Державне управління

пр-цип  об’єктивності – цілісний вплив на систему в цілому, або на окремій її ланки на основі пізнання і використаня об’єктивних закономірностей в інтересах забезпечення оптимального функціонування всієї системи. (керівник як хоче тлумачити, так і тлумачить.влада розуміє об’єктивність) пр-цип саморегулювання – дозволяє протистояти впливу, здатний внести зміни, стратегії саморозвитку систем.  Застосування цього пр-ципу в упр-ні дуже важливе.

пр-цип  самодадотковості – відносини між державою та громадянином. В упр-ні нормативне регулювання процесів збереження балансу регулювання і саморегулювання.  При стихійному упр-ні його суб’єкти не знають, що роблять їх об’єкти., не мають якісних зворотніх зв’язків.

пр-цип  інформ. достатності – в умовах не бувалого росту об’ємної інформації.

пр-цип  оптимальності – в упр-ні на будь-якому рівні оптимальності 3 умови: наявність органів упр-ня, що фун-но відповідають управлінському об’’кту; -прийняті упр-кі рішення на основі наук. інформ., що адекватно відображає стан об’кту упр-ня.;- наявність налагодженого механізму зворотнього зв’язку через який об’кт може сигналізувати суб’єкт про свої рішення.

пр-цип  еволюціонізму - для упр-ня характерний незворотній х-р часу, відкрита система означає її відкритість.

пр-цип  вірогідності – історичний не визначений процес, не запрограмований але вірогідний, його вірогідна природа проявляється в багатоваріантності. Результати упр-ня також можуть мати вірогідний х-р.

пр-цип  демократизму – можливість втягнути людей різних структур в упр-ня. Велика кількість прямих і зворотніх зв’язків.

пр-цип  змагальності – виявити найбільш ефективні, результативні шляхи розвитку упр-ня.

пр-цип  провідної ланки – виявити головний причий зв’язок, певну якісну спіцифіку цієї сиcтеми.

пр-цип  стимулювання – поєднання матер.і моральних стимулів.

У групі  структурних принципів виділяють:

Структурно-цільові (підпорядкування локальних цілей  загальним, послідовність у досягненні цілей);Структурно-функціональні (диференціації і фіксування ф-цій шляхом видання правов. актів, сумісність, концентрація, комбінування);Структурно-організаційні (єдності сис-ми держ. влади, різноманітності організаційних зв'язків, територіально-галузевий);

Структурно-процесуальні (конкретизація та стимулювання управлінської діяльності).

Третю групу спеціалізованих принципів ДУ утворюють принципи: держ.служби; інформаційного забезпечення; роботи з персоналом; діяльності ОВВ; прийняття управлінь. рішень.Критерієм ефективності принципів ДУ є досягнення системності ДУ.

5. Критерії соціальної  ефективності державного управління

Критерії  загальної соціальної ефективності:

рівень продуктивності праці;

темпи і масштаби приросту національного багатства;

рівень життя  населення порівняно зі стандартами  розвинутих країн;

впорядкованість, безпека, сталість та надійність суспільних відносин, їх відтворення з наростаючим позитивним результатом.

Критерії  спеціальної соціальної ефективності:

стиль функціонування суб’єкта управління;

складність організації  суб’єкта управління та його підсистем;

загальні витрати  на утримання апарату управління;

витрати часу на прийняття рішень чи управлінських  дій;

доцільність суб’єкта управління (результативність).

Критерії  конкретної соціальної ефективності:

ступінь відповідності  змісту і результатів управлінської  діяльності суб’єктів управління тим параметрам, які відображаються у їх правовому статусі;

законність рішень і дій суб’єктів управління4

зміст актів  управління має бути спрямований  на добробут людей;

реальність управлінських  впливів;

відповідний характер взаємовідносин органів державної влади з громадянами;

забезпечення  в рішеннях і діях органів державної  влади та посадових осіб престижу держави;

правдивість і  доцільність управлінської інформації. 

6. Методи державного управління: поняття, класифікація

Методи  управління - це сукупність прийомів і засобів функціональної діяльності, прийняття рішень та здійснення управлінського впливу з метою досягнення визначених цілей

Методи  упр. - засоби впливу суб'єкта управління на об'єкт для досягнення поставлених цілей.

Методи  управління поділяються на:

- загальні, які використовуються при виконанні всіх ф-цій управління;

- спеціальні, що застосовуються при здійсненні окремих ф-цій

До загальних  методів управлінської діяльності належать також методи регулювання, загального керівництва та безпосереднього управління.

За  механізмом впливу на керовані об'єкти поділяють на: методи прямого і непрямого впливу (адміністративні та економічні),

за  силою впливу на: методи видання правових актів і безпосередньо організаційні.

Інша класифікації методів управління: зовнішньо-економ. впливу (організаційні та адміністративні), морально-політ. (переконання, виховання, моральне заохочення), економ. (матеріальне заохочення конкретних осіб і колективів, стимулювання виробничої та ін.. діяльності), організаційні (прогнозування, організація, координація, контроль) та адміністративно-дириктивні.

Методи  управлінської діяльності - це способи і прийоми аналізу та оцінювання управлінських ситуацій, використання правових і організац. форм, впливу на свідомість і поведінку людей у керованих сус-них процесах, відносинах і зв'язках.

Методи  управлінської діяльності класифікують за двома основними групами:

1) методи  функціонування органів державної влади і МС;

2) методи  забезпечення реалізації цілей  і ф-цій держ. упр.

За  аспектами впливу на інтереси і мотиви поведінки людини і, відповідно, за змістом, методи забезпечення реалізації цілей і функцій державного управління можна розділити на: економічні, соціально-політичні, адміністративні та морально-етичні.

Економічні  методи зумовлені роллю економічних інтересів у житті людей і, відповідно, в управлінських процесах.

Соц.-політ. методи пов'язані з умовами праці, побуту, дозвілля людей, наданням їм соціальних послуг, залученням у процес владовідносин, розвитком громадської і політичної активності.

Адміністративні методи — це способи і прийоми, дії прямого і обов'язкового визначення поведінки і діяльності людей з боку відповідних керівних компонентів держави. Основними ознаками даних методів є: а) прямий вплив; б) односторонній вибір способу вирішення існуючого наявного, варіанта поведінки; в) безумовна обов'язковість розпоряджень і вказівок.

Морально-етичні методи ґрунтуються на зверненнях до гідності, честі та совісті людини.

Класифікаційні  критерії сучасних методів  ДУ:

1. За основними сферами управлінської діяльності: адміністративною, економічною, юридичною, соціально-психологічною.адміністративно-управлінські дії у цих сферах здійснюються за допомогою певних систем активації, які включають різноманітні за змістом, спрямованістю, організаційними формами, характером впливу методи.

      За  змістом:

- організаційно розпорядчі (адміністративні): регламентацій ні, розпорядчі, дисциплінарні;

- економічні: індикативне планування, державне регулювання, грошово-кредитна та фінансова політика, захист та заохочення конкуренції, ціноутворення, податкова система, економічне стимулювання; 

- правові: переконання і примус, субординація і координація;

- соціально-психологічні: соціальне прогнозування, соц. планування, моральне стимулювання, створення сприятливого психологічного клімату.

      За  спрямованістю впливу методи управління розглядаються залежно від джерела керівного впливу та за об’єктом управління: орієнтовані на загальнодержавний рівень; різноманітні структури ( галузі, регіони, установи); окремих працівників.

      За  організаційними  формами методи управління реалізуються у різних видах:

- тип впливу (акт,норма);

- спосіб здійснення  впливу (одноособовий, колективний,  колегіальний);

- часова характеристика  впливу (разові періодичні, тактичні та стратегічні, довготермінові та короткотермінові);

- особливості  впливу (виправляти результати або  запобігати їм, активно втручатися  чи вичікувати).

      За  характером розрізняють прямий чи непрямий управлінський вплив. Прямий вплив (наказ, розпорядження) передбачає його конкретний результат. Непрямий – створення сукупності умов для досягнення кінцевих результатів.

2 .За  механізмом впливу  на людину: переконання, примус. 

7. Магдебурзьке право  в українських  містах

      Магдебурзьке  право являло собою систему норм державного, кримінального, цивільного, процесуального права, якими, починаючи від кінця ХII ст., користувались городяни німецького міста Магдебург. Норми цього права регулювали управління містом, суспільно - правові відносини, порядок суду та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгів. Магдебурзьке право - це один з видів прав вільних міських общин у середньовіччі. За магдебурзького права малі міста отримували самоврядування і судову незалежність, право власності на землю (зазначену у грамоті), пільги ремісникам і торгівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від феодальних повинностей. Воно давало дозвіл на більше (як правило, в державних містах) чи менше (в приватних) самоврядування і право на власний суд, які обирались міщанами. Таке самоврядування здійснював спеціальний орган влади — магістрат, який очолювався найчастіше «війтом» (хоча за магдебурзьким правом війт повинен був керувати тільки міським судом), рідше одним або почергово кількома «бурмистрами» і складався з двох установ — «ради» (мала адміністративну владу) і «лави» (була судовою інституцією, здійснювала переважно суд за кримінальними справами, цивільні позови розглядались звичайно радою). Хоча магдебурзьке право вимагало обрання війта міщанами, у більшості міст він призначався або державною владою, або власником. Знову ж таки всупереч німецькому взірцю в українських містах рідким було чітке розмежування функцій ради і лави, які змішувались і формували єдину колегію — магістрат.

      Крім  розширення владних повноважень, магдебурзьке право передбачало земельні надання  містам, їхні мешканці здобували пільги для занять торгівлею та ремеслами, звільнялись від різних повинностей. В магдебурзьких грамотах вказувалось також і на право міщан вносити зміни в просторову організацію поселень.

      Цей устрій полягав у тому, що місто  з усією своєю територією вилучалось з-під місцевої адміністраційної влади  і одержувало самоврядування з власними урядами та судами. Метою самоврядування було те, що місто, не зв'язане адміністраційними обмеженнями, могло вільно розвиватись та доходити повного господарського розвитку.

      В Україні міські привілеї спочатку надавалися саме переселенцям з етнічно німецьких теренів, а потім поширювались на всю людність міст. З українських міст першими магдебурзьке право отримали Володимир-Волинський (перед 1324 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець (1374 р.). Воно надавалось як т. зв. державним містам (тобто таким, які були державними адміністративними центрами й не були в приватній власності) — Львів, Київ, Луцьк, Ковель, Кременець, Вінниця та ін., так і приватним містам, які належали окремим представникам соціальної верхівки того часу — шляхти та магнатів: Старокостянтинів, Рівне, Славута та ін.

      На  українські магдебургії більший  чи менший (у залежності від міста) вплив мали звичаї самоврядування та судочинства української спільноти, багато з яких, ймовірно, мали коріння  ще з князівськіх часів.

      В XIV - XVI ст. магдебурзьке право розповсюджувалось на всій Правобережній і частині Лівобережної України. Воно було знаряддям католизації та ополячення українців. Міста використовували форму магдебурзького права, а не його зміст, в них мало що було з німецького права, регламентувалось тільки система органів самоврядування. Але Магдебурзьке право відіграло прогресивну роль в економічному розвитку України.  

8. Сучасні прояви  демократичних традицій  управління в Запорізькій  Січі

      Запорізька  Січ визнається республікою безпосереднього  управління, в якій законодавча влада належала всьому народу, а не тільки його представникам. Таке безпосереднє управління об’єктивно можливе лише у невеликих республіках, до який належала і Січ (приблизно 5–7 тис. осіб).

      Вищим органом влади, органом самоврядування у козаків була рада, всі вони були рівноправними її учасниками. Козацька або Військова рада, подібно до староукраїнського віча, була одночасно і вищою, й останньою інстанцією для всіх найважливіших справ козацького життя. Чергові засідання ради відбувалися на основні православні свята — Різдво, Великдень і Покрову. За необхідності козаки могли скликати раду й у будь-який інший час. А. Жуковський називає козацьку раду своєрідним народоправним козацьким парламентом.