Теоретичні аспекти міжнародної готельної індустрії

2. Динамічні показники комфорту, які визначаються на етапі експлуатації готелю: характеристики санітарного стану приміщень, асортимент і якість процесу надання послуг, кваліфікація та професійні навички персоналу, культура спілкування тощо. Ці показники легше піддаються вдосконаленню.

Отже, рівень комфорту - це комплексний критерій, складовими якого є:

o стан номерного фонду: площа  номерів (у м²), частка одномісних (однокімнатних), багатокімнатних номерів, но-мерів-апартаментів, наявність зручностей тощо;

o стан меблів, інвентарю, предметів  санітарно-гігієнічного призначення  та ін.;

o наявність і стан закладів  харчування: ресторанів, кафе, барів  тощо;

o стан будівлі, під'їзних шляхів, облаштування прилеглої до готелю  території;

o інформаційне забезпечення і  технічне оснащення, в т.ч. наявність  телефонного, супутникового зв' язку, телевізорів, холодильників, міні-барів,  міні-сейфів тощо;

o забезпечення можливості надання  додаткових платних і безкоштовних  послуг.

Вищезазначені критерії оцінюються практично  в усіх існуючих на сьогодні системах класифікації готелів. Окрім того, низка  вимог ставиться і до персоналу  та його підготовки: освіти, кваліфікації, віку, стану здоров'я, знання іноземних  мов, зовнішнього вигляду тощо.

Відтак у міжнародній системі  стандартизації та сертифікації послуг готелів на сучасному етапі співіснують  два підходи:

1. Кількісний - коли при віднесенні готелю до певної категорії беруться до уваги нормативи площі приміщень, відсоткового співвідношення кількості номерів із санвузлом, телефоном та іншими зручностями до загальної кількості місць, наявність відповідного асортименту послуг. Більшість таких показників можна подати у цифровому вигляді;

1. Якісний - коли оцінюється місце розташування готелю відповідно до його призначення, якісні показники процесу надання послуг, санітарний стан території та будівлі, досконалість меблів та обладнання, рівень кваліфікації персоналу тощо. У цьому випадку оцінка дається у певній кількості балів. Але, на жаль, часто застосовуються недостатньо конкретні критерії оцінки, на зразок "гарний район", "зручні ліжка", "доброякісне харчування", "досвідчений персонал".

Рівень комфорту лежить в основі практично всіх 30-ти систем класифікації готелів. Найпоширенішими серед  них є:

> європейська чи, як її часто називають, система зірок, що застосовується у Франції, Австрії, Угорщині, Єгипті, Росії та інших державах, які беруть участь у міжнародному туристському обміні;

> система букв (А, В,  С, D), яка використовується у Греції;

> система "корон" чи "ключів", характерна для Великобританії та ін.

2.3. Державне регулювання  готельної індустрії в Україні.

Початок ХХІ ст. у світовому господарстві відзначився активізацією глобально-еволюційних та трансформаційних тенденцій у розвитку економіки на основі інтеграції країн, регіонів.

Весь трансформаційний період становлення незалежності України  пов’язаний з визначенням її місця в світовій системі господарювання. Але суперечність між процесами глобалізації у світі та необхідністю розбудови в країні власного економічного та культурного самовизначення актуалізують питання розвитку тих галузей, що мають мультиплікативний вплив на розвиток економіки.

На сьогодні, згідно з  даними Всесвітньої туристичної  організації (далі – ВТО), серед усіх напрямів діяльності сфери послуг одним із найбільш прибуткових і перспективних у світі є туризм, що випередив за темпами зростання доходів нафтовидобувну промисловість і автомобілебудування.

Основною складовою в  структурі туризму є готельне господарство, що являє собою матеріально-технічну базу галузі, найбільшою мірою впливає на рівень туристичного сервісу та формування туристичної інфраструктури, а також визначає вид, особливості і якість турпродукту.

Аналізуючи стан вітчизняного ринку готельних послуг, необхідно  зазначити, що на сьогодні Україна займає одне з останніх місць у списку європейських країн за кількістю готелів. У нашій країні на тисячу жителів припадає в середньому два готельні номери, тоді як в Європі цей показник становить не менше чотирнадцяти-вісімнадцяти. Розвиток готельного господарства нині уповільнюється через ряд негативних факторів, до яких належать: не розробленість нормативно-правової бази; відсутність легітимної стратегії розвитку галузі; економічна та політична нестабільність у країні; обмеженість інвестиційних ресурсів; непрозорість процедур відведення землі під будівництво об’єкта, ускладненість процесу узгодження проектів у нашій країні триває від півтора до двох років, тоді як в Європі це займає не більше двох місяців; недосконалість реклами українських туристичних центрів та, відповідно, готелів за кордоном та ін.

Зазначені проблеми не можна  вирішити без підтримки держави. Тому на даному етапі до першочергових завдань державних органів управління в галузі готельного господарства можна віднести створення ефективних умов для роботи підприємств шляхом вдосконалення нормативно-правової бази, вироблення єдиної концепції розвитку, створення сприятливих умов для інвестування в будівництво та модернізацію, сприяння в створенні рекламно- інформаційної інфраструктури тощо.

Різні аспекти управління готельним господарством висвітлені у працях вітчизняних науковців: Л. Г. Агафонова, Т. Т. Дорошенко, Л. Г. Лук’янової, І. М. Мініч, Л. І. Нечаюк, Х. Й. Роглєва, Н. О. Телеш та інших. Однак комплексні дослідження з удосконалення системи державного регулювання готельного господарства на даний час відсутні.

Метою є дослідження сучасного  стану та обґрунтування необхідності вдосконалення державної політики розвитку готельного господарства України. В усьому світі значну увагу надають важливості розвитку туризму і готельного господарства як одного з ефективних засобів розвитку і підвищення ефективності національної економіки завдяки здатності цього сектора забезпечувати значні валютні надходження, створювати значну кількість нових робочих місць і підвищувати імідж держави.

Практики зазначають, що на даному етапі основними проблемами, які гальмують подальший розвиток туристичної сфери є: застаріла інфраструктура засобів розміщення туристів; відсутність ефективного механізму сприяння вкладенню коштів у розбудову туристичної інфраструктури; недостатня ємність платоспроможного внутрішнього попиту; потребує вдосконалення законодавча база, що регулює засади туристичної діяльності; необхідне створення більш ефективної системи підготовки кадрів [1, с. 26].

Специфікою готельного сектора  є те, що він цілком і повністю зорієнтований на споживача та залежить від стану туристичної галузі і напряму ділової активності в країні. Між показниками розвитку готельного бізнесу й туризму простежується високий кореляційний зв’язок, тобто розвиток одного призводить до розвитку іншого і від нього ж і залежить. Кількість проживаючих у готелях безпосередньо визначається обсягами внутрішнього і зовнішнього туризму.

Водночас туристичні компанії, розвиваючи свою діяльність в певній країні, орієнтуються насамперед на стан готельного сектора. Будівництво нових готельних комплексів може значно підвищити привабливість турпродукту в будь-якому регіоні, сприяти збільшенню притоку туристів, і навпаки, застаріла готельна база може стати причиною спаду турактивності в регіон і зниження його конкурентоспроможності на ринку туристичних послуг [2].

Усі методи державного впливу на розвиток готельного господарства можна об’єднати в чотири великих групи: правові, фінансові, адміністративні та соціально-економічні. До правових методів регулювання розвитку готельного господарства відноситься розроблення та вдосконалення нормативно-правової бази в цій сфері: законів та інших законодавчих актів, системи стандартизації, сертифікації і категоризації готелів, загальнодержавних та регіональних програм розвитку готельного бізнесу тощо. Основною метою розробки таких законодавчих актів є регламентація правових, економічних та організаційних основ створення й подальшого функціонування підприємств готельного бізнесу.

Після проголошення державності  Україна спрямувала зусилля на створення високоприбуткової туристичної галузі як важливого сектора розвитку національної економіки та культури.

Ще в 1995 році було прийнято Закон „Про туризм” [3], який був гарним поштовхом для розвитку цієї галузі, а також ряд інших нормативних актів щодо регулювання туристичної діяльності. Цим Законом держава визнала туристичну діяльність однією з пріоритетних галузей національної економіки і культури та визначила правові, організаційні та соціально-економічні засади для розвитку туризму.

З метою створення належних умов для реалізації державної політики в галузі туризму Указом Президента України ухвалено „Основні напрямки розвитку туризму в Україні до 2010 р.” [4], які є довгостроковою державною програмою розвитку туризму в Україні.

Розроблення та вдосконалення  законодавства в сфері туризму  та готельного господарства як основної складової цієї сфери триває й дотепер.

Як свідчить світовий досвід, дієвим інструментом регулювання розвитку готельного господарства є програми готельного будівництва. За такою програмою уряд Великобританії в 1969 р. спеціальним актом встановив спеціальні субсидії й пільгові позики, що передбачали покриття урядом 20 % витрат на нове будівництво або субсидію до 1 000 фунтів стерлінгів на кожний готельний номер. У результаті за два роки вдалося побудувати 70 000 готельних номерів.

У Китаї реалізація такої  програми за 7 років (1980–1987 рр.) дозволила залучити значні іноземні інвестиції та побудувати 1 283 готелі на 184 700 номерів [5]. На розвиток туризму спрямована затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2008 року „Стратегія розвитку туризму і курортів” [6]. Зокрема, в зазначеній стратегії наголошується, що в Україні сфера туризму і курортів на державному рівні не відіграє значної ролі у повноцінному виконанні економічних, соціальних і гуманітарних функцій, збереженні навколишнього природного середовища та культурної спадщини, наповненні бюджетів усіх рівнів, створенні нових робочих місць, збільшенні питомої ваги сфери послуг у структурі внутрішнього валового продукту.

З метою гарантування безпеки  для життя та здоров’я людей, захисту  їх майна та охорони навколишнього середовища розробляються та постійно вдосконалюються Державні стандарти України, на підставі та з урахуванням яких проводять сертифікацію готельних послуг. Проте більшість із таких стандартів є морально застарілими та не відповідають сучасним вимогам. У зв’язку з цим доцільно розробити нові стандарти та запровадити загальну обов’язкову сертифікацію готельних послуг з метою забезпечення стабільності якості обслуговування в засобах розміщення та гармонізації критеріїв класифікації вітчизняних підприємств готельного господарства з рекомендаціями ВТО і з урахуванням існуючої закордонної практики [7, с. 41].

Що стосується загального законодавства, то вважаємо за доцільне більш чітко прописувати напрями та шляхи розвитку кожної складової інфраструктури туризму та розробити й затвердити програму розвитку готельного господарства України. Нагальним також є ухвалення окремого Закону України „Про готелі та готельну діяльність”. Справедливо буде зазначити, що вже протягом деякого часу розглядається проект такого нового Закону. Не сприяє розвитку законодавчих ініціатив у сфері готельної індустрії постійна реорганізація відомства, що триває впродовж усього періоду незалежності і забезпечує державне регулювання туристичної діяльності. Позитивним моментом було взагалі створення органу центральної виконавчої влади, до повноважень якого входило здійснення організаторських і координуючих функцій з впровадження державних рішень щодо роботи галузі [8].

До фінансових методів  регулювання розвитку готельного господарства відносять насамперед забезпечення сприятливого кредитного та інвестиційного середовища та діюча податкова система (включаючи пільги і преференції). Аналізуючи практичне застосування фінансових регуляторів, необхідно відзначитипозитивний вплив відміни готельного збору з 1 січня 2004 р. Такий крок продемонстрував прагнення влади створити абсолютно нові умови для розвитку галузі. До цього діяв готельний збір, що становив 20 % від вартості номера, а для іноземців готельні послуги коштували у п’ять разів дорожче, ніж для громадян України, і туристи переважно оминали нашу країну.

Бізнес відповів на податкові  ініціативи влади будівництвом десятків нових готелів в усіх регіонах країни, формуванням вітчизняних та іноземних готельних мереж, створенням аквапарків і розважальних центрів, збільшенням у багатьох регіонах обсягів обертань у внутрішньому та в’їздному туризмі. І якщо протягом 2004–2007 рр. кількість готелів та інших місць тимчасового проживання зросла незначно – на 15 одиниць, проте кількість місць у них зросла за цей самий період на 7 тисяч, кількість номерів – на 2,5 тисячі, житлова площа – на 142 тис. кв. м. [9]. Приріст інвестицій в основний капітал готелів та ресторанів становив за 2004 р. – 1,9 %, 2005 р. – 2,8 %, 2006 р. – 3,4 %, 2007 р. – 4 %.

Доцільне й подальше вдосконалення  податкового законодавства в  напрямі зменшення ставки ПДВ та податку на прибуток підприємства, що дозволить готелям зменшити ціни на свої послуги та збільшити обсяг обігових коштів, що залишаються в їх розпорядженні. Такі пропозиції зумовлені аналізом досвіду сусідніх країн. У Литві, наприклад, такий само високий податок на додану вартість, як і в Україні (20 %), але для готелів його встановлено на рівні 5 %. І в багатьох інших країнах він знижений до мінімуму. Якщо законодавці зменшать ставки зазначених податків, то помешкання в готелях стануть дешевшими й потік туристів до країни збільшиться.