Матерія

Очевидно, що розвиток науки і далі буде постійне. вносить свої корективи  і в цю класифікацію форм руху матерії. Проте, представляється, що в осяйному майбутньому вона здійснюватиметься  виходячи з принципів, сформульованих Ф. Енгельсом.

Перш за все не втратить свого  значення принцип розвитку стосовно аналізу форм руху матерії. Він дозволяє систематизувати їх відповідно до реального  процесора еволюції матеріальних систем в напрямів від простого до складного, від нижчого до вищого, від простих  процесів механічного переміщення  до процесів, що відбуваються в людському  суспільстві.

Як і раніше важливу роль грає принцип зв'язку кожної форми руху з певним матеріальним носієм або  точніше, з набором певних матеріальних носіїв.

До загальних властивостей простору і часу як атрибутів матерії перш за все відносяться: об'єктивність, абсолютність (як універсальних форм буття матерії), необхідний зв'язок один з одним і з рухом матерії, невичерпність, єдність переривчастого і безперервного в структурі.

Висновок. Вивчення проблем, пов'язаних з філософським аналізом буття матерії і її властивостей є необхідною умовою формування світогляду особи, незалежно від того, чи опиниться воно кінець кінцем матеріалістичним або ідеалістичним.

У світлі викладеного достатньо  очевидно, що дуже важлива роль визначення поняття матерії, розуміння останньої  як невичерпної для побудови наукової картини миру, рішення проблеми реальності і пізнаваності об'єктів і явищ мікро- і мегасвіту.

Розумно таке визначення: "... Матерія  є об'єктивна реальність, дана нам  у відчутті"; "Матерія є філософська  категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях  його, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи  незалежно від них". (У першому  випадку йдеться про матерію  як категорію буття, онтологічної категорії, в другому - про фіксуюче її поняття, категорію гносеологічної).

X. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ  СВІТУ X. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ  СВІТУ 1. Світ як сукупна реальність

Проблема розуміння світу, його сутності й розвитку завжди була в  центрі уваги науки, філософії та релігії. При їх розгляді велись гострі дискусії, думка сягала найвищої межі узагальнення й глибини. В них  людина наближалась і до таємниць свого виникнення та існування.

Що ж таке світ?

У широкому розумінні — це вся  нескінченна й невичерпна дійсність (відома й ще не відома нам) у всій різноманітності речей і явищ, систем і процесів з усіма своїми зв'язками й відношеннями. Інакше кажучи, світ — це цілісна сукупність усього існуючого (того, що має буття).

Давньогрецькі філософи розуміли світ як космос (''прикраса'', ''краса'', ''вбрання'', а також ''лад'', ''порядок'', ''устрій'' і нарешті ''світ'', ''всесвіт''). Так, Геракліт (VI — V ст. до н.е.) писав: ''Цей космос, той же самий для всіх, не створив  ніхто з богів, ні з людей, але  він завжди був, є і буде вічно  живим вогнем, що світами розгорається і світами згасає''1.

В понятті ''космос'' виділялися такі ознаки світу, як його системність, структурність  і закономірність. У реально існуючому  світі є й природна впорядкованість, закономірність, необхідність і така ж природна хаотичність, випадковість. Ці протилежності становлять єдність, переходять одна в іншу: впорядкованість  і хаотичність і навпаки. І  все ж переважаючою є тенденція  зростання міри хаотичності (ентропії), хоч і виникають протилежно спрямовані процеси - зростання впорядкованості  та міри організованості матеріальних систем. Так, поява і розвиток життя  на Землі (а, можливо, й ще в якихось  куточках Всесвіту), виникнення розумної істоти — людини, прогрес людської цивілізації — це стосовно зростаючої ентропії є, так би мовити, рухом  проти течії. Чому і як це стало  можливим, як це може вплинути на загальний  стан нашого космосу — одна з  дуже складних наукових проблем.

Рівнозначним (чи майже таким поняттю ''космос'') вживається поняття ''Всесвіт'', хоча кожне з них має свій смисловий  відтінок. Поняття ''космос'', як уже  було вказано, акцентує увагу на таких  ознаках світу, як системність, упорядкованість, закономірність, а поняття ''Всесвіт'' — на охопленні всього реально  існуючого, тобто на ''весь світ''. Обидва ці поняття відносяться насамперед до ''великого'', позаземного світу, а  наш безпосередньо близький, земний світ розглядається як частка безмежного Всесвіту.

В науці є й таке поняття, як ''наш  Всесвіт''. Воно має конкретно-науковий, астрономо-космологічний зміст. Матеріальна  система, яка позначається цим терміном, називається ще Метагалактикою. Це весь відомий нам сьогодні, доступний  для спостереження сучасними  засобами космос, який складається  з мільярдів зоряних систем —  галактик. Серед них і наша Галактика, однією із зірок якої є Сонце.

Метагалактика має скінченні розміри  — в межах 10 мільярдів світлових  років і перебуває в процесі  розширення. Вона не завжди існувала, а  виникла близько 1010 (10—20 мільярдів) років тому внаслідок так званого  космічного вибуху. Разом з нею  з'явилися наші простір і час. З якого стану матерії виник  наш Всесвіт? Чому відбувся цей величезний якісний стрибок — народження нашого Всесвіту? Чиє щось, і якщо так, то що саме поза межами Метагалактики? Все це проблеми, які остаточно  ще не вирішені сучасною наукою, хоч  і існують з цього приводу  різні гіпотези.

Підходячи з науково-філософської точки зору, можна сказати, що нашою  Метагалактикою не вичерпується ''світ в цілому'' (беремо в лапки, бо світ в цілому ніколи нам не даний, це проблематичне поняття); він вічний, нескінченний, якісно різноманітний, в  ньому відбуваються перетворення —  в тому числі й такі глибокі, корінні, як той самий космічний вибух, який поклав початок нашому Всесвіту. Можливо, існують інші всесвіти із зовсім іншими, ніж відомі нам, просторово-часовими та іншими характеристиками, де немає  значних для нас зірок, планет, туманностей і таке інше.

Систематизована сукупність наукових уявлень про будову Всесвіту, процеси, які в ньому відбуваються, основні  його закономірності становлять наукову  картину світу. Це не просто сума різноманітних  знань, а цілісна понятійна модель, яка виражає наукове світорозуміння, що склалося наданий момент пізнання. В основі кожної наукової картини  світу лежать основоположні принципи, способи світопояснення, які називають  парадигмами (грецьке paradeigma означає ''приклад'', ''зразок'', ''доказ''), тобто це певний визнаний вченими на цей час зразок наукового мислення, принциповий  підхід до розв'язання наукових проблем. З прогресом науки вони уточнюються  й змінюються, і якщо ця зміна  має глибокий, корінний характер, то її називають науковою революцією.

Впродовж багатьох століть в  уявленнях про будову Всесвіту панувала арістотелівсько-птоломеївська парадигма, геоцентрична система, згідно з якою Земля є центром Всесвіту, її основою  були безпосередні спостереження, які  нібито свідчать, що Земля перебуває  в нерухомості, а навколо неї  обертаються всі небесні світила. З відкриттям М.Коперника (1473—1543), який обгрунтував геліоцентричну систему (в центрі — Сонце), у свідомість вчених, а згодом і людства взагалі (як не противилась цьому церква) увійшла інша парадигма, яка, як виявилось, має об'єктивно-істинний характер.

Механістичне, галілеївсько-ньютонівське розуміння фізичного світу було видатним науковим досягненням того часу, але великі відкриття кінця XIX—XX ст. (теорія відносності А.Ейнштейна, квантова механіка, створення нових, сучасних уявлень про будову Всесвіту, поняття еволюціонуючого Всесвіту, відкриття фізичних полів як ''неречовинного'' виду матерії, дослідження внутрішньої  структури атома, виявлення невідомих  раніше космічних об'єктів і таке інше) показали обмеженість механістичних  уявлень, призвели до виникнення новітньої  наукової картини світу і до формування нових парадигм — принципів, зразків, способів світорозуміння.

Кожна нова картина світу зберігає попередні наукові уявлення, які  здобули підтвердження, але переосмислює їх, уточнює, доповнює, розширює, поглиблює, збагачує і в цілому виражає вищий  рівень знання, його нову якість.

Наукова картина світу включає  й систему знань про людину і людство, про місце людини в  світі, космосі. Величезний вклад у  створення сучасної наукової картини  світу внесли вчені різних галузей  знання (еволюційнатеорія Ч.Дарвіна  і його продовжувачів, генетика, біофізика, біохімія, антропологія, весь комплекс людинознавства тощо).

Таким чином, наукова картина світу  — це синтез конкретно-наукових знань, здійснений на основі певних фундаментальних  принципів та ідей, вироблених наукою наданий історичний час. За мірою  узагальнення вона займає проміжне місце  між узагальненнями окремих наук і галузей та узагальненням вищого, філософсько-світоглядного рівня. Філософія, яка прагне бути наукою, спирається на наукову картину світу. Це тим  більш важливо, що висновки й проблеми сучасної науки є досить незначними і нерідко мають прямий ''вихід'' у загальні питання світогляду. Як вести дослідження, щоб досягти  істини, тобто знання, яке відповідає об'єктивній дійсності? Як правильно  користуватися найзагальнішими  поняттями - категоріями, які ''організують'' весь процес нашого мислення, пізнання? Філософія вчить мислити теоретично, а без теоретичного мислення, зрозуміло, немає й науки.

При цьому треба взяти до уваги, що філософія не зводиться до узагальнення конкретно-наукового знання і формування універсальних законів зв'язку й  розвитку. Всі питання, до яких звертається  філософія, розглядаються нею в  світлі її центральної, вузлової проблеми ''людина і світ''; вона виражає не тільки загальне світорозуміння, але й світовідношення. Вже давно виникла ідея сутнісного співвідношення людини і зовнішнього щодо неї світу. Якщо Всесвіт — це Макрокосмос, то людина — це Мікрокосмос (''малий космос''), по-своєму надзвичайно глибокий і навіть у певному розумінні безмежний. Вони перебувають у взаємозв'язку. Ця ідея виражена в українській філософії (Г.С.Сковорода та інші), для якої взагалі характерна антропоцентрична, гуманістична спрямованість, відчуття живого зв'язку між людиною і світом.

2. Поняття буття

Більшість філософів проблему буття  вважає основоположною при розгляді філософських проблем. Щоб зрозуміти  її смисл і значення, потрібно з'ясувати, яку роль вона відіграє в житті  суспільства, людини.

У своєму повсякденному житті люди переконуються в тому, що світ є, що при всіх його змінах він все  ж зберігається як щось відносно ціле й стале. Проте проблема буття  все ж виникає, особливо тоді, коли його підвалини стають предметом  сумніву і роздумів. Та й причин для цього достатньо, оскільки й  сьогодні не знято питання: ''бути чи не бути?'' Воно зумовлюється загрозою існуванню людства з боку явищ і процесів, які виникли й зростають  у наш час. Тому людству слід глибше розібратись у тому, що таке буття, які основні форми його прояву.

Якщо ми знаємо, що світ, буття існує ''тут'', то можна зробити висновок, що він існує й ''там'', оскільки важко  уявити собі останній горизонт, за яким вже нічого немає. ''Останнього'' просто не існує. Світ існує всюди. Так само, виходячи з того, що світ існує ''тепер'', можемо зробити висновок, що він  існував і ''колись'', і буде існувати й ''у майбутньому''. Проте були і  є філософи, які вважають, що світ у просторі й часі має свій початок  і кінець. Ця точка зору обґрунтовувалась посиланням нате, що в світі співіснують  кінечні в просторі й невічні  в часі предмети, явища і люди. Це й спричинило виникнення проблеми буття. Якщо твердження про існування  світу ''тут'' і ''тепер'' очевидне, то не так просто довести його нескінченність у просторі й вічність у часі. Навпаки, наше плинне життя швидше підводить  нас до думки про минущий характер світу, про його межі в просторі й  часі. її науково-філософське дослідження  зрештою приводить нас до висновку, що світ в цілому нескінченний і  існує вічно, а окремі предмети кінечні  й невічні. В цьому й полягає  суперечлива єдність між природою як цілим (безконечним) і конечними (минущими) предметами. Як видно, внутрішня  логіка проблеми буття вела філософів  від питання про безмежне й  вічне, про співвідношення конечного  й нескінченного. Було зафіксовано, що світ у його існуванні неоднорідний, що його буття невіддільне від  буття окремих предметів і  явищ. Та проблема виникає ще й тому, що люди, діючи в реальному світі, пов'язують завдяки своїй діяльності минуще з неминущим і тому мають  розкрити для себе ці відношення єдності  й різноманітності, оскільки їм доводиться постійно ''вмонтовувати'' у вічний об'єктивний світ свої новостворені системи, предмети тощо.

В повсякденному житті людина шукає  свої зв'язки з природою та іншими людьми. їй стала знайомою відмінність між  матеріальним і духовним, природою й суспільством. Та важливо було знайти ще й спільне між цими цілісностями. Вивчаючи ці проблеми, філософи дійшли висновку, що матеріальні об'єкти й  духовні явища, природа й суспільство  мають спільним те, що вони ''є'', існують  у межах єдиного світу, хоча й  мають відмінності. І все ж  єдність світу не в цьому. Як писав  Ф.Енгельс, вона ''полягає не в його бутті, хоч буття є передумовою  його єдності, бо спочатку світ повинен  існувати, перш ніжвін може бути єдиним... Дійсна єдність світу полягає в його матеріальності, а ця остання доводиться... довгим і важким розвитком філософії та природознавста'''. Це твердження приводить до висновку, що предмети, суспільство, ідеї існують реально, але форми їх існування різні. Особливо слід відрізняти матеріальне й духовне існування. Всі ці утворення становлять цілісність безконечного й вічного світу.