Особливості формування гендерної культури особистості в закладах освіти

     У публікаціях стосовно  проблем освіти розроблено інтегровану  концепцію особистості, згідно  якої остання має одночасно  і біологічну і соціальну сутність. Вона природжена і в той  же час формується в процесі  розвитку.     Активність  особистості детермінована як внутрішніми так і зовнішніми чинниками.

      Особистість –  це не абстрактна людина, а  носій конкретного образу себе  в бутті, який перебуває в  постійному русі, розвитку, перебудуванні.  З огляду на це шкільні роки  це не „підготовка до життя ”, а саме життя. Тому педагогічний процес доцільно розглядати не лише як суто педагогічний , а й як життєво творчий процес, під час якого особистість творить саму себе і своє життя.

     Серйозна деформація  в ціннісних орієнтаціях молоді, моральнісний занепад та падіння рівня загальної культури  в суспільстві, комерціалізація людських взаємин ставлять педагогів в скрутне становище. Школа, безумовно не може змінити соціальної ситуації та жорстокого середовища, в якому відбувається становлення особистості.

     Проте, педагоги, певна  річ, можуть виховати суб’єкта  власного життя, здатного на  свідомий вибір розумних свідомих  позицій, самостійне вироблення  позитивних ідей, гуманне ставлення  до людей та навколишнього  середовища. Зокрема, що самої  трансляції педагогом своїх ціннісних орієнтацій вихованням недостатньо. Учень в період свого соціального становлення повинен набувати власного досвіду повноцінних стосунків, формувати власний варіант життя, в якому найкраще утверджуватиметься його Я.

      Концепція орієнтованої на особистість освіти – взаємозв’язок усіх процесів, що розвивають, формують та сприяють адаптації особистості ( виховання, культура, навчання, соціалізація ) та ін. Особистість розглядається як система, що постає у процесі інтеграції індивідууму та соціального оточення.          Системоутворюваною рисою особистості є психічна суб’єктність – прагнення до самопізнання, самовдосконалення, здатність самостійно ставити психологічні завдання й знаходити шляхи їх вирішення.

       Особистісно орієнтована освіта забезпечується педагогічним підходом, який виходить із принципу  цент рації виховання на розвитку особистості.

       Такий принцип  передбачає по-перше, визнання  пріоритету особистості, по-друге,  націлює на те, що такий пріоритет  має стати основою філософії виховання, центральною цілісною орієнтацією як вихователів, так і вихованців.

       Джерелом самоцінного  розвитку є наявність  у  самої особистості прагнення  до самовдосконалення, так звана  „домінація самовдосконалення”. забезпечення  конструктивного самовдосконалення особистості як психічного новоутворення старшокласника, студента є одним з шляхів реалізації означеного принципу, оскільки передбачає звернення до потенційних інтелектуальних та особливих можливостей вихованця, до його природних сил та потреби до саморозвитку.

      На заваді самовдосконаленню  молодої людини можуть ставати  не лише зовнішні обставини,  але й низький рівень її  власної тендерної культури, відсутність  знань та вмінь, необхідних  для будування життя : вміння  визначати його мету, враховуючи індивідуальні здібності, соціальні і особистісні можливості; вміння  здійснювати вибір життєвих пріоритетів у світі, що динамічно змінюється; знання критеріїв життєвого успіху та способів уникнення спокуси; вміння виходити зі складних життєвих ситуацій, переборюючи психічне напруження та стрес.

      Як свідчить практика, студентів вищих навчальних закладів  значно зростає інтерес до  самопізнання, саморозвитку та самовиховання,  підвищується рівень свідомості  при виборі майбутньої професії, життєвому визначенні та прагнення до конструктивної самореалізації. Знання та вміння з психології є засобом профілактики інфантилізму, зміцнення психічного та соціального здоров’я студентів.

     Підвищення рівня  гендерної культури всіх учасників  освітнього процесу є дієвим засобом створення розвиваючого, життєтворчого середовища навчального закладу, а також соціально-педагогічною умовою ефективного розвитку лідерських якостей особистості.

     « Гендер — це  не синонім слова «жінка», це  не політика, спрямована проти чоловіків, це поняття, що охоплює стосунки жінок і чоловіків, а також  їхній статус стосовно одне одного.»

                                                      Шеннон фон Шіл 

     В літературі існує  декілька концепцій гендера. Для  всіх них базовим положенням є розрізнення понять стать (sex) і ґендер (gender). Стать - це термін, що означає ті анатомо-біологічні особливості людей (в основному - в репродуктивній системі), на основі яких люди визначаються як чоловіки або жінки.

    Гендер - це складний соціокультурний конструкт, який відображає відмінності в ролях, поведінці, ментальних і емоційних характеристиках між чоловічим і жіночим. В рамках цього підходу ґендер розуміється як організована модель соціальних відносин між жінками і чоловіками, яка не тільки характеризує їх спілкування і взаємодію в сім'ї, а і визначає їх соціальні відносини в основних інституціях суспільства. В багатьох суспільствах жінок і чоловіків не тільки сприймають, але і оцінюють по-різному, обґрунтовуючи це гендерними особливостями і різницею в їх здібностях, відмінностями у розподілі влади між ними.

     Гендер конструюється  через певну систему соціалізації, розподілу праці і існуючі  в суспільстві культурні норми,  ролі і стереотипи. Вони в певній  мірі визначають психологічні якості, здібності, види діяльності, професії людей в залежності від їх біологічної статі. При цьому гендерні ролі і норми не мають універсального змісту і значно розрізняються в різних суспільствах. В цьому розумінні бути чоловіком або жінкою означає зовсім не володіння певними природними якостями, а виконання певної ролі. В сучасних соціальних і гуманітарних дослідженнях ґендер використовується не як незмінна і універсальна конструкція.

     Поняття ґендер означає  не річ або предмет, не багато  речей або предметів, а комплексне переплетіння стосунків і процесів. 

    Тож, ґендер — визначає  соціальну стать людини на  відміну від біологічної статі,  соціально-рольовий статус, який  визначає соціальні можливості  кожної статі в освіті, професійній  діяльності, доступ до влади, сімейній ролі та репродуктивній поведінці і є одним з базових вимірів соціальної структури суспільства.

    Останнім часом  одним із напрямків державної  політики в Україні стала ґендерна  політика, що визначаю утвердження  партнерства статей у визначенні та втіленні політичних цілей і завдань та методів їх досягання в діяльності політичних структур - держави, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань. Такий напрям політики є досить новим для України та має свою історію становлення.

    Серед передумов  формування гендерної політики  у нашій державі можна виділити:

•   Історичні (поява  жіночих організацій, вплив феміністичного руху, Пекінська декларація та ін. міжнародні документи, спрямовані на покращення становища  жінок у всіх сферах життя)

• Культурні (культ жінки-матері у суспільстві за умов існування  патріархального устрою)

• Політичні (поступове  збільшення представництва жінок у  Верховній Раді, органах місцевого  самоврядування)

• Освітні (запровадження  навчальних предметів з гендерної освіти в університетах міст Києва, Львова, Одеси та Харкова, створення центрів та лабораторій з гендерних досліджень)

• Демографічні (висока і рання смертність чоловіків, зменшення  народжуваності і демографічне старіння населення. Починаючи з 1991 року  в Україні спостерігається тенденція до зменшення кількості чоловіків. Різниця становить приблизно 3.5 млн. )

• Медичні (запровадження  програми “Планування сім’ї” та програм  профілактики зі збереження репродуктивного  здоров’я)

•  Економічні (жінки  мають нижчий рівень економічної активності, нижчий рівень зайнятості, вищий рівень безробіття, зарплата жінок становить 68% заробітної плати чоловіків)

•   Соціальні (насильство в сім’ї, торгівля людьми).

     З цього  видно, що Україна поступово  рухалася до запровадження гендерної політики, намагаючись не просто декларувати рівні права та можливості жінок та чоловіків, а й здійснюючи для цього реальні дії, заходи, поступово крокуючи до змін у законодавстві. Проте перш ніж розглянути існуюче законодавство, варто ознайомитися із тими підходами до гендерної рівності, які існують у різних країнах та які мають вплив також і на законодавчу базу стосовно цього питання.  

    Анти-дискримінаційна  модель припускає, що «Гендерна  нерівність є наслідком індивідуальної  дискримінації» і може бути ліквідована за допомогою окремого анти дискримінаційного закону. Цей підхід є більш поширеним у ліберальних державах через їхній акцент на індивідуальні можливості та невтручання держави.

    Позитивні  дії. Неподільна структура ринку праці містить окремі соціальні групи, такі як жінки та неповнолітні. Система нерівноправної оплати праці та стратифікація, яка виникає внаслідок цього, розглядаються швидше як гноблення, а не як дискримінація. Крім прийняття законодавчих змін, модель позитивних дій вимагає зміни системи найму на роботу та просування по службі.

    Розширення  можливостей. Підхід спрямований  на покращення становища жінок  за межами ринку праці, а  також покращення їхнього доступу  до ринку праці. Ця модель  є основною причиною гендерної  нерівності визначає нижчий або  менш відповідальний рівень освіти  підготовки жінок, часті перерви у їхній кар’єрі, а також обов’язки з ведення домашнього господарства. Для виправлення ситуації вимагається широке державне втручання у такі сфери, як післядипломна освіта, професійна підготовка, надання послуг із догляду за дітьми тощо.

     Програми  у цих сферах найбільш сумісні  із соціально-демократичною формою  соціальної держави. 

     Співмірна  цінність  рівність в оплаті. Підхід  спрямований на часткове вирішення  проблеми гендерної сегрегації, але не на її повне усунення. Гендерна сегрегація – це зосередження жінок в окремих секторах ринку праці (наприклад, медицині, освіті, діловодстві). Підхід спів мірної цінності впроваджує відповідну грошову компенсацію за роботу у секторах, де зайняті переважно жінки.

     Заходи  проти сексуальних домагань Держави консервативних і соціал-демократичних форм відстали від ліберальних у вирішенні проблеми сексуальних домагань на робочому місці, оскільки сексуальні домагання сприймаються, насамперед, як форма індивідуальної дискримінації.   Феміністичні групи, які активно діють у ліберальних країнах, виявилися надзвичайно ефективними у зміні акцентів публічного дискурсу, а також законодавства у цій сфері. Слід, однак, відзначити, що визначення сексуальних домагань, а також механізми протидії та покарання за них значно відрізняються в різних країнах.

    Політика, спрямована  проти гетеросексизму.  Гендерне  законодавство значно менше регулює  такий аспект трудових і позатрудових  стосунків, який останнім часом  привертає пильну увагу міжнародних організацій, як дискримінацію геїв та лесбіянок на робочому місці та у суспільному житті соціал-демократичні країни підтримують комплексні зміни в законодавстві, що вирішують проблему дискримінації цієї суспільної групи.

    Залучення  чоловіків до досягнення рівної зайнятості через сприяння змінам у розподілі домашньої праці. Цей підхід зазвичай втілюється у регулюванні відпусток для догляду за дитиною. Він вважається суто «гендерним» підходом, який використовується переважно у соціал-демократичних формах соціальної держави.

  Україна використовує  кілька з перелічених підходів  у регулюванні питання рівних  прав та можливостей жінок  та чоловіків, серед яких позитивні  дії, розширення можливостей тощо.  Особливістю формування державної  ґендерної політики в Україні є те, що вона:

1) будується на основі  міжнародних нормативно-правових  актів, ратифікованих Україною,

2) регулюється національними  нормативно-правовими актами щодо  рівноправності між жінками і  чоловіками.

    Таким чином,  правове регулювання державної гендерної політики в Україні здійснюється нормативно-правовими актами двох рівнів: наднаціонального та національного.

    До нормативно-правових  актів наднаціонального рівня  доцільно віднести, передусім:

• Загальну декларацію прав людини;

• Конвенцію ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок;

• Декларацію Тисячоліття  ООН;

• Пекінську декларацію та Платформу дій, схвалених Четвертою  Всесвітньою конференцією із становища  жінок;

• Декларацію про викорінення  насильства стосовно жінок; 

• Конвенцію про рівну винагороду чоловіків та жінок за працю рівної цінності;

• Конвенцію про політичні  права жінок ;

        До нормативно-правових актів  національного рівня, що врегульовують  відносини у сфері державної  гендерної політики в Україні,  належить передусім, Конституція України.  Так, рівність прав і свобод людини й громадянина незалежно від статі визначається і гарантується ст. 24 Конституції України, в якій, зокрема, закріплено:

     “Громадяни  мають рівні конституційні права  і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

      Рівність  прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям” [7, с. 28].