Зміст та класифікація фінансових правовідносин

У процесі регламентації фінансової діяльності нормами права законодавець повинен правильно розподілити й закріпити права й обов'язки учасників фінансових правовідносин, що мають свою специфіку залежно від спрямованості такої діяльності, що може виражатися різними способами[242]. У фінансово-правовому регулюванні застосовуються всі три способи впливу на поведінку учасників фінансових правовідносин: зобов’язування, уповнова-ження і заборона. Суб'єктам надаються права на здійснення відповідних позитивних дій, наприклад, кредитна установа згідно з п.3 ст.5 Закону України “Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 р. наділена правом надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів на підставі ліцензії[243]. Крім цього, на учасників таких відносин покладаються обов'язки вчиняти певні дії у фінансовій сфері, наприклад, у ст. 9 Закону “Про Національний банк України” від 20 травня 1992 р. закріплено обов'язок Нацбанку України внести суми коштів, що перевищують кошторисні доходи над кошторисними видатками, в Державний бюджет (це положення знайшло своє відбиття також у ст. 5 Закону “Про державний бюджет України на 2002 рік” від 20 грудня 2001р.)[244]. Також існує й заборона, тобто необхідність утримуватися від дій певного роду, що в низці випадків підкріплюється застосуванням фінансово-правових санкцій. Приміром, ст.5 декрету Кабміну України “Про систему валютного регулю-вання і валютного контролю” від 19 лютого 1993р[245]. встановлює заборону на здійснення валютних операцій суб'єктами без придбання ліцензії Нацбанку України. Таким чином, норми фінансового права всебічно окреслюють права й обов'язки, а значить, встановлюють правила поведінки, яких мають неодмінно дотримуватися суб'єкти цих відносин, використовуючи фінанси.

Розглянемо, яким же чином відбувається правове регулювання фінансових відносин у сфері доходів фондів. Такі правові зв'язки виникають при здійсненні фінансової діяльності держави в напрямку акумулювання фінансових ресурсів у відповідні фонди, що являють собою державні доходи. У таких правовідносинах їх зміст має спрямованість на зосередження (акумуляцію) фінансових ресурсів у відповідних фондах держави. До цієї групи фінансово-правових зв'язків входять, наприклад, правовідносини: (а) податкові, зміст яких характеризується комплексом прав та обов'язків суб'єктів, пов'язаних зі сплатою податків і зборів (обов'язкових платежів) у відповідні фонди; (б) з приводу внесення у відповідні фонди платежів неподаткового характеру; (в) у сфері державного кредиту, зміст яких спрямовано на одержання фінансових ресурсів (коштів) від юридичних і фізичних осіб, а також інших держав на умовах зворотності, строковості, відплатності й добровільності; та ін.

На сучасному етапі такі фінансові правовідносини виникають стосовно різних надходжень фінансових ресурсів у фонди держави, що є фінансовою базою для здійснення державою завдань і функцій. При цьому, як справедливо відзначає Є.О. Алісов, значення мобілізації частини коштів інших власників на користь держави не обмежується виключно функцією забезпечення доходів необхідних державі фондів коштів, оскільки за допомогою правового регулювання таких відносин держава впливає на весь процес економічного розвитку[246].

Державні доходи традиційно класифікують на централізовані, що спрямовуються на формування централізованих фондів, і децентралізовані, що надходять у розпорядження окремих державних і комунальних підприємств, установ чи організацій[247]. Держава ретельно регламентує і вказує засоби й методи акумулювання фінансових ресурсів в централізованих фондах (наприклад, бюджетах), тоді як щодо децентралізованих фондів держава надає право суб'єктам, у чиєму віданні знаходяться фінансові ресурси, самостійно забезпечувати надходження коштів у такі фонди, але в рамках, не заборонених законом. Зауважимо, що такі відносини регулюються в основному нормами цивільного права[248].

Загальновизнаним є положення, відповідно до якого для залучення фінансових ресурсів у централізовані фонди (бюджети) держава використовує методи обов'язкової й добровільної мобілізації[249]. Методу обов'язкової мобілізації належить провідне місце при здійсненні акумулювання фінансових ресурсів у таких фондах. Так, ще С.Ю. Вітте, розглядаючи способи накопичення матеріальних коштів, стверджував, що найголовніша частина державних ресурсів забезпечується завдяки податкам, тобто примусовим стягненням із громадян відповідної частини їх особистих доходів[250].

Згідно з точкою зору П.С. Пацурківського та інших учених, метод обов'язкової мобілізації полягає у “примусовому й безоплатному вилученні частини коштів у їх співвітчизників на користь держави і передбачає встановлення наступних елементів такого механізму: 1) виду платежу; 2) точного його розміру; 3) терміну платежу; 4) обов'язкової погрози за порушення терміну чи розміру платежу у вигляді пені, штрафу, за приховання доходів чи невнесення або неповне внесення платежів державі”[251]. Поділяючи в цілому таку позицію, зазначимо, що головне в такому методі полягає в покладанні на протистоящого державі учасника таких фінансових відносин обов'язку внести кошти в централізовані фонди, і вкажемо, що виконання такого обов'язку (тобто саме позитивна поведінка зобов'язаних суб'єктів) забезпечується державним примусом, оскільки приписи держави підкріплюються фінансово-правовими та іншими санкціями і засобами. Так, чіткий імператив щодо обов’язку внесення коштів у фонди держави міститься в податкових правовідносинах, що являють собою, за словами
М.П. Кучерявенка, відносини, що виникають відповідно до податкових норм (регулюють установлення, зміну і скасування податкових платежів) і юридичних фактів, учасники яких наділені суб'єктивними правами і несуть юридичні обов'язки, пов'язані зі сплатою податків і зборів у бюджети і фонди.[252] Вичерпний перелік податків, зборів (обов'язкових платежів), порядок їх встановлення і справляння, основні права й обов'язки платників податків закріплюються в Законі України “Про систему оподаткування”[253]. Внесення ж конкретних видів податків та інших обов'язкових платежів у відповідні фонди деталізується у спеціальних нормативно-правових актах, якими встановлюється механізм їх обчислення і сплати. Наприклад, сплата податку на прибуток підприємствами регулюється Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”, яким визначаються його платники, об'єкт оподаткування, ставка податку, пільги, обчислення і строки його сплати[254].

Підсумовуючи вищевикладені міркування, можемо зробити висновок, що держава в імперативному порядку детально встановлює, в якій формі, у якій сумі й у які строки повинні бути внесені кошти у відповідні фонди. Однак укажемо, що на сьогодні згідно з ч. 7 п. 2 ст. 5 Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами” сума, а також терміни внесення податків можуть бути змінені в результаті застосування так званого податкового компромісу[255], що, на нашу думку, для фінансового (податкового) права не повинно бути притаманним. На наш погляд, застосування компромісу в податковому праві є спірним через низку причин. По-перше, традиційним є визначення компромісу як угоди на підставі взаємних поступок.[256] Виходячи з цієї посилки при застосуванні податкового компромісу, сторони – податковий орган і платник податків шляхом взаємних поступок повинні дійти згоди. Однак, за логікою речей, які можуть бути поступки у платника податків, коли на нього покладено безумовний, закріплений у законодавстві[257] обов'язок сплачувати податки, збори та інші обов'язкові платежі? Інших варіантів позитивної поведінки у платника податків, крім як у встановлений термін сплатити певну суму в бюджет чи цільовий фонд, бути не може, оскільки такий обов'язок забезпечується державним примусом – можливістю застосування кримінально-правових, адміністративних чи фінансових санкцій за порушення законодавства про оподаткування.[258] По-друге, регулювання податкових відносин здійснюється методами владних приписів, що передбачає використання імперативних норм, які мають безумовний характер.[259] Такий метод не допускає можливості сторонам цих відносин урегульовувати власні дії за своїм розсудом. Ось чому права вибору – погоджуватися чи не погоджуватися на сплату визначеної в законодавстві суми податку – ні в платника, ні в податкового органу немає, тобто вони не вправі вирішувати, сплачувати таку суму платникові податку чи ні, оскільки ці положення встановлюються виключно законами. Окрім того, виступаючи від імені держави, податкові органи також  не можуть діяти за своїм розсудом. По-третє, компроміс – це прояв диспозитивності, який, на наш погляд, є приватно-правовою категорією. Ще Д.Д. Гримм відзначав, що компроміс являє собою один зі способів припинення зобов'язань і є угодою, в силу якої сторони надають право вирішення своєї справи обраній третейським суддею приватній особі[260]. По-четверте, компроміс припускає взаємне (курсив автора – О.Д.) волевиявлення. Однак, виходячи зі змісту Порядку застосування податкового компромісу органами державної податкової служби в рамках адміністративної апеляційної процедури від 26 квітня 2001 р.[261], вважаємо, що волевиявлення про застосування компромісу виходить тільки від податкового органу, оскільки саме останній, а не платник приймає рішення про його необхідність і можливість застосування.

Застосування компромісу в податкових правовідносинах, на нашу думку, суперечить самій природі й сутності таких відносин, оскільки публічні правовідносини, якими є вищезазначені правові зв'язки, не можуть регулюватися угодою сторін. Будучи викликані до життя об'єктивними потребами (тобто необхідністю наявності фінансових ресурсів у фондах для здійснення державою її завдань і функцій, для чого кошти повинні надходити в її “скарбницю”) і чітко усвідомлені законодавцем, податкові правовідносини виступають засобом досягнення цілей, закріплених у фінансово-правових нормах.

Права платників податків при застосуванні податкового компромісу законодавством належним чином не встановлені, і їх становище не поліпшується, оскільки фактично всі дії зводяться до розстрочки чи відстрочки платежів і фінансові санкції в низці випадків не застосовуються. Крім цього, вкажемо низку спірних моментів, що виникають при застосуванні податкового компромісу на практиці. По-перше, податковий компроміс у більшості випадків застосовується для запобігання того, що (за припущенням податкових органів) внаслідок передачі вирішення спору до суду (господарського суду) справа буде вирішена на користь платника податків, що в умовах проваджуваної державою агресивної податкової політики для податкових органів є небажаним, оскільки платник податків не сплатить визначену податковими органами суму обов'язкового платежу, що призведе до недоодержання коштів у бюджети. По-друге, у разі незгоди платника податків на застосування компромісу і вираження його готовності в суді довести неправомірність ухвалення рішення про нарахування такої суми податку втрачається сенс у здійсненні цієї процедури, та й не зовсім зрозумілим залишається сам порядок дій податкових органів у такому випадку. По-третє, збільшення чисельності скарг, що надходять у податкові органи[262], не дає можливості здійснити це “право” платникам податків. А це в остаточному підсумку є причиною ухилення посадовими особами податкових органів від застосування такої угоди, а також примушує платників звертатися до суду.

Саме тому податкові органи не повинні приймати рішень про задоволення частини скарги платника, а саме – про згоду несплати частини суми податку під зобов'язання останнього погодитися з іншими податковими зобов'язаннями, нарахованими контролюючим органом. Правом на прийняття такого рішення, вважаємо, має володіти тільки суд (господарський суд).

У процесі правового регулювання фінансових відносин у сфері доходів фондів (саме податкових) неприпустимо зводити до абсолюту принцип, згідно з яким, якщо орган (у даному випадку – податковий) виступає від імені держави, він може самостійно приймати рішення про внесення чи невнесення визначеної державою суми коштів у вигляді податків, зборів та інших обов'язкових платежів у відповідні фонди.

Розглядаючи обов'язковий метод мобілізації, необхідно також вказати на існування примусово-зворотного вилучення коштів у доход держави[263], особливості якого в умовах ринкової економіки вимагають додаткового вивчення. Сьогодні застосування цього методу зустрічається порівняно не часто. Прикладом можуть виступати обов'язкове розміщення коштів банків у державні цінні папери відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р.[264], обов'язок підприємств, установ та організацій усіх форм власності зберігати кошти в банку, закріплений в Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті від 29 березня 2001 р.[265]

У фінансових правовідносинах у сфері доходів фондів при застосуванні добровільного методу формування останніх у їх змісті відсутнє владне розпорядження держави саме з приводу обов'язку вступу в такі відносини, тобто немає вимоги безумовної передачі коштів на її користь на конкретних умовах. Передача фінансових ресурсів здійснюється на засадах добровільності, що виражається у свободі волевиявлення при вступі в такі соціальні зв'язки. Причому передача коштів може відбуватися як у зворотній формі, наприклад відносини з приводу державного кредиту, при яких фінансові ресурси надаються державі юридичними і фізичними особами, а також іншими державами на умовах добровільності, строковості, зворотності і платності,[266] так і в безповоротній, наприклад, проведення державних лотерей, добровільні пожертвування різних суб'єктів тощо. Однак, ставши учасником таких фінансових відносин, суб'єкт зобов'язаний виконати приписи держави, причому він ні за яких обставин не має права змінювати умови таких зв'язків, оскільки всі дії відбуваються в рамках імперативного методу.

Формування централізованих фондів, наприклад Державного бюджету, припускає виникнення різних видів фінансових правовідносин, предметом яких є різні за формою кошти. Крім зазначених методів мобілізації, можливі існування й інших. Так, за словами Є.О. Алісова, з цією метою держава здійснює роботу по залученню в централізовані фонди доходів, які одержують суб'єкти, засновані на державній власності, від підприємницької діяльності, емісійних доходів, а також доходів від реалізації державних послуг чи передачі виключних прав[267]. Така позиція в цілому узгоджується з положеннями ст. 9 Бюджетного кодексу України[268], оскільки держава мобілізує фінансові ресурси у централізовані фонди у вигляді різного роду доходів неподаткового характеру (наприклад, плати за воду, за використання лісових ресурсів, рентної плати за нафту і природний газ і т.д.[269]), дослідженню яких у сучасний період, вважаємо, можна присвятити окрему наукову роботу. Таким чином, фінансові правовідносини у сфері доходів фондів виступають родовим поняттям, до якого входять видові – податкові, з приводу державного кредиту, з приводу неподаткових надходжень тощо. Тому, аналізуючи такі види фінан-сових правовідносин, ми обов’язково виходимо з їх загальної спрямованості, а саме – з надходження фінансових ресурсів у відповідні фонди.