Матерія

1. У найширшому розумінні буття  є найбільш загальним поняттям  про все те, що існує, тобто  про все, що є. Воно охоплює  усе існуюче в нескінченному  багатстві його конкретних проявів і є онтологічним поняттям. Буття в цьому розумінні має свою реальну структуру. У найширшому прояві воно підрозділяється на об'єктивну реальність, що відображається категорією "матерія", і суб'єктивну реальність, що відображається категорією "свідомість".

2. В історії філософії і природознавства  розвивалося два аспекти, дві  точки зору на розуміння матерії:  філософський і природничо-науковий. Природничо-науковий аспект включає  знання про фізичну, структурну  будову матерії. Філософський  аспект - це погляд на матерію  як сутність - субстанцію, яка лежить  в основі внутрішньої єдності  всієї різноманітності явищ і  предметів.

3. В основі сучасного розуміння  руху лежать три основних положення.  Згідно з першим з них, рух  - невід'ємна, необхідна і суттєва  властивість, спосіб існування  матерії. Згідно з другим положенням, рух визначається, як будь-яка  зміна, "зміна взагалі". У третьому  положенні підкреслюється, що рух  являє собою суперечність, а її  джерелом, внутрішнім імпульсом  є взаємодія протилежностей.

4. Простір і час-це філософські  категорії, які відображають основні  форми існування матерії. Просторово-часові  характеристики має будь-яке явище  буття світу. Якщо простір є  найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної  реальності, то час - це форма  його розвитку, внутрішня міра  його існування та самознищення.

Усі предмети, що нас оточують, мають певні розміри, протяжність  у різних напрямках, переміщуються  один відносно одного або разом з  Землею - відносно космічних тіл. Так  само всі об'єкти виникають і змінюються у часі.

Простір і час є загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, який перебував би поза простором  і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої  порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір  виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного  часу, час завжди нерозривно зв'язаний з рухом, розвитком матерії. Простір  і час існують об'єктивно і  незалежно від свідомості, але  зовсім не від матерії.

Поняття простору і часу є фундаментальними поняттями людської культури. Бони настільки фундаментальні, що на певному ступені розвитку людського  пізнання (або незнання) їх розглядали як абсолютну субстанцію світу. Таким  є у ранньому зороастризмі, хаос у давньогрецькій міфології, акаша  і кала у давньоіндійських системах. Простір і час вважалися основами Всесвіту і в античній натурфілософії або у християнській картині  світу. Для просторово-часових уявлень  тих часів характерне неймовірне різномаїття концепцій і моделей  простору і часу: субстанційні, реляційні, дискретні, циклічні, кінцеві тощо.

Зовсім: інший напрям розвитку уявлень про простір і час  започатковується у працях Галілея, Декарта та Ньютона: створення класичної  механіки ознаменувало народження нового фізичного підходу до пізнання простору і часу. Було створено низку фундаментальних  фізичних теорій (спеціальна і загальна теорія відносності, релятивістська космологія, квантова геометродинаміка та ін.), у  руслі яких оригінальні, більш ускладнені метричні, топологічні і інші структури  простору і часу.

Сучасні вчені у пошуках  нових ідей починають свідомо  звертатись до найбагатшої концептуальної комори міфологічного моделювання  світу. Це особливо виявилося у фізиці мікросвіту, де деякі дослідники почали залучати конструкцію восьмирічного  шляху Будди для систематики  елементарних частинок або притчу про  перлинне намисто їндри як основу парадигми бутстралної моделі. Сучасні  вчені запозичують з давньої міфології такі концепції, структури і моделі, про існування котрих самі творці цієї міфології не тільки не знали, але й принципово не могли знати. Таке реконструкційне запозичення виявляється важливою формою новаторства.

У самому загальному вигляді  динаміку міфологічного світу можна  охарактеризувати як перехід від  Хаосу до Космосу. У більш розвинутих системах вода трансформувалась у деякі  персоніфіковані божественні образи (Намму у Шумері, Нун у Єгипті, Апсу у Вавилоні, Асат у Індії  та ін.). Вода - Іде невизначений першопочаток, який у процесі організації (за допомогою  тотемних тварин, предків, Дике, нуса, ідеї, Бога та ін.) трансформується у Космос, упорядкований у просторі й часі. Все природне і соціальне виступало, як єдине ціле, а тому ділення  племені на групи визначало розподіл простору, а порядок обрядової  церемонії пов'язаний з напрямком  у просторі. Весь міфологічний пейзаж виявляється втіленим міфом. Тотемні  центри племені - це осередок «містичної енергії», під охороною духів предків  знаходиться територія племені, а весь простір за цими межами злий і жахливий. Розвиток зв'язків призвів  до ідеї розмноження оазисів упорядкованого буття. Простір існує «у малому»  і у «великому», він неперервний, багатозв'язковин, а пізніше усвідомлюється як багатослоїстний (верхній рівень - світ сакральних персонажів, середній - світ людей, нижчий - світ мертвих).

Відповідно до уявлень  про простір розвивались і  ідеї часу. Оскільки Всесвіт слоїстний, то дута шамана гониться за злим духом  у сатфальному часі, який перебільшує  вік життя людини. Для міфу характерна також спрямованість у минуле: міфічний світ існує тоді, коли ще не було часу. Хоча час і віднесений до минулого, ній виступає і як сучасне, і як майбутнє (циклічна моделі, часу), як коливання між життям і смертю, днем і піччю.

Ставлення людей до простору на перших етапах людської історії  було обумовлене не. тільки специфікою життєдіяльності (збирання, полювання, хліборобство), а й містичними і  релігійними уявленнями, особливо про  смерть. Жахлива не сама по собі смерть, а смерть на чужині. Пізніше розподіл праці, товарне виробництво, розквіт  міст спонукали нові ідеї, пов'язані  з простором (нездоровий інтерес  до чужих територій, тобто експансіонізм, спроби створення об'єднаних імперій). В умовах панування уявлення про  нерозривний зв'язок простору і Бога як кару розглядали просторову трансформацію, тобто переселення повсталого народу або, навпаки, території (переселення  самого Бога). Так були покарані Ксерксом повстанці-вавилоняни: зруйнували головний храм, а статую бога Мардука завезли  до Персії. Такі просторові трансформації  сприяли розвиткові уявлень людей  про простір і час і оточуючий  світ. В уявленнях про богів  відбулось абстрагування від  їх родової належності - це вже не майбутня «рідня», а володарі території  і всього, що живе на ній. Деякі-стародавні філософи розглядали простір як однорідну, нескінчену, нерухому порожнечу, заповнену  атомами, субстанціями (Демокріт, Епікур). У науці Нового часу простір уявляли  однорідною і нескінченою протяжністю. Класична механіка Ньютона привела  до відриву простору від матерії, руху і часу. В концепції Ньютона  абсолютний простір тлумачиться  як нескінчена протяжність, яка містить  у собі всю матерію і не залежить від будь-яких матеріальних процесів, а абсолютний час - як плинна безвідносно  до всяких змін рівномірна подовженість, у якій все виникає і зникає. У ньютоновській концепції простору і часу приписувались деякі субстанцій ні ознаки - абсолютна самостійність  і самодостатність існування; в  той же час простір і час  розглядались як порожнечі, субстанції, в котрих виникають всі тіла.

Простір - це форма буття  матерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і  взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Поняття простору тісно  пов'язано із структурністю матерії, її здатністю ділитися на частини. Дійсно, сама можливість виділити у будь-якому  об'єкті складові частини дозволяє говорити про їх взаємне розташування, взаємну координацію, тобто говорити про простір.

Саме визначення простору має на увазі нерозривний зв'язок його з матеріальними об'єктами, оскільки він визначається як властивість  цих об'єктів. Наприклад, абсолютної порожнечі, «чистого вакууму» без будь-якої матерії існувати не може. Навіть якби ми в уявному експерименті з-під  деякого ковпака викачали все  повітря, вилучили всі молекули (що реально неможливо), то й тоді там  залишиться гравітаційне поле і так  зване поле вакууму. Буде там також  і «звичайне» електромагнітне поле, котре утворюється стінками ковпака, який має температуру, відмінну від  абсолютного нуля (абсолютний нуль, як відомо, недосяжний). Ці поля не можна  екранувати навіть в уявному експерименті.

Час - форма буття матерії, яка виявляє тривалість її існування, послідовність зміни станів у  розвитку всіх матеріальних систем. Поняття  часу нерозривно пов'язане з рухом (змінюваністю) матерії. Дійсно, змінюваність є зміна одного стану іншим, але  саме ця зміна станів і дозволяє говорити про час. Так, уже у давні  часи порівняння циклічних станів, повторень - зміна дня і ночі - з усіма іншими станами, з якими  мала справу людина, привело до поняття  часу і винаходу приладдя для виміру його проміжків.

Довго час уявлявся у вигляді  якогось потоку, річки, яка рівномірно пронизує весь світ, несе на собі усі  події. Звідси вираз - ріка часу, потік  часу. Самий же час не залежить від  будь-яких матеріальних процесів. Таке тлумачення одержало назву «абсолютного часу».

Історично склались два підходи  до простору і часу. Перший може бути названий субстанціональною концепцією. Простір і час тлумачаться  тут як щось самостійно існуюче поряд  з матерією, як її порожня місткість. Простір - це чиста протяжність, а  час - чиста тривалість, у які ніби то «занурені», «розміщені» матеріальні  об'єкти. Таким чином, простір і  час уявлялись як арена, на якій відбуваються різні події. Першим цей погляд висловив Демокріт, підкреслюючи, що існують  атоми і порожнеча, а свій розвиток і завершення субстанціальна концепція  одержала у Ньютона і у класичній  фізиці в цілому.

Другий підхід можна назвати  реляційною концепцією простору і часу. Намітки її можна виявити ще у  Арістотеля, але вперше з усією  чіткістю вона сформульована Г. Лейбніцем. З точки зору реляційної концепції, простір і час - не особливі субстанціальні сутності, а форми існування матеріальних об'єктів. Простір виявляє співіснування  об'єктів, час - послідовність їх станів. Реляційна концепція у філософському  плані була сприйнята і розвинута  діалектичним матеріалізмом, а у  природничо-науковому плані - релятивістською  фізикою і у наш час найбільш повно відповідає рівню розвитку природознавства.

Існують дві концепції  часу: динамічна і статична. Згідно з динамічною концепцією, існують  події тільки теперішнього часу, минулого буття немає, воно лише залишило свої сліди в теперішньому і пішло  в небуття. Майбутні події не існують  взагалі, є тільки їхні передумови. Тому є минуле, теперішнє і майбутнє.

Згідно зі статичною концепцією, не існує поділу на минуле, теперішнє, майбутнє. Всі вони існують реально  одночасно. Різниця між ними обумовлена не об'єктивними характеристиками, а властивостями нашої свідомості, яка рухається по світовій лінії.

До загальних відносяться: об'єктивність і незалежність від  свідомості людини; їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний  зв'язок часу і простору між собою, а також з рухом матерії; залежність від структурних відносин і процесів розвитку у матеріальних системах; єдність перервного і неперервного у їх структурі; кількісна і якісна нескінченність. Крім того, розрізняють  метричні (тобто пов'язані з вимірюваннями) і топологічні (наприклад, зв'язність, симетрія простору і неперервність, одномірність. незворотність часу) властивості простору і часу.

Поряд з єдиними характеристиками, притаманними як простору, так і  часу, для них характерні деякі  особливості. До загальних властивостей простору відносяться перш за все  протяжність, яка означає рядопокладання і співіснування різних елементів (крапок, відрізків, об'ємів тощо), можливість додавання до кожного даного елементу деякого наступного елементу або  можливість зменшення числа елементів. Протяжною можна вважати будь-яку  систему, у котрій можливі зміни  характеру зв'язків і взаємодій  складових елементів, їх чисельності, взаємного розташування і якісних  особливостей. А тому саме протяжність  тісно пов'язана зі структурністю.

Простору притаманна також, яка виявляється як у характері  переміщення тіл, так і у розповсюджені  фізичних впливів через різні  поля (електромагнітне, гравітаційне, ядерне) у вигляді близькодії у  передачі матерії і енергії. Зв'язність  означає відсутність якихось  «розривів» у просторі і порушення  близькодії у розповсюдженні матеріальних впливів у полях. Разом з тим  простору притаманна відносна перервність, яка виявляється у розподільному  існуванні матеріальних об'єктів  і систем, котрі мають певні  розміри і межі, у існуванні  різних структурних рівнів матерії  з різними просторовими відносинами.

Загальною властивістю простору є, яка органічно пов'язана зі структурністю систем та їх рухом. Всі  матеріальні процесії і взаємодії  реалізуються лише у просторі трьох  вимірів. В одномірному або двомірному просторі (лінія, площина) не могли б  відбуватися взаємодії речовини і поля. Абстрактні (концептуальні) багатомірні простори у сучасній математиці і фізиці утворюються  шляхом додавання до трьох просторових  координат і інших параметрів, врахування взаємного зв'язку і змін яких необхідне для досконалого  дослідження процесів. Однак не слід ототожнювати ці концептуальні простори, які вводяться як засіб опису  систем, з реальним простором, що завжди тривимірний і характеризує протяжність  і структурність матерії, співіснування  і взаємодію елементів у різних системах.