Державне управління

     У період між атестаціями проводиться щорічна оцінка виконання державними службовцями покладених на них завдань та обов'язків (далі - щорічна оцінка). Така оцінка проводиться безпосередніми керівниками (керівниками структурних підрозділів).

Щорічна оцінка має стати одним із важливих компонентів управління персоналом, сприяти покращенню добору і розстановки  кадрів розвитку ініціативи і творчої активності державних службовців, визначенню їх потенціалу, потреб у підвищенні кваліфікації та особистому розвитку, плануванню кар'єри,  удосконаленню процесу планування та організації діяльності як державного службовця, так і державного органу в цілому, виявленню організаційних проблем та оперативному реагуванню на них, аналізу посадових інструкцій.

     Отже, оцінювання виконання державними службовцями  покладених на них завдань і обов'язків - є процедурою перевірки діяльності державних службовців відповідно до посадових інструкцій, особистих планів роботи та порівняння якості їх роботи із визначеними критеріями і показниками, що здійснюється безпосереднім керівником шляхом спостереження та контролю.

     Критерії  та показники якості роботи державних  службовців поділяються на загальні (характерні для усіх державних службовців) та спеціальні (залежать від особливостей роботи кожного державного органу). Зазначені критерії та показники пов'язуються з конкретною діяльністю та очікуваними результатами. Наприклад, якість, кількість, своєчасність результатів роботи; продемонстровані державним службовцем поведінка, вміння, навички та компетентність, рівень знань, етичні стандарти або інтегровані показники діяльності.

     Процедура щорічної оцінки, критерії та показники  якості роботи мають постійно удосконалюватися, а тому повинні підлягати систематичному перегляду.

     Щорічна оцінка повинна здійснюватися в  атмосфері довіри і справедливості на засадах законності, прозорості, гласності, об'єктивності, неупередженості, рівноправності. 

19. Психологічна готовність керівника до управлінської діяльності: приклади реалізації.

     Стався  до підлеглих так, як ти хочеш щоб  ставився до тебе. Принципи етики керівника  до підлеглого: повага до особистості (підтримка гідності, толерантність, врахування особливості поведінки та здібностей); самоконтроль керівника (іноді жорсткий); моральна обґрунтованість вчинків керівника (прагнення зробити команду); привілеї які керівник робить собі повинен надавати підлеглим; захищати своїх підлеглих, бути відданим своїм підлеглим; не давати підлеглим зрозуміти, що ситуація неконтрольована; вислуховувати точку зору підлеглих; ставитися до всіх підлеглих однаково; заохочувати своїх підлеглих, навіть якщо успіх був зроблений вашими зусиллями; вислуховувати підлеглих; вірно вибирати форму спілкування; оцінювати справедливо – чим вища заслуга, тим вища винагорода

    Складові  психологічної готовності:

ФУНКЦІОНАЛЬНА - компоненти: Мотиваційний, Когнітивний, Операційний .

ЕМОЦІЙНА - настрій на вирішення управлінських завдань,  впевненість у собі,  стан задоволення професією,  задоволення від роботи з колективом

ФУНКЦІОНАЛЬНА - професійно значимі якості особистості:  вольові,  моральні та ін.

Фактори, що впливають на формування психологічної готовності керівника - суб’єктивний образ керівника, відтворений  у свідомості,  необхідних його професійних якостях,  уміннях,  навичках.  

20. Основні складові  поняття управлінської  культури

      Особливого  значення набуває складова загальної  культури – культура управлінська, яка поєднує в собі мистецтво  керівництва і мистецтво виконання. Управлінська культура – „це сукупний показник управлінського досвіду, рівня управлінських знань та почуттів, зразків поведінки та функціонування суб’єктів управління, певна інтегральна характеристика стану управління в Українській державі”.

Механізм  її формування є таким: формування знань, управлінських концепцій проектів, програм тощо; розвиток управлінських відносин; мотивація творчої діяльності у сфері управління, утвердження поваги в суспільстві до суспільних інститутів, держави, законів, моралі, права; вироблення і впровадження управлінських технологій, які оптимізують сам процес управління і об’єднують в єдине ціле управлінські знання, відносини, творчу діяльність, роботу суспільних інститутів. Недостатній рівень професіоналізму та управлінської культури керівників не лише гальмує поширення організаційної культури, але й стримує організаційний розвиток державної установи.

Роль  культурного чинника у вирішенні сучасних проблем управління суспільством постійно зростає: по-перше, духовно-культурні регулятори суспільного життя набувають все більшої значимості; по-друге, всі вони в переважній більшості стають системоутворюючими в сукупності усіх взаємодіючих сил в суспільстві і проникають в діяльність кожного елемента суспільства, розширюючи зону свого впливу; по-третє, частка інтелектуальної власності в сукупності суспільного продукту невпинно збільшується.Для керівника важливого значення набуває така складова управлінської культури, як культура мислення, яка є однією з форм відображення соціальної дійсності, цілеспрямованості та узагальненим пізнанням людьми існуючих зв’язків в управлінських відносинах, творчим продукуванням нових ідей, формуванням явищ та процесів, що мають соціальний зміст або практичне значення для управлінської діяльності.

      Нині  управлінська культура набуває нового статусу: перестаючи бути лише теоретичним  поняттям, вона стає реальною управлінською  поведінкою, діями людей, способом спілкування, які матеріалізуються в інтелектуальних, організаційних, інформаційних, управлінських технологіях і продуктах. Культурний інститут державної служби акумулює в собі такі складові культури державної служби: правову, інформаційну, управлінську, організаційну, політичну, професійну, етичну, естетичну, педагогічну культуру.

      Культура державної служби — це рівень державницького розвитку системи управління, в якому професіоналізм, компетентність, моральні принципи державних службовців мають втілювати цей рівень, створювати умови для найефективнішого її впливу на реальне життя громадян. 

21. Основні стилі  керівництва на  державній службі: приклади застосування.

   Керівник: несе відповідальність, збалансовує інтереси в колективі, має право вирішального голосу, повинен мати авторитет. Основне завдання: формують мету організації; кер-во за допомогою компромісу, взаємоузгодження; виконання представницької ролі. Престиж – 1) компетентність, професійні якості, бачення ситуації в цілому, вміння організувати колектив, вміння виділити головне. 2) етична характеристика – повага з боку підлеглих. Негативні риси: переносить право рішення на підлеглих, страх перед прийняттям рішень; виконаня роботи на половину; прагненя зробити все одному і відразу; переконання, що керівник знає все краще ніж інші; невміння розмежовувати функції; маніпулювання підлеглими; потреба перекласти проблему на іншого. Поради керівникові: сміливість і рішучість; не спішити вносити зміни в рішення; при невдачі не звинувачувати зовнішні обставини. Стилі керівництва: авторитарний; демократичний; ліберальний. Авторитарний – влада концентрована в однієї особи, яка схильна до самостійного прийняття рішеня, жорсткий контроль за підлеглими. Йому говорять те, що він хоче почути. Плюси – спрацьовує в кризових ситуаціях, оперативність, краще зробить більший обєм роботи .Ліберальний – потурання підлеглим, надто орієнтований до позицій підлеглих. Демократичний – участь в управління, прийнятті рішень. Плюси: виявляється більше поваги до конкретної людини, мінуси: час, узгодження і нтересів, люди повинні бути готові до прийняття рішень.Стиль керівництва – упорядковане вміле використання методів керівництва, яке поєднується з особистими якостями керівника. Методи керівництва: адміністративні, соціально-психологічні, психологічні. Принцип Пітера – будь-яка людина буде просуватися по службі лише до тієї посади, на якій вона буде вже некомпетентна. 

22. Сутність стратегічного  планування, його місце в системі  стратегічного управління.

      Стратегічне планування – процес скоординування цілей, нових ринкових можливостей та внутрішнього потенціалу організації, який базується на стратегічному аналізі зовнішнього і внутрішнього середовища організації та стратегічному синтезі для формулювання стратегії розвитку.

      Стратегічне планування :

• зосереджено на проблемах майбутнього;
• забезпечує довготривале виживання організації в оточенні;
• виділяє найбільш істотне у всьому комплексі змін;
• формує уявлення щодо бажаного і можливого становища організації у майбутньому;
• відіграє провідну роль у стратегічному управлінні, яке включає також і функції стратегічної організації, стратегічної мотивації та стратегічного контролю.

      Стратегічне управління – це особливий вид управління організацією, який орієнтує її діяльність на встановлення постійного зв’язку із зовнішнім оточенням і на внесення своєчасних змін для закріплення здатності до ефективного виконання місії в довгостроковій перспективі.

      Стратегічне управління:

• сконцентроване на виявлені нових можливостей;

• орієнтоване на середовище в цілому. Має широкий горизонт бачення, який виходить за межі організації і досліджує зовнішнє середовище;

• суцільне та інтегруюче: взаємозв’язує всі проблеми, об’єднує всі рівні й вертикалі організації, замикаючи їх на цілі;
• орієнтоване на широкий спектр соціально-політичних інтересів в організації та поза нею;
• перманентне з певним горизонтом планування, здійснюється циклами;
• відбувається в умовах підвищеної невизначеності;
• постановником задач та носієм головних ідей є вище керівництво організації

23.  Суб’єкти стратегічного  планування на  центральному рівні  в органах виконавчої  влади. 

Стратегічне планування на центральному рівні – процес, результатом якого є визначення стратегії та політики міністерства або іншого центрального органу виконавчої влади, що забезпечує прийняття рішень…   Стратегічне планування на центральному рівні має таку специфіку:  масштаб планування;    методи впливу;     призначення планування;     замовники і оцінювачі результату;    управлінська відповідальність;   структурування системи на підсистеми;    зовнішнє середовище планування.   Основні завдання стратегічного планування на центральному рівні   визначають специфічні документи загальнонаціонального характеру, що і складають основу бачення:

• Конституція України;   щорічне послання Президента Верховній Раді;   програма діяльності Уряду.

Підвищення  дієвості державного управління в Україні.   Шляхом запровадження стратегічного планування в діяльність центральних органів виконавчої влади, оскільки:   діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади плануватиметься виходячи з необхідності досягнення цілей Уряду визначених Програмою його діяльності;    міністерство або інший центральний орган виконавчої влади плануватиме свою роботу на середньостроковий термін з обов’язковим врахуванням фінансових можливостей;    цілі діяльності на термін дії плану та операційні цілі визначатимуться вимірюваними, встановлюватимуться чіткі критерії їх досягнення;   завдання та програми, що не є першочерговими, скорочуватимуться та ліквідуватимуться внаслідок незабезпеченості ресурсами;   запроваджуватиметься звітність, оцінка виконаної роботи та управління, орієнтовані на результат.   Бюджет: державні кошти винятково під стратегічні плани.    Спочатку план – а потім кошти.    Схема стратегічного планування на центральному рівні:   спочатку стратегічний план і потім, відповідно до нього , структура організації;    Застосування стратегічного планування у діяльності центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) викликає певні труднощі, пов’язані з такими обставинами:   керівники ЦОВВ не мають навичок стратегічного менеджменту, а працівники – стратегічного планування;     запровадження стратегічного планування вимагає переходу від управління на основі доручень до управління на основі планування та моніторингу;     дієвість динамічного процесу стратегічного планування вимагає чіткої координації. 

Необхідність  розв’язання ключових питань:   чи буде обов’язковим для всіх центральних  органів виконавчої влади розробка стратегічних планів, або рішення  щодо розроблення та реалізації стратегічного  плану буде прийматися керівником відповідного ЦОВВ в ініціативному порядку?     Чи повинен стратегічний план затверджуватись на високому рівні? (НІ).

Стратегічне планування на центральному рівні – це ключовий елемент стратегії, який допомагає центральним органам виконавчої влади приймати рішення, узгоджені з підходами щодо досягнення своєї місії, реалізації функцій, цілей та завдань.

Стратегічне планування на центральному рівні сприяє перетворенню ЦОВВ з установ, що реагують на події (як пост реакція), в органи, що мають перспективне і довготривале бачення та реалізують стратегічні плани, ґрунтуючись на реальних ресурсних можливостях.