Бухгалтерський облік витрат зе елемнтами

Розглянувши деякі Закони України, які відносяться до даної курсової роботи, можна сказати, що вся нормативна база доволі ясно і чітко відображує свої вимоги до цієї економічної галузі на підприємстві, тому кожний економічний суб’єкт може використовувати їх у своїй економічній галузі. Але не зважаючи на ці законодавчі акти, багато з деяких підприємств і економічних суб’єктів не виконують вимоги цих законодавчих актів, тому що в окремих галузях підприємницької діяльності можуть бути розбіжності між різними законами, тобто, в одному законі можна виконати економічну операції, а в іншому це суворо заборонено, або це може стосуватися також і дат, наприклад здачі документів до законодавчих організацій, тощо. Це несе за собою збій у діяльності, як самого підприємства так і у законодавчих організацій.

1.3 Критична оцінка проблемних питань обліку об’єкту дослідження

Донедавна весь комплекс питань, що стосують­ся планування, обліку і калькулювання собівар­тості продукції в промисловості, було дуже рете­льно досліджено у загальнотеоретичному і методо­логічному плані, опубліковано серйозні дослі­дження з теорії і практики планування, обліку і калькулювання собівартості продукції. На базі Основних положень з планування, обліку і каль­кулювання собівартості продукції в промисловості (1970 р.) міністерствами і відомствами було роз­роблено і прийнято в 1975-1976 рр. галузеві ін­струкції, де знайшли відображення галузеві особ­ливості формування, планування, обліку витрат виробництва і калькулювання собівартості проду­кції. Пізніше, у 1996 р., Кабінет Міністрів Украї­ни затвердив Типові положення з планування, об­ліку і калькулювання собівартості продукції (ро­біт, послуг) у промисловості, чинні і на сьогодні. На підставі цих документів великі і середні під­приємства розробляли свої інструкції, в яких було викладено особливості впровадження нормативно­го методу обліку виробництва й організації внут­рішньогосподарського розрахунку.

У зв'язку з реформуванням бухгалтерського обліку і прийняттям Положення (стандарту) бух­галтерського обліку 16 "Витрати", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.12.99 р. № 318, внесено докорінні зміни до складу і формування собівартості промислової продукції (робіт, послуг), а це, у свою чергу, за­чепило і питання калькулювання, ціноутворення, визначення рентабельності продукції та ін.

Однак у ПБО 16 не дано визначення собіварто­сті продукції, не приведено класифікацію витрат на виробництво, що має велике значення як для організації обліку виробничих витрат, здійснення політики ціноутворення, так і для впровадження внутрішньогосподарського розрахунку, проведен­ня аналізу і прийняття управлінських рішень.

На сьогодні в економічній літературі також не­має однозначного підходу до класифікації витрат: найбільш поширеними є технічні, технологічні, організаційні й економічні ознаки, що використо­вуються у групуванні витрат. Однією з основних вимог до групування витрат за нових умов має бу­ти можливість одержання фактичних даних безпо­середньо з бухгалтерського обліку, не вдаючись до різних вибірок. Запропонована класифікація витрат, доктором екномічних наук, професо-ром О.Борокіним на виробництво подана на рис.1.2.

Рис. 1.2. Класифікація витрат за ознаками

Подана класифікація витрат, на нашу думку професора, більш повно відбиває їх групування за відповід­ними ознаками, що дає змогу одержувати необхід­ну інформацію для різних цілей управління, при­чому на основі облікових регістрів і нового Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіта­лу, зобов'язань і господарських операцій, затвер­дженого наказом Міністерства фінансів України від 30.11.99 р. № 291.

Одним з найскладніших і водночас спірних пи­тань, що стосуються вивчення обліку витрат виро­бництва за ринкових умов, є склад і структура ви­трат, які включають до собівартості продукції (робіт, послуг). ПБО 16 передбачає, що до вироб­ничої собівартості продукції не входять адмініст­ративні витрати, витрати на збут та інші опера­ційні витрати.

Як видно з переліку витрат, при формуванні собівартості продукції (робіт, послуг) до неї не включають низку витрат, безпосередньо пов'яза­них з виробничим процесом, з виготовленням продукції. Постає запитання, чому оплата праці керівників підприємства, конструкторів, техноло­гів, працівників виробничо-диспетчерської служ­би та інших фахівців, від зусиль яких значною мірою залежить виробництво продукції, не повин­на включатися в собівартість цієї продукції, а відноситися на кінцеві фінансові результати під­приємства? Водночас подібні витрати з управ­ління цехами, дільницями варто включати до ви-

трат виробництва. Хіба заробітна плата началь­ників цехів, майстрів, конструкторів, технологів, бухгалтерів, нормувальників та інших працівни­ків, а також витрати з управління й обслугову­вання цехів не є адміністративними витратами? Тут є два суперечливих підходи до віднесення подібних витрат до формування собівартості про­дукції. Викликає заперечення, чому такі витрати, як послуги з обслуговування технічних засобів, витрати на утримання і обслуговування основних засобів, необоротних матеріальних активів, ви­трати на обслуговування виробничого процесу, витрати, пов'язані із забезпеченням контролю за виробничим процесом, витрати на забезпечення працівників спеціальним одягом, взуттям, обмун­дируванням, що необхідні для виконання профе­сійних обов'язків, витрати із забезпечення правил техніки безпеки праці, охорони праці, санітарно-гігієнічних та інших спеціальних вимог не вклю­чаються до собівартості продукції.

Немає логіки й економічного обгрунтування в тому, щоб такі витрати, як витрати на придбання сировини, матеріалів, палива, інструментів і при­строїв не повинні бути складовими елементами собівартості продукції (робіт, послуг). Це також стосується таких витрат, як, наприклад, витрати на придбання ліцензій та інших спеціальних до­зволів на ведення господарської діяльності; витра­ти на обнародування річного звіту і на проведення аудиту як відповідно до чинного законодавства, так і добровільно з ініціативи підприємства; ви­трати на придбання спеціальної літератури, плата за проведення семінарів тощо. Усі зазначені вище й інші витрати чомусь вважають адміністративни­ми, хоча це звичайні витрати з управління. До со­бівартості реалізованої продукції, як і раніше, на нашу думку, слід відносити витрати на збут, до складу яких включають: витрати на утримання підрозділів підприємства, пов'язані зі збутом про­дукції; витрати, пов'язані з транспортуванням, пе­ревалкою і страхуванням готової продукції; витра­ти із збереження, навантаження й упакування продукції тощо.

Звичайно, не всі витрати і платежі, що вини­кають на підприємстві в звітному періоді, необ­хідно відносити на собівартість продукції (напри­клад, плата за землю, готельний збір, комуналь­ний податок та ін.). Цей перелік витрат має ви­значатися галузевими інструкціями.

На сьогодні, розглядаючи формування собівар­тості продукції (робіт, послуг), можна з упевнені­стю стверджувати, що вона за своїм складом не є економічно обґрунтованою і не може повною мі-

рою відображувати рівень фактичних витрат на виробництво як усієї випущеної продукції, так і окремих ЇЇ видів.

До істотних недоліків нового складу собіварто­сті продукції слід віднести:

"усікання",    тобто    скорочена    собівартість продукції не може бути використана в розрахун­ках   показників   економічної   ефективності   нової техніки й організаційно-технічних заходів;

не може бути базою визначення договірних цін на продукцію, що випускається (роботи, по­слуги) ;

при аналізі господарської діяльності підпри­ємства неможливо визначити суму прибутку, що була отримана підприємством за рахунок знижен­
ня собівартості продукції або, навпаки, допущені збитки   в   зв'язку   з подорожча-нням  собівартості продукції;

неможливо визначити динаміку зниження чи подорожчання собівартості продукції та її рента­бельності за ряд періодів, тобто провести порівня­льний аналіз;

утруднює фінансовий контроль за витратами за місцями їх виникнення.

Для визначення ціни реалізації продукції від­повідно до Методичних рекомендацій з формуван­ня собівартості продукції (робіт, послуг) у проми­словості (Київський державний інститут економіч­ної промисловості, 2001) потрібно включати до неї виробничу собівартість, адміністративні витрати, витрати на збут, прибуток і податок на додану ва­ртість, тобто (див.форм.1.2.):

1.2.

Ц = Вс + Лв + Р3 + П + ПДВ,

де Вс - виробнича собівартість продукції (ро­біт, послуг); Ав - розподілені адміністративні ви­трати; Р3 - витрати на збут; П - прибуток; ПДВ - податок на додану вартість.

Перелік і склад статей тепер установлюються підприємством, хоча це може призвести до знач­них розбіжностей в плануванні й обліку собівар­тості продукції в різних секторах економіки України.

Планування, облік і калькулювання собівартос­ті продукції (робіт, послуг) у промисловості реко­мендуємо здійснювати за такими статтями кальку­ляції: сировина і матеріали; покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи і послуги вироб­ничого характеру сторонніх підприємств і органі­зацій; паливо й енергія на технологічні цілі; зво­ротні відходи  (віднімаються);  основна заробітна

плата; відрахування на соціальні заходи; витрати, пов'язані з підготовкою й освоєнням виробництва продукції; відшкодування зносу спеціальних ін­струментів і пристроїв та інші спеціальні витрати; витрати на утримання і експлуатацію устаткуван­ня; загальвиробничі витрати; загальногосподарські витрати; втрати від браку; інші виробничі витрати; позавиробничі витрати.

Прийняття такої калькуляції як типової дасть змогу: по-перше, повною мірою використовувати ЇЇ як методологічну основу для розробки міжгалузе­вих інструкцій із планування, обліку і калькулю­вання собівартості продукції (робіт, послуг), за­безпечивши в такий спосіб однаковість в організа­ції планової й облікової роботи із собівартості продукції; по-друге, вирішити інформаційну про­блему ціноутворення на продукцію, що випуска­ється (роботи, послуги); по-третє, така кальку­ляція стане найважливішим інструментом для роз­рахунку різних параметрів ефективності діяльнос­ті підприємства.

До поданої номенклатури статей витрат під­приємства можуть вносити свої зміни з ураху­ванням галузевих особливостей технології й ор­ганізації виробництва, питомої ваги окремих ви­дів витрат у собівартості продукції, а також по­єднувати кілька типових статей в одну чи виді­ляти з однієї статті кілька. Наприклад, для під­приємств харчової промисловості з типової но­менклатури будуть виключені такі статті: поку­пні комплектуючі вироби, напівфабрикати, ро­боти і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій; паливо й енергія на технологічні цілі; витрати, пов'язані з підготов­кою й освоєнням виробництва продукції; від­шкодування зносу спеціальних інструментів і пристроїв та інші спеціальні витрати. У судно­будівній промисловості в самостійну статтю слід виділити контрагентські поставки і роботи, де відображуватимуться вартість механізмів і виро­бів, цілком закінчених підприємством-контрагентом і готових до монтажу на суднах, а також контрагентські роботи з монтажу суднового устаткування, електрообладнання та ін.

Важливу роль в організації виробничого облі­ку, формуванні собівартості продукції і складанні калькуляції має відіграти План рахунків бухгал­терського обліку, введений у дію Міністерством фінансів України з 1 січня 2000 р. На жаль, у ньому є низка неточностей у групуванні синтетичних рахунків за класами залежно від економічного змісту інформації, що враховується. Так, у Плані рахунків відсутній такий важливий клас рахунків, як "Облік витрат на виробництво". На нашу дум­ку, до цього класу рахунків повинні бути включе­ні рахунки, призначені для відображення витрат, пов'язаних з основною діяльністю підприємств з: випуску промислової і сільськогосподарської про­дукції, виконання будівельних, монтажних, прое­ктно-дослідницьких і геологорозвідувальних робіт, експлуатації усіх видів транспорту, виконання транспортно-експедиційних і вантажно-розванта­жувальних робіт на транспорті; здійснення науко­во-дослідних і конструкторських робіт; виконання інших видів основної виробничої діяльності, у то­му числі випуску власної продукції на підприємс­твах громадського харчування. Цей клас має охо­плювати також рахунки для відображення витрат допоміжного виробництва для потреб основної ді­яльності, а також рахунки, призначені для відо­браження витрат, пов'язаних із соціально-побутовим обслуговуванням працівників (надання житлово-комунальних послуг, побутове обслугову­вання, утримання дошкільних, оздоровчих і куль­турних закладів, виробництво продукції підсобни­ми сільськими господарствами тощо). Сюди варто віднести рахунки з обліку витрат на утримання й експлуатацію машин та обладнання, загальнови-робничих і загальногосподарських витрат.

Отже, за допомогою рахунків цього класу мо­жна повною мірою відображувати усі витрати ви­робництва, пов'язані з випуском продукції, вико­нанням робіт, послуг, а також усі втрати, віднесе­ні до цього звітного періоду. На жаль, у новому Плані рахулків рахунки виробничих витрат роз­осереджені в двох класах: 2 і 9. Зникли рахунки, що були в колишньому Плані рахунків: 23 «До­поміжні виробництва», 24 «Витрати на утримання та експлуатацію машин і обладнання», 25 «Зага-львиробничі витрати», а замість рахунку 26 «За­гальногосподарські витрати» передбачається ра­хунок 92 «Адміністративні витрати», на якому відображують тільки частину витрат з управління й обслуговування підприємства. Вважаємо, що ве­дення обліку виробничих витрат основного вироб­ництва, допоміжних виробництв і обслуговуючих господарств на єдиному, знову введеному раху­нку 23 «Виробництво» є не коректним.   На нашу думку, об'єднання на цьому рахунку витрат осно­вного і допоміжного виробництва з урахуванням витрат, пов'язаних із соціально-побутовим обслу­говуванням працівників підприємства, значно утруднить проведення економічного аналізу. Це повною мірою стосується пропозиції про облік ви­трат з утримання машин і обладнання та загально-виробничих витрат на єдиному введеному рахунку 91 «Загальновиробничі витрати». Адже ці витрати слід враховувати по цехах, виробництвах, а всере­дині - по статтях витрат.