Матерія

чим складнішим є той чи інший об'єкт, тим складніших властивостей є і форми його існування. Особливо принципових відмінностей набувають  соціальні види простору і часу.

4. Простір і час

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й  формами її існування - простором  і часом. У чому ж суть простору і часу? 
Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі. 
Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкту, який змінює свої властивості. 
Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні», пам'ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії. 
Сформувалися два основні підходи: субстанціальний і реляційний. 
Представники субстанціального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон) трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що відбуваються у них. За ними визнавалися такі властивості: абсолютність, універсальність і незалежність. Простір і час і матеріальні об'єкти лише тоді прикладалися один до одного, але не взаємодіяли, тобто знаходилися у відриві, в протиставленні. Виходячи з такої концепції, Ісаак Ньютон будував фізичну модель світу. Ньютонове розуміння сутності простору і часу справило суттєвий вплив на пізнавальну активність. Перші світоглядні послідовники Ісаака Ньютона, застосувавши його ідеї до історичного процесу, обґрунтували згодом філософію механіцизму, що визнає механічні форми руху матерії єдино об'єктивними. 
Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована в працях Платона і Арістотеля, а в XX ст. у природознавстві набула явного наукового підтвердження. Прихильники ре-ляційної концепції розуміють простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що утверджуються взаємодіючими матеріальними об'єктами. Поза такою системою взаємодій простір і час вважаються неіснуючими. Реляційна концепція припускає залежність властивостей простору і часу від характеру взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її положень все ще потребують природно-наукового обґрунтування. Положення змінилось із створенням теорії відносності. її висновки і положення змусили учених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і час і відмовитися від субстанціональної концепції. 
Сформульована в 1916 році Альбертом Ейнштейном (1879-1955pp.) теорія відносності складається з двох зв'язаних між собою теорій: спеціальної теорії відносності і загальної теорії відносності. Спеціальна теорія відносності переконливо довела, що численні просторово-часові властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, у дійсності виступають відносними, релятивними (латин. - relativus - відносний). У спеціальній теорії відносності втрачали абсолютний характер такі просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал, одномірність. Усі ці властивості виявились залежними від взаємного руху матеріальних об'єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне явище або той чи інший фізичний процес розглядається як система, що формує свої просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній просторові і часові характеристики залежать від визначення системи як об'єкту фізичного дослідження. Правильність положень реляційної концепції простору і часу отримана і в загальній теорії відносності. Тут принцип відносності поширений на неінерційні системи, що привело до встановлення тісної залежності метричних властивостей просто-ру-часу від гравітаційних взаємодій між матеріальними об'єктами. Спеціальна теорія відносності встановлює, що геометричні властивості простору-часу залежать від розподілу в них гравітаційних мас. Поблизу важких об'єктів геометричні властивості простору починають відхиляться від евклідових, а темп протікання часу сповільнюється. Отже, теорія відносності, по-перше, дала неспроможність поняття абсолютності часу і абсолютності простору; по-друге, розкрила залежність просторово-часових властивостей від характеру руху і взаємодії матеріальних систем; по-третє, показала неспроможність суб'єктивістських, апріорних уявлень сутності простору і часу. Сам Альберт Ейнштейн на питання про суть теорії відносності відповів: «Суть така: раніше вважали, що коли, яким-небудь чудом усі матеріальні речі раптом зникли, то простір і час залишились би. Згідно теорії відносності разом з речами зникли б і простір і час». 
Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність. Час характеризується тривалістю, одно-мірністю, незворотністю, однорідністю. І простір і час всезагальні і об'єктивні. *Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватись у просторі і існувати одне після іншого. Тривимірність простору - фундаментальна його властивість, що емпірично констатується, яка виражається у тому, що положення будь-якого об'єкта можна визначити за допомогою трьох незалежних величин: довжини, висоти, ширини. Час — одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події у часі достатньо однієї величини. У науці використовується поняття багатомірного простору з будь-яким числом вимірів. Поняття багатомірності простору - продукт математичної творчості і використовується для опису різних фізичних процесів. Однорідність простору означає відсутність яких-небудь виділених точок, а ізотропність - рівноправність усіх можливих напрямків руху. Час же має тільки властивість однорідності, що означає рівноправність усіх його моментів. Специфічна властивість часу - незворотність, тобто неможливість повернення в минуле. Час тече з минулого через теперішнє в майбутнє. Деякі філософи обґрунтовують зв'язок незворотності часу з незворотністю термодинамічних процесів і з дією закону зростання ентропії (перетворення). Існують також космогонічні підходи до обґрунтування незворотності часу. Виділяють об'єктивно-реальний час, функціональний і концептуальний. Об'єктивно-реальний час - це функція усіх без винятку матеріальних речей, явищ, процесів, що утворюється ними з моменту їх виникнення і до зникнення. Концептуальний - це час, що вимірюється: вимірювання водяними, сонячними, пісочними, механічними, атомними та іншими годинниками. Функціональний - реальний час, що утворюється завдяки послідовній зміні станів конкретних матеріальних об'єктів; при чіткому підході його можна виміряти лише ідеальним годинником, здатним точно повторювати ритми і тривалість, що утворюються при послідовній зміні станів матеріальних об'єктів і їх самих. 
У сучасній філософії вивчені специфічні форми вияву простору і часу у мікросвіті, живій природі, соціальній сфері. Спеціально досліджуються біологічний час, психологічний час, соціальний простір - час, геологічний, історичний, художній та інші види часу і простору. За сучасними уявленнями, послідовність і протяжність окремих етапів розвитку організму регулюються темпоральними (часовими) генами. Якщо у дикого штама водорості парамецій статева зрілість настає після 50 поділів після кон'югації (з'єднання двох особин), то мутанти по темпоральних генах дозрівають на 15-20 поділів раніше. Якщо тривалість добового ритму обмінних процесів, що пов'язана з періодом метаболічного осцилятора, однакова для ящірки і слона, то різко відрізняється їх вік, до якого завершується ріст і статеве дозрівання. Молекулярно-генетична технологія дії темпоральних генів відносно зрозуміла, однак механізм їх сполучення з астрономічним часом вивчений недостатньо. Виникає проблема біологічного годинника, тобто внутрішнього часу. 
Успіхи хроногенетики (науки про успадкування біологічного часу) і хронобіології (науки про біологічні ритми) привели до того, що проблема часу для біолога це, насамперед, проблема біологічного годинника. Внутрішній час відрізняється від астрономічного функціонально - є не параметр, а швидше оператор, відмічає Ілля Пригожий. Саме поняття біологічного годинника академік Володимир Вернадський вводив через поняття «біологічного простору». Виходячи з того, що матеріальний субстрат життя - білки, що характеризуються вираженою просторовою асиметрією (нетотожністю правого і лівого векторів), Володимир Вернадський вважав, що час у процесах життя не може мати будови, що суперечить простору, з яким він нерозривно зв'язаний, і тому якісно своєрідний, біологічний по суті. У найдальшому аспект у концепції перенесений з особливих якостей біологічного простору і часу на своєрідність взаємозв'язків між ними у біосистемах. Власний час, власний вік організму можуть відраховуватися за вживанням організмом кисню. Власний вік організму можна також виміряти за кількістю заново утворених клітин: за площею заживання ран, росту виділених органів тіла (наприклад, розмір кришталика ока у ссавців вважається одним з кращих корелянтів біологічного віку), кількості клітин у дріжджів, що відділилися, які є їх єдиною стабільною віковою характеристикою на відміну від інших хронологічних дат. 
У палеонтології широко розповсюджений аналіз розвитку великих груп організмів на основі вимірювання кількості таксонів. Звичайно, використовується характеристика, що стосується одного стратиграфічного підрозділу: загальна кількість таксонів, кількість таксонів, що виникли і вимерли. Важливо відмітити, що власний (внутрішній) час біосистем не вичерпується поширенням на живу природу теорії відносності. Теорія відносності не пояснює всіх особливостей часової поведінки організмів. Показовий знаменитий парадокс близнюків: один з них залишається на Землі, інший, повернувшись із далекої космічної мандрівки, з'ясовує, що молодший за брата і всього свого покоління. Пояснюється це тим, що космонавт, рухаючись по замкнутій кривій, підлягав прискоренню, і його годинник виявився у більш сильному гравітаційному полі, ніж годинник брата, який покоївся в інерційній системі. Звідси випливає сповільнення часу. Власний час біосистем завжди зв'язаний з її власним годинником: у межах системи тече тільки тоді, коли йде годинник - його зупинка означає смерть і кінець внутрісистемного часу. Своєрідне заломлення простору і часу у біосистемах дозволяє говорити про те, що і людина, як біологічний організм, ■ що має органи чуттів, володіє перцептуальним, біологико-психологічиим відображенням простору і часу. За допомогою зору, слуху, за участю нервової системи людина упорядковує чуттєвий потік сприйнять, інформації: одне розташовує після іншого. У протилежному випадку не можна було б дати собі звіт у потоці вражень. 
Своєрідність просторово-часових відносин у біосистемах полягає в тому, що біологічний час виражає часові відносини подій, що мають місце у просторі біологічного годинника. 
Соціальний простір - частина біосфери, космосу і характеризується людським сенсом. Соціальний простір структурно неоднорідний і складається з багатьох підпросторів, що функціонально розрізняються. 
Уже на ранніх стадіях розвитку суспільства поступово формуються різні просторові сфери перебування людини: помешкання, поселення, території різного господарського призначення, що розташовані поруч. Властивості соціального простору відобразилися і у світогляді людини конкретної епохи. У міфології древніх слов'ян коло і квадрат, що широко використовувались у їх життєдіяльності, виступали не тільки символічними іпостасями Космосу, але й допомагали людям орієнтуватися у просторі, упорядковували просторовий світ, у якому живе людина, і протиставити його усьому іншому, ворожому і незрозумілому їй світу. Багатий етнографічний матеріал свідчить про широке використання давніми слов'янами кола для захисту ними свого житла, окремої людини. Колом обводили дім, інші життєво важливі об'єкти. Пізніше це знайшло відображення і в художній літературі. Згадайте, як гоголівський Хома Брут у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» захищався від нечистої сили: він креслив навколо себе круг. Філософ, пише Микола Васильович Гоголь, бачив її (відьму) майже над головою, але разом з тим вона не могла зачепити кола, яке окреслив, і продовжував посилати їй свої заклинання. Якщо круг символізував у древніх слов'ян внутрішній простір, своє, а те, що за кругом - інше, чуже, зовнішнє і незрозуміле, то чотири сторони споруди (що йде від старої індоєвропейської традиції) означають упорядковану безкінечність світу. Чотири стіни ніби відмежовували Космос, замикали його, саме в ньому і проходила вся життєдіяльність слов'ян. Чотири площини замикали простір, куди вміщували покійника або безбожника. На такому принципі насипалися кургани, влаштовувалися обряди, здійснювалася орієнтація у сторонах світу: Схід - Захід, Південь - Північ. 
На території України ранні слов'янські землянки будувались не довільно: їх стіни розташовувалися строго за сторонами світу. Вхід у таку землянку робили з півдня, напроти входу ставили піч-мазан-ку. Розуміння космічного простору слов'яни переносили на своє життя: тобто дім, де вони жили, ніби відображував Космос, а Космос розумівся як дім. Релігійне мислення розглядає простір як певну систему місць, що розрізняються. Кожне з них має свій зміст і функціональне призначення. Існує гріховний світ і світ небесний, де перебувають чисті сутності. На Землі виділяють святі місця і особливі шляхи до них: місця прощі, святі джерела, особливі місця у храмах, що зціляють людину та ін. Однак цілісне уявлення про соціальний простір, що відповідає дійсності, формується лише в системі: 
предметний світ, світ самої людини, відносини людини до себе, людської свідомості, яка регулює її предметну діяльність. 
Проблема орієнтації людини у просторі вирішується узгодженням з існуючим розгорнутим і структурованим полем об'єктивних предметів, вимірюванням різних характеристик природного і соціального буття. Якщо б людина не навчилася більш-менш точно вимірювати просторові характеристики об'єктів і процесів, то її орієнтація у просторі мало чим відрізнялася б від орієнтації тварин. При вирішенні проблем велику роль відіграють перцептуальний і концептуальний простір в опера-ціональній функції. Вивченням філософських властивостей простору займаються різні природничі науки. Математика відрізняє два види властивостей простору: топологічні (ті, що не змінюються) і метричні. Топологічні характеристики описують такі властивості простору, як дискретність і безперервність, розмірність, взаємозв'язок, орієнтованість. Метричні властивості: кривизна, конечність і безкінечність, ізотропність, гомогенність та ін. Отже, просторовий фактор відіграє важливу роль в організації виробничої діяльності і постійно враховується людиною. 
Сучасні дослідники відмічають вплив простору не тільки на окремі системи суспільства, але й на життєдіяльність конкретного суспільства. Розширення соціального простору народу приводить до різних історичних змін: розширенню демократії, збільшенню політичних союзів, різноманітності політичного життя (місцевого і регіонального управління, етнічних відносин, релігійної та ідеологічної діяльності). Відносно гомогенне (однорідне) населення громадян, об'єднаних спільністю міста, мови, раси, історії, релігії, характерне для класичного, полюсного погляду на демократію, стало неможливим, практично в усіх параметрах. Отже, політичні зіткнення в суспільстві різних груп людей стають неминучими. Варта уваги діяльність американського політика Джеймса Медісона, який у 1787 p., в американських конституційних зборах і пізніше в журналі «Федераліст» зайняв позицію, що викликала докори антифедералістів в абсурдності і незаконності спроб створити демократичну республіку на величезній території Сполучених Штатів. У полеміці Джеймс Меді-сон зробив висновок, що оскільки конфлікти інтересів закорінені в природі людини і суспільства, а вияв їх не може бути придушено без обмеження свободи, то найкращий спосіб запобігти чварам - розширити простір. Властивості соціального простору тісно зв'язані з особливостями соціального часу: внутрішнім часом соціального життя. 
Можна виділити три типи розуміння їх зв'язку. Спочатку час і діяльність ототожнювалися. Час здавався людям діяльною силою Світу. Обожнювання часу в культурі Стародавнього світу лише надало завершеного вигляду уявленням. Другий тип розуміння співвідносин часу і діяльності став можливий в епоху буржуазних революцій, коли час став розглядатися як зовнішні рамки для затиснення тієї чи іншої діяльності. Третій тип характеризується тим, що час є найважливіший фактор будь-яких видів діяльності. 
На початковому етапі самому часові приписувалася діяльнісна здатність. Міфологічна свідомість вважала, що час може впливати на хід подій (виділялись щасливі і нещасливі дні), визначити людські долі, виступати суддею людських справ (час - кращий суддя). Такі уявлення про роль часу увійшли в прислів'я і приказки багатьох народів. Зв'язок часу і діяльності першого типу відображений поетично Гесіо-дом, який передав структуру «місяця взагалі». Кожний день виявляється або щасливим, або нещасливим для справ, народження, весілля, або таким, що нічого не несе. Звідси значення усіх днів місяця: одні з них несуть радість, інші - горе: «П'ятих же днів уникай, дні ці жахливі і важкі...». Отже, для початкового типу співвідносин часу і діяльності характерні час зовнішній і внутрішній як умова діяльності; час по-різному відбивається на різних видах діяльності; час обожнюється. Відмінність внутрішніх і зовнішніх темпоральних характеристик діяльності, притаманних другому і третьому типу зв'язку часу і діяльності, дозволяє глибше зрозуміти і саму діяльність, і роль фактора часу. Будь-яка діяльність, чи то матеріальна, чи духовна, займає визначений час. Тривалість, трата часу на будь-який вид діяльності іноді затінюють те, що її метричні часові характеристики - не єдині. Про її внутрішні темпоральні характеристики свідчить той факт, що в неї реалізується внутрішній зв'язок минулого, теперішнього і майбутнього, тому що протікаючи у теперішньому, діяльність опредмечує майбутнє і розпредмечує минуле. Часова структура природи ніби залучається до процесу матеріального виробництва. З переходом від ручної праці до використання природних джерел енергії часова структура природи стає внутрішнім фактором розвитку виробництва, оскільки до нього залучаються усе нові форми руху матерії з їх різноманітними темпоральними відносинами. Якісна зміна енергетичної основи техніки вимагає освоєння часових властивостей інших форм руху матерії і рівнів її організації. Внутрішньо темпоральна не тільки матеріальна діяльність по виробництву матеріальних благ і перетворенню матеріальних основ суспільства, але й матеріальна, наукова, експериментальна, а також духовна і духовно-практична діяльність. 
Отже, час - суттєва характеристика діяльності, його обов'язкова умова і в наслідок час стає соціальним. Носіями соціального часу є особистість, соціальні групи, класи, покоління, культура народів. Соціальний час - це форма реального руху людського суспільства. Ритми руху суспільства різні. Соціальний час можна розглядати мірою мінливості соціальних процесів. Ранні етапи розвитку людського суспільства, включаючи і феодалізм, відзначилися з сповільненим ритмом. Він пришвидшується з появою капіталізму. Більш швидкими темпами стало розвиватися суспільство в сучасну епоху в зв'язку з науково-технічною революцією, становленням багатовимірного світу. 
У літературі просторово-часрві фактори життєдіяльності людини вперше стали осмислюватися Йоганном Гете у «Фаусті», Оноре де Бальзаком у «Шагреневій шкірі», Оскаром Уайльдом у «Портреті Доріана Грея», Марселем Прустом «У пошуках утраченого часу» і «Віднайдений час» та ін. Головне у творах: відчуття драматичної влади бігу часу над людським життям і неможливості звільнитися від такої влади лише за допомогою фактичних засобів. У Томаса Манна в романі «Чарівна гора» простір і час стають своєрідними учасниками художньої дії. Тут міститься дотепний аналіз психології часу у різних людей. Час здатний протікати із захоплюючою швидкістю і обтяжливою повільністю, хвилина може бути скарбом, який людина боїться втратити, і нудьгою, від якої намагається позбавиться. Час - спішить і тягнеться, приносить радість і обтяжує. Час тільки здається для всіх однаковим, в дійсності - різний, і «особливе відчуття часу» залежить від того, як живе людина: чи наповнює своє життя напругою творчої праці, чи спустошує сонним неробством. Точно і влучно характеризує дослідник Михайло Бахтін не наповнений подіями час обивателя, де людина фактично раб часу. 
Філософське розуміння світу зводиться до різних форм буття, що утворюють цілісну єдність на основі субстанції, якою виступає матерія. Матерія як субстанція проявляється в речах, властивостях і відносинах, що формують структуру буття. Субстанціональність матерії проявляється також у системності, русі, просторі і часі.

Спосіб та форми  існування матерії

Невід'ємною частиною вчення про  матерію є уявлення про рух. Його вивчає багато наук. Завдання кожної з  них полягає в тому, щоб з'ясувати  закономірності конкретних форм руху. Але рух вивчає і філософія. У  зв'язку з цим виникає питання: які завдання стоять перед філософією у висвітленні проблеми руху? Завдань  таких кілька.

1. Узагальнюючи все, що дають  приватні науки, філософія прагне  з ясувати природу руху.

Питання про природу руху завжди цікавило мислителів різного часу. Наприклад, відомий вислів Геракліта "Все тече, все змінюється" був  не що інше, як спроба подати все, що є  у світі, таким, що перебуває у  русі, постійно змінюється. Але в  історії філософії траплялися випадки, коли філософи не визнавали руху, такі, наприклад, як Парменід, Зенон та ін. Відома легенда про те, що один із учнів Зенона, бажаючи спростувати  свого вчителя, починав ходити перед  ним, і цим ніби засвідчував: "Дивись, вчителю, я рухаюсь; рух можливий!" Подібне спростування не могло переконати Зенона. Річ у тім, що він вважав, що ми сприймаємо рух нашими почуттями. А почуття нас завжди вводять  в оману.

У період розвитку такої науки, як механіка, переважна більшість філософів  схилялася до думки, що рух - це просте переміщення у просторі. Завдяки  розвитку природознавства наприкінці XVIII - на початку XIX ст. стало можливим сформувати нові уявлення про рух, розкрити його складний характер, визначити  саме поняття руху. Особливо велике значення для розкриття руху мало відкриття закону збереження і перетворення енергії, створення еволюційної  теорії, а також теорії клітинної  будови організму.

Виходячи з філософського осмислення даних природознавства, був зроблений  висновок про те, що рух - це будь-яка  зміна явища чи предмета; він охоплює  всі процеси, які відбуваються у  Всесвіті, починаючи від простого переміщення тіл і закінчуючи мисленням.

2. Філософія ставить завдання  розкрити джерело руху. Це дуже  стара проблема. Відповіді на  неї часто були далекі від  істини. Так, метафізики джерело  руху вбачали в механічних  взаємодіях зовнішнього порядку.  Сучасний матеріалізм твердить, що джерелом усіх конкретних  форм руху є внутрішні суперечності, притаманні усім об'єктам, а  також зовнішня взаємодія між  ними. Рух матерії, таким чином,  не обумовлений чимось надприродним, а є саморухом. Саморух - це  наслідок суперечностей між усталеністю  і змінністю, складним і простим,  старим і новим, прогресивним  і регресивним. Так, механічному  рухові притаманне протиріччя  між змінним станом тіла у  просторі і часі і зв'язком  цих станів. У розвитку живих  організмів усталеність виявляється  у збереженні спадкових ознак,  а змінюваність - у пристосуванні  організму до нових умов середовища.

Саморух притаманний усім рівням будови матерії - від механічного, фізичного  і хімічного до біологічного і  соціального рівнів. На хімічному, біологічному і більш високих рівнях спонтанність саморуху знаходить своє виявлення  перш за все у відкритих і цілісних системах, у яких відбувається не просто саморух, а саморозвиток, тобто саморух, який супроводжується переходом  до більш високого ступеня організації.

3. Філософія розкриває співвідношення  матерії і руху, руху і спокою. Філософський матеріалізм стверджує,  що рух і матерія нерозривні. Ми ніколи не спостерігали  матеріальної системи, яка б  не перебувала хоча б у якомусь  русі, а була б у стані абсолютного  спокою. Така нерухома система  не взаємодіяла б із довколишніми  речами і явищами і не могла  би визначити жодних своїх  властивостей, тобто вона має  бути абсолютно непоміченою. На  цій підставі цілком слушним  є висновок про те, що рух  є невід'ємна, атрибутивна характеристика  матерії, її всезагальна і необхідна  властивість. Матерія не існує  інакше ніж у русі, тому рух  є способом існування матерії.  Він, так само як і матерія,  не виникає і не зникає безслідно,  а лише перетворюється з однієї  форми на іншу. Ще Декарт у  XVIII ст. висловив думку про те, що кількість руху у світі  постійна, оскільки рух не виникає із нічого і ні на що не перетворюється. А Ф. Енгельс розвинув цю думку далі: рух не тільки постійний у своїй кількості, але й у своїй якості. Пізніше природознавство підтвердило висловлені твердження науковими даними, наприклад відкриттям закону збереження та перетворення енергії.

Але чи не означає це, що філософський матеріалізм заперечує спокій? Ні, не означає! Він визнає існування  спокою, але вважає його відносним. Спокій має місце щодо тих чи інших  матеріальних об'єктів, а не всієї  матерії. До того ж стан спокою для  будь-якого тіла є тимчасовим, швидкоплинним; він є лише одним із моментів існування  об'єкта. Рух же не відокремлений  від усього існування тіла в цілому. Крім того, рівновага, спокій стосується лише окремого виду, а не всіх видів  руху, притаманних об'єкту. Будь-яке  тіло перебуває у спокої лише в  якомусь певному відношенні, а  в інших відношеннях воно змінюється. Наприклад, тіло, яке лежить на поверхні Землі, перебуває у спокої тільки відносно земної поверхні; у самому ж тілі на цей час відбуваються різноманітні фізичні, хімічні та інші перетворення.

4. Філософія розглядає проблему  про якісну своєрідність та  діалектичну єдність різних форм  руху матерії. Рух взагалі - це абстракція, яка насправді  не існує; реальне існування  мають конкретні форми руху, які  перебувають у певній супідрядності,  а тому їх можна класифікувати.  В основу класифікації руху  покладена теза про те, що якісно  різним видам матерії відповідають  свої особливі форми руху. Виходячи  з цієї тези, вирізняють такі  форми руху матерії:

механічна це просторове переміщення  різних тіл: рух найдрібніших часток, рух великих тіл, включаючи і  космічні об'єкти;

фізична - охоплює електромагнетизм, гравітацію, теплоту, світло, звук, зміну  агрегатного стану речовини;

хімічна - включає різні хімічні  реакції, процеси хімічного синтезу  в неорганічній та органічній природі;

біологічна - це різноманітні біологічні процеси в живих організмах;

соціальна - охоплює різні суспільні  зміни, а також процеси мислення.

Хоча кожна форма руху є відносно самостійною, але всі вони пов'язані  між собою. Більш складна форма  руху виникає на основі попередніх, простіших, є їх синтезом, але не зводиться до них як до простої  суми. Так, біологічна форма руху виникає  на основі більш простих фізико-хімічних форм руху, включає їх в себе як свою умову і є якісно новою формою руху порівняно з попередніми. Подібно  до цього і соціальна форма  руху - виникнення і розвиток людського  суспільства - включає біологічну і  всі попередні форми руху, як свою умову, але вони не зводяться до її суми, а є якісно новою формою руху.

Правильне розуміння взаємовідношень  між формами руху має велике значення для наукового пізнання складних об'єктів і процесів, що характеризується взаємодією різних форм руху матерії.

На сучасному етапі розвитку науки приведена вище класифікація форм руху вимагає доповнення і уточнення. Розвиток хімії, фізики, біології, поява  комплексних наук не дозволяють говорити про одне розуміння багатоманітності форм руху матерії. Через те виникають  нові класифікації, наприклад називають  інформаційно-кібернетичний, астрономічний  внутрішньогалактичний, міжгалактичний рух тощо.

Такими є основні завдання філософії  у висвітленні проблеми руху матерії.

Ще однією невід'ємною частиною вчення про матерію є вчення про  простір і час. Що ж таке простір  і час? У якому співвідношенні перебувають вони з матерією?

В історії філософії можна виокремити два підходи до розв'язання цих  питань. Перший називають субстанціальною  концепцією: простір і час розуміють  як особливі субстанції, які існують  поряд із матеріальною і незалежно  від неї (Декарт, Епікур, Ньютон). Наприклад, Ньютон вважав, що є абсолютний простір, незалежний від небесних тіл, тобто  порожнеча або пустота. Разом  з абсолютним простором існує  абсолютний час. Таке розуміння простору і часу спостерігається в XVII ст. і  домінує до XIX ст.

Другу концепцію називають реляційною. її прихильники (Аристотель, Г. В. Лейбніц, Г. В. Ф. Гегель) вважали, що простір і  час - не 130 особливі субстанційні сутності, а форми існування матеріальних об'єктів. Реляційна концепція у  філософському плані була сприйнята  і розвинута діалектичним матеріалізмом, а у природничо-науковому - релятивістською  фізикою, і в наш час вона найбільш повно відповідає рівню розвитку природознавства.

Згідно з реляційною концепцією, простір і час постають загальними принципами організації будь-якого  об'єкта дійсності. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації  всього розмаїття нескінченного  світу. Кожне матеріалізоване тіло має об'ємні характеристики: і довжину, і ширину, і висоту. Воно співіснує  також з іншими тілами, що його оточують, займає своє місце в певній, більш  глобальній, системі. Саме співіснування  і місцезнаходження предмета відображається в понятті "простір". Отже, простір - це форма буття матерії, яка характеризує ЇЇ протяжність, структурність, співіснування  і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Разом з тим  у реальності кожне матеріальне  утворення є процесом, у ньому  відбуваються певні зміни; окрім  того, одне явище змінює інше. Для  характеристики саме цього аспекту  матерії у філософії вироблено  поняття часу. Час - це форма буття  матерії, яка виявляє тривалість існування, послідовність зміни  станів у розвитку всіх матеріальних систем. Отже, час відображає процесуальність  буття.

Простір і час мають як загальні, так і відмінні властивості. До загальних  властивостей належать: об'єктивність (їх незалежність від свідомості людини); всезагальність (нема і не може бути жодного явища, яке існує чи існувало б поза простором і часом); вічність, нескінченність і відносність (їх залежність від швидкості). Проте, попри всю  свою спільність, простір та час  мають і відмінні властивості. Так, наприклад, простір характеризується тримірністю, час є одномірним; простір  обернений, а час виявляє себе як незворотний; простір різнозначний у всіх напрямах, а час однонаправлений, тобто спрямований від минулого до майбутнього.

Час і простір невід'ємні від  матерії і один від одного. Це яскраво ілюструє приклад теорії відносності в сучасній фізиці. Просторово-часові характеристики матеріальних об'єктів  мають чотири виміри: три з них- просторові та один - часовий. У математичних абстракціях існує і багатомірний простір. Проте Всесвіт складається  з великої кількості світів, і  в них можуть бути якісно відмінні форми руху матерії, простору і часу. Водночас у цих світах можуть бути відсутні умови для існування  відомих нам форм руху матерії  і пов'язаних з ним просторово-часових  ознак. Простір і час, як об'єктивні  форми існування матерії, як і  матерія, не можуть бути створені чи знищені. Тому й говоримо, що рухома матерія  вічна у просторі і часі. А світ, в якому ми живемо, є не що інше, як матерія, що рухається, вічна в  часі і просторі.

Висновки