Психологічні аспекти міжособистісних стосунків учнів підліткового віку

Антипод біогенетичної  теорії – концепція персонологічної (особистісної) орієнтації, згідно з  якою внутрішній світ індивіда принципово не зводиться до будь-яких природних чи соціальних детермінантів. Найяскравіше це орієнтовано виражено в німецькій "розуміючій психології" 1920–1930 років.

На думку німецького філософа і психолога Едуарда Шпрангера (1882–1963), автора книги "Психологія юнацького віку" (1924), головна задача психології – пізнання внутрішнього світу особистості, який тісно пов'язаний з культурою і історією.

Юнацький вік, який тягнеться  у дівчат від 13 до 19 років, а в хлопців  від 14 до 22 років, – перш за все стадія духовного розвитку, яка і пов'язана з комплексом психофізіологічних процесів. Головні новоутворення цього віку, за Шпрангером, – відкриття "Я", розвиток рефлексів, усвідомлення власної ідентичності і її якостей; поява життєвих планів, установок та усвідомлене пробудження своєї долі; поступове входження в різноманітні сфери життя. Процес цей іде із середини на зовні: від відкриття "Я" до практичного включення в різноманітні види життєдіяльності [2, с. 75].

Шпрангер поділив юність на дві фази. Головна проблема 14–17 річних –криза, яка пов'язана з бажанням звільнитися від залежності дитячих стосунків; у 17–21 річних – на перший план виступає "криза відірваності", почуття самотності і т. д.

Шпрангер детально описав історичні умови і соціальний стан юнацтва, його моральний розвиток, формування правосвідомості, політичної активності, вибір професії, становлення світогляду. Хоча у своєму трактуванні співвідношення розвитку самосвідомості і практичної діяльності він явно недооцінював провідну роль останнього, його робота містить ряд тонких спостережень, включаючи вказівки, можливість кількох різних типів розвитку в залежності від типу особистості. Шпрангер поклав початок систематичному вивченню юнацької самосвідомості і ціннісних орієнтацій [2, с. 76].

Теорія Шпрангера була конкретизована і розвинена Шарлотою Бюлер (1893–1982), яка особливу увагу звертала на розмежування біологічного і культурного дозрівання, які не співпадають ні по строках, ні по змісту. Пов'язуючи біологічне і культурне дозрівання з особливістю протікання психологічних процесів, Бюлер (1933) виділила дві фази перехідного віку: негативну і позитивну.

Негативна фаза. Характеризується зовні негативними характерологічними зрушеннями, великою дисгармонією, особливо у сфері емоцій. Спостерігається поєднання підвищеної чутливості до власних переживань та інтересів і певної черствості до інших, сором'язливості поряд із прагненням до самостійності, що іноді набуває вигляду реакції протесту.

Підвищений інтерес  до своєї зовнішності обумовлює  чутливу реакцію на її оцінку іншими. Виникають переживання, нерідко  конфліктні, пов'язані з пробудженням сексуального потягу. У цій фазі підліток відрізняється підвищеною сугестивністю до стилю поводження зовні ефектних, нерідко випадкових авторитетів і різко протистоїть авторитету батьків, учителів та інших дорослих. Характерними є імпульсивні вчинки, нетерплячість у досягненні мети, які за несприятливих умов або через незрілість особистості легко спричиняють реакції опозиції та відмови. Асоціальна група нерідко стає основним диктатором поведінки підлітка під час конфліктів у родині та школі. Бажання самоствердитись у цій фазі часто спричиняють виникнення асоціальних дій підлітка. Тому вершина кривої, яка відображає дитячу непіддатливість до виховання і схильність до криміногенних вчинків, збігається з негативною фазою пубертата (статевого дозрівання).

Залежно від акцентування дослідження на тих чи інших описаних проявах, цю фазу називають також фазою "протестом проти батьків", фазою "незалежності і відриву від батьків", фазою "заперечення".

Типовими є також  немотивовані зміни настрою на дратівливий, плаксивий, особливо виражений у дівчаток у перед менструальний і менструальний періоди. До біологічних проявів негативної фази, особливо під час дисгармонійного протікання статевої метаморфози, відносяться скарги на неприємні відчуття у серці з періодичним підвищенням або зниженням артеріального тиску, схильність до втрати свідомості, запоморочення, немотивоване підвищення температури, зміна апетиту, порушення сну тощо. Бурхлива вегетативно-судинна перебудова, властива цьому віковому періоду, обумовлює своєрідну підліткову астенію з періодичними спадами інтелектуальної продуктивності.

Позитивна фаза. У цій фазі здійснюється врівноваження емоційно-вольової сфери. Насамперед відбуваються значні зміни  у сфері мислення, розвитку особистості  в цілому. Формується світогляд, проявляється усвідомлення власного "Я", визначаються інтелектуальні інтереси, зростає самосвідомість. Ця фаза "позитивна" за своєю спрямованістю. Однак і для неї характерна визначена суперечливість тенденцій. Безкомпромісність, пов'язана з високими ідеалами, як і раніше, нерідко обумовлює нетерпимість і конфлікти з оточуючими, прагнення до мудрування, вирішення світоглядних завдань часто супроводжується протестом проти шкільних занять.

Перехідний критичний період завершується виникненням особливої особистіної сформованості, яку можна назвати самовизначення.

Самовизначення –  усвідомлення себе членом суспільства  і свого призначення в житті [65, с. 55].

В пізнанні внутрішнього світу особистості Бюлер надає  вирішального значення біографічному методу, особливо вивченню щоденників. Зібравши більше 100 юнацьких щоденників, вона виявила цікаву стійкість їх тематики (інтерес до власної особистості, початок самостійності, проблеми часу, пошук ідеалу, жага кохання і т. д.), не дивлячись на відмінність між поколіннями. (Бюлер співставила три дівчачих щоденники різних періодів з 1873 по 1910 роки) [62, с. 56].

Персонологічна  орієнтація в психології підліткового віку була корисною противагою натуралістичним  концепціям. Однак намагання вивести  розвиток особистості з глибин її власної мотивації, недооцінки соціально-класових відмінностей і зацікавленість суб'єктивними джерелами різко обмежила її можливість. Праці цього типу рідко піднімаються над описом почуттів молодих людей. Також потрібно сказати і про обмеження щоденникового методу. При всій його цінності щоденник - джерело досить суб'єктивне. Перш за все, щоденники ведуть далеко не всі. В одні епохи це модно, в інші – ні. Оскільки ведення щоденника передбачає відповідний рівень освіти, наявність вільного часу і схильність до рефлексії, юнаки та дівчата з інтелігентних сімей вели їх частіше, ніж вихідці з бідних родин. З 93 щоденників (38 юнацьких і 55 дівчачих), проаналізованих Бюлер в книзі "Три покоління в юнацькому щоденнику" (1934), тільки п'ять належали дітям робітників і майстрів, і лише три автори були самі робітниками. Досить стійкі також статеві відмінності –дівчата ведуть щоденники в декілька разів частіше, ніж хлопці. Що ж стосується людей, які ведуть інтимний записник на протязі всього життя, то вони не лише рідкість, а й відрізняються рядом індивідуальних особливостей [62, с. 57].

Важливий внесок у  розуміння підліткової психології вклав представник гештальтпсихології Курт Левін (1890-1947). Він виходив з  того, що людська поведінка є функція, з одного боку особистості, з іншого – оточуючого її середовища. Якості особистості і особливості оточення взаємопов'язані. Як дитина не існує поза сім'єю, школою і т. д., так і ці соціальні інститути не існують окремо від взаємодіючих з ними і завдяки їм індивідів. Єдність і взаємодія всіх особливих і середовищних компонентів Левін називає життєвим чи психологічним простором.

Найважливішими  процесами перехідного віку Левін  вважав розширення життєвого світу  особистості, кола її спілкування, групової незалежності і типу людей, на яких вона орієнтується.

Поведінка підлітка визначається насамперед маргінальністю (проміжністю, тимчасовістю) його стану. Переходячи з дитячого світу до дорослого, підліток не належить повністю ні до того, ні до іншого. Специфіка його соціальної ситуації і життєвого світу проявляється і в його психіці, для якої типові внутрішні протиріччя, невизначеність рівня домагань, підвищення сором'язливості і одночасно агресивності, схильність приймати крайні позиції і точки зору. Ця напруженість і конфліктність тим більша, чим різкіші відмінності між світом дитинства і світом дорослості і тим важливіші межі, які їх розділяють. Тому ступінь "підліткової поведінки" ніколи не був однаковий [35, с. 23].

Достоїнство концепції Левіна в тому, що він розглядав підлітковий вік як соціально-психологічне явище, пов'язуючи психічний розвиток особистості із змінами її соціального становища. Життєвий світ дитини залежить від її безпосередніх оточуючих, мікросередовища, – однак, Левін залишив поза увагою її загально-соціальні детермінанти. Він не уточнює також вікових меж періоду маргінальності, зокрема відмінностей між підлітком і юнаком, і індивідуально-типологічних варіацій розвитку. Між тим невизнання вікового статусу далеко не завжди означає також не визначення рівня домагань і ціннісних орієнтирів. Емпірична перевірка теорії Левіна англійським психологом Джоном Бамбером (1973) показала, що поняття підліткової маргінальності занадто розмите і не пояснює конкретних варіацій психіки і поведінки підлітків [31, с. 25].

Якщо Левін та інші представники соціально-психологічних  орієнтирів пов'язують підліткову психологію з особливостями соціального  статусу, то видатний швейцарський психолог Жан Піаже (1896-1980) сконцентрував свою увагу на специфічному мисленні підлітків.

Підлітковий вік (12–15 років) характеризується, за Піаже, тим, що у підлітковому дозріванні відбувається здатність абстрагувати мислиннєві операції від об'єктів, з якими ці операції проходять. Ускладнення мислительних дій чинить важливий вплив на всі інші сторони життя, включаючи емоційну. Піаже вказує на 2 таких моменти. Насамперед, досягнення мисленням фази формальних операцій викликає у підлітків особливий потяг до загальних теорій, формул і т. д. Схильність до теоретизування стає, в деякому розумінні, віковою особливістю. Загальне рішуче домінує над приватним. Створюються власні теорії політики, філософії, формули щастя, кохання та ін. Як відмітив Піаже, навіть дівоча мрія про судженого виявляється своєрідною теорією, яка поєднує велику кількість якостей, які або зовсім не сумісні, або поєднані досить рідко.

Друга особливість підліткової  психіки, пов'язана з формально-операційним  мисленням, – зміна відношення категорій  можливостей і дійсності. Дитина мислить передусім про дійсність, у неї на перший план виступає категорія можливості. Це пояснюється не тільки її емоційними якостями і особливістю становища, але й тим, що формальна думка по своїй природі бачить в дійсності тільки частину сфери можливого. Оскільки логічне мислення оперує не лише реальними, але й уявними об'єктами, опанування цього стилю мислення неминуче породжує інтелектуальне експериментування, своєрідну гру в поняття, формули і т. д. Звідси – своєрідний егоцентризм підліткового мислення: асимілюючи весь навколишній світ в своїй універсальній теорії, підліток, за словами Піаже, поводить себе так, ніби весь світ повинен підкоритись системі, а не система дійсності.

Концепція Піаже отримала широке наукове визнання. Однак сконцентрувавши  свою увагу на когнітивних процесах, він залишив поза увагою розвиток мотиваційної сфери і емоційного життя дитини. Соціальний світ виступає в Піаже головним чином як фон розвитку інтелекту, а розум розглядається практикою поза зв'язком з предметом дійсності дитини, характером її спілкування і т. д. Про більш старші вікові категорії, коли формування інтелекту завершене, Піаже взагалі не говорить [71, с. 41].

Найбільш впливовим  представником неофрейдизму в психології розвитку був відомий американський психолог Ерік Еріксон (1902–1982). Розвиток людини за Еріксоном, складався з трьох взаємопов'язаних, хоч і автономних процесів: соматичного розвитку, який вивчає біологія, розвитку свідомого "Я", який вивчає психологія, і соціологічного розвитку, який вивчають соціальні науки.

Головний  закон розвитку – "епігенетичний принцип", згідно з яким на кожному новому етапі розвитку виникають нові явища і якості, яких не було на попередніх стадіях розвитку. Перехід до нової фази розвитку проходить у формі "нормативної кризи", яка зовні нагадує патологічні явища, але насправді виражає нормальні труднощі розвитку [3, с. 37].

Е. Еріксон поділив весь життєвий цикл на 8 фаз, кожна з яких має свої специфічні завдання і може вирішуватись позитивно чи негативно для майбутнього розвитку.

Перша фаза – фаза немовляти (від народження до 1 року). Її головне завдання – виробити у немовляти неусвідомлений початок "базової довіри" до зовнішнього світу. Головним засобом цього слугує батьківська турбота і любов. Якщо "базової довіри" не виникає, у немовляти з'являється початкова "базова недовіра" до світу і до оточуючих, тривожність, яка може проявлятися у дорослому віці в формі замкнутості, самотності і т. д.

В другій фазі – раннє  дитинство (від 2 до 5 років) у дитини формується початок своєї автономності і особливої цілісності або їх протилежність – сором і сумнів. Ріст самостійності дитини, який починається з керування своїми фізіологічними потребами, дає їй можливість вибору, завдяки чому на цій стадії розвитку закладаються такі риси майбутньої особистості, як початок відповідальності, повага до дисципліни і порядку.

Третя фаза – ігровий  вік (приблизно від 5 до 7 років) –  формується початкова ініціативність, бажання щось зробити. Якщо це бажання блокується, виникає почуття провини. У цьому віці вирішальне значення має групова гра, спілкування з ровесниками, яке дозволить дитині приміряти різні ролі, розвивати фантазію і т. д. На цьому етапі закладається почуття справедливості, яке розуміється як відповідальне правило.