Матерія

від неї. Рух є єдністю  змінності і стійкості, динаміки і статики. Спокій

характеризує рух з  боку сталості, незмінності, відносності. Поняття

ідносності. Поняття

спокою висувається для  характеристики станів руху, що забезпечують

стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають

у тісному взаємозв‘язку.

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й

формами її існування –  простором і часом. У чому ж суть простору і часу?

Простір – є форма буття  матерії, що характеризує її протяжність,

структурність, співіснування  і взаємодію елементів у всіх матеріальних

системах. Загальне розуміння  простору формується у людини в емпіричному

досвіді при характеристиці матеріального об’єкту або множини  таких

об‘єктів, що займають різне положення в просторі.

Час – є форма буття  матерії, що виражає тривалість її існування,

послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних

систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко  вживається як

синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський  фізик і

філософ Ісаак Ньютон. Поняття  час виникає з порівняння різних станів

одного і того ж об‘єкту, який змінює свої властивості.

 

Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована  в

працях Платона і Арістотеля, а в ХХ ст. у природознавстві  набула явного

наукового підтвердження. Прихильники  реляційної концепції розуміють

простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що

утверджуються взаємодіючими  матеріальними об‘єктами. Поза такою  системою

взаємодій простір і час  вважаються неіснуючими. Реляційна  концепція

припускає залежність властивостей простору і часу від характеру

взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її

положень все ще потребують природничо-наукового обґрунтування. Положення

змінилось із створенням теорії відносності. Її висновки і положення

змусили вчених і філософів  переглянути традиційні уявлення про  простір і

час і відмовитися від  субстанціональної концепції.

 

Сформульована в 1916 р. Альбертом  Ейнштейном теорія відносності

складається з двох зв‘язаних  між собою теорій: спеціальної  теорії

відносності і загальної  теорії відносності. Спеціальна теорія

відносності переконливо  довела, що численні просторово-часові

властивості, що вважалися  незмінними, абсолютними, у дійсності

виступають відносними, релятивними     (лат. – relativus – відносний). У

спеціальній теорії відносності  втрачали абсолютний характер такі

просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал,

одномірність. Усі ці властивості  виявились залежними від взаємного  руху

матеріальних об‘єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне  явище або

той чи інший фізичний процес розглядається як система, що формує свої

просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній

просторові і часові характеристики залежать від визначення системи  як

об‘єкту фізичного дослідження. Правильність положень реляційної

концепції простору і часу отримана і в загальній теорії відносності. Тут

принцип відносності поширений  на неінерційні системи, що привело  до

встановлення тісної залежності метричних властивостей простору –  часу

простору – часу

від гравітаційних взаємодій  між матеріальними об‘єктами. Загальна теорія

відносності встановлює, що геометричні властивості простору – часу

залежать від розподілу  в них гравітаційних мас. Поблизу  надважких

об‘єктів геометричні  властивості простору починають  відхилятися від

евклідових, а темп протікання часу сповільнюється.

 

Отже, теорія відносності, по-перше, показала неспроможність поняття

абсолютності часу і абсолютності простору; по-друге, розкрила залежність

просторово-часових властивостей від характеру руху і взаємодії

матеріальних систем; по-третє, показала неспроможність,

суб‘єктивістських апріорних  уявлень сутності простору і часу.

 

Сам Альберт Ейнштейн на питання про суть теорії відносності  відповів:

“Суть така: раніше вважали, що коли яким-небудь чудом усі матеріальні

речі раптом зникли б, то простір і час залишились би. Згідно теорії

відносності разом з речами зникли б і простір, і час”.

 

Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність,

тривимірність.

 

Основні властивості часу: тривалість, одномірність, незворотність,

однорідність.

 

І простір і час всезагальні  і об‘єктивні. Протяжність простору

проявляється у здатності  тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість

часу означає здатність  тіл змінюватись у просторі і  існувати одне після

іншого. Тривимірність простору – фундаментальна його властивість, що

емпірично констатується, яка  виражається у тому, що положення  будь-якого

об‘єкта можна визначити  за допомогою трьох величин: довжини, висоти,

ширини. Час – одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події

у часі достатньо однієї величини. Однорідність простору означає

відсутність яких-небудь виділених  точок, а ізотропність – рівноправність

усіх можливих напрямків  руху. Час же має тільки властивість

однорідності, що означає  рівноправність усіх його моментів. Специфічна

властивість часу – незворотність, тобто неможливість повернення в

минуле. Деякі філософи обґрунтовують  зв‘язок незворотності часу з

незворотністю термодинамічних  процесів і з дією закону зростання

ентропії (перетворення). Існують  також космологічні підходи до

обґрунтування незворотності  часу.

 

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують  нас у тому,

що світ – це рухома матерія, а пізнання форм руху матерії неможливе  без

знання про простір  і час. Просторово-часові характеристики має будь-яке

явище буття світу. Якщо простір  є найзагальнішою формою сталості,

збереження змісту об‘єктивної  реальності, то час – це форма  його

розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність

просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим

континуумом.

 

Висновки

 

З вищесказаного можна  зробити наступні висновки:

 

Погляди на матерію як вид  буття постійно змінювалися, ці зміни  були

зумовленні розвитком  різноманітних наук та узагальненням  попередніх

точок зору про матерію;

 

Матерію у філософії до рангу категорії підніс Арістотель. Початкове

поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого 

-----> Page:

о

складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо).

Подібне розуміння  матерії  зустрічаємо у філософії стародавнього  світу,

наприклад, у представників  давньоіндійської школи локаяти  або

давньокитайських матеріалістів. Згодом у межах філософії категорія

матерії стала набувати смислу і вжитку  в разі потреби відокремити

об’єктивну реальність від  суб’єктивної, тобто від існування  думок і

чуттєвих образів. Все, що існує об’єктивно, поза свідомістю людини, може

бути загально названо  матерією

 

На сьогоднішній день можна  дати наступне визначення: матерія  – це

філософська категорія, що означає  об‘єктивну реальність, тобто світ

речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються

людськими відчуттями і існують  незалежно від них.

 

Матерія не створювана, не ліквідується, матерія вічна і безкінечна.

Матерія, як загальна субстанція, субстрат будь-яких речей, їх

властивостей, відносин і  форм руху. Отже, матерія має властивість

саморуху і саморозвитку. Матерія, як субстанція є єдністю

багатоманітності. Атрибутами (невід‘ємними властивостями) матерії  як

субстанції є системність, рух, простір і час.

 

Матерія як філософська категорія  — не закостеніла, незмінна форма  або

вмістилище всього  існуючого  у світі. Вона визначає найбільш суттєві

властивості об'єктивно-реального  буття  світу — пізнаного і  ще не

пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність,  невичерпність,

мінливість, системна упорядкованість  та інше.

 

Сучасна наука неспростовно доводить, що матерія, різноманітність  речей,

властивостей і відносин має системну організацію.

Форми руху матерії

Поняття рух 
Усім рівням організації матерії відповідають різні форми руху. У світі постійно присутній рух: рухаються усі речі, змінюються їх властивості і відносини, йде безперервний процес видозміни, перетворення, коливання між буттям і небуттям. Безмежна кількість зір на небі, якими милуємося в ясну ніч, тільки здаються непорушними, у дійсності всі рухаються. Кожна зірка - це своєрідне сонце, навколо якого рухаються планети. Разом з іншими зірками і їх супутниками беруть участь в обертанні Галактики навколо її осі. Галактика, у свою чергу, рухається відносно інших галактик. За новою космогонічною гіпотезою Всесвіту, що розширюється, Всесвіт перебуває в безперервному русі до своїх нових станів. У кожній живій системі постійно проходять внутрішні процеси, пов'язані з пульсацією енергії, інформацією, споживанням, переробкою і засвоєнням їжі та ін. 
Соціальні системи існують завдяки обміну інформацією, діяльності людей, взаємодії різних компонентів соціального організму. Існування будь-якого матеріального об'єкта можливе лише у взаємодії компонентів, що його утворюють. Атом існує за рахунок певної взаємодії між ядром і електронами. Організм існує завдяки взаємодії клітин і органів, з яких складається. Взаємодія проходить усередині об'єкта і з зовнішнім оточенням. Електрони, як відомо, входять до складу атома, але можуть стати складовими частинами молекул, із яких виникають макротіла. Існують внутрішні і зовнішні взаємодії. На певному етапі розвитку об'єкта вони приводять до зміни його властивостей і відносин. Зміни притаманні всім формам буття і складають його найголовнішу характеристику. 
У філософії зміна позначається поняттям рух. Під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін речовин у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та ін. Усе, що існує у світі, перебуває у русі. Конкретні речі, властивості і відносини існують лише завдяки руху. При їх знищенні відбувається перехід в інші предмети, яким притаманні специфічні типи і форми руху. Матерія і рух нерозривно пов'язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї. Рух - це не одномірний складний і суперечливий процес. Рух є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. У безкінечному потоці змін, станів, форм, положень, речей, їх властивостей і відносин присутні моменти дискретної стійкості, що дозволяють при всіх змінах зберігати стійкість речі, її якісну визначеність. На протязі дня може багато разів змінюватися настрій, відчуття радості змінитися гнівом, мінятися думки^переживання, відбуваються безперервні зміни тіла. Фізика елементарних частинок стверджує, що існування їх можливо лише як взаємоперетворення елементів системи. Вони існують і мис-ляться лише в русі, але разом з тим фізика наполягає і на тому, що в процесі цих перетворень зберігається певна своєрідність, незмінність елементарних частинок специфічної об'єктивної реальності. Обидва приклади приводять до висновку про існування спокою. Спокій характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності. Гірська річка не перестає бути річкою через те, що на її шляху зустрічається разом з порогами і загатами полога місцевість. Поняття спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають у тісному взаємозв'язку. 
Перший тип руху здійснюється при збереженні якості речі. Але виникає питання: чи можна міркувати про сталість речі і робити висновок про її постійну зміну, тобто рух? Античний філософ Кратіл вважав, що мінливість речей не дозволяє робити про них якісь висновки, навіть назвати річ, можна тільки вказати на неї пальцем. І все ж є достатньо підстав вважати, що в процесі руху речі можуть зберігати специфічні властивості і характер відносин. Так, здатність магніту притягувати метали - внутрішня здатність даного предмета, хоч і залишається прихованою, поки нема таких речей, які могли б бути притягненими. У процесі взаємодії з іншими предметами магніт тривалий період зберігає свої властивості. Феодальне суспільство зберігало головну якість у сфері матеріального виробництва, духовного життя і культури. Проблемі руху і його формам приділяв увагу Ге-орг Гегель, послідовно проводячи думку, що речі мають сталі, власні означеності, що не знімаються відносинами з іншим речами: «Річ у собі - є річ, що володіє властивостями, і тому є багато речей, що відрізняються одна від одної не внаслідок якихось чужих їм відносин, а завдяки самим собі». І далі «Річ... зберігає себе у відносинах з іншими». Другий тип руху пов'язаний з переходом з одного якісного стану речі або системи до другого якісного рівня організації матерії. Наприклад, розвиток суспільства від ранніх часів до сучасності, перехід у виготовленні знарядь праці від примітивних до комп'ютерного виробництва, перехід від неорганічної природи до біологічних рівнів організації. 
Під формою руху матерії розуміється рух, зв'язаний з певним матеріальним носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям. Форми руху тісно пов'язані з конкретними структурними рівнями матерії. Кожний з них має свої закономірності і матеріальних носіїв. У сучасній філософії можна зустріти різні класифікації форм руху матерії. Виділяються принципи класифікації форм руху матерії: субстратный, в основі якого лежить специфіка матеріального носія; функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації матерії; генетичний, що вказує на спадковість і послідовність появи форм руху в еволюції матерії. Таким принципам відповідають певні форми руху матерії: субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних частинок і полів (електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси перетворення елементарних частинок), рух і перетворення атомів, молекул, в тому числі, хімічна форма руху, зміна космічних систем різних розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики). 
Органічна форма руху - результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з'єднань, що привело до утворення органічних з'єднань. Життя стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних змін на Землі. Органічний рух складається із процесів, що проходять в організмах і в понадорганізмових системах і включає обмін речовин, процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценозні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері. 
Соціальна форма руху - вся різноманітність практично-предметної діяльності людини, вся система суб'єктивно-об'єктивних відносин, тобто відносин людини, соціальних груп, суспільства до навколишнього світу. Носій соціальної форми руху - людина - розумна суспільна істота, дії якої носять цілеспрямований, усвідомлений характер. Взаємовідносини між формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Важливо підкреслити якісну своєрідність трьох форм руху матерії. Своєрідність виявляється в якісній специфічності кожної вищої форми руху по відношенню до нижчої. Це положення формулюється як принцип незведення вищих форм руху матерії до нижчих. Принцип незведення означає визнання того, що в кожній вищій формі діють специфічні закономірності, які неможливо виразити закономірностями, притаманними нижчим формам руху. Наприклад, сутність життя не можна зрозуміти шляхом вивчення хімічних і фізичних закономірностей. Організму притаманні закономірності, які діють лише на рівні живого. Поняття пристосувальна діяльність відсутнє у фізиці і хімії, і його природа розкривається тільки у системі біологічних законів. На основі фізико-хімічних законів не можна зрозуміти і те, чому мавпа може пожертвувати життям заради врятування мавпеняти. Між формами руху і різними структурними рівнями організації матерії існує зв'язок. У чому же виявляється органічний зв'язок? По-перше, форми руху матерії, що розглядаються історично - це послідовні етапи еволюції матеріальних систем, а всі класифікації відображають найважливіші якісні зміни еволюції. Тому субординація форм руху співпадає з реальним процесом еволюції матеріальних систем від нижчого до вищого. По-друге, кожна вища форма руху породжується простішою: вище включає нижче як одну із генетичних передумов, як свій власний момент. Біологи, наприклад, встановили, що рішення одного із найін-тимніших питань біологічної науки (проблеми спадковості) залежить від хімії і що життя є хімія не тільки білкових тіл, але й хімічних компонентів, у тому числі нуклеїнових кислот. По-третє, матерія -субстанціональна основа руху. У кожному конкретному випадку специфічність тієї чи іншої форми взаємодії матеріальних носіїв значно визначається природою взаємодіючих елементів, що розкривається тільки через систему зовнішніх взаємодій з навколишніми тілами.

Простір і час

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й  формами її існування - простором  і часом. У чому ж суть простору і часу? 
Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі. 
Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкту, який змінює свої властивості. 
Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні», пам'ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії. 
Сформувалися два основні підходи: субстанціальний і реляційний. 
Представники субстанціального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон) трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що відбуваються у них. За ними визнавалися такі властивості: абсолютність, універсальність і незалежність. Простір і час і матеріальні об'єкти лише тоді прикладалися один до одного, але не взаємодіяли, тобто знаходилися у відриві, в протиставленні. Виходячи з такої концепції, Ісаак Ньютон будував фізичну модель світу. Ньютонове розуміння сутності простору і часу справило суттєвий вплив на пізнавальну активність. Перші світоглядні послідовники Ісаака Ньютона, застосувавши його ідеї до історичного процесу, обґрунтували згодом філософію механіцизму, що визнає механічні форми руху матерії єдино об'єктивними. 
Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована в працях Платона і Арістотеля, а в XX ст. у природознавстві набула явного наукового підтвердження. Прихильники ре-ляційної концепції розуміють простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що утверджуються взаємодіючими матеріальними об'єктами. Поза такою системою взаємодій простір і час вважаються неіснуючими. Реляційна концепція припускає залежність властивостей простору і часу від характеру взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її положень все ще потребують природно-наукового обґрунтування. Положення змінилось із створенням теорії відносності. її висновки і положення змусили учених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і час і відмовитися від субстанціональної концепції. 
Сформульована в 1916 році Альбертом Ейнштейном (1879-1955pp.) теорія відносності складається з двох зв'язаних між собою теорій: спеціальної теорії відносності і загальної теорії відносності. Спеціальна теорія відносності переконливо довела, що численні просторово-часові властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, у дійсності виступають відносними, релятивними (латин. - relativus - відносний). У спеціальній теорії відносності втрачали абсолютний характер такі просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал, одномірність. Усі ці властивості виявились залежними від взаємного руху матеріальних об'єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне явище або той чи інший фізичний процес розглядається як система, що формує свої просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній просторові і часові характеристики залежать від визначення системи як об'єкту фізичного дослідження. Правильність положень реляційної концепції простору і часу отримана і в загальній теорії відносності. Тут принцип відносності поширений на неінерційні системи, що привело до встановлення тісної залежності метричних властивостей просто-ру-часу від гравітаційних взаємодій між матеріальними об'єктами. Спеціальна теорія відносності встановлює, що геометричні властивості простору-часу залежать від розподілу в них гравітаційних мас. Поблизу важких об'єктів геометричні властивості простору починають відхиляться від евклідових, а темп протікання часу сповільнюється. Отже, теорія відносності, по-перше, дала неспроможність поняття абсолютності часу і абсолютності простору; по-друге, розкрила залежність просторово-часових властивостей від характеру руху і взаємодії матеріальних систем; по-третє, показала неспроможність суб'єктивістських, апріорних уявлень сутності простору і часу. Сам Альберт Ейнштейн на питання про суть теорії відносності відповів: «Суть така: раніше вважали, що коли, яким-небудь чудом усі матеріальні речі раптом зникли, то простір і час залишились би. Згідно теорії відносності разом з речами зникли б і простір і час». 
Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність. Час характеризується тривалістю, одно-мірністю, незворотністю, однорідністю. І простір і час всезагальні і об'єктивні. *Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватись у просторі і існувати одне після іншого. Тривимірність простору - фундаментальна його властивість, що емпірично констатується, яка виражається у тому, що положення будь-якого об'єкта можна визначити за допомогою трьох незалежних величин: довжини, висоти, ширини. Час — одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події у часі достатньо однієї величини. У науці використовується поняття багатомірного простору з будь-яким числом вимірів. Поняття багатомірності простору - продукт математичної творчості і використовується для опису різних фізичних процесів. Однорідність простору означає відсутність яких-небудь виділених точок, а ізотропність - рівноправність усіх можливих напрямків руху. Час же має тільки властивість однорідності, що означає рівноправність усіх його моментів. Специфічна властивість часу - незворотність, тобто неможливість повернення в минуле. Час тече з минулого через теперішнє в майбутнє. Деякі філософи обґрунтовують зв'язок незворотності часу з незворотністю термодинамічних процесів і з дією закону зростання ентропії (перетворення). Існують також космогонічні підходи до обґрунтування незворотності часу. Виділяють об'єктивно-реальний час, функціональний і концептуальний. Об'єктивно-реальний час - це функція усіх без винятку матеріальних речей, явищ, процесів, що утворюється ними з моменту їх виникнення і до зникнення. Концептуальний - це час, що вимірюється: вимірювання водяними, сонячними, пісочними, механічними, атомними та іншими годинниками. Функціональний - реальний час, що утворюється завдяки послідовній зміні станів конкретних матеріальних об'єктів; при чіткому підході його можна виміряти лише ідеальним годинником, здатним точно повторювати ритми і тривалість, що утворюються при послідовній зміні станів матеріальних об'єктів і їх самих. 
У сучасній філософії вивчені специфічні форми вияву простору і часу у мікросвіті, живій природі, соціальній сфері. Спеціально досліджуються біологічний час, психологічний час, соціальний простір - час, геологічний, історичний, художній та інші види часу і простору. За сучасними уявленнями, послідовність і протяжність окремих етапів розвитку організму регулюються темпоральними (часовими) генами. Якщо у дикого штама водорості парамецій статева зрілість настає після 50 поділів після кон'югації (з'єднання двох особин), то мутанти по темпоральних генах дозрівають на 15-20 поділів раніше. Якщо тривалість добового ритму обмінних процесів, що пов'язана з періодом метаболічного осцилятора, однакова для ящірки і слона, то різко відрізняється їх вік, до якого завершується ріст і статеве дозрівання. Молекулярно-генетична технологія дії темпоральних генів відносно зрозуміла, однак механізм їх сполучення з астрономічним часом вивчений недостатньо. Виникає проблема біологічного годинника, тобто внутрішнього часу. 
Успіхи хроногенетики (науки про успадкування біологічного часу) і хронобіології (науки про біологічні ритми) привели до того, що проблема часу для біолога це, насамперед, проблема біологічного годинника. Внутрішній час відрізняється від астрономічного функціонально - є не параметр, а швидше оператор, відмічає Ілля Пригожий. Саме поняття біологічного годинника академік Володимир Вернадський вводив через поняття «біологічного простору». Виходячи з того, що матеріальний субстрат життя - білки, що характеризуються вираженою просторовою асиметрією (нетотожністю правого і лівого векторів), Володимир Вернадський вважав, що час у процесах життя не може мати будови, що суперечить простору, з яким він нерозривно зв'язаний, і тому якісно своєрідний, біологічний по суті. У найдальшому аспект у концепції перенесений з особливих якостей біологічного простору і часу на своєрідність взаємозв'язків між ними у біосистемах. Власний час, власний вік організму можуть відраховуватися за вживанням організмом кисню. Власний вік організму можна також виміряти за кількістю заново утворених клітин: за площею заживання ран, росту виділених органів тіла (наприклад, розмір кришталика ока у ссавців вважається одним з кращих корелянтів біологічного віку), кількості клітин у дріжджів, що відділилися, які є їх єдиною стабільною віковою характеристикою на відміну від інших хронологічних дат. 
У палеонтології широко розповсюджений аналіз розвитку великих груп організмів на основі вимірювання кількості таксонів. Звичайно, використовується характеристика, що стосується одного стратиграфічного підрозділу: загальна кількість таксонів, кількість таксонів, що виникли і вимерли. Важливо відмітити, що власний (внутрішній) час біосистем не вичерпується поширенням на живу природу теорії відносності. Теорія відносності не пояснює всіх особливостей часової поведінки організмів. Показовий знаменитий парадокс близнюків: один з них залишається на Землі, інший, повернувшись із далекої космічної мандрівки, з'ясовує, що молодший за брата і всього свого покоління. Пояснюється це тим, що космонавт, рухаючись по замкнутій кривій, підлягав прискоренню, і його годинник виявився у більш сильному гравітаційному полі, ніж годинник брата, який покоївся в інерційній системі. Звідси випливає сповільнення часу. Власний час біосистем завжди зв'язаний з її власним годинником: у межах системи тече тільки тоді, коли йде годинник - його зупинка означає смерть і кінець внутрісистемного часу. Своєрідне заломлення простору і часу у біосистемах дозволяє говорити про те, що і людина, як біологічний організм, ■ що має органи чуттів, володіє перцептуальним, біологико-психологічиим відображенням простору і часу. За допомогою зору, слуху, за участю нервової системи людина упорядковує чуттєвий потік сприйнять, інформації: одне розташовує після іншого. У протилежному випадку не можна було б дати собі звіт у потоці вражень. 
Своєрідність просторово-часових відносин у біосистемах полягає в тому, що біологічний час виражає часові відносини подій, що мають місце у просторі біологічного годинника. 
Соціальний простір - частина біосфери, космосу і характеризується людським сенсом. Соціальний простір структурно неоднорідний і складається з багатьох підпросторів, що функціонально розрізняються. 
Уже на ранніх стадіях розвитку суспільства поступово формуються різні просторові сфери перебування людини: помешкання, поселення, території різного господарського призначення, що розташовані поруч. Властивості соціального простору відобразилися і у світогляді людини конкретної епохи. У міфології древніх слов'ян коло і квадрат, що широко використовувались у їх життєдіяльності, виступали не тільки символічними іпостасями Космосу, але й допомагали людям орієнтуватися у просторі, упорядковували просторовий світ, у якому живе людина, і протиставити його усьому іншому, ворожому і незрозумілому їй світу. Багатий етнографічний матеріал свідчить про широке використання давніми слов'янами кола для захисту ними свого житла, окремої людини. Колом обводили дім, інші життєво важливі об'єкти. Пізніше це знайшло відображення і в художній літературі. Згадайте, як гоголівський Хома Брут у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» захищався від нечистої сили: він креслив навколо себе круг. Філософ, пише Микола Васильович Гоголь, бачив її (відьму) майже над головою, але разом з тим вона не могла зачепити кола, яке окреслив, і продовжував посилати їй свої заклинання. Якщо круг символізував у древніх слов'ян внутрішній простір, своє, а те, що за кругом - інше, чуже, зовнішнє і незрозуміле, то чотири сторони споруди (що йде від старої індоєвропейської традиції) означають упорядковану безкінечність світу. Чотири стіни ніби відмежовували Космос, замикали його, саме в ньому і проходила вся життєдіяльність слов'ян. Чотири площини замикали простір, куди вміщували покійника або безбожника. На такому принципі насипалися кургани, влаштовувалися обряди, здійснювалася орієнтація у сторонах світу: Схід - Захід, Південь - Північ. 
На території України ранні слов'янські землянки будувались не довільно: їх стіни розташовувалися строго за сторонами світу. Вхід у таку землянку робили з півдня, напроти входу ставили піч-мазан-ку. Розуміння космічного простору слов'яни переносили на своє життя: тобто дім, де вони жили, ніби відображував Космос, а Космос розумівся як дім. Релігійне мислення розглядає простір як певну систему місць, що розрізняються. Кожне з них має свій зміст і функціональне призначення. Існує гріховний світ і світ небесний, де перебувають чисті сутності. На Землі виділяють святі місця і особливі шляхи до них: місця прощі, святі джерела, особливі місця у храмах, що зціляють людину та ін. Однак цілісне уявлення про соціальний простір, що відповідає дійсності, формується лише в системі: 
предметний світ, світ самої людини, відносини людини до себе, людської свідомості, яка регулює її предметну діяльність. 
Проблема орієнтації людини у просторі вирішується узгодженням з існуючим розгорнутим і структурованим полем об'єктивних предметів, вимірюванням різних характеристик природного і соціального буття. Якщо б людина не навчилася більш-менш точно вимірювати просторові характеристики об'єктів і процесів, то її орієнтація у просторі мало чим відрізнялася б від орієнтації тварин. При вирішенні проблем велику роль відіграють перцептуальний і концептуальний простір в опера-ціональній функції. Вивченням філософських властивостей простору займаються різні природничі науки. Математика відрізняє два види властивостей простору: топологічні (ті, що не змінюються) і метричні. Топологічні характеристики описують такі властивості простору, як дискретність і безперервність, розмірність, взаємозв'язок, орієнтованість. Метричні властивості: кривизна, конечність і безкінечність, ізотропність, гомогенність та ін. Отже, просторовий фактор відіграє важливу роль в організації виробничої діяльності і постійно враховується людиною. 
Сучасні дослідники відмічають вплив простору не тільки на окремі системи суспільства, але й на життєдіяльність конкретного суспільства. Розширення соціального простору народу приводить до різних історичних змін: розширенню демократії, збільшенню політичних союзів, різноманітності політичного життя (місцевого і регіонального управління, етнічних відносин, релігійної та ідеологічної діяльності). Відносно гомогенне (однорідне) населення громадян, об'єднаних спільністю міста, мови, раси, історії, релігії, характерне для класичного, полюсного погляду на демократію, стало неможливим, практично в усіх параметрах. Отже, політичні зіткнення в суспільстві різних груп людей стають неминучими. Варта уваги діяльність американського політика Джеймса Медісона, який у 1787 p., в американських конституційних зборах і пізніше в журналі «Федераліст» зайняв позицію, що викликала докори антифедералістів в абсурдності і незаконності спроб створити демократичну республіку на величезній території Сполучених Штатів. У полеміці Джеймс Меді-сон зробив висновок, що оскільки конфлікти інтересів закорінені в природі людини і суспільства, а вияв їх не може бути придушено без обмеження свободи, то найкращий спосіб запобігти чварам - розширити простір. Властивості соціального простору тісно зв'язані з особливостями соціального часу: внутрішнім часом соціального життя. 
Можна виділити три типи розуміння їх зв'язку. Спочатку час і діяльність ототожнювалися. Час здавався людям діяльною силою Світу. Обожнювання часу в культурі Стародавнього світу лише надало завершеного вигляду уявленням. Другий тип розуміння співвідносин часу і діяльності став можливий в епоху буржуазних революцій, коли час став розглядатися як зовнішні рамки для затиснення тієї чи іншої діяльності. Третій тип характеризується тим, що час є найважливіший фактор будь-яких видів діяльності. 
На початковому етапі самому часові приписувалася діяльнісна здатність. Міфологічна свідомість вважала, що час може впливати на хід подій (виділялись щасливі і нещасливі дні), визначити людські долі, виступати суддею людських справ (час - кращий суддя). Такі уявлення про роль часу увійшли в прислів'я і приказки багатьох народів. Зв'язок часу і діяльності першого типу відображений поетично Гесіо-дом, який передав структуру «місяця взагалі». Кожний день виявляється або щасливим, або нещасливим для справ, народження, весілля, або таким, що нічого не несе. Звідси значення усіх днів місяця: одні з них несуть радість, інші - горе: «П'ятих же днів уникай, дні ці жахливі і важкі...». Отже, для початкового типу співвідносин часу і діяльності характерні час зовнішній і внутрішній як умова діяльності; час по-різному відбивається на різних видах діяльності; час обожнюється. Відмінність внутрішніх і зовнішніх темпоральних характеристик діяльності, притаманних другому і третьому типу зв'язку часу і діяльності, дозволяє глибше зрозуміти і саму діяльність, і роль фактора часу. Будь-яка діяльність, чи то матеріальна, чи духовна, займає визначений час. Тривалість, трата часу на будь-який вид діяльності іноді затінюють те, що її метричні часові характеристики - не єдині. Про її внутрішні темпоральні характеристики свідчить той факт, що в неї реалізується внутрішній зв'язок минулого, теперішнього і майбутнього, тому що протікаючи у теперішньому, діяльність опредмечує майбутнє і розпредмечує минуле. Часова структура природи ніби залучається до процесу матеріального виробництва. З переходом від ручної праці до використання природних джерел енергії часова структура природи стає внутрішнім фактором розвитку виробництва, оскільки до нього залучаються усе нові форми руху матерії з їх різноманітними темпоральними відносинами. Якісна зміна енергетичної основи техніки вимагає освоєння часових властивостей інших форм руху матерії і рівнів її організації. Внутрішньо темпоральна не тільки матеріальна діяльність по виробництву матеріальних благ і перетворенню матеріальних основ суспільства, але й матеріальна, наукова, експериментальна, а також духовна і духовно-практична діяльність. 
Отже, час - суттєва характеристика діяльності, його обов'язкова умова і в наслідок час стає соціальним. Носіями соціального часу є особистість, соціальні групи, класи, покоління, культура народів. Соціальний час - це форма реального руху людського суспільства. Ритми руху суспільства різні. Соціальний час можна розглядати мірою мінливості соціальних процесів. Ранні етапи розвитку людського суспільства, включаючи і феодалізм, відзначилися з сповільненим ритмом. Він пришвидшується з появою капіталізму. Більш швидкими темпами стало розвиватися суспільство в сучасну епоху в зв'язку з науково-технічною революцією, становленням багатовимірного світу. 
У літературі просторово-часрві фактори життєдіяльності людини вперше стали осмислюватися Йоганном Гете у «Фаусті», Оноре де Бальзаком у «Шагреневій шкірі», Оскаром Уайльдом у «Портреті Доріана Грея», Марселем Прустом «У пошуках утраченого часу» і «Віднайдений час» та ін. Головне у творах: відчуття драматичної влади бігу часу над людським життям і неможливості звільнитися від такої влади лише за допомогою фактичних засобів. У Томаса Манна в романі «Чарівна гора» простір і час стають своєрідними учасниками художньої дії. Тут міститься дотепний аналіз психології часу у різних людей. Час здатний протікати із захоплюючою швидкістю і обтяжливою повільністю, хвилина може бути скарбом, який людина боїться втратити, і нудьгою, від якої намагається позбавиться. Час - спішить і тягнеться, приносить радість і обтяжує. Час тільки здається для всіх однаковим, в дійсності - різний, і «особливе відчуття часу» залежить від того, як живе людина: чи наповнює своє життя напругою творчої праці, чи спустошує сонним неробством. Точно і влучно характеризує дослідник Михайло Бахтін не наповнений подіями час обивателя, де людина фактично раб часу. 
Філософське розуміння світу зводиться до різних форм буття, що утворюють цілісну єдність на основі субстанції, якою виступає матерія. Матерія як субстанція проявляється в речах, властивостях і відносинах, що формують структуру буття. Субстанціональність матерії проявляється також у системності, русі, просторі і часі.