичних даних, які не враховували, що зростання населення у Північній Америці у XVI-XVIII ст. Відбувалось не стільки за рахунок природних чинників, скільки за рахунок міграції європейців;

-         ігнорував той факт, що фізіологічна плодючість людей як біологічних істот зовсім не визначає реальні темпи зростання населення, оскільки тенденція до збільшення народжуваності у відповідь на поліпшення умов життя не є абсолютною і на певній стадії розвитку суспільства поступається прямо протилежній, пов’язаній зі скороченнями народжуваності у розвинутих країнах світу.