Матерія

3. Форми руху матерії

Поняття рух

Усім рівням організації матерії  відповідають різні форми руху. У  світі постійно присутній рух: рухаються  усі речі, змінюються їх властивості  і відносини, йде безперервний процес видозміни, перетворення, коливання  між буттям і небуттям. Безмежна кількість зір на небі, якими милуємося  в ясну ніч, тільки здаються непорушними, у дійсності всі рухаються. Кожна  зірка - це своєрідне сонце, навколо  якого рухаються планети. Разом  з іншими зірками і їх супутниками  беруть участь в обертанні Галактики  навколо її осі. Галактика, у свою чергу, рухається відносно інших  галактик. За новою космогонічною  гіпотезою Всесвіту, що розширюється, Всесвіт перебуває в безперервному  русі до своїх нових станів. У  кожній живій системі постійно проходять  внутрішні процеси, пов'язані з  пульсацією енергії, інформацією, споживанням, переробкою і засвоєнням їжі та ін.

Соціальні системи існують завдяки  обміну інформацією, діяльності людей, взаємодії різних компонентів соціального  організму. Існування будь-якого  матеріального об'єкта можливе лише у взаємодії компонентів, що його утворюють. Атом існує за рахунок  певної взаємодії між ядром і  електронами. Організм існує завдяки  взаємодії клітин і органів, з  яких складається. Взаємодія проходить  усередині об'єкта і з зовнішнім  оточенням. Електрони, як відомо, входять  до складу атома, але можуть стати  складовими частинами молекул, із яких виникають макротіла. Існують внутрішні  і зовнішні взаємодії. На певному  етапі розвитку об'єкта вони приводять  до зміни його властивостей і відносин. Зміни притаманні всім формам буття  і складають його найголовнішу характеристику.

У філософії зміна позначається поняттям рух. Під рухом розуміють  усяку зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і  переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін речовин  у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та ін. Усе, що існує у світі, перебуває у  русі. Конкретні речі, властивості  і відносини існують лише завдяки  руху. При їх знищенні відбувається перехід в інші предмети, яким притаманні специфічні типи і форми руху. Матерія  і рух нерозривно пов'язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний  матерії і невідривний від  неї. Рух - це не одномірний складний і  суперечливий процес. Рух є єдністю  змінності і стійкості, динаміки і статики. У безкінечному потоці змін, станів, форм, положень, речей, їх властивостей і відносин присутні моменти  дискретної стійкості, що дозволяють при  всіх змінах зберігати стійкість  речі, її якісну визначеність. На протязі  дня може багато разів змінюватися  настрій, відчуття радості змінитися  гнівом, мінятися думки^переживання, відбуваються безперервні зміни тіла. Фізика елементарних частинок стверджує, що існування їх можливо лише як взаємоперетворення елементів системи. Вони існують  і мис-ляться лише в русі, але разом  з тим фізика наполягає і на тому, що в процесі цих перетворень  зберігається певна своєрідність, незмінність  елементарних частинок специфічної  об'єктивної реальності. Обидва приклади приводять до висновку про існування  спокою. Спокій характеризує рух з  боку сталості, незмінності, відносності. Гірська річка не перестає бути річкою через те, що на її шляху зустрічається  разом з порогами і загатами полога місцевість. Поняття спокою висувається  для характеристики станів руху, що забезпечують стійкість предмета і  його якісну специфічність. Рух і  спокій перебувають у тісному  взаємозв'язку.

Перший тип руху здійснюється при  збереженні якості речі. Але виникає  питання: чи можна міркувати про  сталість речі і робити висновок про  її постійну зміну, тобто рух? Античний філософ Кратіл вважав, що мінливість речей не дозволяє робити про них  якісь висновки, навіть назвати річ, можна тільки вказати на неї пальцем. І все ж є достатньо підстав  вважати, що в процесі руху речі можуть зберігати специфічні властивості  і характер відносин. Так, здатність  магніту притягувати метали - внутрішня  здатність даного предмета, хоч і  залишається прихованою, поки нема таких речей, які могли б бути притягненими. У процесі взаємодії  з іншими предметами магніт тривалий період зберігає свої властивості. Феодальне  суспільство зберігало головну  якість у сфері матеріального  виробництва, духовного життя і  культури. Проблемі руху і його формам приділяв увагу Ге-орг Гегель, послідовно проводячи думку, що речі мають сталі, власні означеності, що не знімаються відносинами з іншим речами: «Річ у собі - є річ, що володіє властивостями, і тому є багато речей, що відрізняються  одна від одної не внаслідок якихось  чужих їм відносин, а завдяки самим  собі». І далі «Річ... зберігає себе у  відносинах з іншими». Другий тип  руху пов'язаний з переходом з  одного якісного стану речі або системи  до другого якісного рівня організації  матерії. Наприклад, розвиток суспільства  від ранніх часів до сучасності, перехід у виготовленні знарядь  праці від примітивних до комп'ютерного виробництва, перехід від неорганічної природи до біологічних рівнів організації.

Під формою руху матерії розуміється  рух, зв'язаний з певним матеріальним носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює  явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним  і тим же основним закономірностям. Форми руху тісно пов'язані з  конкретними структурними рівнями  матерії. Кожний з них має свої закономірності і матеріальних носіїв. У сучасній філософії можна зустріти різні класифікації форм руху матерії. Виділяються принципи класифікації форм руху матерії: субстратный, в основі якого лежить специфіка матеріального  носія; функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації  матерії; генетичний, що вказує на спадковість  і послідовність появи форм руху в еволюції матерії. Таким принципам  відповідають певні форми руху матерії: субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних частинок і полів (електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси перетворення елементарних частинок), рух і перетворення атомів, молекул, в тому числі, хімічна форма  руху, зміна космічних систем різних розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики).

Органічна форма руху - результат  поступового ускладнення молекул  вуглецевих з'єднань, що привело до утворення органічних з'єднань. Життя  стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних  змін на Землі. Органічний рух складається  із процесів, що проходять в організмах і в понадорганізмових системах і включає обмін речовин, процеси  саморегуляції, управління і відтворення, біоценозні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері.

Соціальна форма руху - вся різноманітність  практично-предметної діяльності людини, вся система суб'єктивно-об'єктивних відносин, тобто відносин людини, соціальних груп, суспільства до навколишнього  світу. Носій соціальної форми руху - людина - розумна суспільна істота, дії якої носять цілеспрямований, усвідомлений характер. Взаємовідносини між формами  руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Важливо підкреслити  якісну своєрідність трьох форм руху матерії. Своєрідність виявляється  в якісній специфічності кожної вищої форми руху по відношенню до нижчої. Це положення формулюється як принцип незведення вищих форм руху матерії до нижчих. Принцип  незведення означає визнання того, що в кожній вищій формі діють  специфічні закономірності, які неможливо  виразити закономірностями, притаманними нижчим формам руху. Наприклад, сутність життя не можна зрозуміти шляхом вивчення хімічних і фізичних закономірностей. Організму притаманні закономірності, які діють лише на рівні живого. Поняття пристосувальна діяльність відсутнє у фізиці і хімії, і його природа розкривається тільки у  системі біологічних законів. На основі фізико-хімічних законів не можна зрозуміти і те, чому мавпа  може пожертвувати життям заради врятування мавпеняти. Між формами руху і  різними структурними рівнями організації  матерії існує зв'язок. У чому же виявляється органічний зв'язок? По-перше, форми руху матерії, що розглядаються  історично - це послідовні етапи еволюції матеріальних систем, а всі класифікації відображають найважливіші якісні зміни  еволюції. Тому субординація форм руху співпадає з реальним процесом еволюції матеріальних систем від нижчого  до вищого. По-друге, кожна вища форма  руху породжується простішою: вище включає  нижче як одну із генетичних передумов, як свій власний момент. Біологи, наприклад, встановили, що рішення одного із найін-тимніших питань біологічної науки (проблеми спадковості) залежить від хімії  і що життя є хімія не тільки білкових тіл, але й хімічних компонентів, у тому числі нуклеїнових кислот. По-третє, матерія -субстанціональна основа руху. У кожному конкретному випадку  специфічність тієї чи іншої форми  взаємодії матеріальних носіїв значно визначається природою взаємодіючих елементів, що розкривається тільки через систему  зовнішніх взаємодій з навколишніми тілами.

Типи і форми  руху. 
 
  У філософії розрізняють типи і форми руху. Тип руху вказує на характер змін, що відбуваються з річчю у межах притаманній їй властивості або її зміну і перехід на інший рівень системної організації матерії. Перший тип руху здійснюється при збереженні якості речі. Але виникає питання: чи можна міркувати про сталість речі і робити висновок про її постійну зміну, тобто рух? Античний мислитель Кратіл вважав, що мінливість речей не дозволяє робити про них якісь висновки, навіть назвати річ, можна тільки вказати на неї пальцем. І все ж є досить підстав вважати, що в процесі руху речі зберігають специфічні властивості і характер відносин. Так, здатність магніту притягувати метали — внутрішня здатність предмета, хоча і залишається прихованою, поки нема таких речей, які могли б бути притягненими. У процесі взаємодії з іншими предметами магніт тривалий період зберігає властивості. Феодальне суспільство зберігало головну якість у сфері матеріального виробництва, духовного життя і культури. Проблемі приділяв увагу Георг Гегель, послідовно проводячи думку, що речі мають сталі, власні ознаки, які не знімаються відносинами з іншими речами: «Річ у собі — є тому річ, що володіє властивостями, і тому є багато речей, що відрізняються одна від одної не внаслідок якихось чужих їм відносин, а завдяки самим собі». І далі: «Річ зберігає себе відносно до іншої». Другий тип руху зв'язаний з переходом від одного якісного стану речі або системи до другого якісного рівня організації матерії. Розвиток суспільства від ранніх часів до сучасності зумовив перехід у виготовленні знарядь праці від примітивних до комп'ютерного виробництва, перехід від неорганічної природи до біологічних рівнів організації. 
 
  Під формою руху матерії розуміється рух, зв'язаний з певним матеріальним носієм, що має досить широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям. Форми руху тісно зв'язані з конкретними структурними рівнями матерії. Кожний з них має свої закономірності і матеріальних носіїв. У сучасній філософії можна зустріти різні класифікації форм руху матерії. Виділяються принципи класифікації форм руху матерії: субстратний, в основі якого лежить специфіка матеріального носія; функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації матерії; генетичний, що вказує на спадковість і послідовність появи форм руху в еволюції матерії. Таким принципам відповідають певні форми руху матерії: субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних часток і полів (електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси перетворення елементарних часток), рух і перетворення атомів, молекул, в тому числі, хімічна форма руху, зміна космічних систем різних розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики). Органічна — результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з'єднань, що привело до утворення органічних з'єднань. Життя стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних змін на Землі. Органічний рух скла дається із процесів, що відбуваються в організмах і є по надорганізмовими системами, і включає обмін речовин, процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценоз ні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері. 
 
  Соціальна форма руху матерії є різноманітністю практично-предметної діяльності людини, вся система суб'єктно-об'єктних відносин, тобто ставлення людини, соціальних спільностей, суспільства до навколишнього світу. Носій соціальної форми руху — людина розумна суспільна істота, дії якої мають цілеспрямований, усвідомлений характер. Взаємовідносини між формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Важливо підкреслити якісну своєрідність форм руху матерії. Своєрідність знаходить вияв у якісній специфічності кожної вищої форми руху перед нижчою. Це формується як принцип низведения вищих форм руху матерії до нижчих. Принцип низведения означає визнання того, що у кожній вищій формі діють специфічні закономірності, які неможливо виразити через закономірності, що притаманні нижчим формам руху. Суть життя не можна зрозуміти шляхом вивчення хімічних і фізичних закономірностей. Організму притаманні закономірності, які діють лише на рівні живого. Поняття пристосувальна діяльність відсутнє у фізиці і хімії, і його природа розкривається тільки у системі біологічних законів. На основі фізико — хімічних законів не можна зрозуміти і те, чому мавпа може пожертвувати життям заради врятування дитини. 
 
  Між формами руху і різними структурними рівнями організації матерії існує органічний зв'язок. У чому ж виявляється органічний зв'язок? По-перше, форми руху матерії, що розглядаються історично, — це послідовні етапи еволюції матеріальних систем, а всі класифікації відображають найважливіші якісні зміни еволюції. Тому субординація форм руху збігається з реальним процесом еволюції матеріальних систем від нижчого до вищого. По-друге, кожна вища форма руху породжується простою, вища включає нижчу як одну з генетичних передумов, як свій власний момент. Біологи, наприклад, установили, що рішення одного з найінтимніших питань біологічної науки (проблема спадковості) залежить здебільшого від хімії і що життя є хімія не тільки білкових тіл, але й хімічних компонентів, у тому числі нуклеїнових кислот. По-третє, матерія — субстанціональна основа руху. У кожному конкретному випадку специфічність тієї або іншої форми взаємодії матеріальних носіїв значно визначається природою взаємодіючих елементів, що розкривається тільки через систему зовнішніх взаємодій з навколишніми тілами. Треба мати на увазі, що світ не просто рухається, а й розвивається. Будь-який розвиток є рухом, але не навпаки. Сучасною наукою відкрито закон дивергенції, якій констатує факт необхідного зростання різноманітності форм упорядженості матерії. Матерія надає людству усе нові несподіванки, природно щедро народжуючи безліч своїх форм. Безкінечні форми матерії, нескінченні, різноманітні і форми руху. Структурні рівні упорядженості матерії відрізняються особливостями руху, що їй притаманні. 

Рух є способом існування матерії. Простір і  час є формами існування матерії. 
Рух 
Рух є способом існування матерії. Проблема руху завжди привертала увагу філософської думки. Вже філософи давнього світу мали стихійно-діалектичні уявлення про світ. Вони вважали його єдиним і різноманітним, таким, що постійно змінюється, зберігаючи свою цілісність. Одним із перших, хто осмислив мінливість як взаємоперетворення протилежностей, був Геракліт. Давньогрецькі філософи помітили також і суперечливість руху, труднощі його вираження в логіці понять (апорії Зенона). Вчення про суперечливість руху знаходимо також у філософії стародавніх Індії та Китаю (Лао-Цзи та інші). 
 
Філософи Нового часу на основі наукових досліджень сформулювали метафізичну концепцію руху, в якій намагалися звести всі форми руху до найпростішої — механічної. Ця концепція була складовою частиною метафізичного й механістичного матеріалізму. Проте й у той час існувала ідея нерозривності матерії і руху (Дж. Толанд, французькі матеріалісти, М. Ломоносов та ін.). 
 
У рамках ідеалістичної системи Гегель розвинув діалектичну концепцію руху й розвитку як результат і вираження внутрішніх суперечностей. Однак носієм саморуху він вважав не матеріальну дійсність, а абсолютну ідею (дух, світовий розум). 
 
Природничо-наукові відкриття XIX століття сприяли становленню діалектико-матеріалістичного вчення про рух. Згідно з цим вченням, рух є способом існування матерії, її загальним атрибутом; матерія існує не інакше, як у русі. Як наголошував Ф. Енгельс, уся доступна нам природа утворює певну систему, зв'язок тіл, і те, що ці тіла перебувають у взаємозв'язку, означає, що вони взаємодіють між собою, а ця взаємодія і є рухом. Підкреслюється думка про те, що матерія немислима без руху, і якщо вона протистоїть нам як щось дане (нестворюване й не-знищуване), то це означає, що рух нестворюваний і незнищува-ний1. Ці висновки спрямовані проти ідеалістичних і метафізичних уявлень про матерію як пасивну сутність, яка може змінюватись лише під впливом зовнішніх сил. Насправді ж рух — це внутрішньо притаманна властивість матерії, яка являє собою не пасивну, а активну сутність. Отже, як би ми не "заглиблювалися" в неї, ми не знайдемо такої частинки, якій не був би притаманний рух. 
 
З іншого боку, немає й руху без матерії. Будь-який рух матеріальний. Це положення несумісне з так званим енергетизмом, суть якого полягає в підміні поняття матерії поняттям енергії (зведення матерії до енергії). Спроба мислити рух без матерії призводить до ідеалізму2. 
 
Нині ще існують деякі форми енергетизму, які ґрунтуються на сумнівних поясненнях певних відкриттів у фізиці. Так, формула Е = тс2, яка виражає взаємозв'язок і еквівалентність маси й енергії, тлумачиться енергетистами так, немовби виражає взаємоперехід останніх, причому маса ототожнюється з енергією. Насправді ж маса й енергія виражають певні властивості матерії: маса — міру інертності, а енергія — міру руху. Між ними існує певна залежність, але "перетворитися" одне в інше вони не можуть. 
 
Представники енергетизму прагнуть також довести, що й проявом "перетворення" матерії на енергію є так зване явище дефекту маси у термоядерних реакціях. Суть цього явища полягає в тому, що синтез чотирьох ядер водню в одне ядро гелію призводить до зменшення маси, але при цьому не маса перетворюється на енергію, а речовина перетворюється на поле. Останнє, як відомо, не має маси спокою. 
 
Наукова філософія доводить, що рух завжди виступає саморухом. Його джерелом є суперечності, які притаманні предметам і явищам. У самому русі теж є суперечності, оскільки він є 
 
1 Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20. — С 392. 
2 Див.: Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 18. — С. 361—362. 
 
49 
 
єдністю неперервності (часу і простору) і перервності (часу і простору). Рух є суперечність, єдність суперечностей1. 
Гострою є суперечність між рухом і спокоєм, мінливістю й стабільністю. У поняття "спокій" наукова філософія вкладає такий зміст: 
 
• наявність упродовж певного часу незмінності, постійності, визначеності предметів властивостей і відношень, станів, процесів тощо; 
 
• нерухомість одного тіла щодо іншого. Таким чином, у поняття спокою вкладають такий самий широкий зміст, як і в поняття руху. 
 
Основою суперечливої єдності руху і спокою є рух. Спокій завжди є лише моментом руху. Рух абсолютний, спокій відносний: він завжди спостерігається відносно певної системи відліку, а також стосовно певної форми руху. 
 
Якби спокій був абсолютним, то це означало б існування вічних, незмінних предметів (систем). Думка про абсолютний спокій неминуче веде до хибного висновку про те, що рух привнесений ззовні, що колись існував перпіопопітовх. 
 
Відносність спокою, визнання його моментом руху не означає його несуттєвості. В широкому розумінні він є необхідним моментом будь-якого руху, а останній — це зміна чогось визна-ченого. Вона здійснюється в певних формах, з певною швидкістю, має часовий вимір. Це і є моменти спокою. Якби їх не було, то нічого чіткого не можна було б сказати і про сам рух, оскільки він втратив би свої характеристики. Відносна стабільність, рівновага в процесі руху — необхідна умова існування систем, передумова їх розвитку й ускладнення. 
У філософській літературі по-різному трактується питання про співвідношення понять "рух" і "розвиток". Безперечним є те, що "розвиток" — конкретніша, глибша й змістовніша категорія, ніж "рух". Розвиток — це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який містить кількісні й якісні зміни. В історії пізнання категорії "рух" і "розвиток" є співвідносними категоріями. Спочатку виникло поняття рух, тобто відображення того, що доступне безпосередньому спогляданню. Поглиблене ж дослідження проблеми привело до виникнення поняття "розвиток". Останній не відкривається безпосередньому 
спогляданню, оскільки потрібні спостереження, порівняння його даних, їх мислена обробка тощо. 
 
Згідно з науковою філософією, рух є багатоякісним. Він здійснюється в різних, взаємозв'язаних формах. Вчення про форми руху матерії узагальнює дані природничих і суспільних наук, які в середині XIX століття нагромадили багатий емпіричний матеріал. Відкритий на той час закон збереження і перетворення енергії допоміг зрозуміти й пояснити проблему єдності матерії та руху, різноманітності його форм. 
 
Серед розмаїття різних змін можна виокремити й основні форми руху, кожна з яких охоплює сукупність процесів, характерних для певного рівня структурної організації матерії, певного типу матеріальних систем. Ф. Енгельс, наприклад, свого часу розрізняв механічну, фізичну, хімічну й біологічну форми. Оскільки діалектико-матеріалістичне світорозуміння поширюється й на суспільство, то до цих форм руху необхідно зарахувати й соціальну. 
 
Особливість механічної форми руху (переміщення матеріальних об'єктів у просторі) полягає в тому, що вона включена як момент у всі інші форми руху, хоча чим складнішою є форма руху, тим менше вона може бути зведена до механічного переміщення. 
 
Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо. 
 
Хімічна форма руху здійснюється на молекулярному рівні. Те саме можна сказати й про біологічну форму руху (процеси, які відбуваються в живому організмі). Сучасна наука в самостійну форму виокремлює ще геологічну форму руху матерії. 
Найвищою формою руху є суспільна. Вона охоплює всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу. 
 
Відмінність між формами руху, пов'язана з різними рівнями й типами організації матерії, лежить в основі класифікації фундаментальних наук. Цей принцип був обґрунтований ще Ф. Енгельсом і розвинений на основі сучасних наукових досягнень. 
 
Форми руху, які розрізняються ступенем складності, пов'язані між собою так, що форми нижчого порядку є підпорядкованими моментами, сторонами форм вищого порядку. Наприклад, біологічні явища включають в себе і механічні рухи, 
і фізичні процеси (виділення тепла, біоструми тощо), і хімічні реакції. Особлива упорядкованість цих процесів пояснюється законами не тільки відповідних форм руху, а й вищої форми руху, якій вони підпорядковані. Так, процес травлення може розглядатись і як ряд хімічних реакцій, і як такий, що детермінований біологічними законами. 
 
Соціальні процеси охоплюють в загальному вигляді біологічні моменти. Однак це не свідчить про біологізацію суспільних процесів. Наявність цих моментів зумовлена тим, що носії соціальних відносин — люди — є біосоціальними істотами, мають біологічні потреби, відтворюють потомство, але форми й способи задоволення біологічних потреб визначаються соціальними відносинами й закономірностями. Зв'язок біологічного й соціального при провідній ролі останнього наявний і в процесі взаємодії суспільства з природою, у створенні й функціонуванні ноосфери, техносфери тощо. 
 
З усього цього випливають важливі методологічні висновки: пізнання вищих форм руху повинно спиратися на вивчення нижчих форм. Якщо виключити з розгляду останні, тобто абсо-лютизувати якісну специфіку вищої форми руху, то вона стане незрозумілою, в її осягненні з'являються елементи ідеалізму та містицизму. Наприклад, пізнання сутності життя, біологічних явищ неможливе без дослідження біофізичних, біохімічних явищ, без розвитку відповідних суміжних галузей наукового знання. Відірвати життя від його фізичної та хімічної основи — значить перетворити його якісну специфіку на щось невловиме, недосяжне. Це приведе до віталізму, який приписує біологічним явищам особливу "життєву силу" (нематеріальну, містичну). 
 
Неприпустимим є і зведення вищих форм руху до нижчих (наприклад, біологічних процесів — до суми механічних взаємодій чи фізико-хімічних процесів тощо). У процесі пізнання потрібно виявляти якісну специфіку й закономірності цих вищих форм. 
 
Простір і час 
 
Простір і час є формами існування матерії. Як і матерія, вони дані нам в безпосередньому сприйманні, хоч уявлення простору й часу як таких стало можливим лише на основі певного соціально-історичного досвіду. 
 
52 
 
Охарактеризувати їх можна шляхом посилання на те, що простір — це загальна форма протяжності й співіснування матеріальних об'єктів, порядок розміщення одного тіла відносно іншого. Час — це загальна форма тривалості й зміни явищ чи стадій проходження матеріальних процесів. Самі поняття "протяжність", "співіснування", "тривалість", "зміна" вже передбачають поняття простору й часу. До характеристик простору потрібно зарахувати його тривимірність, рівноправність напрямів та симетричність. До характеристик часу — одномірність, одно-спрямованість та незворотність. Ці поняття легше констатувати, аніж пояснювати, пов'язуючи їх з певними властивостями, матеріальними процесами. 
 
Діалектик о-матеріалістична філософія визнає простір і час об'єктивно-реальними формами існування матерії. В. І. Ленін писав: "Визнаючи існування об'єктивної реальності, тобто рухомої матерії, незалежно від нашої свідомості, матеріалізм неминуче повинен визнавати також об'єктивну реальність часу і простору..."1 
 
Насправді ж простір і час невіддільні від матерії, загальні її атрибути. Простір безкінечний і безмежний. Перебіг часу теж не має ні початку, ні кінця. Отже, матеріальний світ безкінечний у просторі й вічний у часі. 
 
Нерозривний зв'язок простору, часу й постійно рухомої матерії був обґрунтований діалекти к о-матеріалістичною філософією ще задовго до того, як цей зв'язок одержав природничо-наукове підтвердження в теорії відносності та інших фізичних теоріях. Ф. Енгельс зазначав: "...основні форми всякого буття є простір і час; буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором"2. Далі він писав про те, що обидві ці форми існування матерії без матерії є ніщо, пусті уявлення, абстракції, які існують тільки в нашій голові. 
 
Таке розуміння простору й часу долає метафізичний відрив їх від рухомої матерії, що було притаманне класичній ньюто-нівській механіці. Згідно з її уявленнями, простір і час є вміс-тилищами матерії. Простір вважався однорідним, а час таким, що всюди протікає однаково. Ньютонівська фізика вважала правомірним говорити не лише про взаємно відносний рух 
 
Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 18. — С. 166. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20. — С 50. 
 
53 
 
матеріальних об'єктів, а й про абсолютний їх рух, тобто про рух стосовно абсолютного, нерухомого, незмінного простору. 
Відрив простору й часу від матерії, матеріальних взаємодій виражався і в уявленнях ньютонівської фізики про миттєву даль-нодію, тобто миттєву передачу сигналів через "порожній" простір. 
 
Проте в історії філософії розвивалася й інша концепція простору й часу, яка розглядала їх у нерозривному зв'язку з матерією (Арістотель, Декарт, Лейбніц). Пізніше ця концепція дістала всебічне обґрунтування й послідовне матеріалістичне пояснення в діалекти ко-матеріалістичній філософії. 
 
Із визнання нерозривного зв'язку простору й часу з матерією випливає, що різноманітності матеріальних систем повинна відповідати різноманітність простору й часу з різними метрич-ними й типологічними властивостями. Щоправда, ці "простори" й "часи" не відгороджені одне від одного непрохідними межами, а становлять частини єдиних простору й часу матеріального світу. 
 
Звідси можна зробити висновок, що простір і час (як і сама матерія) не можуть бути відразу повністю пізнаними, як і не можуть бути "дані" людині від самого початку в ролі апріорних, тобто не залежних від досвіду уявлень. Реальні простір і час по своїй суті завжди багатші від людських уявлень і понять, які є їх відображенням. В. І. Ленін писав: "У світі нема нічого, крім рухомої матерії, і рухома матерія не може рухатись інакше, як у просторі і в часі. Людські уявлення про простір і час відносні, але з цих відносних уявлень складається абсолютна істина, ці відносні уявлення, розвиваючись, ідуть по лінії абсолютної істини, наближаються до неї"1. 
 
Вчення діалектико-матеріалістичної філософії про єдність матерії та форма її існування (руху, простору, часу) ґрунтується на сукупності природничо-наукових знань і дістає нові й нові під-твердження. Ще М. Лобачевський (1792-1856), розробляючи неевклідову геометрію, виходив з ідеї залежності геометричних властивостей від фізичних. Його дослідження продовжили ні-мецький математик Г. Ріман та інші. 
Особливо вагомим внеском у природничо-наукове обґрунтування діалектико-матеріалістичних уявлень про простір і час, 
 
1 Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 18. — С. 166. 
 
54 
 
їх зв'язок з матерією стала теорія відносності А. Ейнштейна (1879-1955). У спеціальній теорії відносності обґрунтовано залежність просторово-часових характеристик матеріальних об'єктів від взаємно відносного руху цих об'єктів, показано відносність одночасності: події, одночасні щодо однієї системи відліку, можуть бути неодночасними щодо іншої системи. Суттєвим при цьому є й те, що коли одна з цих подій є причиною іншої, то їх часова послідовність від системи відліку не залежить, оскільки причина, безумовно, передує своєму наслідку. 
 
Показуючи відносність просторових і часових інтервалів, узятих окремо, залежність їх від системи відліку, теорія відносності встановлює постійність просторово-часового інтервалу, що виражає єдність простору й часу. 
У загальній теорії відносності обґрунтовано залежність просторово-часових характеристик від розміщення матеріальних мас: утворення скупчень матерії певних об'єктів є великою середньою густиною й, отже, інтенсивним гравітаційним полем спричиняє викривлення простору та гальмування протікання часу. Передбачені теорією відносності ефекти пізніше були під-тверджені безпосередніми спостереженнями. 
 
На основі висновків теорії відносності та інших сучасних природничо-наукових концепцій розробляються способи ідеалістичних спекуляцій щодо проблеми простору й часу. Вони на-магаються довести, що Всесвіт обмежений у просторі й часі, тобто що він має скінченність. Ці спекуляції базуються на неправомірних припущеннях, пов'язаних з екстраполяцією деяких властивостей обмежених космічних систем (навіть таких масштабних, як Метагалактика) на "світ у цілому". 
Із діалектико-матеріалістичної філософії випливає, що безкінечна якісна різноманітність матеріальних об'єктів і систем виражається багатоманітністю "просторів" і "часів". 
 
І тільки з урахуванням цього можна сказати, що "наш простір" (простір Метагалактики) обмежений і "наш час" (в тому ж розумінні) мав початок. Проте цей висновок не може поширю-ватися на всезагальні, абсолютні простір і час "світу в цілому", хоча в пізнавальному плані саме поняття "світ у цілому" завжди залишається проблемою.