Скандинавія: специфіка зовнішньополітичної співпраці

В 1971 р. зі створенням Ради міністрів північних країн, який доповнив міжпарламентську взаємодію міжурядовою, співпраця стала більш формальною і носила більш прагматичний характер, тому що новий орган дозволяв погоджувати рішення виконавчих властей, тобто на рівні реалізації тих рішень, які в рекомендаційній формі були прийняті на Північній раді. Потім був створений Секретаріат Ради міністрів північних країн (1971) і Секретаріат з питань культури (1972) [2].

Північна  рада була створена за ініціативою  датських представників, які висунули таку пропозицію на сесії Міжпарламентського союзу північних країн в 1951 р., і яке було підтримано іншими країнами регіону. Наряду з чотирма Скандинавськими країнами і Фінляндією (з 1965 р.), в співпраці беруть участь самоврядні території: Гренландія (з 1984 р.), Аландські і Фарерські острови (з 1970 р.). На засіданні 1951 р. був створений спеціальний комітет, який підготував проект Уставу Північної ради, який був схвалений міністрами іноземних справ на засіданні Скандинавських країн: Данії, Ісландії, Норвегії та Швеції. На 4-ій сесії в Копенгагені в 1956 р. до Північної Ради приєдналась Фінляндія. ЇЇ вступ був по’язаний зі згодою Радянського Союзу: в той період часу Фінляндія була пов’язана з СРСР Договором про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу від 6 квітня 1948 р., який потребував проведення консультацій у випадках такого роду.

Правовою  основою взаємодії став Гельсінській договір про співпрацю від 23 березня 1962 р., на основі якого розвиваються зв’язки на міжпарламентському і міжурядовому рівнях і який встановлює характер, форми і сфери діяльності Північної Ради. Хоча рішення Північної ради не є обов’язковими до виконання (тому що нема наддержавних повноважень у органів Північної ради) і носять лише рекомендаційний характер, однак вони широко застосовуються у практичній сфері. Річ у тому, що вони носять прагматичний характер, виробляються по мірі готовності країн до виходу на міжнародний рівень співпраці, а самі країни мають не тільки економічну взаємозалежність (достатньо згадати про високу питому вагу внутрішньо регіональної торгівлі), а і культурно – історичною спільністю. Це зводить до мінімуму можливість висунення таких пропозицій, які були б несприятливими для країн – учасниць. Реальна взаємодія виникає шляхом уніфікації правових норм і правил в законодавчій, соціальній, економічній, культурній сферах, в області визнання посвідчень про освіту і кваліфікацію. Воно організується в різних областях, які формують основу для економічної взаємодії, а саме: в сфері транспорту і комунікацій, стандартизації технічних норм, екологічних потреб, стандартів безпеки, норм забруднення оточуючого середовища та ін. Економічна і зовнішньоекономічна співпраця здійснюється за рамками Північної ради по лінії ЕАСТ, ЄС та єдиного європейського економічного розвитку.

Північна  рада включає в себе 8 членів, які обираються національними парламентами країн – учасниць: датського фолькетингу, датського альтингу, норвезького стортингу, фінського парламенту (едускунти) і шведського риксдагу. Делегації всіх північноєвропейських країн, крім Ісландії, налічують 20 представників, а ісландська – з семи. В праці Північної ради беруть участь також представники самоврядних країн: Гренландії, Фарерських і Аландських островів (по два депутата з кожної території), але вони беруть участь в роботі Північної ради не самостійно, а в складі національних делегацій. В засіданнях Північної ради беруть участь всі представники представництв північних країн (в тому числі міських урядів території, які мають автономію). Все це допомагає створити на Півночі Європи спільний правовий простір, який північноєвропейські країни створили до того, як це поняття було сформульовано в ЄС і поставлено в якості завдання. Вибори національних делегацій проводяться щорічно, при цьому ставиться умова, щоб їх склад відображав співвідношення між політичними партіями в національних парламентах. Представники партій, які розділяють одні і ті самі або близькі ідеологічні постанови (на прикладі Європарламенту), створюють міжнаціональні партійні фракції або парламентські групи. Робота Північної ради організовується шляхом проведення пленарних сесій, а також постійної роботи Президії і комітетів.

Функції Голови Північної ради виконує голова тієї національної делегації, яка організовує  чергове пленарне засідання. Протягом року організовується до 10 засідань в столицях північних країн. Деякі засідання в обов’язковому порядку проходять в присутності прем’єр – міністрів, міністрів закордонних справ та інших членів урядів. Рішення на Пленарній сесії приймаються відкритим голосуванням простою більшістю голосів. Президія Північної ради також має повноваження звертатися до національних урядів або до Ради міністрів північних країн. Президіум координує роботу органів Північної ради, представляє плани її діяльності, розподіляє кошти бюджету за статтями в рамках асигнувань, наданих країнами – учасницями. Президія складається з президента і 12 членів, які представляють національні парламенти.

Незважаючи  на те, що рішення Північної ради носять рекомендаційний характер, вона спостерігає за ходом їх виконання, і таким чином виконує м’який контроль (моніторинг) за реалізацією прийнятих рішень. Договір про Північну раду забов’язує уряди країн – учасниць доповідати на кожному засіданні Північної ради про виконану роботу з реалізації рекомендацій міжпарламентського органу, про вживані міри. Установлена пізніше (в 1971 р.) Рада міністрів північних країн щорічно надає Північній раді звіт про розвиток північної співпраці і планах його поглиблення на майбутні роки. Рада міністрів, як правило, діє в рамках рішень Північної ради, але може висувати і власні ініціативи.

Постійно  розвивається організаційний механізм співпраці. Кожна країна – учасниця Північної ради ввела в скал свого  національного уряду спеціального міністра по справам співпраці з  північними країнами, який підкорюється безпосередньо прем’єр – міністру. В 9173 р. був створений Секретаріат Ради міністрів північних країн, який розташовується в Осло. Окремо став працювати Секретаріат з питань культури, який розмістився в Копенгагені. Однак в 1986 р. обидва Секретаріати були переведені в Копенгаген.

Під егідою Ради міністрів північних країн  працюють різні виконавчі комітети. Якщо спочатку міністри закордонних справ проводили спільні засідання два рази на рік, то з 1992 р. – вже по 3 рази. У зв’язку з поглибленою інтеграційною взаємодією в Європі і утворенням нових організацій регіональної співпраці (СБЕР і СГБМ), такі питання стали значними у роботі Північної ради, тому що багато аспектів участі в регіональних організаціях ставлять перед північноєвропейськими країнами схожі проблеми. Як приклад, країни регіону в багато чому підтримують балтійську співпрацю, реформи в країнах Балтії, посилення зв’язків з Калінінградською областю, “Північний вимір” політики ЄС, і тому питання, які відповідають їх інтересам ініціативи вони сумісно проводять в рамках ЄС, СГБМ та СБЕР. Цікавлять їх передусім питання безпеки в Північній Європі, в тому числі екологічної стійкості регіону, що також відображається в роботі Північної ради.

Серед важливих і корисних результатів північної  співпраці треба назвати такі досягнення, як регіональна конвенція про охорону навколишнього середовища; введення єдиної системи регіонального екологічного контролю за якістю продуктів харчування; розробка програми співпраці в сфері освіти; виплата стипендій для отримання освіти в країнах-партнерах; створення спільних освітніх закладів; взаємне визнання документів про отримання вищої або професіональної освіти; Північну згоду щодо середньої освіти.

Співпраці в реальному секторі економіки  вельми сприяє взаємодія за різними напрямками інфраструктурного забезпечення економічних зв’язків: в галузі повітряного транспорту (авіаційна компанія САС); за фінансово – інвестиційній співпраці, яка здійснюється Північним інвестиційним банком (Nordic Investment Bank) і спеціальним фінансовим інститутом для фінансування заходів в сфері охорони навколишнього середовища (НЕФКО); з об’єднання електричних мереж для стабільного постачання електричної енергії (“Нордель”); загальним супутниковим зв’язком (“Інмарсат”); виробленню і введенню загальнго стандарту телекомунікаційного зв’язку (NMT – Nordic Mobil Telecommunication – Nordiska Mobiletelefonengruppen) та ін. Вже з цього переліку проектів можна сказати, що вони служать стержнем або опорою для розвитку інших форм економічної співпраці [3].

Одним з  важливих практичних результатів взаємодії  північних країн є утворення  в 1974 р. “Північного інвестиційного банку” зі штаб – квартирою в Гельсінкі, а в 1990 р. – фонду фінансування екологічної співпраці НЕФКО. Обидва фінансово – кредитних інститутів беруть участь в “Північному вимірі”, а також сприяють співпраці по лінії СБЕР і СГБМ. Був створений ще ряд фінансових організацій для сприяння регіональній співпраці: Північний фонд розвитку (Nordic Development Fund), Північний проектний фонд (Nordic Project Fund).

НЕФКО бере участь в фінансуванні екологічних  проектів на паритетних початках, надаючи, як правило, не більше 25-30% загальної  суми витрат, максимальний внесок в  окремий проект не перевищує 3 млн. євро. Починаючи з 1999 р. в його діяльності стали домінувати проекти в країнах Балтії та Центральної Європи, які здійснювались в процесі їх підготовки до вступу в ЄС.

На сьогодні північна співпраця включає в  себе весь комплекс політичних, соціально  – економічних, науково – технічних  і культурних відносин і розвивається як на формальній, так і на неформальній основі, а країни, що беруть в ній участь, за ступенем регіональної інтеграції, переплетіння торгових та інвестиційних потоків, розвитку між людських контактів, ступеню єдності економічного, правового, соціального і культурного простору, випереджають країни ЄС. Треба відзначити, що таке зближення, яке можна з впевненістю охарактеризувати як інтеграцію, здійснюється в таких формах, що виникає не тільки уніфікація (тобто повне усунення відмінностей), скільки гармонізація (тобто взаємна адаптація до взаємодії) при збереженні національних особливостей, які не зникають і навіть змінюються на основі концепції багатокультурного розвитку. Північна рада організовує різні заходи, деякі з яких не обмежуються рамками північноєвропейського регіону. Як приклад, в 1996 р. в Москві був проведений семінар “Північний досвід політичної і регіональної співпраці” , який був організований Північною радою міністрів, а в серпні 1997 р. – міжнародна конференція в Гельсінкі “Безпека в північноєвропейських країнах і сусідніх регіонах ”. В Гетеборзі в лютому 1998 р. відкрилася конференція Північної ради “Північ Європи – регіон сталого розвитку на передодні ХХІ ст.”. Представники міжпарламентської Асамблеї країн – учасниць СНГ регулярно запрошуються на засідання сесій Північної ради в якості спостерігачів. Організовуються зустрічі між представниками парламентів країн Балтії і країн Північної ради.

Хоча  реальне митне роззброєння північноєвропейських країн виникло завдяки їх участі в ЄАСТ і ЄЕС, а лібералізація руху капіталу – завдяки ВТО і ЄЕП (1994), але в процесах, що розгортаються у переплетінні торгових і фінансових потоків, завжди мається доволі потужна частка нордичного компоненту.

2.2. Рада Баренцево-Євроарктичного співробітництва

Рада Баренцево-Євроарктичного співробітництва (РБЄС) була заснована на конференції міністрів закордонних справ в норвезькому містечку Кіркенес в жовтні 1993 р. Її засновницями стали шість країн, розташовані в цьому регіоні, а саме: Фінляндія, Норвегія, Швеція, РФ, Данія (яка має вихід в регіон завдяки Гренландії) та Ісландія. У кількість засновниць також ввійшла Комісія Євросоюзу (КЄС). Ще сім країн, які оздоблюють регіон по периметру (Польща, Німеччина, Канада, Нідерланди, Франція, Великобританія, США), вирішили також прийняти участь, але в якості спостерігачів. З часом аналогічний статус отримали Японія та Італія – країни дуже віддалені від регіону, але які проявляли зацікавленість в освоєнні Арктичного регіону, особливо Північного морського шляху. В цілому під егідою РБЄС об’єднались 15 країн, не вважаючи КЄС. Першими до РБЄС ввійшли губернії Лапланд (Фінляндія), Фінмарк, провінція Тромсьо і Нурланд (Норвегія), Нурботен (Швеція), Архангельська і Мурманська області РФ. Пізніше приєднались Республіка Карелія, шведська провінція Вестботен, фінська губернія Оулу і Ненецький АО [4].

В Баренцеву  співпрацю залучений регіон територією більше ніж 1,2 млн. кв. км. з населенням в 6 млн. чол. Більша частина цієї території, за розмірами перевищуюча Францію  в 3 рази, розташована в приполярних або заполярних широтах, що створює певні обмеження на господарську діяльність. По лінії РБЄС в міжнародну співпрацю залучаються більшість регіонів Росії, як Мурманська, Архангельська області, Республіка Карелія і Ненецький АО. Вони значно більше за своїх закордонних партнерів в Раді як по території, так і по кількості населення. Цей регіон є багатим на природні ресурси (ліс, риба, нафта, газ), особливо мінералами – 1/4 всіх природних ресурсів на Кольському півострові. Тому в інвестиційній співпраці по лінії РБЄС превалюють проекти, які реалізується саме на цих територіях. Особливо гостро визначається проблема на півночі відносно промислових інтересів збереження природного середовища у процесі видобутку ресурсів (РФ ще не перейшла на господарський розвиток, який пов’язаний з енергозберігаючою, дружньою природою моделі взаємодії з природним середовищем, який створили Скандинавські країни, і що робить певні перепони у співпраці).

Основним  документом РБЄС є Кіркенеська декларація. В ній сформульована концепція Баренцевої співпраці та її цілі. В якості цілей озвучені наступні: забезпечення стабільного розвитку регіону, сприяння міжнародному миру і безпеці внаслідок розвитку двосторонньої і багатосторонньої співпраці в сфері економіки, торгівлі, науки і техніки, оточуючого середовища, інфраструктури, освіти, культурних обмінів, туризму, покращення становища корінних народів Півночі, перехід регіону на стійкий економічний і соціальний розвиток. Цілі сформульовані в загальному вигляді, що представляє широкі можливості для розвитку співпраці на практиці. Фактично Кіркенеська декларація є документом рамкового характеру.