Скандинавія: специфіка зовнішньополітичної співпраці

В Данії  державні підприємства знаходяться  в нафтогазовій промисловості, енергетиці та транспорті. Датська держава підтримує промисловість, надаючи експортні кредити і субсидії на проведення НІОКР. У Норвегії державні підприємництва зосереджені в енергетиці, на транспорті, пошті, оптовій торгівлі ліками, телекомунікації, добуванню нафти і газу, хімічній промисловості. В Фінляндії з 1991 р. проводиться політика перегулювання економіка, яка призвела до стиснення державного сектору економіки і переданню значної частини державної власності в приватні руки. Однак збереглися державні підприємства в сфері транспорту (повітряного і залізно дорожнього) , металургії і машинобудування, оборонній промисловості, енергетиці, хімії і целюлозо – паперової промисловості, телекомунікацій та ін. В Швеції був найбільший на Півночі Європи державний сектор економіки і найбільша система соціальних послуг. Однак в результаті кризи на початку 1990-х рр. і подальшій реформи відбулося стиснення державного сектору економіки в результаті приватизації. Проблема свого часу полягала в тому, що в Швеції такі великі корпорації як “Еріксон” та Швейцарсько – концерн АВВ потрапили в скрутне фінансове положення і були викуплені державою, яка погасила їх заборгованості. В свою чергу, це збільшило державний борг і стало підставою для проведення подальшої приватизації для того, щоб покрити прибутками від приватизації заборгованість, що утворилася.

Інноваційний  характер економічного розвитку північноєвропейських країн веде до того, що в бюджетах є відносно високою частка витрат на науку та вищу освіту; в Скандинавських країнах вона дорівнювала в 2005 р. 2,91% ВВП порівняно з 1,86% в 13 країнах – членах єврозони. Соціальна орієнтація економічної політики країн Північної Європи проявляється в тому, що витрати на соціально важливі цілі є найбільшою статтю витрат держбюджету. На них витрачається від 60-70% в усіх північноєвропейських країнах.

Якщо переглянути динаміку, то частка державного бюджету в ВВП в більшості північних країн протягом 1990-2000-х рр. збереглася на високому рівні. В цей період ця частка коливалась від 50% у Фінляндії до 68% в Данії [12].

Митна політика менш різниться між  Скандинавськими країнами ніж між  країнами ЄС. Для них характерною  є більш високий ступінь митного  тиску, який вимірюється по відношенню до ВВП, а їх митна політика заснована  на схожих принципах, хоча і існують  невеликі розбіжності в структурі податків і митних ставках.

Як зазначалось, країни Північної  Європи є лідерами за часткою податків у Європі за ВВП: від 49% у Фінляндії до 65% в Данії (40% в ЄС). Внески соціального страхування грають незначну роль в фінансуванні соціальних витрат, так як більша їх частина покривається за рахунок центрального і міського бюджетів, формуючись в основному за рахунок прямих податків: від 1/2 до 2/3 податкових надходжень (головним чином, у формі похідних податків). Частка непрямих податків нижче, ніж в ЄС внаслідок довго вікових традицій міського самоврядування і значної ролі нижчих ланок влади у виконанні соціальних функцій. Це відображує децентралізацію виконання державою соціальних функцій. В усіх країнах регіону склалася дуалістична модель оподаткування (особисті прибуткові податки обкладаються високими ставками, але встановлена висока межа непокритого податками мінімуму прибутків), а капітал обкладається митами за помірною ставкою, але вище, ніж в ЄС в середньому: 26-28% в Скандинавських країнах і Фінляндії проти 25,5% в ЄС в середньому для 25 країн. Починаючи з 1990-х рр. помітна тенденція до зниження митного тиску на капітал. По відношенню до особистих прибутків застосовується прогресивне оподаткування, на основі різноманітної шкали в залежності від джерела доходу: заробітна платня, дивіденди, прибуток від продажу цінних паперів та ін. Ставка НДС встановлена на рівні 22-25%, але на продукти харчування, товари культурного значення, ліки податок береться або за пільговою ставкою або не береться взагалі. Незважаючи на рішення ЄС щодо направленості митної гармонізації, між країнами ЄС (в тому числі між країнами Північної Європи) залишаються значні різниці в структурі податків і розмірах податкових ставок, а також в митній політиці, оскільки ці різниці засновані на традиціях, зміни яких одразу відобразяться на стані бюджету.

1.3. Участь регіону в процесах міжнародної міграції капіталу

За даними ЮНКТАД, накопичений об’єм прямих іноземних інвестицій в країни регіону досяг у 2005 р. 406 млрд. дол.., які розподіляються наступним чином.

На 1-ому місці за об’ємом інвестицій, які надходять в країни Півночі Європи, знаходиться Швеція, за нею йдуть Данія, Норвегія, Фінляндія і Ісландія. Якщо розташувати країни регіону за ступенем впливу прямих іноземних інвестицій, то на 1-ому місці буде Данія, потім Швеція, Ісландія, Фінляндія і Норвегія. Щодо експорту капіталів лідирує Швеція, далі йдуть Данія, Норвегія і Фінляндія, а Ісландія залишається на останній позиції. Якщо співставити вивіз капіталів з ВВП, то на 1-е місце виходить Ісландія, Швеція, Данія, Фінляндія і Норвегія.

Лібералізація зовнішньої торгівлі і  валютного законодавства згідно з ВТО і реалізація потреб, які  виникають в разі членства в ЄС або ЄЕП, призвели до більш вільного руху капіталів в північноєвропейському  регіоні, який був раніше відносно ізольованим  від інтенсивних вливань транскордонних інвестицій.

Основна частина іноземного капіталу, яка приходиться на Норвегію, вкладається  у добування нафти та газу і  яка в середньому складає близько 6 млрд. долл. в рік. Що стосується континентальної частини норвезької економіки, то вона не є привабливою для іноземних інвестицій, більш того, самій норвезькі промислові компанії все більше переміщують виробництво за кордон. Тому в Норвегії спостерігається дефіцит капіталовкладень, який поповнюється за рахунок державних інвестицій. В Норвегії створена Норвезька інвестиційна компанія (НІК), яка діє на паритетних началах з приватними інвесторами. Вклад держави дорівнює 51 % її акціонерного капіталу. Мета Інвестиційної компанії Норвегії – сприяння структурним перетворенням і концентрації капіталу. В діяльності НІК відобразився один з головних принципів норвезької економіки, а саме – співпраця приватного капіталу з державним, при збереженні регулюючих функцій за державою. В цілях стимулювання інвестиційних процесів в Норвегії в листопаді 2002 р. були надані митні пільги. Актуальна тенденція збільшення цін на нафту і газ призвела до накопиченню в Норвегії значних інвестиційних ресурсів, які є значно більшими за інвестиційні потреби країни. В результаті Норвегія – цей європейський Кувейт – перетворилася на одного з найбільших на Півночі Європи експортерів капіталу.

У Фінляндії більше 2/3 акцій, які котируються на Гельсінській фондовій біржі, належать іноземцям. А в Швеції дві найбільші автомобільні компанії, традиційно складаючи основу національної індустрії, опинились під іноземним наглядом. Так, наприклад, шведська компанія “Вольво” була абсорбована американським “Фордом”, а “Сааб” перейшла до власності “Дженерал Моторс”. Сьогодні на підприємствах, які належать іноземцям, працюють близько 1/6 загальної робочої сили Швеції, що складає більш ніж 500 тис. чол. [13]. Іноземні інвестиції, які поступають у північноєвропейські країни, як правило, здійснюються крупними транснаціональними корпораціями (ТНК). ТНК, діючи в інтересах їх неоліберальної доктрини, підтримують приватизацію і монополістську політику, яка направлена на економію державних витрат.

В Данії близько 1/3 промислових підприємств контролюється іноземними компаніями. Більше всього компаній з США, Швеції та Німеччини, які діють в таких ланках, як машинобудування, нафтодобувна і нафтопереробна галузі, а також в харчовій і хімічній галузях. Наряду з датською державною компанією “Донг” добуванням нафти і газу в датському секторі морського шельфу Північного моря займається приватна компанія “А.П.Мьоллер Груп”. Приватні компанії ведуть по ліцензіям пошук і добування нафти на датському континентальному шельфі. В деяких крупних компаніях Данії значний пакет акцій знаходиться в іноземній власності, наприклад, в комунікаційних компаніях “ІСС” і “ТДК”- 75%, а також в фармацевтичних компаніях “Ново Нордіск”, “Колопласт” і “Лудберг”; продовольчій компанії “Даніско”; енергетичній “Вестас” і банківський “Ден Данске”. На ведення деяких видів підприємницької діяльності в Данії потрібно отримати ліцензію від держави, наприклад, датський консорціум, утворений для ведення підземних робіт по пошуку і добуванню корисних копалин, в тому числі палива – “ДАК”, який був утворений сумісним капіталом датської “А.П.Мьоллер Груп” і американськими “Тексако” і “Шелл”, отримав від датського уряду ліцензію на 50 років (строк закінчується в 2012 р.).

Найбільшим експортером капіталу в Північній Європі є, звісно, Швеція – вивіз капіталу склав 262,9 млрд. долл. за період 1980-2006 рр. [14]. Ряд шведських компаній, в тому числі промислових гігантів, були куплені іноземними інвесторами і перейшли в руки іноземних власників, серед них: “Вольво”, “Сааб”, “Астра”, “Фармація”, “АСЕА”, “Стура” і деякі інші. Цей процес йде в двох напрямках, тому що шведи також викупають іноземні компанії, тобто виникає перехресне фінансування. Ці процеси переплетіння капіталів і власності між різними країнами є досить різними з точки зору оцінювання. З одного боку це серйозні проблеми, з якими стикається в сучасних умовах шведська промисловість, з другого боку – це доказ привабливості шведських промислових підприємств для іноземних власників і їх високою конкурентоздатністю, або як наслідок і прояв глобалізації.

Протягом 1990-х рр. Швеція віддавала пріоритет в своїй зовнішньо – економічній експансії Балтійському регіону, в результаті вона завоювала домінуючі позиції в банківському і телекомунікаційному секторі трьох держав Балтії. Недарма шведський уряд прийняв в 90-х рр. ініціативу під назвою “ Балтійській мільярд “. Суть цієї ініціативи полягала в тому, що уряд виділяв 1 млрд. шведських крон для розвитку економічної співпраці в Балтійському регіоні, кошти з якого призначалися для шведських компаній, які співпрацювали з іншими країнами цього регіону, або для створення умов в цих країнах, сприятливих для подальшого розвитку в цьому напрямі шведських фірм.

Фінляндія довгий час була замкненою  для іноземного капіталу. Але з 1980-х рр. ситуація стала змінюватись в напрямку все більшого включення країни в міжнародний рух капіталів. З 90-х рр. було дозволено відкривати філіали іноземним банкам. Водночас іноземних інвесторів допустили до роботи на фондовому ринку країни, а найбільші фінські компанії стали виходити на зарубіжні фондові біржі. ТНК “Нокіа” почала зростати після того, як її акції стали продаватися на Нью-Йоркській фондовій біржі, що забезпечило вливання іноземного капіталу в цю компанію. Це є міжнародна компанія, бо більша частина її знаходиться за кордоном. Правда, в Фінляндії здійснюється значна частина НІОКР, які забезпечують цій фірмі передові позиції на ринку засобів мобільного зв’язку.

Про посилення інтернаціоналізації  капіталу північноєвропейських країн  вказує той факт, що процеси злиття бірж в Європі захопили і цей регіон. Біржі Стокгольму і Копенгагену домовились про злиття і створення спільної біржі “Norex”, причому біржі Гельсінкі, Талліна, Риги і Литви одразу висловили своє бажання на приєднання. Цією системою біржовою торгівлі цінними паперами володіє нині компанія “OMX”. Злиття північноєвропейських бірж першими серед всіх інших біржових злить було здійснено на практиці. Хоча цей біржовий союз охоплює шість країн, він поступається за розмірами операцій своїм іншим європейським конкурентам. Технічно “Норекс” – це не одна біржа, а біржовий союз – єдина система торгівлі цінними паперами. На біржі Стокгольму, яка є частиною спільної системи, в 2003 р. котирувалися акції 302 компаній. З осені 2006 р. північноєвропейські біржі перейшли на торгівлю цінними паперами за єдиним списком.

З даних ЮНКТАД можна зробити  висновок про те, що північноєвропейські країни є нетто – експортерами капіталу. Найбільш значна перевага відтоку інвестицій порівняно з їх припливом помічається в Норвегії, незважаючи на те, що її нафтовий комплекс є потужним фактором залучення іноземних інвестицій, причому в формі прямих вкладень. Різке зростання впливу іноземних інвестицій на економіку країн виникло протягом 1990-х рр., коли частка іноземних капіталовкладень (в цьому сенсі суть йдеться про прямі вклади) зросла до 20-48% ВВП п’яти країн північноєвропейського регіону.

В 1990-і рр. частка країн Півночі Європи в експорті була помітно нижчою, ніж в імпорті. На сьогодні ці частки є майже рівними. Їх внутрішня економіка швидше розкривається ззовні, ніж допускає іноземний капітал всередину країн. Ці тенденції є досить схожими з аналогічними тенденціями ЄС.

Аналіз процесів участі північноєвропейських країн в міжнародній міграції капіталів показав, що притік і відтік капіталів за кордони регіону  різко збільшився в 1990-і рр. і наступні роки, що пов’язано з участю цих держав в процесах економічної інтеграції і загальної міграції капіталів. В результаті багато численних міжнародних злить і абсорбувань, прямих і портфельних іноземних інвестицій підприємницькі процеси в північноєвропейських країнах все більше переплітаються з міжнародними. Північ Європи припинив бути відносно ізольованим і незалежним островом світової економіки, як це було у перші післявоєнні десятиліття. Зросла залежність економічного розвитку регіону від кон’юнктури європейського і світового ринку.

Розділ II

Зовнішньополітична співпраця

Скандинавських країн

2.1. Північна рада

Різні плани посилення кооперації між країнами Півночі Європи висувалися неодноразово, особливо ідея оборонного союзу (1949) і економічної інтеграції (план НОРДЕК). Але всі вони зазнали краху внаслідок того, що курси зовнішньополітичної співпраці розійшлись: Данія і Норвегія вступили в Атлантичний альянс, в той час як Фінляндія і Швеція обрали політику блокового військового неприєднання. Всі вони у різні часові рамки пройшли крізь європейську зону вільної торгівлі – ЄЗВТ.

Наряду з інтеграцією план НОРДЕК включав в себе далекоглядні наміри координації економічної політики країн – учасниць, але після  досягнення принципіальної домовленості в усіх основних питаннях він був  зірваний внаслідок реалізації спільно з Великобританією більш широкого економічного союзу у вигляді ЕАСТ. В основу такого рішення лягла така обставина, що відносно вузький ринок внутрішній ринок регіону вже не забезпечував достатньо широких масштабів збуту для високо спеціалізованої продукції цих країн, які к тому часу опинилися глибоко залученими в інтернаціональні економічного і світового масштабу. Хоча при цьому залишилася не використаною ними можливість вступу до більш значних європейських інтеграційних угрупувань єдиним блоком європейських країн, що значно б посилило їх політичні позиції всередині таких угрупувань. Крім того, побоювання Норвегією експансії на її внутрішній ринок більш потужного капіталу потенціальних партнерів не відкривало перспектив [1].

Тим не менш намагання зблизитись на основі повернення до культурно – історичного коріння залишались, тому був реалізований інший план європейської співпраці. Тринадцятого лютого 1953 р. в Копенгагені відбулося перше засідання Північної ради – органу міжпарламентської співпраці п’яти країн північноєвропейського регіону, який дозволив багато в чому ефективно координувати їх економічну політику, а також прямо домовлятися о реалізації деяких важливих регіональних ініціатив. Цей регіон багато в чому випередив інтеграційні заходи, яки були пізніше реалізовані в ЄС. Вони перші створили паспортний союз (1952), спільний ринок праці (1954) і єдиний соціальний простір (1955) на основі Північноєвропейської згоди про соціальний захист, згідно з яким всі громадяни Північної Європи наділяються рівними правами по відношенню до соціального забезпечення, незалежно від місця проживання. З тих пір жителі країн Північної Європи не потребують спеціального дозволу щоб змінити місце проживання, роботи и навчання.