Матерія

Вчення діалектико-матеріалістичної філософії про єдність матерії  та форми її існування (руху, простору, часу) грунтується на сукупності природничо-наукових знань і знаходить все нові й нові підтвердження. Ще М.І.Лобачевський (1792-1856), розробляючи неевклідову  геометрію, виходив з ідеї залежності геометричних властивостей від фізичних. Його дослідження були продовжені німецьким  математиком Г.Ріманом та іншими.

Особливо вагомим внеском у  природничо-наукове обгрунтування  діалектико-матеріалістичних уявлень  про простір і час, їх зв'язок з  матерією стала теорія відносності  А.Ейнштейна (1879 — 1955). У спеціальній  теорії відносності обгрунтована залежність просторово-часових характеристик  матеріальних об'єктів від взаємно  відносного руху цих об'єктів, показується  відносність одночасності: події  одночасні відносно однієї системи  відліку можуть бути неодночасними  стосовно іншої системи. Суттєвим при  цьому є і те, що якщо одна з  цих подій є причиною іншої, то їх часова послідовність від системи  відліку не залежить, оскільки причина, безумовно, передує своєму наслідку.

Показуючи відносність просторових  і часових інтервалів, узятих окремо, залежність їх від системи відліку, теорія відносності встановлює постійність  просторово-часового інтервалу, що виражає  єдність простору й часу.

В загальній теорії відносності  обгрунтована залежність просторово-часових  характеристик від розміщення матеріальних мас: утворення скупчень матерії  є великою середньою густиною, а, значить, інтенсивним гравітаційним  полем спричиняє ''викривлення'' простору й гальмування протікання часу. Передбачені  теорією відносності ефекти пізніше  були підтверджені прямими спостереженнями.

На висновках теорії відносності  та інших сучасних природничо-наукових концепціях розробляються способи  ідеалістичних спекуляцій стосовно проблеми простору й часу. Вони виражаються  в обгрунтуванні того, що Всесвіт  обмежений у просторі й часі, тобто, має конечні розміри. Ці спекуляції грунтуються на неправомірних припущеннях, пов'язаних з екстраполяцією деяких властивостей обмежених космічних  систем (навіть таких масштабних, як Метагалактика) на ''світ в цілому''.

Із діалектико-матеріалістичної філософії  випливає, що безконечна якісна різноманітність  матеріальних об'єктів і систем має  своїм наслідком і вираженням багатоманітність ''просторів'' і ''часів''. І тільки з урахуванням цього  можна сказати, що ''наш простір'' (простір Метагалактики) обмежений  і ''наш час'' (в тому ж розумінні) мав початок. Проте цей висновок не може поширюватися на всезагальні, абсолютні простір і час ''світу  в цілому'', хоч у пізнавальному  плані само поняття ''світ в цілому'' завжди залишається проблемою.

1. Філософське  розуміння буття.

Проблема буття відноситься  до так званих «вічних питань»  філософії, оскільки вона стосується найістотніших  параметрів людського життя, а, отже, й світогляду, людини. Питання про  суть буття, спосіб і форми його існування  вирішується вже філософами стародавнього  світу. Так, Парменід вважав, що справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у ньому є небуття і омана. Геракліт започатковує іншу, прямо протилежну традицію у тлумаченні буття: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта як основа світу в наочно-образній формі виражає буття як становлення. Ці два підходи до тлумачення буття проходять через всю історію розвитку філософської думки людства.

Сучасна філософія тлумачить  буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче: як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а включає у' себе й світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Свідомість є теж формою буття, але ідеальною формою. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване.Внаслідок цього можна виділити різні форми буття, які є відносно самостійними: буття природи, буття людини, буття суспільства, буття ідеального. Кожна із зазначених форм буття має свої специфічні характеристики і закономірності. Однак в основі всіх форм буття лежить буття природи, без якого неможливе існування ні людини, ні суспільства.

Специфічна особливість буття природи полягає в тому, що воно існує до появи людини. Воно є первинним, базисним стосовно інших форм буття. На його основі виникає олюднена природа, формується суспільне і Духовне буття. Буття олюдненої природи є єдністю природних закономірностей і суспільних процесів. Це той штучний світ, в якому живе людина і який вона створила за допомогою своєї діяльності відповідно до своїх потреб та інтересів.

Серед форм буття людини виділяють предметно-практичну діяльність, практику соціальних перетворень і процес «самостворення» людини.

Єуть предметно-практичної діяльності полягає в тому, що людина як фізичне тіло діє на інші фізичні  об'єкти і змінює, перетворює їх з  метою задоволення своїх потреб в їжі, житлі, одежі.

Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей. Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний для їхнього життя соціальний устрій.

Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють  її, користуючись певною системою моральних  та естетичних цінностей. По-друге, вона прагне отримати максимально адекватні  уявлення про світ, в якому живе. Нарешті, людина постійно конструює  проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) до того його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний .її. Буття людської свідомості є," таким чином, функціональним, воно формується аксіологічними, когнітивними, .конструктивно-проектуючими чинниками.

Буття суспільства (соціального) грунтується на бутті олюдненої природи і власне природи, але закономірності соціального буття безпосередньо не витікають із природних закономірностей, а лише детермінуються природними закономірностями.

Формування людини, її перетворення в істоту соціальну є не що інше, як освоєнння індивідом суспільних цінностей. Зрозуміло, що індивід не в змозі освоїти всі здобутки суспільства, але його соціальне  значення залежить від того, скільки  він засвоїв і як він їх може відтворити.

Буття ідеального існує в двох формах: а) індивідуальне ідеальне (духовний світ окремої людини, її почуття, переживання, думки, ідеї, підсвідоме); б)суспільне (об'єктивоване) ідеальне — суспільна свідомість, духовна культура суспільства. В процесі спільного життя люди формують такі форми колективної свідомості як мораль, релігія, право. Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і існують лише в колективі. 

2. Матерія.

Поняття «матерія» має конкретніший зміст і охоплює собою вужчий клас об'єктів у порівнянні з-категорією «буття».

Уявлення про матерію, її будову, основні властивості історично  змінювалися. Першу концепцію матерії  можна назвати субстратною. Виникла вона ще в античні часи. Багато її ідей без суттєвих змін проіснували до кінця XIX ст. Згідно з цією концепцією матерія ототожнювалася з нестворюваними, незнищуваними природними першоелементами (субстратом), тобто водою, землею, повітрям, вогнем, атомами і т.д. Реальними властивостями матерії вважались просторові параметри і вага.

Наприкінці XIX ст. природознавство  відкриває нові явища, і це завдає відчутного удару по традиційних  уявленнях про матерію і матеріальне (передусім як про речовину), фундаментальні відкриття (відкриття електрона, рентгенівських променів, виникнення теорії відносності) вимагали .відмовитися від традиційних  уявлень про матерію та її властивості (зокрема неподільність і непроникність  атомів, незміність маси тіл і т.д.) і стимулювали потребу у філософській переоцінці поглядів на природу матеріального.

Сучасний матеріалізм розглядає матерію як безкінечно різноманітну єдність матеріального світу, що існує лише в багатоманітності конкретних об'єктів, через них, а не поруч з ними. •Матерія — це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини, але існує незалежно від них.

Це визначення виходить з  нескінченного різномаїття структурних  особливостей і властивостей матерії. У ньому матерія не ототожнюється  з уже пізнаними і загальними її станами — речовиною, полем, енергією, їхніми властивостями і залишається  відкритою для нового знання про  неї. Вона невичерпна у структурному плані, її неможливо зводити до одного певного стану, одного струкутрного рівня чи основних властивостей.

Матерії у чистому вигляді, у формі якоїсь «праматерії» не існує. У світі існують лише конкретні  матеріальні утворення. У категорії  «матерія» ця безліч утворень об'єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості — існувати незалежно  від людських чуттів і відображатись  у людській свідомості. Філософське  поняття матерії відображає не якусь  певну частину чи форму об'єктивної реальності, а світ у цілому в  будь-яких його проявах. Тому не можна  отожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом.

Категорія матерії має  вагоме методологічне і світоглядне значення. Світоглядна роль цієї категорії полягає у тому, що вона охоплює не лише ті об'єкти, які вже пізнанні наукою, а й ті, які будуть відкриті у майбутньому. І хоча ті потенційні об'єкти можливо будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людськими відчуттями. Методологічна функція поняття матерія виявлється у тому, що воно застерігає проти пошуків першоматерії як останньої і незмінної суті об'єктивного світу. Матерія безкінечна у своїх просторово-часових і якісних вимірах (кожне явище є лише формою матерії, а не якимсь останнім субстратом світу). 

3. Спосіб та  форми існування матерії.

Ми ніколи не спотерігали  матеріальної системи, яка б не знаходилася  хоча б в якомусь русі, а була б у стані абсолютного спокою. На цій підставі цілком слушним є  висновок про те, що рух є невід'ємна, атрибутивна характеристика матерії, її всезагальна і необхідна властивість. Матерія не існує інакше, ніж в  русі, тому рух є спосіб існування матерії.'Рух — це зміна загалом.

Оскільки матерія є  абсолютною, рух як атрибут матерії  також є абсолютним. Разом з  тим" матерія завжди існує у  конкретних формах," внаслідок "чого рух проявляється -через конкретні форми (види) матерії. Рух взагалі — це абстракція, яка в дійсності реально неснує; реальне існування мають конкретні форми руху.

В основу виділення форм руху покладені такі основні прицнипи: а) субстратний, що пов'язує певну форму руху із специфічним матеріальним носієм. Кожна форма руху має свою матеріальну основу;

2) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху.

У сучасній науковій картині  світу виділяється чимало форм руху. Серед них найпоширенішими є  такі: механічний, тепловий, електромагнітний, хімічний, гравітаційний, геологічний, біологічний, соціальний. Хоча кожна  форма руху є відносно самостійною, але всі вони пов'язані між  собою, їх взаємозв'язок виявляється  в тому, що одн^ 'юрма руху при певних умовах переходить в іншу; окрім  того, ми руху виникають на основґнижчих і включають їх у себе в знітому  виді.

Рух є способом існівання, матерії, а простір і час виступають формами її існування. Простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об'єкта дійності. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченого світу.

Простір — це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об'єкта з іншими об'єктами.

Разом з тим, в дійності кожне матеріальне утворення  є процесом, в ньому відбуваються певні зміни; окрім того, одне явище  приходить на зміну іншому. Для  характеристики саме цього аспекту  матерії у філософії вироблено  поняття часу. Час — це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризуєпослідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття.

Простір і час мають  як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об'єктивність, всезагальність і нескінченність. Разом з тим простір і час розрізняються за своїми властивостями. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану об'єктів; він є одномірним, асиметричним (тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім. Простір характеризується протяжністю, тримірністю та симетричністю. \

Простір і час, як форми  існування матерії, взаємопов'язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно' самостійні і не пов'язані між собою та із матерією феномени. За такими уявленнями простір — це пустота, вмістилище тіл; час — це рівномірна тривалість. XX ст. внесло принципові зміни в уялення про суть простору і часу та їх взаємозв'язок між собою та матерією. Теорія відносності обгрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно-структурних ' особливостей об'єктів. Виявилося, що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем: