Особенности проявления дислалии у детей дошкольного возраста при аномалиях строения органов артикуляционного аппарата

       М.Ф. Фомічова визначає, що „вимова звуку - це складний акт, що вимагає точної координованої роботи всіх аналізаторів" [4].

       У більшості дітей трьох років зустрічаються фізіологічні недоліки звуковимови, що мають непостійний, тимчасовий характер. Це обумовлено недостатнім функціонуванням центрального слухового і мовленнєвого апарату. Зв'язок між ними недостатньо вироблене і міцний, м'язи периферичного мовного апарату ще слабко натреновані. Це приводить до того, що рухи мовних органів дитини ще недостатньо чіткі і погоджені, звуки не завжди точно розрізняються на слух. Найважливішою умовою правильної вимови звуків є рухливість органів артикуляційного апарата, уміння дитини володіти ними. Автор також відзначає, що 3-4 року - це період усвідомлення процесу оволодіння звуками, період, коли діти починають цікавитися звуковою стороною мови.

       На думку А. Н. Гвоздєва „3-4 роки - це період засвоєння звуків, коли поряд із правильною вимовою спостерігаються пропуски, заміни, уподібнення звуків, зм'якшення їх" [4].

       Паралельно з розвитком слухових і фонематичних диференційовок формуються тонкі диференційовані рухи артикуляційного апарату, що визначають послідовність оволодіння дитиною звуками рідної мови (О. Гвоздєв, В. Бєльтюков, Є. Соботович).

       За А. Н. Гвоздєвим у 1,8 років з'являються такі звуки, як А, О, У, І, М, П, Б, К, Г, Д', Т', Н', Л', С', Х', Ц', Й; у 1,10-2 роки - тверді приголосні Н, Т, Д; у 2-2,6 років - тверді приголосні С, Л, потім И, В, Р; у 2,6-3 роки засвоюються наступні звуки: Ч, Ш, Ж, Щ, твердий Ц; у 3-4 роки звукова сторона мови засвоєна повністю; у 4-6 роки звукова сторона мови засвоєна повністю, диференціюються звуки на слух та в вимові [14, с. 287]. 

       М.Ф. Фомічова вказує, що „в умовах правильного мовного виховання і при відсутності органічних недоліків мови дитина до шести років опановує всіма звуками рідної мови і правильно вживає їх у мові [4].

       А.Н. Гвоздєв вказує, що „формування фонем, що завершує засвоєння звукової системи мови, відбувається тоді, коли в дитини здійснюється розпізнавання звуків, які раніше змішувалися, і їхнє стійке використання для розрізнення слів відповідно до наявної в мові традиції" [4]. 

1.2. Сучасні уявлення про дислалію у дітей дошкільного віку

       Серед порушень вимовної сторони мови найбільш розповсюдженими є виборчі порушення в її звуковому (фонемному) оформленні при нормальному функціонуванні всіх інших операцій висловлювання.

       Ці порушення виявляються в дефектах відтворення звуків мови: спотворене (ненормативне) їхнє проголошення, заміни одних звуків іншими, змішання звуків і - рідше - їх пропуски [11, с. с. 83].

       Дислалія - це порушення вимовної (звукової) сторони мовлення за збереженої іннервації мовленнєвого апарату, що найчастіше виявляється в дитячому віці [10, с. с. 54].

       Дислалія - це порушення звуковимови при нормальнім слуху і збереженої іннервації мовленнєвого апарату [11, с. 83].

       Залежно від збереженості анатомічного складу мовленнєвого апарату дислалію поділяють на два види: функціональну та механічну. При функціональній дислалії порушена вимова звуків, мовленнєвий апарат не має патологічних змін. При механічній дислалії неправильна вимова звуків зумовлена вираженими порушеннями в будові артикуляційного апарату.

       Причинами функціональної дислалії є загальна фізична ослабленість, зумовлена частими соматичними захворюваннями, що спостерігаються в період найінтенсивнішого формування мовленнєвої функції; недостатній ступінь розвитку фонематичного слуху; несприятливі соціальні і мовленнєві умови, в яких виховується дитина.

       Наша робота більш зорієнтовано на дослідження механічної дислалії, її причин, особливостей звуковимови.

       Механічна дислалія - це природжені або набуті вади кісткової і м'язової будови периферичного, мовленнєвого апарату [10, с. с. 55].

       Філічова дає таке визначення механічної (органічної) дислалії, як „вид неправильної звуковимови, що викликається органічними дефектами периферичного мовного апарату, його кісткової і м'язової будови" [22, с. 32].

       Причинами механічної дислалії є недоліки будови щелепно-зубної системи; патологічні зміни розміру і форми язика; неправильна будова твердого і м'якого піднебіння; атипова будова губ. Більш детально про недоліки будови щелепно-зубної системи при механічній дислалії буде розглянуто у другому розділі нашого дослідження.

       Дислалію поділяють на мономорфну і поліморфну залежно від кількості порушених груп звуків. При мономорфній дислалії страждає одна група звуків, при поліморфній - порушено дві і більше груп звуків. „Аномалії артикуляційного апарату (високе, плоске піднебіння, прогенія, прогнатія, бічний відкритий прикус тощо) є причиною поліморфної дислалії. Дефекти мовного апарату часто відіграють ведучу роль і визначають характер порушень звуковимови" [22, с. 45].

       За кількістю порушених звуків розрізняють дислалію просту (від 1 до 4 звуків) і складну (від 4 і більше звуків).

       На сучасному етапі розвитку логопедії класифікація дислалії спирається на сукупність критеріїв різних дисциплін, які вивчають мовлення. Для логопедії як педагогічної галузі знань важливим є виділення таких ознак порушення, які є істотними саме для логопедичного впливу, тобто врахування того, якою є вада - фонематичною чи фонетичною.

       На сучасному етапі розвитку логопедії виділяють три основні форми дислалії: акустико-фонематичну, артикуляторно-фонематичну, артикуляторно-фонетичну.

       Акустико-фонематична дислалія характеризується „вадами звукового оформлення мовлення, які зумовлені вибірковістю, несформованістю операцій перероблення фонем за їхніми акустичними параметрами в сенсорній ланці механізму сприймання мовлення" [10, с. 56]. Такими операціями є впізнавання, зіставлення акустичних ознак звуків і прийняття рішення про фонеми. 

       В основу акустико-фонематичної дислалії покладено недостатню сформованість фонематичного слуху, призначенням якого є впізнавання і розрізнення фонем, що входять до складу слова. У разі цього порушення система фонем у дитини неповністю сформована за своїм складом. Дитина не впізнає ту чи іншу акустичну ознаку складного звука, за яким одна фонема протиставлена іншій. Унаслідок цього під час сприймання мовлення відбувається уподібнення однієї фонеми до іншої на основі спільності більшості ознак. У зв'язку з невпізнаванням тієї чи іншої ознаки звук упізнається неправильно, що призводить до неправильного сприймання слів.

       За акустико-фонематичної дислалії у дитини немає порушень слуху [10, с. 56]. Вада зводиться до того, що у неї вибірково не формується функція слухового розрізнення деяких фонем.

       Артикуляторно-фонематична дислалія характеризується „вадами, які зумовлені несформованістю операцій відбору фонем за їхніми артикуляторними параметрами в моторній ланці продукування мовлення" [10, с. 57]. При цій формі дислалії виділяють два основних варіанти порушень. Перший варіант порушень наголошує на тому, що артикуляторна база не повністю сформована, редукована. Для артикуляції необхідне існування артикуляційної бази й уміння створювати склади. Н. И. Жинкін визначає артикуляційну базу як „комплекс умінь, що приводять органи артикуляції в позиції, при яких для даної мови виробляється нормальний звук" [6, с. 23].

       Під час відбору фонем замість потрібного звука (відсутнього у дитини) відбивається звук, що наближається до нього за набором артикуляційних ознак.

       Другий варіант порушень наголошує на тому, що артикуляторна база повністю сформована. Засвоєні всі артикуляторні позиції, потрібні для продукування звуків, проте у доборі звуків приймається неправильне рішення, внаслідок чого звуковий образ слова стає нестійким (дитина може вимовити слова правильно і неправильно).

       Артикуляторно-фонетина дислалія характеризується „вадами звукового оформлення мовлення, які зумовлені неправильно сформованими артикуляторними позиціями" [10, с. 58].        

       РОЗДІЛ II. ПОРУШЕННЯ ОРГАНІВ АРТИКУЛЯЦІЙНОГО АПАРАТУ

       2.1. Аномалії будови органів артикуляційного апарату

       Різні порушення в будові артикуляційного апарату вродженого або рано придбаного (травма) характеру (у віці до 7 років) спричиняють   труднощі у формуванні і розвитку мови. Більш пізні придбані дефекти артикуляційного апарату, як правило, не приводять до важкої мовленнєвої патології, але можуть істотно впливати на якість і окремі характеристики усного мовлення.

       Аномалії будови органів артикуляційного апарату займають одне з перших місць серед стоматологічних захворювань дитячого віку.

       Порушення звуковимови можуть виникати внаслідок різної етіології і виявлятися при різних формах мовленнєвих розладів. Для правильного визначення патогенезу і структури дефекту мови недостатньо тільки педагогічного обстеження, необхідне залучення даних клінічних досліджень (проведених лікарями: психоневрологом, дитячим невропатологом, отоларингологом, окулістом, стоматологом-ортодонтом і ін.).

       Серед аномалій будови органів артикуляційного апарату зустрічаються тяжкі аномалії будови органів артикуляції. Це розщілини, а саме: розщілина верхньої щелепи та розщілина губи.

        Розщілина - це вроджена щілина або зазор у піднебінні. Мала щілина включає тільки м'яке піднебіння, але може розширюватися до твердого піднебіння, альвеол і верхньої губи.

       Розщілина верхньої щелепи - це аномалія розвитку: розщеплення альвеолярного відростка верхньої щелепи внаслідок незрощення в ембріональному періоді верхньощелепного і середнього носового відростків. Є причиною порушення мови типу ринолалії і голосу (ринофонії).

       Розщілина губи (незрощення губи, хейлосхизис) - аномалія розвитку: наявність щілини верхньої губи, що йде від її червоної облямівки до носа. При ізольованому дефекті може бути порушення або утруднення в артикуляції губно-зубних звуків.

       Порушення функції мови у дітей діагностується після 3-літнього віку, відхилення виявляються саме в період сформованого прикусу, коли в дітей закріплюються шкідливі звички. У більшості випадків мовленнєві порушення, так чи інакше, зв'язані з вродженими або придбаними дефектами органів мови [17].

       Знання особливостей артикуляційного апарату, характерних для визначеного періоду розвитку дитини, допомагають визначити фактори ризику розвитку щелепно-зубної системи і дозволяють припустити наявність механічної дислалії.

       Однією з вагомих причин механічної дислалії, на нашу думку, є недоліки будови щелепно-зубної системи, а саме: „вади у будові щелеп"     [10, с. 55].

       Характеристика патологічного прикусу створюється на основі оцінки типу змикання зубних рядів по анатомо-функціональним групам зубів: типу змикання молярів і передніх груп зубів по обидва боки щелепи [13].

       До патологічних прикусів відносяться значні ступені прогнатії і прогенії, а також передній відкритий, бічний (право-, лівобічний), двобічний прикуси.

       Усі види патологічного прикусу супроводжуються порушенням функції жувальних м'язів, окремих груп мімічних м'язів, артикуляції звуків мови.

       Стан щелепно-зубної системи в ортодонтії розглядається в трьох напрямках (взаємно перпендикулярних площинах): 1) у верхньо-нижньому напрямку (вертикальна площина); 2) у передньо-задньому напрямку (сагиттальна площина); 3) у бічному напрямку (горизонтальна або трансверзальна площина) [7, с. 33].

       До групи не грубих, але досить виражених дефектів щелепно-зубної системи і ротової порожнини входять такі аномалії, як аномалії прикусу, аномалії зубної системи, аномалії ротової порожнини. Дефекти будівлі щелеп ведуть до аномалії прикусу. Розглянемо більш детально аномалії прикусу.

       1. Нейтральний прикус - це прикус, при якому співвідношення бічних зубів обох щелеп не порушено, але мається неправильне змикання передніх зубів, що може негативно впливати на артикуляцію звуків.

       - нейтральний прикус із протрузією верхніх різців - це нейтральний прикус, при якому у фронтальному відділі верхні різці відхилені вперед;