Спираючись на велику кількість соціально-психологічних досліджень, можна зробити висновок, що конфлікт відіграє лише негативну роль, виконує лише деструктивну функцію. Насправді конфлікт, будучи одним із яскравих проявів протиріччя, сам є внутрішньо суперечливим. Він виконує не тільки деструктивну, а й конструктивну функцію. При з'ясуванні ролі конфлікту необхідно виходити з конкретної ситуації. Один і той самий конфлікт може бути деструктивним в одному плані та конструктивним в іншому, відігравати негативну роль на одному етапі розвитку й позитивну — на іншому.

     Як  стверджує Ложкін Г.В. [17], вияви  деструктивних функцій конфлікту дуже різні. Особистісний конфлікт породжує стан психологічного дискомфорту, що викликає інші негативні наслідки і може призвести до розпаду особистості. На рівні групи конфлікт здатний руйнувати систему комунікацій, взаємозв'язків, послаблювати ціннісно-орієнтаційну єдність групи, знижувати ефективність її функціонування в цілому. Так само деструктивні функції конфлікту виявляють себе й у міжгрупових взаєминах. Деструктивний вплив конфлікту може мати місце на кожному етапі його розвитку, етапі об'єктивної конфліктної ситуації, етапі її усвідомлення, етапі конфліктної поведінки та етапі вирішення конфлікту. Особливо гостро деструктивний вплив конфлікту виявляється на стадії конфліктної поведінки.

     Конструктивні вияви конфлікту теж різноманітні. Відомо, що особистісний конфлікт не тільки здатний справляти негативний вплив на особистість, а й може сприяти позитивному розвитку (наприклад, у вигляді почуття невдоволеності собою) [17, 47].

     У групових та міжгрупових стосунках  конфлікт може запобігати стагнації  організації, бути чинником розвитку, вияву нових цілей, норм, ціннісних орієнтацій. Конфлікт, особливо на етапі конфліктної поведінки, відіграє пізнавальну функцію, функцію практичної перевірки та корекції тих образів ситуації, що склалися. Виявляючи суперечності, що існують між членами групи, та ліквідуючи їх на стадії розв'язання, конфлікт звільняє групу від руйнівних факторів і сприяє її стабілізації. Зовнішній конфлікт може виконувати інтегративну функцію, згуртовуючи групу перед зовнішньою небезпекою.

     Функціональний підхід потребує практичного ставлення до проблеми конфлікту, його причини. Тому не менш важливими, ніж розв'язання конфліктної ситуації, є питання, пов'язані з запобіганням конфлікту, його профілактикою, послабленням. Конфліктом треба вміти управляти. Це допомагає своєчасному виявленню ознак конфліктної ситуації та формуванню відповідного стилю поведінки [17, 49].

     Визначивши  особливості та функції конфліктних  ситуацій,  ми схиляємося до думки, що набагато простіше та краще уникнути, попередити  та не допустити конфлікт, ніж потім виправляти помилки у спілкуванні.

     Конфлікт, як будь який психологічний процес, має свої особливості та специфіку  протікання. Орбан-Лембрик Л.Е. стверджує, що динаміка перебігу конфлікту залежить від поведінки його опонентів. Оскільки люди неоднаково поводяться під час конфлікту, то питання, яке є предметом суперечностей, може вирішуватися як у формі поради, прохання, так і у формі докорінної ломки взаємостосунків. Відомі такі форми перебігу конфлікту:

• відкритий конфлікт, який характеризується очевидним, яскраво вираженим, емоційно насиченим зіткненням сторін;
• прихований конфлікт (реальні розбіжності приховуються опонентами за зовні бездоганними формами стосунків);
• так званий «сліпий» конфлікт (один або обидва учасники взагалі не усвідомлюють його наявності);
• «невідомий» конфлікт (реальні суперечності замасковуються, а на поверхні стосунків залишається слабко виражена неприязнь) [22, 518].

     Водночас  кожна форма перебігу конфлікту  має свій специфічний тип поведінки і взаємин людей. На стадії, коли стан напруження є прихованим, надзвичайно важливо відчути момент усвідомлення ситуації як конфліктної, тобто момент розуміння того, що суперечність, яка виникла, звичним чином не розв'яжеться. Саме таке усвідомлення й визначення ситуації як конфліктної стає своєрідним пусковим психологічним механізмом, який відсікає всі стратегії й форми поведінки, що не відповідають станові конфлікту, і «включає» той запас стратегій поведінки, який допомагає досягти мети, розв'язати проблему. На цій стадії, яка породжує різні емоції, неоднакове ставлення до конфлікту й опонентів, пропонуються деякі варіанти, форми спільних дій:

• відхід від конфліктної ситуації (усвідомивши ситуацію як конфліктну, оцінивши її можливі результати, один з опонентів може прийняти рішення про вихід із системи стосунків, що склалася);
• переговори або «торг», пошуки компромісів [22, 518].

     У формі відкритого конфлікту кожна  зі сторін розцінює власні ресурси як значні і вважає, що є резерв їх посилення. Для того, аби досягти максимуму бажаного, розробляються і пропонуються певні форми дій:

• демонстрація посилення власних ресурсів (тактика полягає в тому, що одна із сторін дає зрозуміти своїм опонентам, ніби в неї 
  є реальна можливість збільшити власні ресурси таким чином 
  що вони значно перекриватимуть ресурси іншої сторони; безперечно, на таку дію опонент може реагувати по-різному, а саме він виходить із конфліктної ситуації, адже власні можливості можуть здатися меншими; мобілізує додатковий потенціал відшуковує шляхи посилення власних ресурсів);
• вичікування, збереження попереднього стану (ця тактика часто застосовується, щоби здобути додаткову інформацію про опонентів, їхні ресурси тощо);
• ризик (сторона, що використовує подібну тактику, застосовує 
  серію швидких, безперервних, максимально ефективних дій, на які неможливо не відповісти, створюючи тим самим своєму опонентові умови несподіванки, дефіциту часу, які в співвідношенні з дефіцитом інформації змушують робити грубі промахи й помилки);
• примус (тактика використовується сильнішою стороною або стороною, що має більше можливостей для посилення власних прав) [22, 518-519].

     Кожен конфлікт має свою динаміку, він  виникає і розвивається протягом певного часу. Динаміка конфлікту — це послідовна зміна його стадій, що характеризують конфлікт з моменту його виникнення до вирішення.

     Андрєєва  Г.М. виділяє чотири основні стадії конфлікту [1, 125].

     Перша — виникнення конфліктної ситуації. На цій стадії зароджується протиріччя, яке може ще не усвідомлюватись учасниками та свідками. Якщо конфлікт має намірений характер, то протиріччя, що було в прихованій формі, загострюється із ініціативи однієї з сторін.

     Друга — усвідомлення конфлікту. Конфліктуючі сторони починають розуміти, що перебувають у конфліктних, суперницьких стосунках із відповідним емоційним забарвленням. Формується оцінка ситуації як конфліктної — визначаються причина, привід, склад учасників, перебираються варіанти дій та визначається оптимальний з них, приймається рішення на дію. Рішення може бути двох видів: усіляко попереджувати розвиток конфлікту, шукати компроміс, уникати конфлікту чи, навпаки, активізувати конфлікт, надати йому більш гострої форми і досягти перемоги.

     Третя — зовнішній вияв конфлікту, його апогей. Відбувається відкрите зіткнення протилежних сторін, кожна з яких діє відповідно до своїх намірів та прийнятих рішень. Водночас робляться спроби блокувати дії суперника. Сторони можуть погодитись на компроміс, і тоді зіткнення набере форми переговорів (безпосередньо або через третю особу), причому найбільш ефективний результат таких переговорів — взаємні поступки.

     Четверта — вирішення, завершення конфлікту. На цій стадії учасники оцінюють наслідки своїх дій, співставляють досягнутий результат із раніше наміченою метою. Залежно від висновків конфлікт припиняється (затухає) або ж розвивається далі; в останньому випадку він заново проходить через другу, третю та четверту стадії, але вже на новому рівні.

     Звичайно, виділення зазначених стадій досить умовне, якщо враховувати різноманітність ситуацій, в яких виникає конфлікт, та форм його перебігу. В одних випадках вони чітко виявляються, в інших — сполучаються, зливаються одна з одною, що зокрема характерно для швидкоплинних конфліктів. Інколи не усвідомлюється або ж погано диференціюється причина конфлікту, рішення про варіант оптимальної поведінки для вирішення конфлікту може прийматися спонтанно. Нарешті, конфлікт може вирішитися повністю, частково чи не вирішитися зовсім (удаване вирішення).

     В останньому випадку в однієї зі сторін або у всіх учасників виникають  негативні емоційні стани (відчуженість, злобливість, песимізм тощо). Невирішений конфлікт може трансформуватися із міжособистісного у внутрішньо-особистісний, що супроводжується тяжкими переживаннями, самозвинуваченнями, виникненням невротичних станів, хоча зовні все виглядає пристойно. Вихід однієї зі сторін з конфлікту на останньому етапі його розвитку з установкою на тимчасове припинення протиборства характеризується награною байдужістю, визнанням поразки, зовнішніми проявами згоди, за якими маскується істинне ставлення до суперника. За нагоди такий конфлікт спалахує з новою силою.

     На  думку Андрєєвої Г.М., правильна  діагностика вищезазначених стадій перебігу конфлікту дозволяє зацікавленій стороні вирішити питання про  вибір способу розв'язання конфлікту, профілактики його можливих наслідків, чим значно зменшує негативні наслідки протиборства [1, 127].

     Зазначимо, що важливо знаходити вирішення  конфлікту, доки він не перейшов до агресивної форми перебігу. Та особливо слід враховувати причини та стадії конфлікту зацікавленій у співпраці  стороні, адже мудрий співрозмовник навіть з конфлікту може зробити розумні висновки для себе та опонента.

1.4 Гендерні аспекти  поведінки людей  у конфліктних  ситуаціях

     Визначаючи  особливості поведінки чоловіків  та жінок у конфлікті, варто звернути увагу на значимість спілкування для кожної статі.

     Психолог  Ільїн Є.П. підкреслює, що жінки високо цінують відносини між людьми, це проявляється у високій значимості спілкування для жінок. Наявна вже  в дітей молодшого ясельного  віку (1,5 року) статева емоційна диференціація (велика емоційність дівчаток) і відмінності в інтересах впливають і на відмінності спілкування дітей чоловічої і жіночої  статі. Так, граючи в дитячому саду, хлопчики виявляють цікавість до предметів, а дівчатка – до особистісних взаємин. Дівчатка виявляють більше відповідальності і «материнської поведінки» стосовно   інших дітей [11, 177].

     У будь-якому віці дівчатка частіше  хлопчиків бувають задіяні в  «соціальних» іграх за участю інших  дітей. Значна заклопотаність дівчаток своєю зовнішністю і манерами поведінки є непрямим проявом їхнього інтересу до думки про себе оточуючих. Дівчатка задають батькам більше запитань про соціальні відносини. Внаслідок цього дівчатка більше готові до спілкування, ніж хлопчики.

     Коростилєва Л.А. наприклад, виявила, що юнаки частіше, ніж дівчата, використовують шаблонні типи взаємодії. Вони в меншому ступені володіють прийомами і способами спілкування. Дівчата ж більш гнучкі і варіативні в спілкуванні [16, 134].

     Значне  прагнення дівчаток до спілкування  показано й іншими дослідниками. Така ж закономірність була виявлена і для дорослих. А.А.Бодалєвим [3], наприклад, встановлено, що обсяг спілкування в чоловіків у півтора разу менше, ніж у жінок.

     Велика  значимість спілкування для жінок  підкреслюється і тим фактом, що в людей у віці від 70 до 90 років товариськість дає високу позитивну кореляцію з переживанням щастя саме жінками, але не виявляє такого ж зв'язку в чоловіків.

     А.А. Бодалєв показав, що в коло безпосереднього  спілкування в жінок різновікових осіб входить більше, ніж у чоловіків. Це підтверджується і даними, отриманими І.С. Коном. Якщо юнаки в спілкуванні з представниками протилежної статі орієнтуються в основному на ровесниць, то дівчата в значній їх частині – на більш старших представників чоловічої статі [3, 154].

     Так, на питання: «Друга якого віку ви б хотіли?» юнаки в 80 % віддали перевагу одноліткові, у 20 % - старшому і лише в рідких випадках – молодшому. Дівчата ж віддають перевагу старшим у 40-50 % і нікого не вибирають молодших себе. При цьому їхня позиція у відношенні спілкування з особами різного віку вкрай суперечлива. Так, вони охоче допомагають, наставляють, доглядають саме над молодшими дітьми.